Глава 8. Злочини проти прав і законних інтересів кредиторів

§ 1. Фіктивне банкрутство

У ст. 218 КК України 2001 р. фіктивне банкрутство визначається як завідомо неправдива офіційна заява громадянина — засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, а також службової особи суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянина — суб'єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом, якщо такі дії за вдали великої матеріальної шкоди кредиторам або державі.

У посланні Президента України до Верховної Ради України, присвя ченому концептуальним засадам стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки, вказується на необхідність ак тивізувати зусилля правоохоронних органів у виявленні злочинних дій, пов'язаних з фіктивними банкрутствами, та запобіганні їм¹.

Крім ст. 218, проблема банкрутства у новому КК репрезентована ще трьома статтями — ст. 219 ("Доведення до банкрутства"), ст. 220 ("При ховування стійкої фінансової неспроможності") і ст. 221 ("Незаконні дії у разі банкрутства"). Нагадаю, що криміналізація приховування бан крутства і фіктивного банкрутства (ст.ст. 156-2, 156-3 попереднього КК) відбулася у 1994 p., доведення до банкрутства (ст. 156-4 попереднього КК) — у 1999 p., а ст. 221 КК 2001 p., присвячена незаконним діям у разі банкрутства, є новелою — подібної норми КК 1960 р. не знав.

Запровадження кримінальної відповідальності за порушення регла ментованих господарським законодавством процедур неплатоспромож ності та банкрутства було зумовлене принциповою зміною в Україні соціально-економічних відносин, становленням і розвитком механізмів ринкового господарства. Адже "капіталізм без банкрутства те ж саме, що й християнство без пекла"². Будучи невід'ємним елементом ринко вої економіки, банкрутство виконує функцію своєрідного засобу відбору найбільш ефективних форм і методів господарювання.

Вважається, що поняття "банкрутство" має італійське походження (banca rotta — зламана лава): у італійських мінял, які перед своїми за кладами ставили лави для відпочинку клієнтів, був звичай ламати ці ла ви на знак припинення торговельних операцій внаслідок неплатоспро можності³. В юридичній літературі зустрічається і дещо інше розуміння етимології даного терміна: слова bank broken або bench broken могли оз начати, що клієнти перевертали стіл, на якому неудачливий торговець міняв гроші на площі або ж просто торгував⁴.

Основним нормативним актом, до положень якого необхідно зверта-

¹ Урядовий кур'єр. — 4 червня 2002 р. — № 100

² Phillippe A. The Economics of Bankruptcy Reform. — Cambrige, 1992. — P.5

³ Белогриц-Котляревский Л.С. Учебник русского уголовного права* Общая и Особенная части.
— К., 1903. — С. 451

⁴ Степанов В,В. Правовое регулирование несостоятельности в Германии, США, Англии, Фран 
ции и России // Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей под ред. проф. М.И.Брагин 
ского. — М.: Статут, 1998. — С. 163

592

тись, аналізуючи диспозиції ст.ст. 218-221 КК, є Закон України від ЗО червня 1999 р. із змінами "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який набрав чинності з 1 січня 2000 р. (далі у цій главі книги — Закон від ЗО червня 1999 p.). Даний Закон містить детальну регламентацію таких судових процедур, які за стосовуються щодо боржника: розпорядження його майном; мирова уго да; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація бан крута. Розділ VI Закону присвячений особливостям банкрутства окре мих категорій суб'єктів підприємницької діяльності містоутворюючих, особливо небезпечних і сільськогосподарських підприємств, страхо виків, професійних учасників ринку цінних паперів, громадян-підприємців, селянських (фермерських) господарств, відсутніх борж ників. Особливості ліквідації банків у разі їх неплатоспроможності виз начаються ст. 88 Закону від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" і Положенням про застосування Національним банком Ук раїни заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвер дженим постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 369.

