50.Археологічні пам`ятки середньовічного Криму

До кримських археологічних джерел середньовічних часів, як зазначав 0.1. Домбровський, належать різночасні, не однакові у фортифікаційному відношенні, а отже функціонально різні укріплення. Ще недостатньо дослід­жені залишки численних поселень та могильників, сліди минулого сільсько­господарського терасування давно порослих лісами гірських схилів, сховані у горах крепіди терас та давні шляхи, закинуті гончарні водогони, арики, що нині не використовуються, фонтани, колодязі, середньовічні каменоломні, ру-доплавильні й гончарні печі тощо.

Різноетнічне населення півострова, звичайно, не могло упродовж тривалих відрізків часу мирно співіснувати. Про міжобщинні конфлікти, зокрема, свідчать численні — різні, хоча й синхронні — оборонні системи: укріплені, але не заселені в мирний час схованки поруч із відкритими поселеннями; селища, оточені стінами; місця тимчасового перебування у гірських печерах. Трапляються й прості, невеликі за розмірами житла, що стояли одне біля од­ного на узвишшях гір; сотоподібно сплановані селища з будинками у вигляді невеликих веж, котрі перетворювали садибу землероба на своєрідну фортецю. Напластування культурних нашарувань і стратиграфія будівельних залишків свідчать про довготривале й постійне використання населенням усіх пунктів вищевказаних категорій.

Вибір місць для проживання й відмінності у способі життя зумовлювалися насамперед віковою звичкою тих чи інших прийшлих груп населення до пев­них форм господарювання, котрі могли розвиватися за конкретних умов при­родного перебування. Це й відгінне скотарство в горах, і мисливство у поєд­нанні з бортництвом, і збирання дарів природи, й "чаїрне" землеробство на очищених від лісу невеликих за розмірами ділянках землі, хліборобство в до­линах і городництво на невисоких вододілах, виноградарство на південних схилах гір і рибальство, дрібні сільські ремесла тощо.

Дослідження археологічних пам'яток, залишених носіями різних архео­логічних культур, слід починати із візантійських — VIII—X ст. їхній появі сприяла масова міграція в період іконоборства. В цей час з'являються плитові могильники, на площі яких поховання проводилися за християнськими звича­ями — витягнуто на спині, головою на захід; у деяких могилах виявлено натільні хрестики. Водночас на всій території Південного Криму з'являються сільські поселення та укріплені монастирі з матеріалами провінційно-візантій­ської культури (круглодонні червоноглиняні амфори, візантійський білоглиня-ний посуд — розписні ойнохої та фляги, невеликі плоскодонні піфоси, різно­манітні горщики). Пізніше форми амфор змінюються.

Площа поселень і кількість будівель у них доволі значні. З напільного боку поселення обнесені огорожами завширшки близько 3 м, але на самій території споруди розмішувалися безсистемно. Найвідомішою пам'яткою того часу є Аю-Даг — селище, розміщене на верхівці залісеної гори. Тут споруджувалися будинки двох типів — однокамерні й п'ятистінки, розміри яких удвоє переви­щували попередні. В центрі поселення розміщувався храм.

Одночасно із сільськими, невеликими за розмірами, однонефними базилі­ками в епоху іконоборства з'являються тринефні й триабсидні базиліки знач­но більших розмірів. Діяльність чернецької імміграції поширювалася й у гір­ських районах, де виникає значна група печерних монастирів, за характером забудови близьких до так званих "печерних міст" (рис. 27).

Такими містами називають своєрідну групу пам'яток (городища, монас­тирі, селища), розташовану в передгір'ях півострова. їхньою характерною особливістю є висічені у скелі різноманітні приміщення господарського, вій­ськового, житлового та культового призначення. Залишки наземних будівель тепер укриті землею та рослинністю. Городища нерідко сягали значних, як для тих часів, розмірів (близько 10 га). Частина їхньої площі не була забудованою

і, ймовірно, призначалася для захисту навколишнього сільського населення під час ворожих нападів або проведення торгів.

Два із них — Ескі-Кермен та Чуфут-Кале — розташовані поблизу Бахчиса­рая. Перше виникло у V—VI ст. й існувало до кінця XIII ст. Викладені з каме­ню оборонні стіни мали товщину близько 2 м. До них прилягали башти, виру­бані у скелястих виступах. У місті було багато будівель із каменю і близько 400 печер, а також церковні споруди. Під час розкопок виявлені вулиці й зернові ями, вирубані у скелі, глибокий колодязь, водопровід та рештки ремісничих майстерень. Населення займалося землеробством, скотарством, виноградар­ством, ремеслом і торгівлею.

