31.Ранній залізний вік

Термін "залізний вік" вживається ще в античній літературі. Поділ історії на віки виник почасти через ідеалізацію минулого, що знайшло вираження у поцінуванні сивої давнини як золотого віку, почасти — з конкретних знань. Адже формування Великої грецької цивілізації збіглося з появою залізної індустрії. Приблизно тоді ж — з IX ст. до н. є. — залізоробна справа поширилася на значних просторах Європи.

Освоєння заліза і значення цієї події

Попри тривале знайомство з металургією (виплавка міді, а надалі й брон­зи) залізо було освоєне доволі пізно. Причина цього крилася в тому, що залізо плавиться за температури 1530 °С, а її не могли досягти за тодішніх умов (мідь плавиться за температури 1089 °С). Цю перепону здолали завдяки застосуван­ню так званого сиродутного способу отримання заліза. Суть його полягає у відновленні заліза з його окислу (руди) за допомогою вуглецю за температури 900 °С. Вуглець надходив до плавильної печі — горна — разом із повітрям (звідси й назва). Відтак зводили горн, завантажували його деревним вугіллям (воно дає більше тепла, ніж звичайні дрова) та рудою і, нагнітаючи за допомо­гою міхів повітря, досягали температури, необхідної для процесу відновлення заліза. Воно стікало густою тістоподібною масою на дно горна й, охолоджую­чись, перетворювалося на пористий (ніздрюватий) шматок. Надалі, проковую­чи, його ущільнювали й отримували в такий спосіб готовий метал — крицю.

Речі виковували з розпеченого до червоного шматка криці. У процесі кіль­каразового охолодження та розпечення виробу, його проковування метал на­бував міцності, тобто загартовувався. Таким чином, технологія виготовлення мідних чи бронзових речей і залізних принципово різниться: перші отримува­ли шляхом литва у формах, другі — виковували. Через це серійні речі, яких вимагалося багато, за доби раннього заліза часто виготовляли з бронзи, скажімо, наконечники до стріл, дешеві прикраси. Більше того, збагачення ме­талургійного досвіду позитивно відбилося і на бронзовій індустрії. Саме на першому етапі залізного віку вона досягає небувалого піднесення за рахунок удосконалення прийомів литва, розклепування, витягування дроту й застосу­вання для оздоблення інкрустації, позолоти, плакування іншим металом тощо. Лише за пізнього середньовіччя навчилися сягати температури, необхідної для плавлення заліза. Завдяки цьому було отримано новий матеріал — чавун.

Відкриття заліза дало людині не просто новий міцний матеріал. Поклади залізної руди (на відміну від мідної) є доволі поширеними. Нерідко вона заля­гає на незначній глибині, у верхніх шарах грунту. Доступність сировини дала можливість колективам позбутися залежності від тих, хто володів раніше пок­ладами міді та інших металів. Розширення сировинної бази, а відтак і вироб­ництва, залучення до цього процесу більшої кількості людей сприяли накопи­ченню досвіду, винайденню нових знарядь і механізмів. Уже на зламі ер було винайдено майже всі ручні знаряддя, якими ми користуємося й сьогодні. Це відбилося й на інших сферах виробництва, зокрема сільськогосподарського. Щоправда, різні спільноти з різною швидкістю включилися у цей процес (за­лежно від того, в якій системі зв'язків вони були задіяними або з ким конку­рували).

Виникнення Грецької, а згодом і Римської цивілізацій, на плечах яких стоїть сучасна Європейська цивілізація, долучало до цих процесів нові спіль­ноти. Залізний вік — це час розширення меж цивілізаційного процесу, виходу на історичну арену нових народів, зокрема, активної діяльності кельтів у Західній Європі, фракійців — на Балканах, скіфів і сарматів — у Східній Європі. Це водночас і період формування нових народів (слов'ян, балтів, гер­манців), і зрештою, час, коли почав складатися новий спосіб і стиль життя.

кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських на­родів. Войовничість і зухвалість кочовиків швидко відчули на собі не лише навколишні, а й віддалені народи. Водночас у межах сучасної України існували також спільноти, які тяжіли до південно-західного фракійського (чи фра-ко-іллірійського) ареалу або північного, мабуть, давньобалтського. Своєрідний анклав становили таври Гірського Криму.

Ранній залізний вік в історії України та інших суміжних регіонів позначив­ся виходом на історичну арену кочовиків — кіммерійців, скіфів та інших народів. Кочівництво — особливий феномен. Його основу становить моногалузеве, тобто спеціалізоване, господарство, яке базується на розведенні худоби. Худо­ба — основне багатство кочовиків. Вона є мірилом соціального та майнового стану індивіда й ширше — сім'ї, общини. Худоба виступає основним об'єктом ритуальної діяльності, що засвідчено стосовно скіфів Геродотом (IV, 71, 72) і розкопками курганів. На підкурганній поверхні, у ровах навколо насипів та в могилах трапляються кістки тварин — сліди поховальної та поминальної тра­пез, харчів, що призначалися богам та небіжчикам.

Акцентація уваги на худобі має наслідком кочовий спосіб життя. Адже ут­римання значної кількості худоби вимагає постійного пересування з одного пасовиська на інше. А разом із худобою пересуваються й люди. Отож життя кочовиків проходить у дорозі. Вони не мають постійних місць мешкання, і ли­ше кургани, насипані над могилами, позначують ареали їхнього проживання.

