6.Політичні партії Сх. України та їх підходи до суспільно-політичної і національної проблематики.

В Східній Україні з 1907 р. політичне життя занепадає, переходять у підпілля політичні партії, практично зникли громади. Викорінюється українська мова в школах і вузах. Про необхідність її заборони відкрито говорить царська влада, особливо прем’єр-міністр П. Столипін. Заборонялися всілякі культурницькі заходи, навіть відзначення ювілею Тараса Шевченка, що викликало загальне обурення в Україні. Слабкістю політичного керівництва в українському суспільстві скористалася російська ліберальна партія кадетів, яка на той час нарощувала свій вплив. У цих умовах діячі УРДП та інших політичних груп у 1908 р. створили ліберальне «Товариство українських поступовців» (ТУП), яке стояло на позиціях конституційного парламентаризму і автономії України в складі Російської держави, захисту декларованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. прав українців, запровадження української мови в освітніх закладах, суді, адміністративному апараті. ТУП залишилася єдиною легальною політичною організацією Східної України до 1917 року.

У 1990 р. на Східній Україні почали діяти перші організації політичних партій України. Зокрема, Донецька обласна організація Української республіканської партії (10 червня 1990 р.), Донецька обласна організація Об'єднаної Соціал-Демократичної партії України (червень 1990 р.). Луганська міська організація «Демплатформи в КПРС» (16 серпня 1990 р.) тощо. У 1990 р. у регіоні виникають перші альтернативні комсомолу молодіжні організації, в основному, національно-демократичної спрямованості: Луганська міська організація Спілки Незалежної Української Молоді (березень 1990 р.), Донецька обласна організація Української Студентської Спілки (3 вересня 1990 р.). Поширюється спектр національно-культурних організацій. Так, 10 лютого 1990 р. було створено Донецьке обласне громадсько-політичне та національно-культурне товариство радянських німців «Відродження», 1 березня — Харківська міська організація Спілки греків України, 14 травня — товариство корейської культури (м. Харків) тощо.

Отже, на Східній Україні була створена опозиція КПРС, закладені основи майбутніх політичних партій, фактично легалізовано політичний плюралізм, відбулося зародження організованого молодіжного та робітничого руху. Більшість громадських об'єднань вже мали організаційну структуру, програмні документи, проте ще не були зареєстровані органами влади.

7.Україна і революція 1905-07 рр..

9 січня 1905 р. – «кривава неділя» - розстріл мирної демонстрації в Петербурзі за наказом російського царя Миколи ІІ; початок революції.

Початок революційним подіям поклала трагедія 9 січня 1905 року в Санкт-Петербурзі. В цей день царськими військами була розстріляна мирна маніфестація робітників. Було вбито більш, ніж 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників не знало меж. Наступного дня 125 тис. робітників російської столиці оголосили страйк. Незабаром революційні події охопили всю Російську імперію.

Виступи російських робітників і демократичної інтелігенції були активно підтримані в Україні. У січні-лютому 1905 року страйкували робітники всіх основних промислових районів України. Страйкували робітники Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева.

В 1905 року почалися селянські заворушення. В першій половині 1905 року рух селянського протесту охопив половину всіх повітів України. Знову запалали поміщицькі маєтки. Протягом січня-лютого 1905 року в Україні відбулося близько 130 селянських виступів, у квітні – 250, травні – 953, червні – близько 500.