Одним із найбільших "печерних міст" було Чуфут-Кале. Його оточують кам'яні стіни значних розмірів з арковими воротами. Виникло, як інші, в V—VI ст. На його території виявлено багато печерних комплексів, глибокий колодязь та інші споруди. Пізніше правило татарам за монетний двір та в'яз­ницю для полонених і заложників, стало центром ремесла і торгівлі. Неподалік від міста виявлено великий за розмірами могильник.

Поселення ранніх болгар VII—X ст., відкриті в різних частинах півострова, можна поділити на дві хронологічні групи, "вододілом" між якими стала сере­дина VIII ст. До ранніх і найбільш типових відносять поселення Тау-Кипчак, на якому будівлі з кам'яними стінами розміщувалися п'ятьма "кущами". До кожного із них входили однотипні споруди, згруповані по дві-три разом. Від­стань між окремими групами сягала 10—25 м. Усередині лише одне приміщен­ня мало вогнище (тобто було житловим), решта виконувала господарські функції.

Хозаро-болгари, прийшовши в Таврику, принесли з собою характерний тип житла — напівземлянку з куполоподібним дахом. Але, познайомившись із розвинутим кам'яним будівництвом, вони почали зводити й наземні споруди. Характерною для цього кола пам'яток була також кладка стін насухо "в ялин­ку". Керамічний комплекс складався з амфор місцевого та імпортного вироб­ництва, горщиків і кухлів різних типів. Ліпна кераміка у своїй масі змінюєть­ся виготовленою на гончарному крузі. Виявлено велику кількість сільсько­господарських знарядь. Протягом другого зі згаданих періодів матеріальна культура за основними показниками не зазнала змін. Ранньоболгарська куль­тура зникла в середині X ст. унаслідок хозаро-візантійських воєн. Пізніше тут почала формуватися нова етнокультурна спільнота.

У перші століття II тис. н. є. більшість поселень Таврики характеризувала­ся такими ознаками: будівлі, як правило, розміщуються на скелястих або ж дуже крутих місцинах, не придатних для обробітку. Пойма річки або рівнин­на частина зрошувальної долини використовуються лише для садівництва чи посівів. Така риса характерна і для Байдарської долини, де зафіксовані посе­лення, розміщені навколо неї на гірських відрогах. Відомі й інші різновиди гірських поселень, житлові та господарські споруди котрих зводилися безпосе­редньо на земляних терасах з підпірними стінами чи полях, поділених на ділянки кам'яними огорожами.

Серед поселень XII—XIV ст. вирізняються три основні типи планування, добре зафіксовані в урочищі Ласпі неподалік від Ялти. Насамперед, це селище Хаспіо з пористою структурою, що складалося більш як із ЗО терас, котрі спус­калися до моря. Вони були укріплені кам'яними крепідами, на яких стояли стіни, що розділяли тераси. Житлова башта, приміщення господарського приз­начення, хлів для дрібної домашньої худоби примикали до стін кожного тако­го осередка. Все поселення користувалося водою, що надходила із одного водогону, спорудженого із гончарних труб (рис. 28).

Пізніше з'явилося ще одне поселення — Шабурла. Відносно правильні ря­ди будівель тут розміщувалися на довгих терасах. Ці споруди зводилися на значній відстані одна від одної. Поблизу жител, віддалених від джерел, вкопу­вали великі піфоси для зберігання води. Третє велике поселення — Примор­ське — розташоване на протилежному боці згаданого ручая. Будівлі тут зводи­лися безсистемно (це зумовлювалося рельєфом місцевості) і відрізнялися від попередніх за багатьма параметрами. Двори були огороджені, а між ними про­лягали звивисті вулиці.

Найбагатшими й насиченими пам'ятками були міста середньовічного Кри­му. Одне із них — Судак (візантійська Сугдея, італійська Солдая, давньорусь­кий Сурож), оборонні стіни якого з 26 вежами (спорудженими за різних часів) та барбаканом охоплюють двома ярусами гори й захищають підходи до порту. Загальна площа фортеці — близько 60 га. На ранньому етапі (VI — перша по­ловина VIII ст.) місто являло собою звичайну приморську фортецю, у най­вищій точці якої розміщувався візантійський гарнізон. Поблизу був спорудже­ний маяк, який функціонував до XVII ст. Поруч із укріпленнями стояла й візантійська митниця (знайдено більш як 500 печаток із свинцю) (рис. 29).

