§ 5. Шахрайство з фінансовими ресурсами

Ст. 222 КК 2001 р. визначає шахрайство з фінансовими ресурсами як надання громадянином-підприємцем .або засновником чи власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації органам дер жавної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання суб сидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків у разі відсут ності ознак злочину проти власності. Відтворюючи в цілому формулюван ня ст. 148-5 КК 1960 р., ст. 222 нового КК завдяки використанню слово сполучення "суб'єкт господарської діяльності" розширює коло суб'єктів злочину, а також дещо уточнює перелік адресатів завідомо неправдивої інформації — замість державних органів мова йде про органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування.

Суспільна небезпека даного злочину полягає у порушенні встановле ного законодавством порядку кредитування, фінансування і оподатку вання підприємницької та іншої господарської діяльності, заподіянні майнової шкоди державі, банкам, іншим кредиторам.

Внаслідок незаконного отримання і використання податкових пільг державний і місцеві бюджети, державні цільові фонди зазнають значних майнових втрат. Шахрайство з фінансовими ресурсами як спосіб ухилен ня від оподаткування порушує не лише фіскальну, а й регулюючу функцію податків, підриває притаманний для ринкової економіки прин цип добросовісної конкуренції.

В сучасних умовах фінансовий стан суб'єктів легального сектора еко номіки погіршується і комерційним банкам дедалі важче знайти надійно го, кредитоспроможного позичальника. Відтак швидко зростають обсяги простроченої, пролонгованої та безнадійної заборгованості за позичками банків. Діяння, спрямовані на незаконне одержання банківських кре дитів, порушують нормальне функціонування фінансово-кредитної систе ми, знижують її ефективність як важливого джерела фінансування еко номічного росту і виконання соціальних програм, позбавляють фінансо вої допомоги тих суб'єктів господарської діяльності, які її насправді по-

645

требують і намагаються отримати у належному порядку. Використання суб'єктами господарювання у рамках закону державних і недержавних фінансових ресурсів сприяє розвитку підприємництва, зміцненню еко номічного потенціалу країни, у зв'язку з чим ця сторона господарської діяльності вимагає кримінально-правової охорони.

Безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 222 КК, є встановле ний законодавством порядок кредитування, фінансування і оподаткування господарської діяльності, права і законні інтереси кредиторів і держави.

Вивчення правозастосовчої практики показало, що за статтею про відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 148-5 по переднього КК) здебільшого притягувались до відповідальності особи, які шляхом обману намагалися отримати або отримували кредити. Рідше зустрічались кримінальні справи про обманне одержання подат кових пільг, дотацій, субсидій, субвенцій.

Об'єктивна сторона аналізованого злочину полягає в активній поведінці — у наданні вказаними у диспозиції ст. 222 КК особами органам держав ної влади, органам влади АРК чи органам місцевого самоврядування, бан кам, іншим кредиторам завідомо неправдивої інформації з метою одер жання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків.

Місцевий суд Бердянського району Запорізької області засудив за ч. 1 ст. 366 КК 2001 р. за службове підроблення голову правління КСП "Про грес" Г. З метою погашення заборгованості КСП перед Бердянськими РЕМ за спожиту електроенергію Г. підписав і засвідчив печаткою КСП протокол-реестр про проведення заліку взаємної заборгованості з при ватним підприємством "Запоріжбудсервіс". Останнє, отримавши для проведення взаємозаліку у Енергодарському відділенні Промінвестбанку одноденний кредит на суму понад 89 тис. грн., погасило заборгованість КСП за електроенергію, за що КСП розрахувалось, поставивши ПП з ли стопада 1999 р. по квітень 2000 р. сільськогосподарську продукцію на суму заборгованості. Розглянувши справу, суд дійшов висновку про безпідставність обвинувачення Г. за статтею КК про відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами і виправдав його за ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 p., інкримінованою органами досудового слідства¹.

Позиція суду, на мій погляд, є правильною, оскільки з матеріалів да ної кримінальної справи випливає, що сфальсифікований протокол-реестр з метою отримання кредиту до банку подавав не Г., а директор ПП "За поріжбудсервіс" Д., який і повинен (за наявності всіх ознак складу злочи ну) визнаватись виконавцем шахрайства з фінансовими ресурсами. Сто совно ж Г. слідству варто було з'ясувати питання про можливу співучасть голови правління КСП у формі пособництва у злочині, скоєному Д.

Відповідальність за ст. 222 КК 2001 р. виключається у тому разі, ко ли обман носить пасивний характер і полягає у приховуванні інфор мації, яку особа зобов'язана була повідомити на підставі закону чи до говору. На відміну від цього, скажімо, § 265 b КК ФРН ("Шахрайство, пов'язане з отриманням кредиту") передбачає покарання не лише за на дання підприємству або організації з метою отримання кредиту непра-вильних або неточних відомостей, значимих для прийняття відповідно-

¹ Архів місцевого суду Бердянського району Запорізької обл. Справа № 1-187 за 2001 р.

646

го рішення, але й за неповідомлення про погіршення господарської си туації, відображеної у раніше поданих документах та інших відомостях, якщо це мало значення для прийняття рішення про кредитування та йо го умови. § 2 ст. 297 КК Польщі визнає злочинцем того, хто всупереч покладеним на нього обов'язкам не повідомляє відповідний орган або ус танову про виникнення обставин, які можуть вплинути на зупинення або обмеження розміру наданого кредиту, банківської позички, кредит ного поручительства, дотації, субвенції або публічного замовлення.

Ст. 273 КК Білорусі як форму виманювання кредиту чи дотації виокрем лює умисне неповідомлення індивідуальним підприємцем або посадовою особою юридичної особи кредитору або органу, що виділив дотацію, інфор мації про виникнення обставин, які тягнуть зупинення кредитування чи до тування. Наведене формулювання про злочинну бездіяльність значною мірою нагадує описання незаконного отримання кредиту, що міститься у ст. 259 Модельного Кримінального кодексу держав — учасниць СНД. Подібним чином вирішується питання у ст. 194 КК Казахстану (назва статті

— "Незаконне отримання і нецільове використання кредиту'*).
Описово-бланкетний характер диспозиції ст. 222 КК України передбачає

звернення до фінансового законодавства, де розкривається зміст тих спеціальних термінів, які використовуються законодавцем у її диспозиції.

Під дотацією розуміють грошові кошти, які на безоплатній основі надходять з бюджету. Дотація застосовується в Україні не лише як ме тод бюджетного регулювання у разі перевищення видатків нижчестоя-щих бюджетів над їхніми доходами (наприклад, дотації вирівнювання місцевим бюджетам), а й як допомога, що надається підприємствам для покриття збитків від їх господарської діяльності. Наприклад, постано вою КМУ від 12 травня 1999 р. № 805 затверджено Порядок нарахуван ня, виплат і використання коштів, спрямованих для виплати дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за продані ними переробним підприємствам молоко і м'ясо в живій вазі.

Будучи засновником і головою фермерського господарства "Геліоніта", Щ. з метою отримання з бюджету дотації нібито для відшкодування вит рат, пов'язаних із придбанням елітного насіння сільськогосподарських культур, подав до державного органу — управління сільського господар ства Перпіотравневої райдержадміністрації сфальсифікований документ

— реєстр товарно-транспортних накладних на придбання елітного
насіння. Фактично це насіння фермерським господарством не купувалось.
На підставі наданих Щ. неправдивих даних Донецьке управління
сільського господарства через Першотравневу райдержадміністрацію дво 
ма платіжними дорученнями перерахувало на банківський рахунок
"Геліоніти" 790 грн. Одержані з бюджету дотаційні кошти були витрачені
Щ. на потреби очолюваного ним господарства. Першотравневий районний
суд Донецької обл. засудив Щ. за ч. 2 ст. 148-5 і ч. 2 ст. 172 КК 1960 р.
за шахрайство з фінансовими ресурсами та службовий підлог¹.

На відміну від дотації субвенція є різновидом тієї грошової допомоги, яка спрямовується на фінансування певного заходу, проекту, програми і підлягає поверненню у разі нецільового використання коштів. Поста-

¹ Архів місцевого суду Іїершотравневого району Донецької обл. Справа № 1-123 за 1997 р.

647

новою КМУ від 11 квітня 2002 p. № 495 затверджено Порядок повернен ня бюджетних коштів, отриманих як субвенція, до відповідного бюдже ту в разі їх нецільового використання. Якщо субвенційні кошти викори стані за призначенням, така фінансова допомога до бюджету не повер тається. Ст. 2 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р. містить наступне визначення субвенції. Це — міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. У бюджетній сфері виділяють, зокрема, такі види субвенцій: на здійснення програм соціального захисту; на компенсацію витрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою; на виконання інвестиційних проектів.

В юридичній літературі повідомлялось про те, що прокуратурою Чернігівської області на протязі 2000 року було порушено ряд криміналь них справ за статтею КК про відповідальність за шахрайство з фінансови ми ресурсами щодо керівників районних електромереж, які подавали до фінансових органів фіктивні відомості про обсяги електроенергії, спожитої пільговими категоріями громадян. У такий спосіб підприємствам,-очолю ваним цими особами, вдалося незаконно отримати з бюджету грошові ко шти у вигляді субвенцій на відшкодування витрат, яких начебто зазнали підприємства електромереж¹.

Субсидією визнається допомога у грошовій або натуральній формі, яка надається державою місцевим органам влади, фізичним або юридич ним особам, у тому числі господарюючим суб'єктам. Субсидії можуть спрямовуватись на фінансування конкретних заходів, напрямів еко номічної і соціальної діяльності, бажаних для суспільства (наприклад, на фундаментальні наукові дослідження, створення нових робочих місць, перепідготовку кадрів, виробництво певного виду продукції). Суб сидії надаються без будь-яких конкретних умов і незалежно від фінан сового становища суб'єктів, які їх отримують.

Згідно з Економічною класифікацією видатків бюджету, затвердженою наказом Мінфіну України від 3 грудня 1997 р. № 265, до категорії субсидій і трансфертів належать усі державні платежі, які не підлягають повернен ню і передбачають використання коштів на поточні цілі. У даному норма тивному акті субсидії визначаються як невідплатні поточні виплати підприємствам, які не передбачають компенсації у вигляді спеціально обу мовлених виплат або товарів і послуг в обмін на проведеш платежі, а та кож видатки, пов'язані з відшкодуванням збитків державних підприємств. Впадає в очі відсутність у фінансовому законодавстві чіткого критерію роз межування таких фінансових інструментів, як субсидії і дотації.

Кредит — це надання одним суб'єктом (кредитором) позички у гро шовій або натуральній формі іншому суб'єктові (позичальнику) на умо вах повернення її у встановлений термін і, за загальним правилом, поєднане із сплатою відсотків. З огляду на положення чинного законо давства, потрібно розрізняти такі форми кредиту: фінансовий, у тому числі банківський, міжбанківський, комерційний (товарний), держав-

¹ Труш І. Нагляд за додержанням законів у паливно-енергетичному комплексі — важливий на прям прокурорської діяльності // Вісник прокуратури, — 2001. — № 3. — С. 68-70

648

ний, споживчий, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний, кредит під цінні папери тощо.

Визначення банківського кредиту наводиться у ст. 2 Закону від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність". Банківським кре дитом визнається будь-яке зобов'язання банку надати певну суму гро шей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої су ми. Правила надання фінансових кредитів встановлюються НБУ (стосов но банківських кредитів) та КМУ (стосовно небанківських фінансових організацій). Положення про кредитування затверджено постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246.

Банківський кредит обслуговує не лише обіг товарів, а й накопичен ня капіталу. Принципами^банківського кредитування виступають: забез печеність, повернення, строковість, платність, цільова спрямованість. Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для за хисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу че рез неплатоспроможність боржника. Принципи повернення, строковості і платності означають, що кредит має бути повернуто позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Цільовий характер кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам госпо дарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та право вих форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом. Для отримання креди ту позичальник звертається у банк. Формою звернення може бути лист, клопотання, заявка, заява.

На кваліфікацію за ст. 222 КК не впливає форма надання банківсько го кредиту — готівкова чи безготівкова.

Прикладом фінансових небанківських кредитів є кредити, які: 1) в по рядку фінансування інноваційних та інвестиційних проектів надаються Українською державною інноваційною компанією (п.10 Положення про формування та використання коштів Української державної інноваційної компанії, затвердженого постановою КМУ від 28 травня 2001 р. № 593); 2) в порядку фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки суб'єктів малого підприємництва надаються регіональними та місцевими фондами підтримки підприємництва (ст. 13 Закону України від 19 жовтня 2000 р. "Про державну підтримку малого підприємництва").

Комерційний кредит надається одним господарюючим суб'єктом іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу під процент і має товарну форму. Його призначення — прискорення реалізації товарів і одержання підприємствами прибутку. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарські відносини і мо жуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у певний термін. При цьо-

649

му передача власності на товари (результати робіт, послуг) відбувається у момент підписання договору або в момент фізичного отримання то варів (робіт, послуг) покупцем (замовником) незалежно від часу пога шення заборгованості (пп. 1.11.2 ст. 1 Закону "Про оподаткування при бутку підприємств" в редакції Закону від 22 травня 1997 р. із змінами).

Оскільки законодавець в аналізованій нормі не обмежує коло креди торів, які вводяться в оману, лише банками та іншими кредитними ор ганізаціями, ст. 222 КК, на мою думку, охоплює протиправне отриман ня комерційного кредиту або спробу його отримання. Певний сумнів у правильності такого висновку породжує назва ст. 222 КК, адже в ситу ації, що розглядається, злочинне посягання саме на фінансові ресурси, очевидно, відсутнє. В цьому вбачається певна невідповідність між на звою ст. 222 КК та її диспозицією.

У відносинах, пов'язаних з державним кредитом, позичальником ви ступає держава, а кредиторами — юридичні або фізичні особи. Призна ченням державного кредиту є мобілізація коштів для фінансування дер жавних видатків, що має особливо велике значення тоді, коли еко номіка країни розбалансована і спостерігається дефіцит фінансових ре сурсів. Формами державного кредиту виступають натуральні позички, державні позички (їх знаряддям є облігації, казначейські зобов'язання, інші види цінних паперів), казначейські і гарантовані позички. Більш докладно про це можна прочитати у § 1 глави 2 книги.

Споживчий кредит надається у національній грошовій одиниці фізич ним особам — резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і повертається у розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору. Обманне одержання такого кредиту не охоплюється диспозицією ст. 222 КК, яка поширює свою дію лише на господарську сферу. У п.15 проекту постанови Плену му ВСУ "Про деякі питання кваліфікації злочинів у сфері господарської діяльності" невизнання споживчого кредиту предметом аналізованого злочину обґрунтовується тим, що одержувачі таких кредитів диспо зицією ч. 1 ст. 222 КК не віднесені до суб'єктів шахрайства з фінансо вими ресурсами.