Революційні події наростали та набували дійсно всенародного характеру. Революційні рухи робітників і селян підтримала передова частина демократичної інтелігенції, міського населення, студентство, учнівська молодь. У роки революції 1905—1907 pp. українські політичні партії, громадські об'єднання розгорнули бурхливу діяльність, охопили своєю роботою широкі народні маси. Національні вимоги українців були викладені в петиціях, листівках, газетних публікаціях, документах різних організацій. 1905 р. в Російській імперії з'явилася перша україномовна газета «Хлібороб». Із 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета «Рада». Вимоги, що висувалися, зводилися до відміни поміщицького землеволодіння, уведення демократичних свобод, ліквідації національно-культурних обмежень, розвитку української культури. УСДРП, УДП висували як основну вимогу відновлення української держави у формі автономії, тільки УНП вимагала повної незалежності. Усі партії закликали до ліквідації самодержавства та проведення демократичних реформ. Провідною політичною силою в Україні в роки революції 1905—1907 pp. були робітники та селяни. Масові селянські виступи відбулися в жовтні 1905 р. Селяни вимагали вирішення земельного питання. Формою їх боротьби стали погроми поміщицьких маєтків, убивства поміщиків. Царська влада жорстоко придушувала селянські виступи. Робітники України в роки революції провели масові страйки, на яких висували не тільки економічні вимоги, а й політичні («Геть царя!»). У Харкові робітники почали будувати барикади. Під час страйкової боротьби в багатьох містах України (Київ, Харків, Одеса, Юзівка та ін.) виникали Ради робітничих депутатів — непартійні об'єднання громадян, які були своєрідними органами робітничої влади. Ради встановлювали 8-го-динний робочий день, визначали ціни на продукти в заводських магазинах, організовували охорону населення від злочинців. Пік робітничої боротьби припав на грудень 1905 р. В Україні збройні повстання спалахнули в Харкові, Катеринославі, Олександрівську, у Донбасі. Активну участь у революційних подіях взяли військові. 13 червня 1905 р. в Одесі розпочався загальноміський страйк. 14 червня підняла повстання команда броненосця «Потьомкін» (730 осіб). Це був перший виступ на флоті та в збройних силах Російської імперії загалом. Очолили повстання Григорій Вакуленчук (1877—1905 pp.) і Опанас Матюшенко (1879—1907 pp.). На початку повстання Вакуленчука було вбито, і керівництво повстанням перейшло до Матюшенка. Олександра Коваленка, інженера-механіка, одного із засновників РУП, також обрали до складу революційного комітету, який керував повстанням. Проти повсталих спрямували всю Чорноморську ескадру, але її команда відмовилася відкрити вогонь по повсталих. Побоюючись повстання на інших суднах, командування ескадри поспішило відвести її до Севастополя. 25 червня потьомкінці здали броненосець румунській владі в порту Констанца, а самі стали політичними емігрантами. Деякі з них згодом таємно повернулися на підпільну роботу в Росію. О. Матюшенко 1907 р. приїхав в Україну, але невдовзі його заарештували й за вироком військово-морського суду стратили. Олександр Коваленко залишився в еміграції, а в 1917—1920 pp. брав активну участь у подіях резолюції й громадянської війни. 11 листопада 1905 р. розпочалося повстання на головній базі Чорноморського флоту в Севастополі — на крейсері «Очаків», до якого приєдналося 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, 16 листопада влада придушила повстання. Керівник повстання лейтенант Петро Шмідт (1867— 1906 pp.) і три його помічники за вироком суду були розстріляні. 17 листопада 1905 р. на раді представників військових частин Києва було вирішено провести збройну демонстрацію. Уранці 18 листопада солдати трьох рот саперної бригади кількістю до 800 осіб на чолі з поручиком Борисом Жаданівським (1885— 1918 pp.) вийшли на вулиці, щоб об'єднатися з іншими частинами. Шлях їм перепинили урядові війська. Під час бою з обох сторін загинуло понад 250 осіб. Заворушення серед саперів було придушено. Загалом у виступах солдатів та матросів на території України брали участь 15 тис. військових. У ході революції 1905—1907 pp. царат був вимушений піти на поступки. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «дарував» народам Російської імперії політичні права та свободи, обіцяв скликати законодавчий орган — Державну думу. Отже, революція 1905—1907 pp. активізувала національний рух в Україні. Була створена українська преса. Політичні партії відстоювали головне питання — автономію України в складі федеративної Росії.

Події 3 червня 1907 р. знаменували поразку революції, укр. проблеми залишилися невирішеними.