Суспільна небезпека злочинів, пов'язаних із, банкрутством, полягає у заподіянні майнової шкоди кредиторам, державі, іншим особам (напри клад, працівникам підприємств-банкрутів), в порушенні встановленого законодавством порядку зайняття підприємницькою та іншою госпо дарською діяльністю, підриві засад кредиту. Посягаючи на інтереси кре диторів, інвесторів, задіяних у механізмі санації, працівників суб'єктів господарювання, злочини, що охоплюються поняттям банкрутства, ко ливають довіру у господарських стосунках, позбавляють економіку важ ливого фінансового джерела — кредитів та інвестицій. За умов ринкової економіки підприємницька діяльність поєднується з ризиком заподіян ня шкоди не лише самому підприємцю, але й його контрагентам. Для того щоб мінімізувати можливі втрати осіб, які передали іншим учасни кам ринкового господарства належні їм матеріальні блага, український законодавець вводить інститут кримінальне караного банкрутства.

А.М.Ришелюк справедливо зауважує, що сам по собі факт банкрутст ва, який може бути наслідком або прорахунків у підприємницькій діяль ності, або об'єктивних причин (несприятливої економічної ситуації, ви падкового збігу обставин тощо), свідчить лише про невдачу в госпо дарській сфері і не повинен бути предметом кримінально-правових відно син. Проте у тих випадках, коли з цим фактом пов'язані певні суспільне небезпечні дії, можливою є кримінальна відповідальність¹. Подібні міркування можна знайти і в дореволюційній літературі. В ній зазнача лось, що неспроможність як цивільно-правове поняття не тягне криміна льних наслідків, які настають лише у тому разі, коли факт неспромож ності ускладнюється винною діяльністю особи².

В сучасних західних країнах банкрутство звичайно розглядається як винне вчинення боржником кримінально караного діяння, що завдає шкоди кредиторам, тобто банкрутство тлумачиться як кримінально-пра-

¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред.
М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2001. — С. 581

² Белогриц-Котляревский Л.С. Вказана праця. — С. 451

593

новий аспект більш широкого поняття неспроможності. Іншими слова ми, банкрутство — це кримінально-правова сторона неспроможності¹.

Під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ, пов'язаних з банкрутством, конче необхідними є знання у сфері еко номіки та аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств. У п. 8 Порядку виконання Агентством з питань банкрутства окремих повнова жень державного органу з питань банкрутства, затвердженого наказом Міністерства економіки України від 27 липня 2001 р. № 156, вказується, що на запит суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу зазна ченим Агентством готується, складається і затверджується висновок про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства. Як повідомив голова Агентства з питань банкрутства В.М.Струков, за перше півріччя 2002 р. очолюване ним відомство прове ло близько десятка фінансових експертиз діяльності підприємств і лише у трьох випадках були встановлені ознаки фіктивного банкрутства².

Безпосереднім об'єктом злочинів, передбачених' ст.ст. 218-221 КК України, вважаю встановлений порядок зайняття господарською діяльністю в частині захисту майнових інтересів кредиторів, *у тому числі фіскальних органів держави щодо задоволення їх претензій за ра хунок майна боржника — суб'єкта господарської діяльності, а також пе редбачену законодавством процедуру відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, покликану оздоровити еко номіку і створити прошарок ефективних власників.

Незважаючи на те що боржником за Законом від ЗО червня 1999 р. визнається лише суб'єкт підприємницької діяльності, положення законо давства, яке регулює провадження у справах про банкрутство, застосову ються і щодо тих юридичних осіб, які не є суб'єктами підприємництва, а саме споживчих товариств, благодійних чи інших фондів (ч. 4 ст. 5 За кону). У зв'язку з цим певною мірою виправданим видається використан ня у текстах ст.ст. 218-221 КК 2001 р. словосполучення "суб'єкт госпо дарської діяльності" (у ст.ст. 156-2-156-4 КК 1960 р. йшлось про суб'єктів підприємницької діяльності). Принагідне зауважу, що питання про віднесення до суб'єктів банкрутства непідприємницьких структур на лежить до числа спірних у господарському праві. Ряд фахівців обґрунто вує висновок про те, що саме господарська, а не підприємницька діяльність має визначати коло суб'єктів банкрутства, у зв'язку з чим за конодавство про банкрутство вимагає внесення відповідних коректив³. Кваліфікуючи наразі дії осіб за ст. 218—221 КК, потрібно враховувати чинну редакцію Закону від ЗО червня 1999 p., яка допускає застосуван ня положень про неплатоспроможність і банкрутство тільки щодо деяких непідприємницьких юридичних осіб.