Іпотечне кредитування — це надання кредитів під заставу нерухомо го майна, яке, будучи власністю позичальника, не є об'єктом застави за іншими угодами.

Бланкові кредити надаються тільки під зобов'язання повернути борг із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальни кам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений ав торитет у банківських колах.

Консорціумний кредит може надаватись позичальнику банківським консорціумом одним із таких способів: 1) шляхом акумулювання кре дитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності; 2) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; кредитування здійснюється в залежності від потреби в кредиті; 3) шляхом зміни гаран тованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залу чення інших банків для участі в консорціумній операції. Положення про

650

порядок здійснення консорціумного кредитування затверджено постано вою Правління НБУ від 21 лютого 1996 р. М° 37.

Лізинговий кредит є формою майнового кредитування, при якій відно сини між юридичними особами виникають у зв'язку з орендою рухомого або нерухомого майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди.

Кредит під цінні папери — це кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів (п. 1.11 ст. 1 Закону "Про оподат кування прибутку підприємств").

Аналіз ряду норм БК (передусім п. 22 ч. 1 ст. 2, ч. 4 ст. 17, ч. З ст. 21) і ст. 17 Закону від 4 липня 2002 р. "Про інноваційну діяльність" дозволяє дійти висновку про можливість надання юридичним і фізичним особам за рахунок бюджетних коштів кредитів і позичок. Н.О.Гуторова характери зує як прогалину у кримінально-правовій охороні державних фінансів ту обставину, що ст. 222 КК не називає бюджетні позички, хоч і вони мо жуть отримуватись незаконно, а це, на думку науковця, створює істотну загрозу для державних фінансів¹.' На мій погляд, потреби у криміналізації обманного отримання бюджетної позички і у відповідному розширенні диспозиції ст. 222 КК немає, тому що така поведінка на сьогоднішній день вже визнається злочинною. Оскільки кошти з бюджету надаються на умовах повернення, платності і строковості (п. 22 ч. 1 ст. 2 БК), бюджетні позички є різновидом кредиту, а ст. 232 КК не містить якихось обмежень в тому плані, що її дія поширюється не на всі різновиди кредиту. Водно час досить переконливою виглядає аргументація Н.О.Гуторової з питання про необхідність запровадження кримінальної відповідальності за нецільове використання бюджетних позичок і кредитів, наданих держа вою або під гарантії держави, а також за злісне непогашення кредиторсь кої заборгованості перед державою². В цьому плані заслуговує прискіпли вої уваги і вивчення кримінально-правовий досвід Російської Федерації, у ч. 2 ст. 176 КК якої передбачено відповідальність не лише за незаконне отримання державного цільового кредиту, але й за використання такого кредиту не за прямим призначенням.

Закон "Про оподаткування прибутку підприємств** виокремлює понят тя інвестиційного податкового кредиту. Це — відстрочка плати податку на прибуток, що надається суб*єкту підприємницької діяльності на визна чений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у ви гляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отримано внаслідок реалізації інноваційних програм (п. 1.11 ст. 1 Закону). Хоч передбачена цією нормою відстрочка платежу має назву кре диту, за своїм змістом це фактично податкова пільга.

Під пільгою щодо податків треба розуміти повне або часткове звільнення від сплати податку залежно від особливостей платника по датку або характеру здійснюваної ним діяльності. Всі податкові пільги

¹ Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія. — X.:
Вид-тво Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. — С. 161-162

² Гуторова Н.О. Вказана праця. — С. 182-185

651

мають спільну рису — це скорочення розміру податкових зобов'язань платників податків. Держава, використовуючи податкові пільги як аль тернативу дотаціям, субсидіям, іншим варіантам бюджетного фінансу вання та пільговому кредитуванню, прагне досягнути певних соціально-економічних цілей (зміни в структурі виробництва, стимулювання пріоритетних сфер діяльності, регулювання інфляційних процесів, дер жавна підтримка осіб і організацій, які потребують посиленого соціаль ного захисту, тощо). Наприклад, право на пільги зі сплати податків і зборів мають підприємства та організації громадських організацій інвалідів. Застосовувати зазначені пільги такі підприємства та ор ганізації мають право за наявності дозволу, який видається спеціально уповноваженим державним органам — міжвідомчою Комісією з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів (Закон від 13 липня 2000 р. "Про внесення змін до деяких законів Ук раїни щодо оподаткування підприємств та організацій громадських ор ганізацій інвалідів").

Водночас треба сказати про те, що занадто широке використання по даткових пільг, деформуючи податкову систему, не сприяє досягненню фінансової стабілізації у державі та рівномірному розподілу податково го навантаження на платників, стимулює бажання господарюючих суб'єктів, які не мають податкових пільг, ухилятись від оподаткування, у тому числі шляхом незаконного отримання і використання таких пільг. Проблема посилюється у зв'«лзку з тим, що податкові пільги в су часних умовах є одним з найбільш нестабільних елементів податкової системи України, вони постійно змінюються, запроваджуються або ска совуються. Підрахувавши суму пільг з оподаткування, наданих юридич ним особам у І кварталі 2002 р., ДПА встановила, що в цілому по Ук раїні пільги надавались 91 тис. платників — 11,5 % від загальної кількості зареєстрованих платників податків. За вказаний період обсяги надходжень до бюджету зросли у 2,1 рази, а обсяги пільг — у 3,1 рази, тобто обсяги пільг зростають більш прискореними темпами, ніж обсяги податкових надходжень¹. Не випадково одним із Заходів щодо детінізації економіки на 2002—2004 pp., схвалених Указом Президента України від 5 березня 2002 р. № 216/2002, є доручення Мінфіну, ДПА, Мінекономіки, Мінюсту України під час доопрацювання проекту Подат кового кодексу переглянути переліки податкових пільг, наданих плат никам податків.

В залежності від того, на зміну якого елемента структури податку на правлена пільга, пільги щодо податків поділяються на три групи. По-пер ше, це вилучення, які характеризуються виведенням з-під оподаткуван ня окремих об'єктів чи предметів. Наприклад, звільняється від оподат кування прибуток підприємств та організацій громадських організацій інвалідів, майно яких є їх власністю, отриманий від продажу товарів (робіт, послуг), крім підакцизних товарів та прибутку, одержаного від грального бізнесу, де протягом попереднього звітного (податкового) періоду кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, стано-вить не менше 50 відсотків загальної чисельності працюючих за умови,

¹ Урядовий кур'єр. — 1 серпня 2002 р. — № 139 652

що фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом звітного періоду не менше 25 % суми загальних витрат на оплату праці, що відно сяться до складу валових витрат виробництва (обігу). По-друге, це скид ки, тобто пільги, які означають скорочення податкової бази. Так, суми коштів у межах 4 %, добровільно перерахованих до неприбуткових ор ганізацій, враховуються у складі валових витрат платника податку на прибуток підприємств, а об'єкт оподаткування цим податком змен шується на суму балансових збитків, отриманих платником у попередніх періодах. По-третє, це звільнення, які можуть набувати форми знижен ня податкової ставки, податкових канікул, відстрочення або розстрочен ня податкових зобов'язань, згаданого вище інвестиційного податкового кредиту тощо. Наприклад, прибуток платників податків від проведення науково-дослідних і реставраційних робіт у сфері охорони культурної спадщини оподатковується за ставкою, яка складає 50 % від діючої став ки податку на прибуток підприємств; операції з продажу товарів, що бу ли вивезені платником ПДВ за межі митної території України, оподатко вуються за нульовою ставкою. Можливі й інші класифікації пільг щодо податків — в залежності від конкретного виду податку, збору чи іншого обов'язкового платежу, категорії платників тощо.

Відповідно до ст. 14 Закону від 21 грудня 2000 р. "Про порядок пога шення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" розстроченням податкових зобов'язань є надання платнику податків бюджетного кредиту на основну суму його зо бов'язань без урахування сум пені під проценти, розмір яких визна чається відповідно до цього Закону. Розстрочення, відстрочення подат кових зобов'язань у межах процедури відновлення платоспроможності боржника здійснюється на умовах, передбачених мировою угодою, у по рядку, встановленому Законом "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Відповідно до ст. 1 Закону "Про систему оподаткування" у редакції Закону від 18 лютого 1997 р. із змінами встановлення і скасування по даткових пільг здійснюється Верховною Радою України, Верховною Ра дою АРК, сільськими, селищними і міськими радами. Останні можуть встановлювати додаткові пільги щодо оподаткування (це стосується як загальнодержавних, так і місцевих платежів) у межах сум, які надхо дять до їх бюджетів. Податкові пільги не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законами України, крім законів про оподаткуван ня. Пільги щодо оподаткування місцевими податками і зборами встанов люються або змінюються виключно відповідними органами місцевого са моврядування (ст. 2 Закону від 14 жовтня 1998 р. "Про встановлення ставок податків і зборів (обов'язкових платежів), інших елементів подат кових баз, а також пільг щодо оподаткування"; ст. 26 Закону від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні").

Переліки податкових пільг містяться у конкретних нормативних актах, які регламентують порядок нарахування і стягнення відповідних податків та інших обов'язкових платежів. Інформація про податкові пільги періодично систематизується ДПА України і публікується у спеціалізова ному виданні. На момент підготовки книги до друку чинним є Довідник

653

№ 21 пільг, наданих чинним законодавством юридичним особам щодо сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів станом на 1 квітня 2002 р.¹. Наказом Мінстату України від 23 грудня 1996 р. № 376 затверд жено Інструкцію про порядок заповнення звіту "Про суми отриманих пільг по оподаткуванню в розрізі окремих видів податків і пільг щодо кожного виду податку", згідно з якою підприємства незалежно від форми власності і відомчої підпорядкованості обчислюють обсяги фактично отриманих пільг щодо кожного податку, складають звіт за встановленою формою і по дають його податковим органам за місцем реєстрації платника.

Наказом Державної митної служби України від 22 грудня 1999 р. № 845 затверджено Порядок подання документів, які підтверджують право суб'єктів підприємницької діяльності на користування встановле ними чинним законодавством податковими пільгами під час митного оформлення товарів та інших предметів, що ввозяться на митну тери торію України або вивозяться з митної території України. Наказом цьо го ж відомства від 17 травня 2000 р. № 285 затверджено переліки то варів та інших предметів, митне оформлення яких при ввезенні на мит ну територію України або при вивезенні за межі цієї території здійснюється із застосуванням податкових пільг відповідно до законо давства, і документів, подання яких потрібне для використання пільго вого режиму оподаткування. Розпорядженням КМУ від 26 вересня 2001 р. № 458-р схвалено Концепцію значного зменшення кількості пе редбачених законодавством податкових пільг, що надаються у разі вве зення товарів на митну територію України.

Обов'язковою характеристикою об'єктивної сторони злочину, передбаче ного ст. 222 КК, є надання завідомо неправдивої інформації — обман дер жави або кредиторів, який набуває письмової форми і супроводжується ви користанням підроблених або іншим чином сфальсифікованих документів. Неможливо вчинити цей злочин шляхом усного обману, особистих запев нень, іншим способом, не пов'язаним з поданням належному адресатові певних документів, у тому числі в електронному вигляді. Наприклад, у сфері банківського кредитування знаряддям аналізованого злочину, за за гальним правилом, виступають такі документи, які надаються позичальни ками банкам і в яких можуть міститись неправдиві дані:

1) кредитні заявки (клопотання), в яких зазначається: повне наймену 
вання підприємства-позичальника, його юридичний статус, підпорядко 
ваність і основні напрями діяльності, кількість працюючих, найменуван 
ня обслуговуючого банку, отримання кредитів в інших банках, прізвища
керівника і головного бухгалтера, необхідна сума кредиту, його мета, суть
угоди, яка кредитується, основні постачальники продукції за угодою та
основні споживачі, строки погашення і форми забезпечення позики;

2) установчі документи із зазначенням юридичної адреси, картка із зраз 
ками підписів, завірена банком, довідка банку про залишки коштів на ра 
хунках і наявність заборгованості за позичками (вказані документи нада 
ються, якщо банківські рахунки позичальника відкриті в інших банках);

3) контракти, угоди, інші документи, які підтверджують, що кредит
отримується для придбання товарів, робіт або послуг; довідки про ре-

¹ Вісник податкової служби України. — 2002. —№ 21. — С. 3-42

654

зультати дослідження кон'юнктури ринку; бізнес-плани; складські довідки про наявність товарно-матеріальних цінностей;

4) техніко-економічні обґрунтування, подання яких важливе з погля 
ду перевірки відповідності передбачених у них строків і умов повернен 
ня кредиту реальним фінансовим можливостям позичальників. Техніко-
економічні обґрунтування містять інформацію про строки і порядок роз 
рахунків, передбачених договорами з контрагентами позичальника, про
джерела, за рахунок яких планується погасити кредит і сплатити відсот 
ки, про платоспроможність основних споживачів, про витрати, у тому
числі пов'язані із сплатою податків і відсотків за кредит;

5) проектно-кошторисна документація, рішення про відведення зе 
мельних ділянок, дозволи архітектурно-будівельних служб місцевих ор 
ганів влади на будівництво, проекти будівництва (реконструкції)
підприємств, висновки експертів щодо проектно-кошторисної докумен 
тації, контракти, графіки виконання робіт (зазначені документи не 
обхідні для отримання кредитів на спорудження об'єктів для зберігання
та переробки сільськогосподарської продукції, виробництва товарів та
інших подібних цілей);

6) документи про фінансове становище, кредитоспроможність пози 
чальника, страховика або поручителя (бухгалтерські баланси, звіти про
прибутки і збитки, звіти аудиторських фірм, довідки, отримані від
інших банків, у тому числі про залишки коштів на банківських рахун 
ках, про кредиторську і дебіторську заборгованість, розшифровка руху
коштів на банківських, у тому числі валютних рахунках підприємства
за останній період тощо);

7) документи, які стосуються застави, поручительства, гарантії як
способів забезпечення кредиту (фіктивні гарантійні листи, документи,
які підтверджують нібито наявність або належність предмета застави
боржнику чи перекручують вартість заставленого майна, підроблені до 
говори страхування і страхові поліси тощо).

З приводу останньої з наведених вище груп документів, що застосову ються під час здійснення банківського кредитування, викликає інтерес та кий приклад із судової практики. За ч. 2 ст. 148-5 попереднього КК Ал-чевський міський суд Луганської області засудив директора ПП "Лаван да" Г., яка з метою отримання кредитів у розмірі відповідно 1 млрд крб. і 1 млрд. 700 млн крб. подала до банку "Аваль" і банку "Надра", крім інших необхідних документів, сфальсифіковані договори застави¹.

