15. Своєрідність сатири Свіфта (іронія, пародія, гротеск, матеріалізована метафора, гумор відносності, елементи публіцистичності тощо).

Зіставлення усіх розділів твору переконує, що Свіфт прагнув показати різні варіанти суспільного і політичного ладу, що цілком уписується у контекст політологічних студій кінця ХУІІ – першої половини ХУІІІ ст. Образ держави у Свіфта постає в сатиричних картинах, де зображено життя Ліліпутії, Лапути, Лаггнега, у роздумах і розповідях Гуллівера, які є вставними історіями, розповідями про Англію і сучасників героя. Так ціле складається з окремих частин, кожна розглядається з різних позицій і точок зору. Свіфт, відчуваючи на собі тиск цивілізації, наслідків її розвитку, втрачаючи при цьому веселість Рабле, створює негативне, сатиричне відображення реальної дійсності. Проте сатирик не обмежується схематичним, негативним запереченням, він камуфлює негатив у незвичайну, комічну, фантастичну форму. Образ Гуллівера змінюється в залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді, емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динаміки сатиричної образності, яку літературознавці визначають як нагнітання низького. Нагнітання ницого, низького супроводжується й посиленням засобів сатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують з гротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барви розповіді. Невинний комізм ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізації метафори (танці на канаті, стрибки через палицю), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадують лялькову театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішнього опору, а тільки забавляє і розважає його. Релігійні розбіжності між католиками і протестантами зображені знаменитою алегорією безглуздої війни між «гостроконечниками» і «тупоконечниками», що сперечалися з якого кінця треба розбивати варені яйця, а протистояння торі і віги втілене в алегоричному протистоянні прибічників низьких і високих підборів. Акробатичне мистецтво як засіб вибору чиновників є одночасно і алегорією, і іронічним зображенням звичаїв Англії, де посади можна було отримати не за те, чого ти досяг. Також у творі можна виділити і алегоричний зміст притчі про коней– письменник кличе до спрощення, до повернення в лоно природи, до відмови від цивілізації. Гротеску Свіфта притаманна строга пропорційнісь, ліліпути в 12 разів менші людей, а люди в 12 разів менші велетнів. Така протокольна точність відіграє подвійну роль в сатирі: створює атмосферу зовнішньої правдивості, а з іншого боку така точність має явно іронічний і пародійний характер. Сатиричний гротеск виражений в образах мешканців Лапути, під якими Дж. Свіфт має на увазі псевдовчених. Автор висміює сучасну йому науку, виступає проти людської зарозумілості та гордині. У четвертій частині разом з появою єгу настає влада чистого гротеску. Зіставляючи образи йеху та гуігнгнмів, можна прослідкувати одну з найвизначніших рис сатиричного гротеску – поєднання прекрасного та потворного, низького та високого. Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Відвідування автором Лапути є ніби іронічним відгуком на утопічний роман XVI століття Бекона "Нова Атлантида", в якому оспівується всемогутність науки і розповідається про те, що з дальшим її розвитком людина зможе перетворювати всілякі непотрібні й малоцінні речі на об'єкти, корисні і необхідні їй у житті. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів, каламбуром. Камуфляжем іронії автора Ілюзія правдоподібності служить, непомітно надіваючого на Гуллівера маски, що залежать від завдань сатири. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Зокрема, єгу – пародія на людину в усіх її проявах, причому єгу можна вважати гіперболізованою пародією, адже всі людські якості, які зображуються в образі єгу, явно перебільшені. Опис зовнішності єгу належить до найжорстокіших по своїй гострій іронії місць у цілій книзі. Єгу - карикатура на людину, але в цій карикатурі надзвичайно тонко схоплені риси схожості з оригіналом. Те саме треба сказати й про звичаї єгу. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо). Зокрема, 3 частина твору є пародією на твір Френсіса Бекона «Нова Атлантида».