Виходячи з того, що стороною державних фінансів виступають не ли ше суб'єкти господарювання, а й юридичні і фізичні особи, не наділені та-

¹ Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник. — 3-е изд., перераб.
и доп. — М.: Меж д. отн., 1993. — С. 441; Основные институты гражданского права зарубежных
стран. Сравнительно-правовое исследование. — М.: НОРМА, 1999. — С. 104

² Бизнес. — 16 сентября 2002 г. — № 38

³ Поляков Б. Правовое положение должника в процедуре банкротства в Украине //
Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 6. — С. 22-23

594

ким статусом, Н.О.Гуторова вважає неправильним позначення суб'єктів, зокрема, фіктивного банкрутства і незаконних дій у разі банкрутства як службових осіб суб'єктів господарювання¹. На мій погляд, закидати зако нодавцю "нерозуміння злочинів проти державних фінансів", як пише Н.О.Гуторова» не варто. Лише у певних випадках діяння, що охоплюють ся ст.ст. 218, 221 КК (додам — і ст. 219 КК), є підстави розцінювати са ме як посягання на державні фінанси. Формулюючи кримінально-правові норми про відповідальність за злочини, пов'язані з банкрутством, слід орієнтуватись на, так би мовити, базове регулююче законодавство, а ним у даному разі виступає все ж не фінансове, а господарське законодавство, що регулює порядок визнання певних суб'єктів неплатоспроможними і банкрутами. Видається, що безумовне врахування положень фінансового законодавства та ігнорування приписів законодавства про банкрутство могло б бути доречним лише за умови виокремлення зі ст.ст. 218, 219, 221 КК у вигляді самостійних норм тих різновидів злочинних діянь, які спря мовані тільки проти державних фінансів.

Якщо новий КК України поширює свою дію на господарський оборот, то дореволюційне кримінальне законодавство про караність "банкрут-них" злочинів захищало більш широку сферу, а саме кредитні відноси ни як необхідну складову частину і передумову нормального еко номічного розвитку суспільства. Вважалось, що суть кримінальне кара ного банкрутства полягає не у порушенні комерсантами своїх про фесійних обов'язків, а в посяганні на майнові інтереси кредиторів неза лежно від роду занять винуватих осіб².

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 218 КК України, ха рактеризується сукупністю трьох ознак: 1) діяння у вигляді активної по ведінки — завідомо неправдивої офіційної заяви відповідної особи про фінансову неспроможність суб'єкта господарської діяльності виконати вимоги з боку кредиторів і зобдв^язашіяийеред бюджетом; 2) суспільне небезпечні наслідки — велика матеріальна шкода кредиторам або дер жаві; 3) причиновий зв'язок між діянням і наслідками.

На відміну від раніше діючого законодавства Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" розмежовує поняття неплатоспроможності і банкрутства. Неплатоспроможність — це неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після на стання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед креди торами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Видається, що між цивільно-правовими, трудовими і податковими зобов'язаннями варто було б вжити сполучник "або". Якщо у Законі від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство" неспро можність суб'єкта підприємництва задовольнити вимоги кредиторів та ви конати зобов'язання перед бюджетом пов'язувалась із недостатністю у боржника активів у ліквідній формі (майна, яке перебуває на балансі підприємства і яке можна реалізувати), то у дефініції неплатоспромож-

¹ Гуторова И.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія. — X.:
Вид-тво Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. — С. 294

² Белогриц-Котляревский Л.С. Вказана праця. — С. 453

595

ності, яка наводиться у ст. 1 Закону від ЗО червня 1999 p., вказівка на будь-які сутнісні характеристики цього поняття відсутня. Інший, так би мовити, змістовний підхід втілено у ст>^3 Закону "Про банки і банківську діяльність", в якій розкривається поняття неплатоспроможності банку — це неспроможність банку своєчасно та в повному обсязі виконати законні вимоги кредиторів через відсутність коштів або зменшення розміру капіталу банку до суми, що становить менше однієї третини мінімально го розміру регулятивного капіталу банку.