З вироку не зовсім зрозуміло, з якої причини договори застави, подані Г., визнані судом сфальсифікованими і яке майно було нею заставлено або, навпаки, не заставлено. Та обставина, що договори застави нотаріально не посвідчувались, як це встановлено у судовому засіданні, сама по собі на вряд чи могла вважатись достатньою підставою для того, щоб інкриміну вати Г. надання банку завідомо неправдивої інформації, як цього вимагав і вимагає зараз кримінальний закон. По-перше, чинне законодавство вста новлює необхідність нотаріального посвідчення договорів застави лише де яких різновидів майна — нерухомості, транспортних засобів, космічних об'єктів. По-друге, недотримання такої вимоги тягне за собою виключно

¹ Архів місцевого суду м. Алчевська Луганської обл. Справа № 1-202 за 1996 р.

655

цивільно-правові наслідки — недійсність договору застави (ст.ст. 13, 14 За кону від 2 жовтня 1992 р. із змінами "Про заставу"). По-третє, зали шається відкритим питання, яке є основним з точки зору обґрунтованості або необґрунтованості кваліфікації дій Г. за ч. 2 ст. 148-5 КК, а саме, чи містили договори застави неправдиві відомості, скажімо, у них перекручу валась належність або вартість заставленого майна тощо.

Натомість правильним вважаю засудження за ч. 1 ст. 148-5 КК 1960 р. голови КСП їм. Артема Г. (вирок Станично-Луганського район ного суду Луганської області від 25 травня 1999 р.). Г. як посадова осо ба суб'єкта підприємницької діяльності з метою отримання цільового ко роткострокового кредиту у розмірі ЗО тис. грн. подав кредитору — Ста-нично-Луганському відділенню АПБ "Україна" завідомо неправдиву інформацію про предмет застави, якою забезпечувався кредитний до говір. У договорі застави № 33 від 2 вересня 1997 р. фігурувало 176 тон насіння соняшника врожаю 1997 p., хоч насправді весь урожай цього ро ку на момент укладення кредитного договору вже був заставлений і за безпечував виконання інших зобов'язань КСП.

Обман кредитора, пов'язаний з предметом застави, встанодвлений і у кримінальній справі по обвинуваченню у шахрайстві з фінансовими ре сурсами директора приватного сільськогосподарського підприємства АФ "Прогрес" Г. Ця службова особа суб'єкта господарської діяльності з ме тою отримання кредитів для потреб свого підприємства на протязі 2001 р. неодноразово надавала кредиторам — Бердянській філії АКБ "Укрсоцбанк", Бердянському відділенню Ощадбанку і Лівобережному відділенню Промінвестбанку (м. Запоріжжя) завідомо неправдиву інфор мацію про право власності на майно, яке передавалось у заставу для за безпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами. На справді майно, заставлене Г. (обладнання млина, автомобілі, сільського сподарська техніка), рішенням загальних зборів членів КСП "Прогрес" було внесено до пайового фонду підприємства, стосовно якого Г. висту пав як орендар. В одному випадку у договорі застави Г. вказав на вже заставлене майно. Крім цього, надаючи банкам інформацію про викори стання кредитних ресурсів для виробничих потреб підприємства, Г. до пускав нецільове використання коштів і декілька разів спрямовував їх на погашення заборгованості за раніше отриманими кредитами. Органа ми досудового слідства дії Г. кваліфіковані за ч. 2 ст. 222 КК як шах райство з фінансовими ресурсами, вчинене повторно¹.

Л., будучи комерційним директором і засновником ТзОВ "Примор'я", звернулась до Маріупольського відділення Укрсоцбанку із клопотанням про видачу кредиту строком на два місяці. У поданому банкові бухгал терському балансі підприємства на відміну від балансу, який був направ лений податковим органам, не була відбита заборгованість ТзОВ у розмірі 110 млн крб. перед малим приватним підприємством "Паритет", що при звело до неправильного розрахунку банком кредитоспроможності пози чальника. Сума неповернутих ТзОВ "Примор'я" коштів з урахуванням несплачених відсотків склала понад 32 тис. грн. Органи попереднього

¹ Кримінальна справа № 220216. Матеріали слідчого відділу Бердянського РВ УМВС у За порізькій обл. за 2002 р.

656

слідства кваліфікували дії Л. за ч. 2 ст. 148-5 як шахрайство з фінансо вими ресурсами, що заподіяло велику матеріальну шкоду, і за ч. 2 ст. 172 КК 1960 р. як службовий підлог¹.

Ступінь майстерності фальшування документів для кваліфікації дій за ст. 222 КК значення не має. Важливо лише, щоб письмовий обман у кон кретній ситуації виявився ефективним і призвів до необґрунтованого на дання дотації, субвенції, субсидії, кредиту або пільги щодо податків.

Виходячи з того, що без використання сфальсифікованих документів скоїти шахрайство з фінансовими ресурсами неможливо, деякі науковці дійшли висновку про те, що ст. 148-5 КК 1960 р. (ст. 222 КК 2001 р.) не утворює сукупності зі статтями про відповідальність за підроблення документів². Таку ж позицію, аналізуючи ст. 176 КК РФ, займає російський криміналіст Б.В.Волженкін³. Інші автори вказують на на явність в аналізованій ситуації сукупності злочинів⁴.

На мою думку, у разі шахрайства з фінансовими ресурсами шляхом використання сфальсифікованих документів в діях винного вбачається не конкуренція частини і цілого, а різнооб'єктна ідеальна сукупність зло чинів, у зв'язку з чим вчинене потрібно кваліфікувати за сукупністю зло чинів, передбачених ст.ст. 222, 358 (366) КК. До кваліфікації вчиненого за сукупністю злочинів у подібних ситуаціях схиляється і судова практи ка (наприклад, п. 20 постанови Пленуму ВСУ від 25 грудня 1992 р. № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", п. 13 постанови Пленуму ВСУ від 26 березня 1999 р. № 5 "Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів").

Інформація, що надається особою, яка вчинює шахрайство з фінансови ми ресурсами, повинна бути неправдивою, тобто має не відповідати дійсності, приховувати або перекручувати у гірший або, навпаки, у кра щий бік справжній стан речей і стосуватись тих обставин, які дозволяють отримати дотації, субсидії, субвенції, кредити або податкові пільги. Інфор мація у плані відповідальності за ст. 222 КК — це не будь-які відомості, що подаються уповноваженому адресатові, а лише ті дані, що сприяють не законному отриманню фінансової допомоги, причиново зумовлюють її на дання. Наприклад, у сфері банківського кредитування завідомо неправди ва інформація — це дані, які, впливаючи на волю кредитора, відповідно до вимог чинного законодавства, локальних нормативних актів банків і уста леної практики ділового обороту враховуються в процесі прийняття рішен ня про надання кредиту та його умови (розмір кредиту, величина відсотків,

¹ Кримінальна справа № 80—365. Матеріали слідчого управління УМВС у Донецькій обл. за
1997 р.

² Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. — К.: Генеза, 1998. —
С. 276; Осадчий В.И. Мошенничество с финансовыми ресурсами // Все о бухгалтерском учете. —
27 ноября 1996 г. — № 46

³ Волженкин Б.В. Преступления в сфере экономической деятельности (экономические преступ 
ления). СПб: Юридический центр Пресс, 2002. — С. 256

⁴ Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурса 
ми: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Київ, 2002. — С. 15; Науково-практичний коментар до
Кримінального кодексу України / Відп. ред.: В.Ф.Бойко та інші. — К.: А.С.К., 2000. — С. 589; На 
уково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка — К.: А.С.К.,
2002. — С. 483; Кримінальне право. Особлива частина. Підручник / Ю.В.Александров, В.І.Анти-
пов, М.В.Володько та ін. — К.: НАВСУ — "Правові джерела", 1998. — С. 314-315

657

строк повернення кредиту, його забезпечення тощо). Як слушно зазнача ють В.Д.Ларічев і В.Ю.Абрамов, якби позичальник надав правильні відо мості, банк не надав би кредит взагалі або надав би у меншому розмірі, або збільшив би відсоток за кредитом у зв'язку з великим ризиком, або вима гав більш якісного забезпечення його повернення тощо¹.

З урахуванням викладеного вище, занадто категоричним виглядає вис ловлювання про те, що надання кредитній організації будь-яких документів із завідомо неправдивою інформацією з метою отримання кредиту містить склад злочину "шахрайство з фінансовими ресурсами" незалежно від того, що це була за інформація і які були наслідки використання кредиту².

Повідомлення завідомо неправдивої інформації, яка не впливає на прийняття рішення про надання дотації, субсидії, субвенції, податкової пільги або кредиту, складу злочину, передбаченого ст. 222 КК, не утво рює і за наявності до цього підстав має кваліфікуватись за ст. 358 або ст. 366 КК як підроблення документів або службове підроблення. Так, на думку В.Р.Мойсика і П.П.Андрушка, немає складі аналізованого злочи ну в діях службової особи підприємства Українського товариства сліпих чи Українського товариства глухих, яка надає податковій інспекції відо мості про те, що чисельність працюючих на цьому підприємстві інвалідів становить 70% від загальної кількості працюючих, хоча фактично вона дорівнює 60%, оскільки для одержання пільг щодо податків достатньо, щоб інваліди складали не менше ніж 50 % працюючих³.

Зміст завідомо неправдивої інформації в плані відповідальності за ст. 222 КК може стосуватись не лише суб'єкта господарювання, який отримує у тій чи іншій формі фінансові ресурси, а й інших осіб (наприклад, страховиків або поручителів). У ч. 1 ст. 176 КК РФ ("Незаконне отримання кредиту") втілено більш вузький підхід: банку та іншому кредитору надаються завідо мо неправдиві відомості про господарське і фінансове становище лише пози чальника — індивідуального підприємця або організації. Диспозиція цієї норми не дозволяє давати адекватну кримінально-правову оцінку фактам об манного отримання кредитів, пов'язаним з поданням кредиторам сфаль сифікованих документів, які стосуються застави, поручительства, гарантії як способів забезпечення кредиту, у зв'язку з чим більшість російських фахівців вимушена поширювально тлумачити кримінальний закон⁴. Форму лювання ст. 222 КК України, яке не містить подібних обмежень щодо не правдивої інформації, котра надається кредитору або іншому адресату, ви дається більш вдалим. Також оптимальним виглядає підхід, закріплений у ч. 1 ст. 194 КК Казахстану. Тут встановлено, що завідомо неправдиві відо мості, які надаються банку або іншому кредитору, стосуються не лише гос подарського і фінансового становища індивідуального підприємця чи ор ганізації, а й заставленого майна та інших обставин, що мають істотне зна чення для отримання кредиту, дотацш або пільгових умов кредитування.

¹ Ларичев В.Д., Абрамов В.Ю. Проблемы совершенствования уголовного законодательства в об 
ласти защиты прав кредиторов // Государство и право. — 1998. — № 8. — С. 99

² Щербина И. Между удачной финансовой операцией и скамьей подсудимых — один шаг // Биз 
нес. Бухгалтерия. — 18 сентября 2000 г. — № 38

³ Мойсик В.Р., Андрушко П.П. Шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 148-5 КК України) //
Вісник Верховного Суду України. — 2000. — № 2. — С. 35

⁴ Волженкин Б.В. Вказана праця. — С. 252-253

658

Хоч у перекладі з латини "кредитувати" означає "довіряти", парт нерські взаємовідносини між банком та його клієнтами обов'язково пе редбачають перевірку не лише об'єктів, а й суб'єктів кредитних угод. Банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту.

У главі 1 розділу VI Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ від 28 серп ня 2001 р. № 368, зазначається, що кредитна діяльність банків пов'яза на з кредитним ризиком або нездатністю контрагента виконувати част ково або у повному обсязі свої зобов'язання згідно з угодою. Тому бан ки зобов'язані оцінювати кредитоспроможність своїх контрагентів, вчас но ідентифікувати погані активи (активи, за якими існує ймовірність от римати збитки), створювати необхідні резерви для списання активів, безнадійних для погашення.

Кредитоспроможність — це наявність передумов для одержання креди ту і здатність повернути його. Кредитоспроможність позичальника визна чається за показниками, що характеризують його здатність своєчасно роз рахуватися за раніше одержаними кредитами, його поточне фінансове ста новище, спроможність у разі потреби мобілізувати кошти з різних джерел і забезпечити оперативну конверсію активів у ліквідні кошти.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника відповідно до п. 20 Положення НБУ "Про кредитування" виступають: 1) забезпеченість власними коштами не менш як 50 % усіх його ви датків; 2) репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни); 3) оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, ха рактер послуг, які надаються (конкурентоспроможність на внутрішньо му та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експор ту); 4) економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо. Кожний ко мерційний банк (КБ) встановлює критерії економічної оцінки фінансової діяльності клієнтів-позичальників на основі аналізу їх балансів у часі, звітів про фінансові результати їх діяльності. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника регламентується окремим поло женням, затвердженим правлінням конкретного КБ. Згідно з п. 4.3 По ложення про порядок формування та використання резерву для відшко дування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердже ного постановою Правління НБУ від 6 липня 2000 р. № 279, для здійснення оцінки фінансового стану позичальника — юридичної особи КБ повинен враховувати такі економічні показники: платоспро можність; фінансова стійкість; обсяг реалізації; прибутки та збитки; рентабельність; собівартість продукції; обороти за рахунками; склад та динаміка дебіторське-кредиторської заборгованості; кредитна історія. Також можуть бути враховані фактори суб'єктивного характеру: ефек тивність управління позичальника; ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі; наявність державних замовлень і державної підтримки; професіоналізм керівництва та його ділова репутація; інша інформація.

659

У сучасній банківській практиці України на умови надання кредиту значною мірою впливають характер кредитної історії конкретного клієнта банку та ліквідність заставленого майна. Будучи оцінкою банком позичаль ника з погляду можливості і доцільності надання останньому кредитних коштів, кредитоспроможність визначає ймовірність повернення позички і виплати відсотків за неї, дозволяє мінімізувати кредитний ризик банку.

Постановою Правління НБУ від 27 червня 2001 р. № 245 затверджено Положення про єдину інформаційну систему "Реєстр позичальників'*. Вка заний реєстр створюється і функціонує на добровільних (договірних) заса дах і покликаний зменшувати ризики, що виникають при обслуговуванні юридичних та фізичних осіб у комерційних банках України внаслідок не повної інформації про клієнта. Наразі договори з НБУ про участь у системі "Реєстр позичальників" уклали банки, сумарні активи яких становлять 81,3 % від усіх активів банківської системи України. Станом на 14 серпня 2002 р. загальна заборгованість суб'єктів підприємницької діяльності, інформація про які внесена до реєстру, складає 768 млн грн.¹. Варто, що правда, сказати, що чимало банківських працівників ставиться до ініціати ви НБУ досить скептично, оскільки справжні "натхненники" сумнівних кредитів, будучи, як правило, засновниками підприємницьких структур або особами, які офіційно не мають відношення до їх діяльності, намага ються безпосередньо у кредитних відносинах не фігурувати.