Як свідчать етнографічні джерела, кочовики презирливо ставилися до хліборобської праці, і не було для них страшнішої кари, як обробляти землю. Не дуже поважали вони й ремісничу справу, що стосовно скіфів засвідчив Геродот (II, 167). Простір, рух, кінь, військова спритність та мужність, а ще гладка, численна худоба — сутність менталітету кочовика. Давнім грекам цей менталітет був геть незрозумілим. Як анекдот передає відомий давньогрецький письменник і філософ Плутарх (46—126 рр.) епізод із життя скіфського царя Атея, який начебто відмовився послухати гру захопленого в полон уславлено­го флейтиста Ісменія, заявивши, що йому більш до вподоби іржання коня. Кінь — вірний товариш кочовика, життя якого проходить у постійному русі, в постійній небезпеці й сутичках. Пригніченим почувався кочовик без коня, не маючи змоги брати участь у військових походах, аби проявити доблесть і збагатитися.

Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов'язане з подаль­шим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайде­но досконалу металеву вуздечку — вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для їзди верхи, а й у військо­вих діях. Так з'явилися кінні воїни-вершники.

Вони екіпіровані іншою зброєю, аніж воїни доби бронзи. Окрім лука та стріл, списів, значного поширення набувають мечі та кинджали, тобто руко­пашна зброя. її майже не знає попередній час, коли панувала дистанційна зброя. Вершникові потрібен довгий меч. Реакцією на досконалішу зброю було застосування металевого захисного обладунку: шоломів, панцирів, пасків. Усе це визначило формування нової військової тактики. Раніше, за панування ме­тальної зброї, бій піших воїнів з часом почав доповнюватися загонами воїнів на колісницях, що для нашої території 'засвідчено пам'ятками культури бага-товаликової кераміки. З появою кочовиків та нового озброєння на перше місце висувається вершник із луком і стрілами, озброєний також кинджалом, мечем, списом та сокирою. Цією зброєю кочовики добре володіли змалечку. їхні військові загони, а за ними й усе населення, нерідко долали величезні простори, аби зайняти кращі екологічні ніші.

За своєю природою кочове суспільство є агресивним, його інтереси спря­мовані назовні. Причина цього криється у самому кочовому господарстві. Ад­же прогрес виробництва визначається можливістю його інтенсифікувати — шляхом упровадження нових знарядь, нової організації праці, нових агро- і зоотехнічних прийомів, селекційної роботи. Такі можливості надає комплекс­не господарство, що поєднує хліборобство й скотарство, та осілий спосіб жит­тя, котрі сприяють і розвиткові нехарчових сфер діяльності.

Господарство кочовиків є суто екстенсивним. Воно базується на випасанні худоби. Багаті пасовиська сприяють накопиченню худоби. Проте її можна і враз утратити. Особливо тяжкою порою для кочовиків була зима, коли від холоду й голоду гинуло багато худоби. Страшним випробуванням був джут, ко­ли після відлиги раптово вдарить мороз, і пасовиська вкриваються крижаною плівкою, з-під якої неможливо дістати суху траву. А ще войовничі сусіди, хво­роби. Таким чином, кочове господарство є доволі вразливим і залежить від умов мешкання та примх природи. Воно не вимагає ніяких технічних новацій, а мобільний побут не сприяє розвиткові інших сфер діяльності, накопиченню багатств не лише матеріальних, а й інтелектуальних. Це позбавляє кочівниць­ке господарство внутрішніх потенцій. І тимчасові піднесення кочових суспільств пов'язані із зайняттям вигідної екологічної та особливо соціальної ніші. Саме останнє й дає змогу компенсувати за рахунок обміну чи поборів із сусідів вади спеціалізованого господарства й мати хліб, ремісничі товари тощо. Але така ситуація не може тривати надто довго — хтось не витримає цього протистояння. Надмірні побори можуть виснажити сусідів-хліборобів, а це неодмінно відіб'ється на добробуті кочовиків, або ж осілі спільноти знайдуть сили протистояти кочовикам, і тоді їм доведеться шукати нової ніші або ж підкоритися долі і вести скромне, а то й жебрацьке життя. Як бачимо, будь-яке завершення такого протистояння не на користь кочовиків. Тому вони на­магалися підтримувати добрі стосунки з сусідами.

Періодизація і хронологія. Джерела

Залізний вік — остання доба археологічної періодизації, яка фактично про­довжується до сьогодні. Відкритість верхньої межі спричинила поділ цієї доби на два періоди — ранній залізний вік і пізній. Перший охоплює час від IX ст. до н. є. по IV ст. н. є., другий починається з V ст. Фактично поняттям пізній залізний вік в археології не користуються. З падінням Римської імперії завер­шується епоха стародавньої історії і розпочинається доба середньовіччя. І з цього часу цілковитий пріоритет належить уже історичній періодизації.

Визначальна роль певних спільнот в історії великих регіонів спричинила розбіжності у внутрішній періодизації раннього залізного віку. В Центральній та Західній Європі провідними явищами виступають Гальштатська, Латенська та Римська доба. Періоди раннього залізного віку Східної Європи названо за кочовими народами, які змінювали тут один одного: кіммерійський — IX — середина VII ст. до н. є.; скіфський — середина VII — початок III ст. до н. є. і сарматський — кінець III ст. до н. є. — перша половина IV ст. н. є. Назви періодів відбивають не лише гегемонію певних кочівницьких об'єднань (вони належали до кола і ран о мов них народів), а й зміну матеріального комплексу, поширення якого виходило за межі степової смуги — зони мешкання кочовиків.

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.