Банкрутство визначається законодавцем як визнана господарським су дом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та за довольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосу вання ліквідаційної процедури. Таким чином, банкрутство є юридичним фактом, який встановлюється в особливій процесуальній формі і оформ люється за допомогою документа — постанови господарського суду.

Отже, банкрутство — це пов'язана з ліквідацією фінансова неспро можність не засновника чи власника суб'єкта підприємницької діяльності, як пишуть деякі автори¹, а самого суб'єкта підприємництва — юридичної особи, однією з ключових характеристик якої є наявність відокремленого майна. Міркування М.Й.Коржанського доречні хіба що стосовно таких відносно нових для України суб'єктів банкрутства, як приватні підприємці.

Інформація, яка міститься в офіційній заяві про фінансову неспро можність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюдже том, з погляду відповідальності за ст. 218 КК має не відповідати дійсності. При цьому справжня платоспроможність юридичної особи або приватного підприємця відома, очевидна для винної особи, яка навмисно вводить в оману кредитора або державу, прагнучи досягнути конкретної мети.

Відповідно до ст. 1 Закону від ЗО червня 1999 р. кредиторами визнають ся юридичні або фізичні особи, які мають підтверджені документами ви моги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгова ності по заробітній платі боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів. Законодавство про банкрут ство поділяє кредиторів на конкурсних і поточних. Конкурсними є креди тори за вимогами до боржника, які виникли до провадження у справі про банкрутство або які визнані конкурсними у встановленому порядку і зо бов'язання яких не забезпечені заставою майна боржника. Поточними виз наються кредитори, які виникли вже після порушення провадження у справі про банкрутство. Зазначу, що цивільно-правове поняття кредитора сферою виключно грошових зобов'язань не обмежується. Відповідно до ст. 151 ЦК України під кредитором розуміється особа, яка має право вимага ти від боржника виконання його обов'язку, а саме: передачі майна, вико нання робіт, сплати грошей або утримання від певної дії.

Постає питання про те, яке саме розуміння кредитора закріплюється у кримінальному законі. Висловлю думку про те, що, кваліфікуючи діяння винних осіб за ст.ст. 218-221 КК, потрібно керуватись цивільно-правовим тлумаченням поняття "кредитор". Інший підхід означав би навряд чи ви правдану диференціацію кримінально-правового захисту інтересів різних

¹ Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. — К.: Генеза, 1998. — С. 312 596

категорій кредиторів, обмежувальне тлумачення кримінального закону. Хоча, зрозуміло, що використання у назвах ст.ст. 218, 219, 221 КК терміна "банкрутство" дозволяє поставити правильність наведеної позиції під сумнів і виходити з того, що кредиторами у даному разі є лише ті осо би, які визнаються такими відповідно до Закону від ЗО червня 1999 р.

Вичерпний перелік контролюючих органів, уповноважених здійснюва ти перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів, наводиться у ст. 2 Закону від 21 грудня 2000 р. "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". У заявах про порушення справи про банкрутство відповідно до вимог ст. 7 Закону "Про відновлення платос проможності боржника або визнання його банкрутом" мають бути викла дені обставини, що підтверджують неплатоспроможність платника по датків з урахуванням особливостей податкових зобов'язань. Згідно зі ст. 1 вказаного Закону органи державної податкової служби є кредиторами, а платники податків, неспроможні виконати свої зобов'язання щодо сплати податків і зборів, — боржниками (п. 1, п. З роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 21 серпня 2001 р. № 02-5/926 "Про по рядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної по даткової служби"). У п. 6 рішення Пленуму Вищого арбітражного суду України від 9 лютого 1999 р. "Про стан дотримання законності у вирішенні господарських спорів і завдання арбітражних судів щодо про тидії правопорушенням та корупційним проявам в економічній сфері" міститься рекомендація арбітражним (зараз — господарським) судам інформувати органи ДПА України щодо порушення справ про банкрутст во з ініціативи підприємств, установ, організацій. Таке інформування роз глядається як важливий чинник вдосконалення взаємодії господарських судів і податкових органів з метою створення умов для наповнення доход-ної частини бюджету. Наказом ДПА від 2 жовтня 2002 р. затверджено но ву редакцію Порядку обліку сум податкового боргу платників податків, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство.