П. 21 Положення НБУ "Про кредитування" забороняє надання кре дитів на: 1) покриття збитків господарської діяльності позичальника; 2) формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств. Якщо відповідний суб'єкт, маючи намір використати кредитні ресурси на зазначені заборонені цілі, а та кож на інші цілі, не вказані у пакеті документів, звертається до банку з проханням надати кредит і подає документи, в яких міститься неправ дива інформація про напрями використання позичених коштів, його дії треба розцінювати за ст. 222 КК як шахрайство з фінансовими ресурса ми. Наведу характерний приклад із судової практики.

Працюючи директором приватного підприємства "Тракія", П. внесла завідомо неправдиві дані у баланс ПП, умисно вказавши у ньому меншу, порівняно із справжньою, суму заборгованості "Тракії". Подавши перекру чений баланс разом з іншими необхідними документами до комерційного банку "Еліта", П. отримала кредит у розмірі 12 тис. грн., кошти якого бу ли перераховані на банківський рахунок ПП "Аверс" для погашення забор гованості підприємства "Дари ланів". Бердянський міський суд Запорізької області кваліфікував дії П. за ч. 2 ст. 148-5 попереднього КК, а дії Т. — директора підприємства "Дари ланів", з ініціативи якої було скоєне неза конне одержання кредиту, — за ч. 5 ст. 19, ч. 2 ст. 148-5 цього КК як підмовництво до шахрайства з фінансовими ресурсами².

Охоплюються аналізованим складом злочину ситуації, в яких нецільове використання кредиту заздалегідь планувалось особою, яка бажала спочатку заробити на кредитних коштах, а потім використати позичку на цілі, перед бачені кредитним договором. Нецільове використання кредиту може поляга-

¹ Боржників занесено до реєстру // Урядовий кур'єр. — ЗО серпня 2002 р. — № 158

² Архів місцевого суду м. Бердянська Запорізької обл. Справа № 1—79 за 1999 р.

660

ти, наприклад, у: внесенні коштів на депозит і отриманні за ним відсотків; придбанні нерухомості та іншого майна, що не має відношення до цілі, вка заної у кредитному договорі; переведенні кредитних коштів у готівку і вико ристанні їх на власні потреби; погашенні інших, отриманих раніше кредитів. При цьому потрібно мати на увазі, що поняття нецільового використання кре диту, в принципі, нормативній формалізації не піддається, у зв'язку з чим питання про відповідність вкладення позичкових коштів цілям, вказаним у кредитній угоді, потребує вирішення у кожному конкретному випадку.

Якщо суб'єкт господарської діяльності з об'єктивних причин, які виник ли після укладення кредитної угоди, коригує свої фінансові плани і вико ристовує кредит не за цільовим призначенням і не може своєчасно погаси ти заборгованість, склад злочину, передбачений ст. 222 КК, відсутній. У та кому разі банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника. По-іншому вирішується питання у ст. 195 КК Азербайджану, відповідно до якої використання кредиту не за призначенням розглядається як окрема форма злочинної поведінки, альтернативна отриманню кредиту, кредиту на пільгових умовах або цільового державного кредиту шляхом подання завідомо неправдивих відомостей про господарське або фінансове станови ще організації чи індивідуального підприємця.

З метою підвищення ефективності використання кредитних ресурсів, зменшення кредитних ризиків, захисту інтересів банку та його акціонерів рішення про надання кредитів позичальникам незалежно від розміру креди ту повинні прийматися колегіальне (кредитним комітетом, комісією, радою тощо) і оформлятися протоколом. Діючи за попередньою домовленістю з по зичальником, працівник кредитного відділу банку, який займався пе ревіркою поданого для одержання кредиту пакета документів, може прихо вувати від керуючого філією комерційного банку та інших членів кредитно го комітету неправдиву інформацію щодо фінансового та господарського ста ну позичальника, внесену у подані документи і важливу з точки зору прий няття рішення про кредитування та його умови. Так, під час розслідування кримінальних справ, порушених у зв'язку з банкрутством АКБ "Україна", встановлені непоодинокі випадки, коли працівникам філій та відділень цьо го банку за їх згодою суб'єкти підприємницької діяльності надавали пере кручені документи про наявність або вартість заставленого майна, коли банківські працівники надавали кредитним комітетам завідомо неправдиві відомості про заставлене майно, кредитоспроможність позичальника тощо¹. Не випадково у п. 9 рекомендацій Міжнародної науково-практичної конфе ренції "Злочини у сфері кредитно-фінансової та банківської діяльності" вка зувалось на необхідність розробити типову інструкцію працівникам банківських установ з правил оформлення та перевірки документів, не обхідних для оформлення кредиту, включаючи реальну оцінку заставленого майна, цінних паперів тощо з метою персоніфікації відповідальності банківських працівників, які приймають рішення про надання кредиту. З цією ж метою визнано за необхідне переглянути функції кредитних комітетів банків та механізм прийняття ними рішення про кредитування².

¹ Валерко В. Фіаско кредитора // Урядовий кур'єр. — 17 листопада 2001 р. — № 214

² Юридичний вісник України. — 27 квітня 3 — травня 2000 р. — № 17

661

Дії банківського працівника, який вступив у змову із несумлінним позичальником, повинні кваліфікуватись за ч. 5 ст. 27, ст. 222 КК як пособництво шахрайству з фінансовими ресурсами, а за наявності до цього підстав — і як відповідний злочин у сфері службової діяльності (наприклад, одержання хабара). Аналогічною має бути кримінально-правова оцінка поведінки нотаріуса, який, посвідчуючи договір застави між банком і позичальником і діючи в інтересах несумлінного позичаль ника, умисно не перевіряє право власності останнього на майно — пред мет застави. Виходжу при цьому з того, що діяльність нотаріуса (як дер жавного, так і приватного) пов'язана з реалізацією повноважень на вчи нення юридичне значимих дій, здатних породжувати, змінювати або припиняти правовідносини, з видачею документів, які надають права або звільняють від обов'язків. Тобто врешті-решт діяльність нотаріуса носить організаційно-розпорядчий характер, а тому він є службовою осо бою у кримінально-правовому значенні цього поняття.

С., працюючи головним інспектором по кредитуванню Стаханівського відділення Ощадбанку і вступивши у змову з приватними підприємцями Б. і Л., на протязі 1995—1996 pp. незаконно оформила видачу кредитів на загальну суму 46 тис. грн. Непогашена заборгованість за цими кре дитами склала понад 23 тис. грн., чим банку були заподіяні тяжкі наслідки. Кредитні справи оформлювались С. за матеріальну винагоро ду з використанням фіктивних довідок податкової інспекції про розмір середньомісячного доходу позичальників. Всього С. одержала хабарів на загальну суму 2700 грн. Стаханівський міський суд Луганської області, визнавши С. винною у вчиненні не лише посадових злочинів, а й співу часті у шахрайстві з фінансовими ресурсами, засудив її за ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 165, ч. 2 ст. 172 і ст. 19, ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 р.¹.

Вважаю, що у тому разі, коли керуючий філією комерційного банку як службова особа, яка у кредитних відносинах діє від імені банку і має право укладати кредитні договори, знає про те, що поданий до банку па кет документів містить неправдиві дані, склад злочину, що розгля дається, відсутній. Наприклад, керівництво банку сподівається на дієвість неформальних стосунків з клієнтом, або кредит отримується шляхом підкупу керівного банківського працівника, або неповернення кредиту за домовленістю з позичальником заздалегідь планується керівництвом банку, яке, по-перше, прагне отримати потрібне йому май но — предмет застави, по-друге, з метою мінімізації податкових зо бов'язань штучно зменшує прибутковість діяльності банку. У таких си туаціях автором не вбачається обману банку з боку позичальника, і кримінально-правову оцінку вчиненому треба давати не за допомогою ст. 222 КК, назва якої вказує на шахрайство, а з використанням норм КК про відповідальність за злочини у сфері службової діяльності. Пого джуюсь з В.Р.Мойсиком, який називає обман обов'язковою ознакою об'єктивної сторони шахрайства з фінансовими ресурсами, способом одержання чужого майна, внаслідок застосування якого кредитор доб ровільно, за власною волею і переконанням надає винному відповідні фінансові ресурси. Саме обман як спосіб досягнення злочинної мети

¹ Архів місцевого суду м. Стаханова Луганської обл. Справа № 1-625 за 1998 р. 662

відображає якісну своєрідність вчинення шахрайства з фінансовими ре сурсами і дозволяє відмежовувати дане суспільне небезпечне посягання від суміжних злочинів¹.

Дещо суперечливою виглядає з розглядуваного питання позиція В.П.Головіної, яка спочатку зазначає, що згідно з диспозицією ст. 222 КК обман дістає прояв у наданні завідомо неправдивої інформації з ме тою одержання кредиту, а згодом до способів вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами відносить "підкуп банківських працівників з ме тою схилити їх до видачі кредитів з порушенням техніко-економічних нормативів, вимог про забезпечення повернення кредиту..."².

На думку російської авторки Н.О.Лопашенко, як окремий спосіб не законного отримання кредиту (ст. 176 КК РФ) варто передбачити підкуп працівників банків та інших кредитних організацій³. Вважається, що це дозволить уніфікувати кваліфікацію однакових за своїм змістом злочин них дій, які здійснюються у кредитній сфері. Поставлена проблема на законодавчому рівні вирішена у Болгарії. Ст. 254 КК цієї країни вста новлює однакове покарання як для керівників юридичних осіб та підприємців, які з метою отримання вигідних умов кредитування нада ють неправильні відомості, так і для посадових осіб, які дозволили ви дачу кредиту, знаючи про те, що надані відомості є неправильними.

В аспекті, що розглядається, викликає інтерес кримінальна справа щодо Л., П. і НІ., розглянута Бердянським міським судом Запорізької області. Вказані особи обвинувачувались у тому, що, будучи відповідно засновником ТзОВ "Ірбіс", директором і головним бухгалтером цього підприємства, з метою отримання кредиту для закупівлі телевізорів у фірми "Юнікарт Корпорейшн" (м. Київ) подали до Бердянської філії АБ "Еліта" неправдиву інформацію, а саме фіктивну накладну № 3 від 25 грудня 1996 р. про отримання ТзОВ "Ірбіс" 9 телевізорів від ТзОВ "Колос", яких на момент укладання кредитного договору насправді у по зичальника не було, а також фіктивний баланс, розділ "Актив" якого включав вартість цих телевізорів. Кредитний договір був забезпечений нотаріально посвідченим договором застави товарів в обороті, з якого випливало, що на момент укладання останнього все заставлене майно, у тому числі 9 телевізорів "Соні", належало заставодавцеві — ТзОВ "Ірбіс" на праві власності і знаходилось на його зберіганні. Внаслідок подання неправдивої інформації банк видав підприємству кредит у розмірі 12642 грн 60 коп. терміном на три місяці під 85 % річних. З урахуван ням суми неповернутого на момент розгляду справи кредиту, несплаче-них відсотків за користування кредитними ресурсами, на які банк нара хував і авансом сплатив податок на прибуток, розмір майнової шкоди, заподіяної БФ АБ "Еліта", склав 16267 грн. 29 коп. Дії Л., П. і Ш. кваліфіковані судом за ч. 2 ст. 148-5 КК I960 р. як шахрайство з фінан-

¹ Мойсик В.Р. Проблеми відмежування шахрайства з фінансовими ресурсами від злочинів проти
власності // Адвокат. — 2002. — № 1. — С. 5; Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності
за шахрайство з фінансовими ресурсами: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Київ, 2002. — С. 9

² Головіна В.П. Обман як засіб вчинення шахрайств з грошово-кредитними ресурсами у
банківській сфері // Вісник Луганської академії внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності Ук 
раїни. — 2002. — Вип. 3. — С.127-128

³ Лопашенко Н.А. Глава 22 Уголовного кодекса нуждается в совершенствовании // Государство
и право. — 2000. — № 12. — С. 24

663

совими ресурсами, вчинене засновником і посадовими особами суб'єкта підприємницької діяльності, що завдало великої матеріальної шкоди кредитору¹.

У судовому засіданні підсудні, визнаючи себе винними частково, стверджували, що неправдивість інформації, яка подавалась ними до банку, була відома керуючій філією Б., яка начебто і порадила відповідним чином сфальсифікувати документи, пообіцявши, що застав лене майно працівники банку не будуть перевіряти належним чином. Ці свідчення підсудних, як випливає з протоколу судового засідання і ви року, судом спростовані не були. Керуюча філією Б. ні органами попе реднього розслідування, ні судом з приводу умов надання кредиту ТзОВ "Ірбіс" не допитувалась (Б. зникла з постійного місця проживання і опе-ративно-розшуковими заходами міліції не вдалося встановити її місцез находження). Після вивчення матеріалів справи залишаються певні сумніви стосовно того, чи був насправді у даному разі обман кредитора з боку позичальника, а отже і стосовно того, чи обґрунтовано кваліфіко вані дії підсудних за статтею КК про відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами.

За особливістю конструкції об'єктивної сторони склад злочину, ка раність якого передбачена у ч. 1 ст. 222 КК, є формальним. Злочин виз нається закінченим з моменту подання конкретному адресату відповідної інформації незалежно від того, чи вдалося винному отрима ти той чи інший фінансовий ресурс, чи заподіяно реальної майнової шкоди. У своєму дисертаційному дослідженні В.Р.Мойсик досить до кладно обґрунтував положення про доцільність перенесення у законо давчому порядку моменту закінчення злочину (мається на увазі основ ний склад злочину "шахрайство з фінансовими ресурсами") на момент фактичного одержання фінансових ресурсів². Повертаючись до аналізу чинного кримінального закону, зауважу, що злочин, передбачений ч. І ст. 222 КК, в частині, що стосується податкових пільг, визнається закінченим з моменту подання особою завідомо неправдивої інформації з метою одержання нею пільг щодо податків незалежно від того, чи вда лося винному у такий спосіб ухилитись від сплати податків (абз. З п. 18 постанови Пленуму ВСУ від 26 березня 1999 р. № 5 "Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів").

У разі подання позичальником недостовірної інформації майнові інте реси банків страждають далеко не завжди, а тому ч. 1 ст. 222 КК в тій частині, в якій ця норма стосується банківського кредиту, залишається прикладом надмірної криміналізації. Крім цього, порушення криміналь ної справи за даною статтею КК може негативним чином вплинути на фінансово-господарську діяльність підприємства-позичальника, внаслідок чого банк буде позбавлений можливості повернути наданий підприємству кредит.

В юридичній пресі висловлена пропозиція виключити з диспозиції

¹ Архів місцевого суду м. Бердянська Запорізької обл. Справа № 1-341 за 1999 р.

² Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурса 
ми: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Київ, 2002. — С. 4, с. 10, с. 16

664

статті КК про шахрайство з фінансовими ресурсами вказівку на надан ня завідомо неправдивої інформації банку з метою одержання кредиту¹. Доцільність такого кроку обґрунтовується тим, що ризик вибору клієнта за кредитною угодою покладається на банк, який повинен знати, кому позичати гроші. На думку О.Довбана, якщо у кредитних відносинах не задіяні державні кошти, які мають цільове призначення, справи про по рушення кредитних договорів могли б розглядатись у порядку цивільно го судочинства. Диспозиція статті КК про шахрайство з фінансовими ре сурсами, не акцентуючи уваги на умислі викрасти кредитні кошти, вва жає автор, усуває банк від відповідальності за власні дії стосовно надан ня кредиту^.

Справді, причинами банкрутств комерційних банків в сучасних умовах є не лише економічна нестабільність і законодавча лихоманка, а й неро зумна і необачна політика у галузі надання позик. При цьому не можна не враховувати тієї обставини, що поширеною формою ухилення пози чальників від повернення кредитних ресурсів стало введення ними банків в оману щодо справжніх можливостей повернути борг на умовах, визна чених кредитним договором. В результаті кредитори зазнають майнової шкоди у формі прямих збитків і упущеної вигоди. У межах розгляду кримінальної справи про шахрайство з фінансовими ресурсами кредито ром може бути заявлений цивільний позов про відшкодування заподіяної банку шкоди тією фізичною особою, яка є винною у вчиненні злочину. Це набуває особливої актуальності у тих випадках, коли у підприємства-боржника відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення для погашен ня кредиту і відшкодування шкоди. За таких умов застосування на підставі норми КК про відповідальність за шахрайство з фінансовими ре сурсами заходів кримінально-правової репресії щодо несумлінних клієнтів банків вважаю цілком виправданим. Крім всього іншого, це захист май нових інтересів не лише банків, а й їх вкладників і клієнтів.

Треба також зазначити, що коли б умисел викрасти кредитні ресурси був передбачений як обов'язкова ознака аналізованого складу злочину, це призвело б до виникнення колізії між кримінально-правовими норма ми про відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами та ша храйство як різновид злочину проти власності і взагалі поставило б під сумнів доцільність існування окремої статті КК, присвяченої шахрайст ву з фінансовими ресурсами. Не випадково у ст. 222 КК зроблено засте реження — певні дії охоплюються диспозицією цієї статті "у разі відсут ності ознак злочину проти власності" (у ст. 148-5 КК I960 р. містилось дещо інше і, як на мене, більш вдале формулювання — "за відсутності ознак розкрадання"). До того ж, встановлення заздалегідь обдуманого умислу привласнити назавжди кредитні кошти, як буде показано ниж че, пов'язане із значними труднощами.

З урахуванням викладеного вище, вважаю, що вдосконалення законо давства про відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами в частині банківського кредитування має відбуватись не за рахунок ви-

¹ Зейкан Я. Система "Ш.-А." — прямой путь в тюрьму // Закон и бизнес. — 17 июня 1998 г.

² Довбак О. Деякі аспекти розслідування злочинів, пов'язаних з отриманням кредитів // Вісник
Львівського ун-ту. Серія юридична. — 1999. — Вип. 34. — С. 231

665

ключення з диспозиції ст. 222 КК вказівки на кредит, а шляхом закріплення як основного не формального, а матеріального складу зло чину. До речі, такий підхід знаходив відображення у проекті КК Ук раїни, підготовленому авторським колективом на чолі з проф. В.М. Смітієнком. У ст. 271 цього проекту КК йшлось про отримання кредиту чи пільгових умов кредитування шляхом надання банку або іншому кредитору завідомо неправдивих відомостей щодо господарсько го чи фінансового стану суб'єкта господарської діяльності, а в ч. 2 — про незаконне одержання державного цільового кредиту та його використан ня не за прямим призначенням. Таким чином, під кримінально-право вий захист пропонувалось взяти більш вузьке (порівняно зі ст. 148-5 КК I960 р. і ст. 222 КК 2001 р.) коло соціальних цінностей. Незаконне одер жання кредиту було сформульоване як матеріальний склад злочину, при цьому розміри суспільне небезпечних наслідків у формі великої шкоди, завданої громадянам, організаціям та державі, диференціювались в за лежності від потерпілого і складали відповідно суму, яка у п'ятдесят, триста і сімсот разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Закріплений у кримінально-процесуальному законодавстві підхід до справ про шахрайство з фінансовими ресурсами в частині банківського кредитування як до справ приватно-публічного обвинувачення означав би, на мій погляд, розумний компроміс між інтересами держави, яка проголошує захист вітчизняної банківської системи, і інтересами самих банків, які, можливо, інколи не будуть зацікавлені у порушенні кримінального переслідування щодо несумлінних позичальників.

Оскільки у ст. 222 КК України йдеться про надання завідомо неправ дивих даних банку з метою одержання кредиту, ситуації, в яких неправ дива інформація надається банку не до або під час укладення кредитно го договору, а після його підписання і видачі кредиту, даний склад зло чину не утворюють. А, скажімо, ст. 210 КК Латвії встановлює відповідальність за надання завідомо неправдивих відомостей, вчинене як з метою отримання субсидій, кредиту або інших позик для здійснен ня підприємницької діяльності, так і під час використання субсидій, кредиту чи інших позик.

Будучи директором і засновником ТзОВ "Наіна", М. з метою одержан ня кредиту у розмірі ЗО тис. грн. подала до Бердянської філії АБ "Еліта" завідомо неправдиву інформацію про начебто належність очолюваному нею підприємству цілісного майнового комплексу перукарні вартістю 48 200 грн. Насправді ТзОВ "Наіна" на праві власності належало лише обладнання перукарні вартістю близько 3 500 грн., а саме приміщення, в якому розміщувалась перукарня, знаходилось у комунальній власності і використовувалось на підставі договору оренди. Не визнаючи себе вин ною, М. у судовому засіданні заявила, що договір застави цілісного май нового комплексу, який виконував роль забезпечення даного кредитно го договору, не був посвідчений нотаріально, а тому є недійсним. Крім цього, відомості про належність приміщення ТзОВ М. нібито надала бан ку не до отримання кредиту, а через декілька днів після одержання ЗО тис. грн. Спростовуючи ці твердження, суд у вироку вказав на те, що на момент видачі кредиту 5 вересня 1997 р. М. подала до банку доку-

666

менти, які містили неправдиві відомості, а саме Звіт експертної оцінки приміщення перукарні, Перелік майна, належного ТзОВ "Наша" і пере даного у заставу для забезпечення кредиту¹. За таких обставин засуд ження М. за шахрайство з фінансовими ресурсами видається цілком обґрунтованим.

Певні особливості має кваліфікація шахрайства з фінансовими ресур сами у разі побудови відносин, що виникають між банком і позичальни ком, за принципом кредитної лінії. Кредитна лінія передбачає згоду бан ку-кредитора надати позичку у грошовій безготівковій формі у майбут ньому частинами на протязі певного проміжку часу і в розмірах, що не перевищують суму, зазначену у кредитній угоді, без проведення додат кових переговорів і укладання додаткових договорів. При цьому між банком і позичальником укладається одна угода про відкриття кредит ної лінії з визначенням обсягу кредитних ресурсів та строку користуван ня ними з одночасним оформленням договору застави на всю суму кре дитної лінії, включаючи Нарахування відсотків за весь строк користу вання нею. Кредитна лінія звичайно відкривається надійним позичаль никам, які мають стійкий фінансовий, стан (ведення прибуткової діяль ності за останні роки, позитивні економічні показники з точки зору оцінки кредитоспроможності тощо) і надають високоліквідну заставу по вернення кредиту. Банк здійснює постійний контроль за фінансовим ста новищем позичальника, періодично перевіряє наявність заставленого майна, його відповідність ринковим цінам.

У разі використання кредитної лінії завідомо неправдива інформація може бути надана банку позичальником вже безпосередньо у процесі кредитування, після укладання кредитного договору. Сума кожного кре диту в межах кредитної лінії оформлюється окремим строковим зо бов'язанням, в якому вказується конкретний строк погашення позички. Якщо обман банку відбувається перед оформленням чергового строково го зобов'язання і видачею кредиту — частини загальної грошової суми, зазначеної у кредитній угоді, дії винного, на мою думку, є підстави кваліфікувати за ст. 222 КК.

Контролюючи фінансово-господарське становище позичальника, на явність і збереження предмета застави (так званий моніторинг кредиту), банк має право вимагати від підприємства надання йому бухгалтерсько го балансу, різних довідок поточного і звітного характеру, проводити цільові перевірки виробничих і складських приміщень, здійснювати інші заходи, передбачені кредитною угодою. Якщо позичальник імітує виникнення у нього фінансових ускладнень, робить відповідну завідомо неправдиву заяву, і відстрочення погашення кредиту оформлюється до датковим договором між позичальником і банком, який є невід'ємною частиною кредитної угоди (пролонгація кредиту), дії винного повинні кваліфікуватись не за ст. 222 КК, а за наявності до цього підстав за ст. 218 КК як фіктивне банкрутство.

Обман, пов'язаний із справжнім або вигаданим станом стійкої фінан сової неспроможності суб'єкта господарської діяльності (ст. 218, ст. 220 КК), утворює сукупність із шахрайством з фінансовими ресурсами лише

¹ Архів місцевого суду Бердянського району Запорізької обл. Справа № 1-247 за 1999 р.

667

у тому разі, коли винний не тільки перекручує фінансове становище гос подарюючого суб'єкта-позичальника, а й має на меті незаконне одер жання кредиту.

Розглянувши у судовому засіданні кримінальну справу по обвинува ченню А. і Г. у вчиненні шахрайства з фінансовими ресурсами і служ бового підлогу (ст. 148-5, ст. 172 КК 1960 р.)» Бердянський міський суд Запорізької області встановив, що вказані особи з метою поліпшення економічного становища очолюваних ними приватних підприємств і по гашення боргів цих підприємств подали до Бердянської філії АБ "Еліта" документи, що містили завідомо неправдиві відомості. Отримавши 17 жовтня 1996 р. на банківський рахунок ПП "Ювітат-Сервіс" кредитні кошти у розмірі 100 тис. грн., А. і Г. використали їх не за цільовим при значенням, визначеним кредитним договором. У постанові суду від 28 вересня 2000 р. про направлення кримінальної справи на додаткове розслідування зазначається, що органи попереднього слідства не дали належної кримінально-правової оцінки тій обставині, що А. і Г., надав ши банку з метою отримання кредиту перекручені документи, тим са мим приховали фінансову неспроможність належних "їм суб'єктів підприємницької діяльності. Іншими словами, на погляд суду, у діях підсудних вбачались ознаки не лише шахрайства з фінансовими ресур сами, а й такого складу злочину, який у новому КК має назву "Прихо вування стійкої фінансової неспроможності" (ст. 220), а у попередньому КК був передбачений статтею 156-2 ("Приховування банкрутства").

Суб'єкт злочину, описаного у ст. 222 КК, є спеціальним. Це — особа, яка досягла 16-річного віку і є: 1) громадянином, який займається за реєстрованою приватною підприємницькою діяльністю; 2) засновником або власником суб'єкта господарської діяльності; 3) службовою особою юридичної особи — суб'єкта господарської діяльності.

Органами попереднього розслідування Г. обвинувачувався у скоєнні зло чинів, передбачених ч. 2 ст. 148-5 і ч. 2 ст. 194 попереднього КК. Маючи на меті отримати кредит, Г. подав до Стаханівського відділення Ощадбан ку підроблену довідку про те, що він працює у "Будшляхмашсервісі" і що його середньомісячна зарплата складає 27 млн крб., хоч насправді Г. на цьому підприємстві не працював. Врахувавши те, що Г. не є громадяни-ном-підприємцем, засновником, власником або посадовою особою суб'єкта підприємницької діяльності, суд виправдав його за ч. 2 ст. 148-5 КК за відсутністю складу злочину "шахрайство з фінансовими ресурсами" і засу див лише за використання завідомо підробленого документа¹.

На думку A.M. Ришелюка, дії засновника юридичної особи, який вий шов з числа ЇЇ співвласників і використовує документи даної підприємницької структури для одержання кредиту для організації, маю чи насправді намір використати кошти для власних потреб, залежно від наслідків треба розцінювати як шахрайство або як замах на шахрайство².

Виходячи з того, що законодавець не обмежує поняття "засновник" і "власник" лише громадянами, є підстави стверджувати, що суб'єктами

¹ Архів місцевого суду м. Стаханова Луганської обл. Справа № 1-712 за 1997 р.

² Боротьба зі злочинністю у сфері підприємницької діяльності (кримінально-правові, криміно 
логічні, кримінальне-процесуальні та криміналістичні проблеми). — Харків: Право, 2001. — С. 28

668

аналізованого злочину є також службові особи тієї юридичної особи, ко тра в свою чергу виступила як засновник чи власник юридичної особи суб'єкта господарської діяльності.

З урахуванням того, що у диспозиції ст. 222 КК 2001 р. на відміну від ст. 148-5 КК 1960 р. названі суб'єкти не підприємницької, а госпо дарської діяльності, слід дійти висновку про те, що до кримінальної відповідальності за цією статтею можуть притягуватись службові особи і тих юридичних осіб, які не є суб'єктами підприємництва і державна реєстрація яких відбувається на підставі не Закону "Про підприємництво", а інших нормативних актів, наприклад, Закону "Про благодійництво та благодійні організації".

Для підтвердження наведеної позиції звернемось до положень регулюю чого законодавства, яке не виключає можливість здійснення господарської діяльності тими структурами, котрі не є ні підприємствами, ні їх об'єднан нями. Так, відповідно до ст. 20 Закону від 16 вересня 1997 р. "Про бла годійництво та благодійні брганізації" благодійна організація здійснює гос подарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та за вдань, користується самостійністю у питаннях прийняття господарських рішень, використання власних фінансових і матеріальних ресурсів. Ст. 16 вказаного Закону формами здійснення благодійної діяльності називає, зо крема, фінансування конкретних цільових програм, дарування або надан ня дозволу на безоплатне (пільгове) використання об'єктів власності, без посереднє надання допомоги особистою працею чи послугами. Зареєстро вані об'єднання громадян з метою виконання статутних завдань і цілей мо жуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність, проте не безпосередньо, а шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статутом юридичної особи або шляхом заснування підприємств (ч. 1 ст. 24 Закону від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання гро мадян"). Суб'єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, ра хунки у банківських установах. Згідно зі ст. 1 Закону від 21 вересня 1999 р. "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", така діяльність має на меті одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності. У даному разі господарська діяльність передба чає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг, а також передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна. З метою реалізації статутних завдань профспілки, їх об'єднання, які є юридичними особами, можуть здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом надання безоплатних послуг, робіт, створення в установленому законодавством порядку підприємств, ус танов, організацій із статусом юридичної особи, формувати відповідні фон ди, кредитні спілки (ст. 35 Закону від 15 вересня 1999 р. із змінами "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"). В літературі з поси ланням на положення Закону від 27 січня 1995 р. "Про бібліотеки і бібліотечну справу" вказується, що бібліотеки здійснюють господарську

669

діяльність відповідно до чинного законодавства і своїх статутів (положень). Бібліотеки мають право самостійно розпоряджатись доходами від госпо дарської діяльності, у тому числі від надання платних послуг, а також майном, придбаним за рахунок цих доходів¹.