Хозарський період (друга половина VIII—X ст.) характеризується занепа­дом цього приморського центру, особливо його портової частини. Але в сере-

дині IX ст. споруджується оборонна стіна, складена із блоків у типово хозар­ській оборонній техніці. Та ознак міської забудови цих часів не виявлено, а самі укріплення слугували виключно для захисту воїнів.

Формування міських кварталів і створення єдиної системи оборонних спо­руд розпочалося після розгрому каганату, коли частина Таврики знову увійшла до складу Візантійської імперії. До Сугдеї із Херсона-Корсуня було переведе­но флот та корабельні верфі. В цей період місто забудовується двоповерхови­ми спорудами, а оборонні стіни поділяють його на п'ять зон. Міською домі­нантою залишається замок, до якого примикала аристократична частина. У цей період місто сягає найбільших розмірів.

Ситуація значно погіршується у другій половині XIII — першій половині XIV ст., після входження Сугдеї до складу Кримського улусу Золотої Орди: оборонні споруди Нижнього міста були повністю розібрані, а на їхньому місці з'являються майстерні. Певне піднесення місто (уже Солдая) переживає після переходу під юрисдикцію Генуї у 1380 р. Однак у 1475 р. воно було знищене турками.

Середньовічний Херсонес (Херсон, Корсунь) був успадкований Візантією від Римської імперії. Це місто, як великий ремісничий та культурний центр Кримського півострова, виконувало роль посередника імперії у морській та сухопутній торгівлі з Північним Причорномор'ям і Київською Руссю. Влада Візантії у Тавриці не була цілковитою і, по суті, лише Херсонес залишався тут її опорним пунктом в економічній та політичній боротьбі за північнопричор-номорський регіон. Своєю чергою імперія захищала місто від кочівників та інших нападників. Населення тяжіло до Херсонеса, чим пояснюється скупчен­ня землеробських поселень, а потім і значних феодальних угідь поблизу міста або на підступах до нього (рис. ЗО).

Уявлення про Херсонес як середньовічне місто дають розкопки східного району й північного берега, де відкриті житлові квартали. Оборонні споруди (стіни та башти) у припортовій та інших частинах міста свідчать про постійну

воєнну загрозу для його мешканців. У безпосередній близькості до міських стін відкриті залишки різних громадських будівель, великі цистерни одного із міських водогонів і терм X ст. Усе це свідчить про високий рівень культури містобудування й цивілізованості населення.

Середньовічне місто зводилося на руїнах античного, повторюючи його регулярне планування. Змінювалася лише розбивка домоволодінь усередині кварталів, перебудовувалися садиби, проте планування вулиць залишалося попереднім. У X—XII ст. стало можливим помітно упорядкувати міське пла­нування, завдяки чому центр набуває характеру цілісного архітектурного анса­мблю. Головна вулиця пролягала зі сходу на захід; по обидві сторони її розміщувалися двоповерхові будинки, що тулилися один до одного. На нижніх поверхах більшості з них розміщувалися крамниці. Фасади, за винятком жител найбагатших власників, оформлялися досить просто.

Головну міську магістраль, ділячи її на майже рівні частини, перпендику­лярно перетинали поперечні вулиці, а паралельно до неї проходили поздовжні. Головна вулиця виходила на площу, де височів храм. Тісно забудовані житлові квартали розміщувалися з обох боків від неї і терасами спускалися до моря та гавані.

Монументальна архітектура представлена в Херсонесі культовими споруда­ми. Базиліки, хрестовокупольні храми, невеликі каплиці зводилися майже у кожному кварталі і багато в чому визначали архітектурне обличчя міста. Зок рема у східній частині Херсонеса міститься так звана Уваровська базиліка. Су­дячи з її місцеположення, розмірів та облаштування, саме вона могла бути тим кафедральним собором, де вінчався (а також хрестився) князь Володимир Свя-тославич із принцесою Анною. Разом з іншими сакральними будівлями цей храмовий комплекс займав цілий квартал.

Міцні фортифікаційні споруди не вирізняються якимись оригінальними архітектурними рішеннями, хоча й були виконані на високому для свого часу рівні. Під час будівництва використовувалися також залишки античних спо­руд. Особливу увагу привертає так звана вежа Зенона, зведена над портом у південному кінці оборонної лінії.

Наприкінці XIII ст. й без того захирілий Херсонес зазнав нападу ординців Ногая і після цього поступово занепав.