Діяння у складі злочину, передбаченого ст. 218 КК, полягає саме в офіційній заяві певної особи про фінансову неспроможність, а тому не може кваліфікуватись за даною статтею КК поведінка, яка, хоч і свідчить про фінансову неспроможність суб'єкта господарювання, але не поєднується з офіційною заявою про це (наприклад, несвоєчасне або не належне виконання боржником цивільно-правового зобов'язання).

Ст. 6 Закону від ЗО червня 1999 р. дозволяє боржнику з власної ініціати ви звернутись до господарського суду з письмовою заявою про порушення справи про банкрутство. Крім загальних відомостей, заява боржника повин на містити інформацію про: 1) суму вимог кредиторів за грошовими зо бов'язаннями у розмірі, який не оспорюється боржником; 2) розмір забор гованості по податках і зборах; 3) розмір заборгованості по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та здоров'ю, виплаті заробітної плати, вихідної допомоги працівникам боржника, виплаті авторської винагороди; 4) на явність у боржника майна, у тому числі грошових сум і дебіторської забор гованості; 5) найменування банків, що здійснюють розрахунково-касове і кредитне обслуговування боржника. Боржник не просто має право, а зо-

597

бов'язаний звернутися в місячний строк до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, зокрема, у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до не можливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; орган боржника, уповноважений прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення до гос подарського суду з відповідною заявою; при ліквідації боржника не у зв'яз ку з ліквідацією банкрутства встановлено неможливість боржника задо вольнити вимоги кредиторів у повному обсязі (ч. 2, ч. 5 ст. 7 Закону від ЗО червня 1999 p.). Одночасно з порушенням провадження у справі про бан крутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, тобто відбу вається зупинення виконання боржником вимог кредиторів за зобов'язан нями, а також будь-яких заходів, спрямованих на забезпечення примусово го виконання вимог конкурсних кредиторів.

Рішення про оголошення суб'єкта господарювання банкрутом ґрунтується на його нездатності задовольнити безспірш вимоги кредиторів, наприклад, внаслідок перевищення взятих на себе зобов'язань над вартістю ліквідного майна боржника або незадовільної структури балансу, основною ознакою якої є припинення поточних платежів. Натомість фіктивне банкрутство, відповідальність за яке передбачена у ст. 218 КК, — це завідомо неправди ва заява про фінансову неспроможність виконати зобов'язання кредиторів, заява, зміст якої не відповідає реальному економічному стану господарюю чого суб'єкта. У підготовленому статистично-аналітичним відділом Вищого арбітражного суду України матеріалі "Результати діяльності арбітражних судів України з вирішення господарських спорів у І півріччі 1999 року" за значається, що суб'єкти господарювання, як свідчать статистичні дані, май же не використовують надане їм законодавством право за власною ініціати вою звертатись до арбітражного суду із заявою про визнання банкрутом у разі фінансової неспроможності або загрози її виникнення. Однак і ті нечис ленні заяви, які суди отримують від боржників, потребують ретельної пе ревірки з метою запобігання фіктивному банкрутству¹.

У п. 8 Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспро можності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктив ного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджених наказом Міністерства економіки України від 17 січня 2001 р. № 10, зазначається, що про наявність фіктивного банкрутства може свідчити те, що на почат ку звітного періоду, який передував поданню заяви до господарського су ду про порушення справи про банкрутство, були відсутні ознаки надкри-тичної неплатоспроможності, тобто фактичний коефіцієнт покриття пере вищував одиницю при нульовій або позитивній рентабельності. Як бачи мо, у цьому документі ознаки кримінальне караного фіктивного банкрут ства пов'язуються виключно із поданням заяви до господарського суду про порушення справи про банкрутство, що безпосередньо з диспозицій ст. 156-3 КК 1960 р. і ст. 218 КК 2001 р. не випливає.