У фундаментальному підручнику з господарського права, підготовленому співробітниками Інституту економіко-правових досліджень НАН України (м. Донецьк), до господарських організацій, крім комерційних утворень (підприємств та їх об'єднань, господарських товариств, виробничих коопе ративів), належать і некомерційні організації — товарні біржі, споживчі ко оперативи, торговельно-промислові палати, саморегулівні організації про фесійних учасників ринку цінних паперів тощо². Вважаю, що службові осо би названих суб'єктів господарювання, які не мають комерційного статусу, можуть притягуватись до кримінальної відповідальності за ст. 222 КК.

Варто, однак, сказати, що не всі фахівці поділяють позицію, згідно з якою коло суб'єктів шахрайства з фінансовими ресурсами у новому кримінальному законодавстві розширено. Так, на думку П.П.Андрушка, суб'єктом господарської діяльності в плані відповідальності за ст. 222 КК є лише та юридична особа, яка створена і зареєстрована f порядку, пе редбаченому ст. 8 Закону "Про підприємництво" і на яку поширюється дія Закону "Про підприємства в Україні". Це може бути підприємство або об'єднання підприємств, -але не ті юридичні особи, створення і державна реєстрація яких здійснюється на підставі законів "Про об'єднання грома дян" і "Про благодійництво та благодійні організації"³. Разом з тим не виключається застосування ст. 222 КК щодо службових осіб об'єднань громадян, якщо останні з метою проведення необхідної господарської діяльності створюють підприємства, виступаючи їх засновниками. Прибічниками такого підходу є і інші автори⁴. В.Р.Мойсик характеризує як прогалину у законодавстві відсутність спеціальної норми, яка б перед бачала кримінальну відповідальність за шахрайство з фінансовими ресур сами на користь юридичних осіб, що діють на підставі законів "Про об'єднання громадян" та "Про благодійництво та благодійні організації". Проблему пропонується вирішувати шляхом включення до розділу XV Особливої частини КК (назва розділу — "Злочини проти авторитету ор ганів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян") нової норми, зміст якої відтворював би положення ст. 222 КК, але яка б поширювала свою дію на службових осіб і засновників ор ганізацій — не суб'єктів господарської діяльності⁵.

¹ Буханцева М. Господарська діяльність бібліотек різних форм власності //'Вісник податкової
служби України. — 2002. — № 40. — С. 32-34

² Хозяйственное право: Учебник / В.К.Мамутов, Г.Л.Знаменский, В.В.Хахулин и др.; под ред.
Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002. — С. 351

³ Андрушко П. П. Коментар до статті 222 Кримінального кодексу України // Юридичний вісник
України. — 23 лютого — 1 березня 2002 р. — № 8; Науково-практичний коментар до Криміналь 
ного кодексу України / За ред. С.С.Яценка. — К.: А.С.К., 2002. — С. 484; Науково-практичний ко 
ментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка. — 2-е вид., доповн. і виправл. —
К.: А.С.К., 2002. — С. 500

⁴ Кам'янський А. Як уникнути звинувачення у шахрайстві з фінансовими ресурсами // Подат 
кове планування. — 2001. — № 11. — С. 28; Мойсик В.Р. Шахрайство з фінансовими ресурсами —
до питання про суб'єкт відповідальності // Держава і право. Вип. 15. — К., 2002.— С. 368-369

⁵ Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурса 
ми: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Київ, 2002. — С. 12

670

Вбачається, що підґрунтям суперечливого тлумачення кримінального закону в частиш визначення кола осіб, спроможних відповідати за шахрай ство з фінансовими ресурсами, є розпливчастість і неоднозначність регулю ючого законодавства у питанні про те, яку саме діяльність слід розцінюва ти як господарську, а яких юридичних осіб треба відносити до суб'єктів господарювання. Проблема співвідношення понять "підприємницька діяльність" і "господарська діяльність" частково вже розглядалась у главі 7 книги при аналізі складу злочину, передбаченого ст. 202 КК, де зазнача лось, що мета отримання прибутку чинним законодавством не визнається обов'язковою характеристикою господарської діяльності.

Звертаючись до згаданого вище підручника з господарського права, відзначу, що його автори до негосподарських організацій з більш-менш повною правовою регламентацією відносять, зокрема, об'єднання грома дян, релігійні організації, благодійні фонди, установи, негосподарські об'єднання юридичних осіб (асоціації, спілки)¹. Однак буквально у на ступних абзацах цього видання можна прочитати про те, що вказані ор ганізації з тим, щоб матеріально забезпечити свою основну діяльність, беруть участь у господарському обороті, володіють спеціальною госпо дарською правосуб'єктністю, здійснюють не лише споживання, а й ви робництво товарів (підсобні господарства, навчально-виробничі май стерні тощо), виконання робіт (наприклад, науково-дослідницьких), на дання послуг (освітніх, медичних, культурних тощо). Нагадаю, що така діяльність відповідно до ст. 1 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" вважається господарською. Варто зазначити і те, що деякі правники заперечують таку конструкцію, як некомерційні (прибуткові) організації, і натомість обстоюють концепцію суб'єкта непідприємницької господарської діяльності².

З огляду на зазначене вище, слід дійти висновку, що вжите у ст. 222 КК поняття суб'єкта господарської діяльності, зміст якого у регулюючо му законодавстві чітко не розкривається (і це вада останнього), не варто обмежувати лише підприємствами та їх об'єднаннями. Водночас вирішу ючи питання про притягнення до відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурсами службових осіб так званих некомерційних юри дичних осіб, треба встановлювати, що завідомо неправдива інформація, надана ними належним адресатам з метою отримання певних фінансо вих ресурсів, стосувалась саме господарської діяльності таких ор ганізацій. До речі, з таким підходом під час публічного захисту дисер тації на тему "Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурсами" погодився і В.Р.Мойсик.

Оскільки законодавець чітко фіксує ознаки спеціального суб'єкта, фізична особа, яка фактично займається підприємницькою діяльністю без належної державної реєстрації, за ст. 222 КК відповідати не повинна.

Особливості кваліфікації дій у тих випадках, коли фактичне керівництво діяльністю суб'єкта господарювання здійснювала одна осо-

¹ Хозяйственное право: Учебник / В.К.Мамутов, Г.Л.Знаменский, В.В.Хахулин и др.; под ред.
Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002. — С. 351-352

² Загнітко О.П., Бардашевич Н.О. Юридичне поняття суб'єкта непідприємницької господарсь 
кої діяльності // Держава і право. Вип.11. — К., 2001. — С. 357-359

671

ба, однак юридичним (формальним) керівником підприємства була інша особа (підставна фігура), висвітлюються у главі 7 книги при аналізі складу злочину "фіктивне підприємництво*' (ст. 205 КК).

Визначаючи коло службових осіб юридичної особи — суб'єкта госпо дарської діяльності, спроможних відповідати за ст. 222 КК у ролі вико навців, потрібно звернути увагу на лист НБУ від 12 червня 2000 р. № 12-11/674 "Про підпис кредитних договорів". У ньому зазначається, що Положення НБУ "Про кредитування" та Порядок подання фінансо вої звітності, затверджений постановою КМУ від 28 лютого 2000 р. № 419, не містять вимоги щодо обов'язкового підписання кредитного до говору головним бухгалтером позичальника. Тому необхідність підпи сання кредитного договору головним бухгалтером має обов'язковий ха рактер для комерційного банку лише у разі встановлення відповідних вимог у його статуті.

На мою думку, в залежності від характеру документів, сфальсифіко ваних головним бухгалтером, та інших конкретних' обставин справи ця службова особа підприємства, установи, організації, яка бере участь в обманному отриманні кредитних ресурсів, має відповідати або як вико навець, або як співучасник (пособник) злочину, передбаченого ст. 222 КК. Головний бухгалтер, який вносить до офіційних документів завідо-мо неправдиві відомості, не знаючи про те, що керівником підприємства вони будуть подані для отримання кредиту, має відповідати не за ст. 222, а за ст. 366 КК ("Службове підроблення").

Суб'єктом незаконного отримання кредиту у ч. І ст. 176 КК РФ назва но індивідуального підприємця і керівника організації. При цьому в юри дичній літературі вказується на можливість притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення даного злочину заступника керівника, який має право першого підпису на фінансових документах, згідно з розподілом керівних функцій є відповідальним за отримання кредиту і правомірно діє на підставі довіреності¹. Видається, що наведений підхід може бути вико ристаний для визначення службових осіб суб'єктів господарювання, здат них виступити виконавцями злочину, передбаченого ст. 222 КК України. Водночас слід сказати, що для встановлення службової компетенції і по вноважень управлінських працівників юридичної особи, без чого немож ливо правильно кваліфікувати їх дії, конче необхідним є звернення до ста тутів та інших локальних документів суб'єктів господарювання. Службові особи суб'єктів господарської діяльності, які не брали участі у виконанні об'єктивної сторони шахрайства з фінансовими ресурсами, і ті працівни ки підприємств, установ, організацій, які не є службовими особами, але виконували прохання, накази або розпорядження керівництва, усвідо млюючи спрямованість і злочинний характер своїх дій, мають притягува тись до кримінальної відповідальності як співучасники аналізованого зло чину (ст. 27, ст. 222 КК), а за наявності підстав — і за вчинення злочину у сфері службової діяльності.

Як співучасть у шахрайстві з фінансовими ресурсами розцінив Жито мирський обласний суд дії голови акціонерного товариства "Хоре" Н.,

¹ Плешаков А.М. Незаконное получение кредита: уголовная ответственность, меры предупреж дения и возмещение ущерба // Деньги и кредит. — 1997. — № 3. — С. 49

672

який підписав завідомо неправдиву накладну про передачу приватній фірмі "Еланд" чотирьох станків — термопластавтоматів. Насправді ці станки зі складу AT "Хоре" не відпускались і з його балансу не спису вались. Директор фірми "Еланд" Б. передав цю накладну у Богунське відділення № 75 Державного спеціалізованого комерційного ощадного банку України, що дало підстави укласти договір застави зазначеного майна між фірмою "Еланд" і банком та отримати під цю заставу корот костроковий кредит. Отримані кошти Б. використав для повернення боргу AT "Хоре", з банком не розрахувався, чим завдав йому шкоди на загальну суму 3 млрд 547 млн 614 тис. крб. Правильність засудження Б. за ч. 2 ст. 148-5, а Н. — за ст. 19, ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 р. підтверди ла судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України, яка розглянула цю справу у касаційному порядку¹.

Суб'єктом шахрайства з фінансовими ресурсами не можуть виступати особи, які, хоч і є індивідуалами-підприємцями або службовими особами суб'єктів господарської діяльності, але в кредитних відносинах виступа ють як приватні особи-громадяни, котрі отримують споживчі кредити.

Помилковим у зв'язку з цим видається вирок Харцизького міського суду Донецької області, за яким Є.І. та Є.В. засуджено, зокрема, за ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 р. за те, що вони, діючи відповідно як директор та го ловний бухгалтер МПП "Сервіс-1", підробили довідку про заробітну пла ту Є.І., в якій вказали завідомо неправдиві дані про її розмір, на її підставі уклали кредитний договір з відділенням Ощадбанку і одержали позику в сумі 250 млн крб. Скасовуючи вирок в частині засудження вка заних осіб за ст. 148-5 КК, судова колегія у кримінальних справах До нецького обласного суду обґрунтовано зазначила в своїй ухвалі, що спо живчий кредит не є предметом злочину, передбаченого ст. 148-5 КК. В даному разі особи діяли як приватні особи, які одержали кредит для осо бистих потреб, а тому вони не є суб'єктом даного господарського злочи ну. Водночас засудження Є.І. та Є.В. за ст. 172 попереднього КК за службовий підлог касаційною інстанцією визнано правильним.

З цих самих міркувань навряд чи обґрунтованим було засудження за шахрайство з фінансовими ресурсами директора ТзОВ "Імпульс" Я., який, надавши Ровеньківському відділенню Ощадбанку сфальсифікова ну довідку про розмір своєї середньомісячної заробітної плати, отримав для особистих потреб кредит у розмірі 200 млн крб.².

Подібні сумніви виникають після ознайомлення з вироком Перевальсь-кого районного суду Луганської області, яким за ч. 2 ст. 148-5, ч. 2 ст. 165 і ч. 2 ст. 172 КК 1960 р. засуджено директора організації орен дарів "Магазин № 32" Б. Ця посадова особа для того, щоб отримати гро шові кошти для потреб очолюваного нею підприємства, на протязі 1995-1996 pp. надавала Алчевському і Перевальському відділенням Ощадбанку фіктивні документи і отримала кредити на загальну суму 12 тис. грн.³.

На мою думку, стаття КК про відповідальність за шахрайство з фінан совими ресурсами інкримінована Б. необґрунтовано. Річ у тім, що до до-

¹ Рішення Верховного Суду України. — 1998. — С. 99-100

² Архів місцевого суду м. Ровеньки Луганської обл. Справа № 1—441 за 1996 р.

³ Архів місцевого суду Перевальського району Луганської обл. Справа № 1—250 за 1998 р,

673

кументів, які фальсифікувались засудженою, належали довідки про розмір середньомісячної зарплати її підлеглих та заяви індивідуальних позичальників. Незважаючи на те що перекручені документи подавались до банківських установ Б. — посадовою особою суб'єкта підприємництва, кредити видавались не організації орендарів як суб'єкту підприємниць кої діяльності, а позичальникам — фізичним особам, і кредитні відноси ни виникали між банками і громадянами. Отже, ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 р. підлягала виключенню з обвинувачення, при цьому засудження Б. за вчинення посадових злочинів видається цілком обґрунтованим.

Обіймаючи посаду директора малого ПІЇ "Алмаз-Імпекс", Д. звернув ся до п'ятнадцяти громадян, шість з яких не були працівниками його підприємства, з проханням отримати у Стаханівському відділенні Ощад банку позички і передати йому у борг позичені у банку грошові кошти. Всі потрібні документи замість позичальників Д. заповнював власноруч, також він оформив довідки про розмір зарплати позичальників, в які вніс відомості, що не відповідали дійсності. Гроші, Отримані громадяна ми як банківські позички і передані йому, Д. використав для поповнен ня статутного фонду МПП "Алмаз-Імпекс"¹.

Вважаю правильною позицію суду, який виправдав Д. за ст. 148-5 КК за відсутністю складу злочину, а його дії в частині складання і видачі завідомо неправдивих документів кваліфікував за ч. 2 ст. 172 поперед нього КК як службовий підлог, що спричинив тяжкі наслідки.

Суб'єктивна сторона розглядуваного злочину характеризується виною у вигляді прямого умислу та спеціальною метою — отримати вказаний у тексті КК різновид фінансових ресурсів або пільгу щодо податків.

Надаючи інформацію, необхідну для досягнення такої мети, винна особа розуміє, що ця інформація є неправдивою. Якщо керівник підприємства, не будучи фахівцем у фінансовому і господарському законодавстві, підписує документи, які необхідні для отримання кредиту або інших фінансових ре сурсів і в яких містяться неправдиві дані, він не повинен бути притягнений до відповідальності за ст. 222 КК. При цьому в діях некомпетентного керівника можуть вбачатись ознаки службової недбалості (ст. 367 КК).

До настання суспільно небезпечних наслідків у формі великої ма теріальної шкоди (ч. 2 ст. 222 КК) винний може ставитись байдуже, тоб то діяти з непрямим умислом. Мотиви, не впливаючи на кваліфікацію даного злочину, враховуються при призначенні покарання.

В силу прямої вказівки законодавця особа, яка, надаючи завідомо не правдиву інформацію, прагнула привласнити одержані нею у вигляді до тацій, субвенцій, субсидій, кредитів кошти, має притягуватись до відповідальності не за ст. 222 КК, а за злочин проти власності — за за мах на шахрайство або закінчений злочин в залежності від того, чи вда лося їй заволодіти майном і отримати реальну можливість розпоряджа тись або користуватись ним за власним розсудом. Наведене положення не стосується, як про це пише П.С.Берзін², кримінально-правової оцінки випадків заволодіння коштами, фактично вже отриманими, у то-

¹ Архів місцевого суду м. Стаханова Луганської обл. Справа № 1-535 за 1999 р.

² Берзін П.С. Окремі проблеми визначення об'єкта ухилення від погашення кредиторської за 
боргованості // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. — 2002. — № 4. — С. 89

674

му числі як кредит. У контексті відмежування шахрайства з фінансови ми ресурсами як господарського злочину від шахрайства як злочину проти власності йдеться про зовсім інше — про те, що на момент надан ня завідомо неправдивої інформації кредитору або державі у винного вже був умисел безоплатно і назавжди заволодіти фінансовими ресурса ми, які він одержує шляхом обману відповідних адресатів. У тому разі, коли умисел на розкрадання майна, отриманого як той чи інший фінан совий ресурс, виник у винної особи вже після фактичного його отриман ня, кримінально-правову оцінку вчиненому потрібно давати з викорис танням інших норм про відповідальність за злочини проти власності і передусім за допомогою ст. 191 КК, якою передбачено відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловжи вання службовим становищем. Розвиваючи це положення, В.Р.Мойсик пише: "Якщо привласнення, розтрата фінансових ресурсів або заво лодіння ними шляхом зловживання службовим становищем охоплюва лося єдиним умислом винної службової особи суб'єкта господарської діяльності, який виник ще до того, як нею була надана або організова но надання завідомо неправдивої інформації кредиторові, такі дії повністю охоплюються складом злочину, передбаченого ст. 190 КК Ук раїни, тобто є заволодінням чужим майном шляхом обману, а тому за ст. 191 КК України кваліфікації не потребують*'¹.

З приводу вжитого у диспозиції ст. 222 КК застереження "у разі відсутності ознак злочину проти власності" викликають інтерес мірку вання Н.О.Гуторової про те, що термін "шахрайство" використано у назві цієї статті з порушенням правил законодавчої техніки. Семантич не та логічне тлумачення словосполучення "шахрайство з фінансовими ресурсами", на думку вченого, показує, що воно є окремим видом більш загального поняття "шахрайство", але насправді шахрайство з фінансо вими ресурсами має місце за відсутності ознак шахрайства як злочину проти власності². Справді, назва ст. 222 КК здатна певним чином заплу тати, оскільки створює враження, що у ній мова йде про звичайне шах райство як форму заволодіння, предметом якого виступає специфічне майно — фінансові ресурси. Видається, однак, що термін "шахрайство" використано у назві ст. 222 КК цілком свідомо — для того, щоб акцен тувати увагу на обмані як ключовій характеристиці, серцевині аналізо ваного злочину. Інша справа, що таке прагнення законодавця не знайш ло логічного завершення: диспозиція ст. 222 КК, передбачаючи ка раність надання завідомо неправдивої інформації, прямо не вказує, що у такий спосіб адресат інформації вводиться в оману. А це, як вже за значалось, породжує суперечки з приводу кваліфікації у тих випадках, коли факт надання завідомо неправдивої інформації з метою одержання фінансових ресурсів має місце, а обман уповноваженого органу чи кре дитора відсутній.

¹ Мойсик В.Р. Проблеми відмежування шахрайства з фінансовими ресурсами від злочинів про 
ти власності // Адвокат. — 2002. — N° 1. — С. 10

² Гуторова Н.О. Кримінальна відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами // Но 
вий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер, міжнар. наук.-практ.
конф. Харків, 25-26 жовтня 2001 р. / Ред. кол. Сташис В.В. (голов, ред.) та ін. — К.-Х.: Юрінком
Інтер, 2002. — С. 161

675

Найбільш повне розмежування шахрайства з фінансовими ресурсами як господарського злочину і шахрайства як злочину проти власності зроблене В.О.Навроцьким¹. На думку науковця, відмінність між вказа ними злочинами виявляється у: 1) предметі посягання; 2) змісті обману як способу вчинення зазначених злочинів; 3) колі суб'єктів суспільне не безпечних діянь; 4) змісті умислу; 5) моменті закінчення злочинів.

Щодо неповернення банківського кредиту як способу шахрайського заво-лодіння майном, яке не охоплюється диспозицією ст. 222 КК, потрібно ви ходити з того, що отримання майна під умовою виконання якого-небудь зо бов'язання може кваліфікуватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його при своїти, а зобов'язання — не виконувати. Саме таке правило сформульоване у п. 19 постанови Пленуму ВСУ від 25 грудня 1992 р. № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності".

Отже, головним критерієм розмежування суміжних складів злочинів, передбачених ст. 222 і ст. 190 КК ("Шахрайство"), є спрямованість умис лу та момент його виникнення. У разі шахрайства з фінансовими ресур сами умисел винного спрямований на тимчасове отримання кредитних коштів з подальшим, можливо, несвоєчасним їх поверненням. У разі вчи нення злочину проти власності — шахрайства винна особа укладає кре дитний договір лише для того, щоб приховати, завуалювати злочинний характер своїх дій, спрямованих на безоплатне заволодіння назавжди чу жим майном. Має місце обман у намірах, а саме обман щодо тих цілей, на які планується використати майно, отримане на підставі договору.

На практиці найбільші труднощі в плані розмежування злочинів, перед бачених ст. 222 і ст. 190 КК, пов'язані із встановленням справжніх намірів осіб, які обманним шляхом отримують кредитні ресурси. Непогашення у встановлений термін кредиторської заборгованості перед банком навіть при явно нецільовому використанні грошових коштів далеко не завжди можна розцінювати як злочин проти власності (шахрайство). Боржник може по яснювати потенційну здатність виконати взяте на себе зобов'язання за ра хунок отримання запланованого прибутку, а як причини неспроможності виконання зобов'язань висувати невдачу у комерційних проектах та інші поважні версії, спростувати які буває досить проблематично. В юридичній літературі вказується на те, що шахраї нерідко намагаються видати за подіяну шкоду не як результат фактично вчиненого ними злочину проти власності, а як наслідок невдалої фінансово-господарської діяльності. Заво лодівши чужим майном від імені юридичної особи і перевівши її активи на рахунки інших осіб, шахраї не ховаються, а, навпаки, демонструють своє бажання відшкодувати заподіяну шкоду, самі ініціюють банкрутство підприємства, яке використовувалось для вчинення розкрадання. Оголо шення про банкрутство такого підприємства є заключною стадією шах райської операції².

Якщо ж особа в момент укладання договору не мала наміру привлас нювати майно, бажала виконати взяте на себе зобов'язання, хоч і

¹ Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. — К.: Знання,
2000. — С. 399-400

² Юрин В. Как установить умысел мошенника // Российская юстиция. — № 2002. — № 9. — С. 58

676

сумнівалась в тому, що це вдасться зробити, склад злочину "шахрайст во" відсутній. Вважається, що нічого злочинного у підприємницькому ризику немає (зрозуміло, що це положення не стосується складу злочи ну, передбаченого ст. 222 КК, для якого наявність або відсутність підприємницького ризику є байдужою).

Деякі автори, досліджуючи вплив ризику на кваліфікацію злочинів про ти власності у сфері бізнесу, дійшли висновку про можливість скоєння ша храйства з прямим, проте невизначеним або альтернативним умислом. Стверджується, що посилання особи на комерційний ризик, зокрема, на те, що вдасться укласти вигідні контракти, отримати нові кредитні ресурси або віднайти нових вкладників, не повинне виключати притягнення до кримінальної відповідальності за шахрайське заволодіння чужим майном¹.

Звичайно, будь-яке обґрунтування боржником як здатності, так і не здатності належним чином виконати цивільно-правове зобов'язання підлягає ретельній перевірці. Видається, однак, що точка зору П.Яні, істотно відрізняючись від'сформульованого у п. 19 постанови Пленуму ВСУ від 25 грудня 1992 р. № 12 правила, у разі сприйняття її правозас-тосовчими органами істотно погіршуватиме правове становище підприємців, діяльність яких неминуче пов'язана з ризиком. Так само занадто категоричним і однозначним виглядає висновок про наявність шахрайського умислу у разі, коли у сторони за договором відсутні інші, крім залучених у другої сторони, активи, необхідні для виконання взя тих на себе зобов'язань². Невідповідність між сумою зобов'язання госпо дарюючого суб'єкта та величиною його власного капіталу є хіба що од ним із непрямих доказів кримінальне караного шахрайства. Питання про реальність та обґрунтованість взятих на себе суб'єктом підприємництва зобов'язань має вирішуватись у кожній конкретній ситуації з урахуван ням фінансового становища боржника, ринкової кон'юнктури тощо.

Якщо спробувати виокремити ознаки, які можуть свідчити (з різним ступенем доказової сили) про наявність заздалегідь обдуманого умислу на шахрайське заволодіння чужим майном, то ми отримаємо такий да леко не вичерпний перелік моментів: зникнення особи з місця постійно го проживання на період, який перевищує передбачений кредитним до говором строк погашення кредиту; ліквідація підприємства без повідо млення про це кредитора; фіктивний характер створеного підприємства; використання реквізитів ліквідованих підприємств; використання підроблених документів, штампів, печаток; підписання фінансово-госпо дарських документів особами, які не мають відповідних повноважень; вкрай несприятливе економічне становище контрагента на момент підписання угоди; непроведения підготовчих заходів, спрямованих на реальне виконання зобов'язань; нецільове, не пов'язане із статутною діяльністю господарюючого суб'єкта використання залучених грошових коштів, наприклад, на особисті потреби; вилучення майна і грошових коштів без належного документального оформлення; тривале і перекон-

¹ Яни П. Уголовно-правовое значение коммерческого риска // Российская юстиция. — 1996. —
№ 8. — С.37-38

² Шагиахметов М. Особенности расследования крупных мошенничеств // Законность. — 1999.
— № 12. — С. 29

677

ливо не пояснене ухилення від виконання зобов'язання; відсутність нор мальної фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємництва після укладення договору і отримання коштів; відчуження без згоди і повідомлення кредитора майна — предмета застави тощо.

В.Р.Мойсик називає помилковою практику тих судів, які обставиною, що свідчить про відсутність умислу на шахрайське заволодіння кредит ними коштами, визнають наявність застави, розмір якої є вищим порівняно із сумою отриманого кредиту. Свою позицію автор обґрунто вує тим, що за злочин проти власності відповідає конкретна фізична осо ба, а не заставодавець, яким є суб'єкт господарської діяльності, а також тим, що наявність застави та її розмір мають лише цивільно-правове значення і враховуються при вирішенні питання про відповідальність за невиконання чи неналежне виконання кредитного договору¹.

У плані з'ясування справжніх намірів осіб, які протиправним шляхом отримують або намагаються отримати кредитні ресурси, цікавим і по вчальним є кримінально-правовий досвід КНР. Ст*. 193 КК цієї країни, встановлюючи відповідальність за одержання шляхом обману кредитів від банку або інших фінансових структур з метою незаконного привласнення, містить перелік конкретних ситуацій, в яких дана норма КК підлягає за стосуванню. Це: 1) фабрикування неправдивих причин для залучення коштів; 2) використання фіктивних економічних контрактів; 3) викорис тання фіктивної документації; 4) використання фіктивних свідоцтв на право власності як гарантії або створення повторної гарантії, яка переви щує вартість майна — предмета застави. Крім названих вище випадків, ст. 193 КК КНР застосовується і в разі встановлення інших шахрайських способів отримання кредитів, тобто наведений перелік обставин, які засвідчують привласнення кредитних коштів, не є вичерпним.

Відмежовуючи склад злочину, передбачений ст. 222 КК України, від ша храйства як злочину проти власності у разі висунення версії про те, що по гашення заборгованості планувалось здійснити за рахунок майбутніх до ходів, необхідно звертати увагу на такі моменти: 1) чим фактично зай мається підприємство і чи зафіксована здійснювана ним діяльність в його установчих документах; 2) якими основними та оборотними засобами во лодіє підприємство, які джерела їх набуття і фінансування і чи здатні вони забезпечити можливість здійснення підприємством своєї статутної діяль ності; 3) яким чином використані кредитні ресурси і чи існує можливість погашення заборгованості за рахунок прибутків від статутної діяльності. Для кваліфікованого вирішення цих та інших подібних питань у розробле них Генеральною прокуратурою України Методичних рекомендаціях щодо виявлення та розслідування злочинів, пов'язаних з незаконним одержан ням та нецільовим використанням кредитних ресурсів, пропонується залу чати фахівців у формі проведення фінансово-економічних експертиз.

З погляду розмежування аналізованих суміжних складів злочинів викликає інтерес розглянута Феодосійським міським судом АРК кримінальна справа по обвинуваченню М. Будучи директором малого приватного підприємства (МПП) "Галина", М. 12 грудня 1997 р. отри-

¹ Мойсик В.Р. Проблеми відмежування шахрайства з фінансовими ресурсами від злочинів про ти власності // Адвокат. — 2002. — № 1. — С. 8

678

мав у Феодосійському відділенні Укрсоцбанку так званий довірчий кре дит, який своєчасно повернув. Згодом М. з метою отримання кредитних коштів подав до вказаного банку документи, які містили неправдиві відомості, — фіктивний баланс підприємства і документи, які стосува лись забезпечення кредитного договору. Насправді майно — предмет за стави, вартість якого за документами була завищена, ні М., ні МПП не належало. Отримавши у січні 1998 р. кредит у розмірі 2 тис. грн., М. своєчасно повернув його банкові, а одержаний надалі кредит на таку ж суму привласнив і використав на особисті та комерційні потреби, чим заподіяв банку (з урахуванням несплачених відсотків) матеріальну шко ду у розмірі 2 тис. 218 грн. ЗО коп. Винним себе у розкраданні колек тивного майна шляхом шахрайства М. не визнав і у судовому засіданні пояснив, що планував повернути кредит і сплатити відсотки за його ко ристування, однак не зміг цього зробити в силу скрутного економічного становища свого підприємства. Судом дії М. були кваліфіковані, у тому числі за ч. 1 ст. 83 як шахрайство і за ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 р. як ша храйство з фінансовими ресурсами, що завдало великої матеріальної шкоди¹. Розглянувши справу у касаційному порядку і визнавши доведе ним факт шахрайського розкрадання засудженим кредитних коштів, су дова колегія у кримінальних справах Верховного Суду АРК залишила касаційну скаргу М. без задоволення, а постановлений вирок без змін.