Ознаки надкритичної неплатоспроможності вбачаються у тому разі, коли коефіцієнт покриття за підсумками року складає менше одиниці, підприємство не отримало прибутку, внаслідок чого задоволення визнаних

¹ Юридичний вісник України. — ЗО вересня — 6 жовтня 1999 р. — № 39

598

судом вимог кредиторів можливе не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури. Коефіцієнт покриття характеризує достатність обо ротних коштів підприємства для погашення своїх боргів і визначається як відношення суми оборотних коштів до загальної суми поточних зобов'язань за кредитами банку, інших позикових коштів і розрахунків з кредиторами.

Джерелами інформації для проведення розрахунків зазначених вище еко номічних показників є вибіркові дані з документів фінансової звітності підприємств, перелік яких наводиться у додатку до Методичних рекомен дацій, затверджених наказом Міністерства економіки України (актив і пасив балансу, фінансові результати, інші показники). Оскільки громадянин — суб'єкт підприємницької діяльності не зобов'язаний вести бухгалтерський облік і подавати фінансову звітність (це випливає зі ст. 2 Закону від 16 лип ня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"), вказані вище рекомендації Міністерства економіки України, як правило, не можуть бути використані під час встановлення ознак фіктивного банкрутст ва, вчиненого приватним підприємцем. Разом з тим законодавство не забо роняє приватним підприємцям вести бухгалтерський облік. У фаховій літе ратурі зазначається, що даних, які є в книзі обліку доходів і витрат (форма 10 додатку 10 до Інструкції про прибутковий податок з громадян, затверд женої наказом ГДШ від 21 квітня 1993 р. № 12 із змінами), може бути не достатньо для правильного обчислення витрат та одержання інформації про фінансово-господарський стан справ приватного підприємця¹. Отже, за умо ви ведення приватними підприємцями бухгалтерського обліку звернення до рекомендацій Міністерства економіки України щодо виявлення ознак зло чинів, пов'язаних з банкрутством, буде виправданим.

В юридичній літературі неоднозначно вирішується питання про адре сата завідомо неправдивої офіційної заяви щодо фінансового становища боржника при фіктивному банкрутстві. Диспозиція ст. 218 нового КК, хоч і вказує на офіційність заяви про фінансову неспроможність вико нання вимог кредиторів і зобов'язань перед бюджетом, містить тра диційне описання аналізованого складу злочину і підставу для супереч ливого тлумачення кримінального закону не усуває. У листі ДПА Ук раїни від ЗО квітня 2002 р. № 3591/5/10-2027/1104, адресованому Вер ховному Суду України, вказується на законодавчу невизначеність вжи того у ст. 218 КК поняття "офіційна заява". Зокрема, незрозумілим, на думку податківців, є те, кому має адресуватись така заява — державно му органу з питань банкрутства, кредитору чи господарському суду.

Підхід частини науковців полягає в тому, що для наявності складу злочину "фіктивне банкрутство" необхідно, щоб неправдиві відомості бу ли доведені до відома саме кредиторів, а не інших осіб. При цьому ствер джується, що заява може бути зроблена у будь-якій формі: усно, пись мово, через засоби масової інформації тощо².

¹ Золотухін О. Чи повинен приватний підприємець вести бухгалтерський облік своєї діяльності?
// Вісник податкової служби України. — 2002. — № 17. — С. 52

² Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка, — К.: А.С.К.,
2002. — С. 474; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка.
— 2-е вид., доповн. і виправл. — К.: А.С.К., 2002. — С. 490; Кримінальне право. Особлива частина.
Підручник / Ю.В.Александров, В.І.Антипов, М.В.Володько та ін. — К.: НАВСУ- "Правові джерела",
1998. — С. 332; Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 262