Після вивчення матеріалів даної справи у автора цих рядків залишають ся сумніви в тому, чи мав насправді М. умисел на розкрадання кредитних ресурсів. Адже взяте саме по собі використання для отримання банківсько го кредиту сфальсифікованих документів, так би мовити, "вписується" у склад злочину "шахрайство з фінансовими ресурсами'*. У будь-якому разі вважаю, що кваліфікуючу ознаку "заподіяння великої матеріальної шко ди" (ч. 2 ст. 148-5 КК I960 р.) включено в обсяг обвинувачення безпідстав но. І не тому, що забезпечення кредитного договору виявилось сфаль сифікованим. Якщо виходити з того, що третій кредит М. викрав шляхом скоєння шахрайства, то стаття КК про відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами могла бути інкримінована йому лише щодо одер жання другого кредиту, повністю і своєчасно погашеного. Отже, ніякої ма теріальної шкоди банку за другим кредитом не заподіяно, а шкода, завда на внаслідок неповернення третього кредиту, охоплюється диспозицією статті КК про відповідальність за розкрадання майна шляхом шахрайства (ст. 83 попереднього КК). Сума відсотків, не сплачених за третім кредитом, була меншою за п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (примітка до ст. 148-4 КК 1960 p.), а тому не могла бути визнана великою матеріальною шкодою в плані відповідальності за ч. 2 ст. 148-5 КК.

Якщо для шахрайського заволодіння кредитними коштами було викори стано створену або придбану юридичну особу — фіктивний суб'єкт підприємництва, дії винного потрібно кваліфікувати за сукупністю зло чинів, передбачених ст.ст. 190, 205 КК. У тому разі, коли умисел викрасти кошти, отримані у формі банківського кредиту, не встановлено, а кредитна заявка, техніко-економічне обґрунтування та інші перекручені документи надходять від фіктивного підприємства, дії особи, яка обрала спосіб обману

¹ Архів місцевого суду м. Феодосії АРК. Справа № 1-340 за 1999 р.

679

кредитора, виділений законодавцем в окремий склад злочину, потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 205, 222 КК. Обґрунтування такого підходу наводиться у § 3 глави 7 книги, присвячено му кримінально-правовій характеристиці фіктивного підприємництва.

У згаданих вище Методичних рекомендаціях Генеральної прокуратури України щодо розслідування злочинів, пов'язаних з незаконним одержан ням та нецільовим використанням кредитних ресурсів, наводиться при клад із судової практики, який мав місце у Дніпропетровській області. З метою здійснення шахрайства з фінансовими ресурсами Т. підібрав безпо середніх виконавців (близько десяти осіб), на ім'я яких за рахунок влас них коштів зареєстрував ряд підприємств з усіма необхідними реквізита ми. Підставні особи формально значились в установчих документах як за сновники та керівники підприємств, хоч насправді підприємствами керу вав Т., який і сплачував підібраним "керівникам" заробітну плату. При цьому Т. самостійно розробляв і подавав до банківських установ від імені створених фіктивних підприємств кредитні заявки, техніко-економічні обґрунтування доцільності одержання та використання кредитів, інші до кументи, які оформлялись за його вказівкою формальними керівниками фіктивних підприємств. В діях Т. вбачається сукупність злочинів — фіктивне підприємництво і шахрайство з фінансовими ресурсами.

Кваліфікуючими ознаками злочину згідно з ч. 2 ст. 222 КК є по вторність і заподіяння великої матеріальної шкоди.

У разі неодноразового надання неправдивих відомостей банку для от римання кредитів у межах відкритої кредитної лінії дії винного як такі, що охоплюються єдиним злочинним наміром, відповідно до ч. 2 ст. 32 КК потрібно розцінювати як продовжуваний злочин. Встановлення оз нак такого одиничного злочину виключає кваліфікацію скоєного за ч, 2 ст. 222 КК за ознакою повторності.

Матеріальна шкода визнається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 218 КК). В цій частині шах райство з фінансовими ресурсами є матеріальним складом злочину і виз нається закінченим з моменту фактичного заподіяння вказаної шкоди.

Матеріальна шкода в плані відповідальності за ч. 2 ст. 222 КК може бути заподіяна внаслідок використання дотацій, субсидій, субвенцій не за цільовим призначенням, неповернення одержаного кредиту, ухилен ня від сплати податків.

Вважаю, що шкода, заподіяна кредитору, може полягати не лише у прямих збитках, викликаних неповерненням всього або частини креди ту, але й у неможливості виконання зобов'язань майнового характеру, в іншій упущеній вигоді. Адже упущена вигода — це фактично дефор мація майнових інтересів кредитора, реальні збитки, заподіяні, щоправ да, не наявному, а майбутньому його майну. Прибічником підходу, згідно з яким неодержані доходи мають включатись до складу великої матеріальної шкоди як кваліфікуючі ознаки шахрайства з фінансовими ресурсами, виступає і В.Р.Мойсик¹.

¹ Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурса ми: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Київ, 2002. — С. 5, с. 10

680

У разі вчинення злочину у формі незаконного одержання пільг щодо податків злочин визнається закінченим з моменту ненадходження коштів до бюджетів чи державних цільових фондів — з наступного дня після настання строку, до якого мав бути сплачений податок або інший обов'язковий платіж.

Сам по собі факт нецільового використання кредитних коштів у разі їх вчасного повернення кредиторові не утворює кваліфікованого складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 222 КК, оскільки такими діями ма теріальна шкода кредитору не заподіюється.

За ч. 2 ст. 148-5 і ч. 2 ст. 172 попереднього КК засудив Мелітопольсь кий міський суд Запорізької області голову правління ЗАТ "Надія" Д. От римавши у Мелітопольському відділенні Промінвестбанку кредит у розмірі 100 тис. грн. на придбання товарно-матеріальних цінностей, ЗАТ "Надія" перерахувало на банківський рахунок ТзОВ "Дніпро-Мода" (м. Дніпропетровськ) 19 507 грн. 52 коп. начебто як попередню оплату за полотно. Насправді у такий спосіб була погашена заборгованість перед дніпропетровським підприємством іншого підприємства — ТзОВ "Бонус", засновниками якого виступили працівники ЗАТ "Надія"¹.

Оскільки нецільове використання частини кредитних ресурсів зазда легідь планувалось керівництвом підприємства-позичальника, а у подані до банку документи вносились перекручені відомості, засудження Д. за шахрайство з фінансовими ресурсами та службовий підлог є обґрунтова ним. Однак правильність інкримінування засудженому кваліфікуючих оз нак — великої матеріальної шкоди (ч. 2 ст. 148-5) і тяжких наслідків (ч. 2 ст. 172 КК 1960 р.) викликає сумнів, оскільки нецільове використання за лучених коштів, якщо воно не поєднується з непогашенням кредиту, не має підстав визнавати заподіянням матеріальної шкоди кредитору.

Вирішуючи питання про те, чи завдано кредитору у разі неповернен ня у встановлений строк наданого кредиту великої матеріальної шкоди, потрібно враховувати те, що кредитний договір може забезпечуватися договором застави майна, належного суб'єкту господарської діяльності. Якщо стосовно вказаного майна, вартість якого перевищує суму отрима ного кредиту і відсотків за ним, було задіяно механізм стягнення, і ко шти від його реалізації планувалось спрямувати на задоволення майно вих інтересів кредиторів, кваліфікація за ч. 2 ст. 222 КК за ознакою за подіяння великої матеріальної шкоди повинна виключатись.

Працюючи директором ПП "Ліда-Одеса-Чай" і будучи службовою осо бою суб'єкта підприємницької діяльності, Ч. підготував пакет документів про фінансово-господарську діяльність очолюваного ним підприємства, необхідний для отримання банківського кредиту. Складені бухгалтерсь кий баланс і звіт про фінансові результати та їх використання містили завідомо неправдиві відомості і приховували ту обставину, що діяльність підприємства була збитковою. На підставі сфальсифікованих документів ПП отримало у Бердянському відділенні АКБ "Україна" два кредити на суму 50 млрд крб. і 10 млрд крб. терміном на 3 місяці кожний нібито для придбання бензину. Насправді кредитні ресурси були використані для погашення дебіторської заборгованості іншого підприємства, очолювано-

¹ Архів місцевого суду м. Мелітополя Запорізької обл. Справа № 1-383 за 1999 р.

681

го Ч., та для інших цілей, не передбачених кредитною угодою. Органами попереднього розслідування дії Ч. були кваліфіковані за ч. 2 ст. 148-5 КК за ознакою заподіяння великої матеріальної шкоди банку і за ч. 2 ст. 172 попереднього КК за ознакою заподіяння тяжких наслідків. Суд не пого дився з такою кваліфікацією і, виключивши з обвинувачення вказівку на зазначені обтяжуючі обставини, перекваліфікував дії Ч. на ч. 1 ст. 148-5 і ч. 1 ст. 172 КК 1960 рА

У даній кримінальній справі було встановлено, що кредитний договір між банком і ІШ "Ліда-Одеса-Чай" забезпечувався заставою належного підприємству нерухомого майна (магазину вартістю 120 млрд крб.), сто совного якого був задіяний механізм стягнення і кошти від реалізації якого планувалось спрямувати на задоволення майнових інтересів кре дитора. Тобто, незважаючи на неповернення у встановлений строк нада них кредитів, банк фактично не зазнав майнових збитків у великому розмірі, як того вимагала ч. 2 ст. 148-5 попереднього КК, а зараз вима гає ч. 2 ст, 222 КК 2001 р.

Використання службовою особою бюджетних коштів, отриманих у формі дотації, субвенції або субсидії, всупереч їх цільовому призначен ню, є однією з форм кримінальне караного порушення законодавства про бюджетну систему України, У певних випадках за наявності до цьо го підстав дії винного мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 210, 222 КК.

Питання про співвідношення складів злочинів "ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів" і "шахрайство з фінан совими ресурсами" в юридичній літературі належить до числа дис кусійних. П.П.Андрушко і В.Р.Мойсик переконані у тому, що вказане співвідношення необхідно розглядати як конкуренцію загальної і спеціальної кримінально-правової норми^. Способом ухилення, який пов'язаний з пільгами, але охоплюється диспозицією статті КК про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'яз кових платежів, вважається пасивна поведінка — неповідомлення про те, що підстава для податкової пільги втрачена.

Поділяє такий підхід В.В.Лисенко, який констатує поширеність фактів порушень податкового законодавства, коли суб'єкти підприємницької діяльності подають у митні органи і територіальні по даткові інспекції дані, які дозволяють незаконно отримати право на пільгове оподаткування^.

В.О.Навроцький також вважає, що норма КК про відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами, яке завдало великої матеріальної шкоди державі (ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 p.), є спеціальною щодо норми КК про відповідальність за ухилення від сплати податків (ст. 148-2 по переднього КК), оскільки охоплює ухилення від оподаткування не будь-

¹ Архів місцевого суду м. Бердянська Запорізької обл. Справа № 1-73 за 1998 р.

² Андрушко П.П. Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати податків // Юридичний
вісник України. — 10-16 липня 1997 р.; Мойсик В.Р., Андрушко П.П. Відповідальність за ухилен 
ня від сплати податків: Законодавство, практика застосування і напрями вдосконалення // Юри 
дичний вісник України. — 2-8 квітня 1998 р. — № 14

³ Лысенко В.В. Уголовно-правовая характеристика уклонений от уплаты налогов. Лекция. —
Ирпень, 1998. — С. 43-44

682

яким способом, а прямо визначеним у її диспозиції — шляхом отриман ня податкової пільги¹.

На думку Ю.М.Сухова і А.М.Соловйової, у разі співвідношення ухи лення від сплати податків і шахрайства з фінансовими ресурсами в час тині незаконного отримання податкових пільг має місце неповна конку ренція загальної (ст. 148-2 КК 1960 р., ст. 212 КК 2002 р.) та спеціаль ної (ст. 148-5 КК 1960 р., ст. 222 КК 2002 р.) норм².

О.І.Перепелиця, погоджуючись з тим, що у ситуаціях з обманним вико ристанням податкових пільг застосуванню підлягає норма про шахрайство з фінансовими ресурсами, інакше обґрунтовує таку кваліфікацію. На його пог ляд, ця норма передбачає специфічний спосіб ухилення — винний не стільки діє самостійно, скільки "використовує" державні органи, які в ре зультаті введення їх в оману приймають рішення про звільнення суб'єкта підприємницької діяльності від повної або часткової сплати податків³. Зазна чу, що дані міркування наводились вченим з приводу співвідношення ст.ст. 148-5, 148-2 попереднього КК в той час, коли норма про відповідальність за ухилення від оподаткування містила вичерпний перелік способів такого ухилення. Не змінив свою позицію О.І.Перепелиця і тоді, ко ли ст. 148-2 КК 1960 p., викладена в редакції Закону від 5 лютого 1997 p., перестала конкретизувати спосіб вчинення передбаченого нею злочину⁴.

Висловлена в юридичній літературі і думка про те, що надання служ бовою особою суб'єкта підприємництва завідомо неправдивої інформації податковим органам з метою одержання пільг з оподаткування у певних випадках утворює сукупність злочинів — шахрайство з фінансовими ре сурсами і ухилення від сплати податків⁵.

З тезою про сукупність навряд чи можна погодитись. Подібна кваліфікація призведе до штучного утворення множинності злочинів там, де насправді вона відсутня. Тут доречно нагадати слова С.А.Тара-рухіна, який, аналізуючи проблему кваліфікації злочинів при конку ренції кримінально-правових норм, пише про те, що співвідносність норм за обсягом і змістом надає закону гнучкість, дозволяє кваліфікува ти у його межах вчинене і уникати під час застосування закону нагро мадження норм при правовій оцінці вчиненого злочину⁶.

На мій погляд, кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених ст. 222 і ст. 212 КК, (за умови відсутності реальної сукупності злочинів) суперечитиме загальновизнаним у кримінальному праві положенням про те, що у разі конкуренції загальної і спеціальної норми застосуванню