599

А.М.Ришелюк вважає, що завідомо неправдива заява про фінансову не спроможність суб'єкта господарювання в плані притягнення до відповідаль ності за ст. 218 КК означає лише письмове звернення боржника до госпо дарського суду без належних до цього підстав із заявою порушити щодо нього справу про банкрутство. Саме таку заяву, на думку науковця, можна охарактеризувати як офіційну, оскільки її подання неодмінно тягне за со бою певні правові наслідки; крім цього, те, що у ст. 218 КК йдеться про ого лошення власного банкрутства, випливає з назви даної кримінально-право вої норми. Звідси робиться висновок про те, що не вважається злочином, передбаченим ст. 218 КК, подання до господарського суду заяви, яка в си лу закону не може призвести до порушення справи про банкрутство, зокре ма, заяви, у якій зазначено меншу, ніж встановлено законом, суму безспірної заборгованості боржника або ж заяви, поданої від такого суб'єкта господарської діяльності, щодо якого не можуть застосовуватись процедури відновлення платоспроможності і визнання боржника банкрутом¹.

У Методичних рекомендаціях працівникам підрозділів організації опера тивних заходів по скороченню податкової заборгованості, по виявленню і розкриттю злочину, передбаченого ст. 218 КК "Фіктивне банкрутство** (лист ДПА України від 28 жовтня 2002 р. № 1021/7/26-9017), офіційність заяви

3 точки зору застосування аналізованої кримінально-правової норми також
пов'язується з письмовим зверненням винної особи до господарського суду.

Н.М.Ляпунова, аналізуючи ст. 156-3 КК 1960 p., пише про те, що завідомо неправдива заява буде як у разі звернення боржника до арбітражного суду на підставі ч. 2 ст. 6 Закону від ЗО червня 1999 р., так і тоді, коли суб'єкт підприємницької діяльності надсилає відповідну за яву на адресу кредитора або інформує у встановленій формі щодо сплати податків і зборів державні органи стягнення².

Існує ще одна точка зору у питанні про коло адресатів заяви при фіктивному банкрутстві, яка виходить з того, що у ст. 156-3 КК 1960 р. і ст. 218 КК 2001 р. не міститься жодних застережень і обмежень щодо отримувачів неправдивих відомостей про фінансове становище боржника. Тому ознаки складу злочину "фіктивне банкрутство" вбачаються у разі будь-якої відкритої, офіційної заяви певних осіб, наприклад, у таких ви падках: подання завідомо неправдивої інформації аудитору, який пе ревіряє достовірність і повноту бухгалтерського балансу та іншої інфор мації про фінансове і майнове становище боржника (ч. З ст. 5 Закону "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р., ч. 10 ст. 9 Закону від ЗО черв ня 1999 p.); повідомлення завідомо недостовірних даних під час розгля ду справи про банкрутство у господарському суді; здійснення завідомо не правдивої заяви про фінансову неспроможність підприємства у загальній формі необмеженому колу осіб, скажімо, шляхом повідомлення про са моліквідацію юридичної особи в засобах масової інформації³.

¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред.
М.І.Мельника, М.І.Хаврояюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2001. — С. 581—582

² Ляпунова Н. Щодо фіктивного банкрутства // Право України. — 2000. — № 11. — С. 89—90

³ Пушко И. Ответственность за фиктивное банкротство в уголовном праве Украины // Бизнес. —

4 марта 1997 г. № 8; Перепелица А.И. Уголовная ответственность за хозяйственные преступления в пред 
принимательской сфере. — X.: Рубикон, 1997. — С. 36; Плешаков А.М. Преступные способы уклонения
от погашения долга, мониторинг кредита и уголовная ответственность // Адвокат. — 1997. — № 4. — С.
46; Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств. — К.: КНЕУ, 2000. — С. 300

600

Вимушений констатувати, що всі наведені вище позиції, які досить суттєво відрізняються одна від одної, мають право на існування, оскільки ґрунтуються на тексті кримінального закону, якому, на жаль, бракує чіткості і конкретності. На мою думку, вирішальним в плані інкримінування ст. 218 КК є встановлення не стільки адресата завідомо неправдивої заяви, скільки тієї обставини, що така заява винної особи, зроблена стосовно фінансової неспроможності боржника, зумовила за подіяння великої матеріальної шкоди кредиторам або державі. Вказаний причиновий зв'язок, зокрема, вбачається як у разі доведення неправди вої заяви до відома кредиторів або держави в особі її фіскальних органів, так і у випадку письмового звернення до господарського суду з приводу порушення провадження у справі про банкрутство.

На підставі аналізу кримінального законодавства і законодавства про банкрутство російські науковці зазначають, що завідомо неправдива заява керівника або власника комерційної організації чи індивідуального підприємця про неспроможність утворює склад злочину "фіктивне бан крутство" (ст. 197 КК РФ) у двох випадках: по-перше, у разі подання борж ником до арбітражного суду заяви про банкрутство, по-друге, у разі доб ровільного оголошення боржником про своє банкрутство, якому передує звернення до кредиторів для отримання від них згоди на добровільну ліквідацію¹. При цьому звертається увага на неузгодженість між собою кримінально-правового визначення фіктивного банкрутства і того форму лювання фіктивного банкрутства, яке закріплено у ст. 10 Федерального за кону РФ "Про неспроможність (банкрутство)" і на яке не варто посилатись, аналізуючи ознаки складу злочину, передбаченого ст. 197 КК РФ.

З погляду вдосконалення законодавства не можна не звернути увагу на певну невідповідність між назвою ст. 218 КК України ("Фіктивне банкрутство") та змістом її диспозиції, яка передбачає караність неправ дивої заяви про фінансову неспроможність виконання поданих кредито рами або фіскальними органами вимог незалежно від того, чи пов'язані ці вимоги з подальшим застосуванням щодо боржника процедури відновлення його платоспроможності або визнання банкрутом. Ви дається, що завідомо неправдива заява про фінансову неспроможність, зроблена належним суб'єктом поза межами процедур, передбачених За коном від ЗО червня 1999 р., за ст. 218 КК кваліфікуватись не повинна. За наявності підстав зазначені дії можуть розцінюватись як шахрайство (ст. 190 КК) або як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зло вживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192 КК).

Злочин, передбачений ст. 218 КК, на відміну від ст. 156-3 КК 1960 р. побудований не як формальний, а як матеріальний склад і визнається закінченим з моменту заподіяння великої матеріальної шкоди кредиторові або державі. Матеріальна шкода як ознака об'єктивної сторони злочинів, пов'язаних з банкрутством, вважається великою, якщо вона у п'ятсот і

¹ Волженкин Б.В. Преступления в сфере экономической деятельности (экономические преступле ния). СПб: Юридический центр Пресс, 2002. — С. 293—295; Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Преступ ления в сфере экономической деятельности. — М.: Учебно-консультационный центр "ЮрИнфоР", 1998. — С.169; Иванов П.Д., Кошелева К.А. Государственная власть и фиктивное банкротство // За конодательство и экономика. — 2001. — № 3. — С. 35; Лопашенко Н.А. Преступления в сфере эко номической деятельности (Комментарий к главе 22 УК РФ). — Ростов-на-Дону, 1999. — С. 313

601

більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 218 КК). У ст. 225 проекту КК України, прийнятого у дру гому читанні, фігурувала інша величина — сто і більше вказаних мінімумів. Вважаю, що роль певного орієнтира при визначенні великої ма теріальної шкоди, заподіяної "банкрутними" злочинами, могла б відіграва ти сума у триста мінімальних розмірів заробітної плати — сукупний розмір безспірних вимог кредиторів, який відповідно до ч. З ст. 6 Закону від ЗО червня 1999 р., за загальним правилом, дозволяє порушувати у госпо дарському суді справу про банкрутство. Тим більше, що названа величина не є довільною. Як зазначає Б.Поляков, вибір базового мінімального розміру грошових вимог законодавець здійснює, спираючись на статис тичні дані про економічний розвиток господарюючих суб'єктів в Україні, зарубіжний досвід в галузі неспроможності та соціальні аспекти¹.

Для притягнення до відповідальності за ст. 156-3 попереднього КК не обхідно було обмежитись встановленням того, що на момент неправди вої заяви про фінансову неспроможність суб'єкта підприємництва у ос таннього насправді були кошти, достатні для задоволення майнової ви моги конкретного кредитора. Наприклад, відповідаючи на-претензію, в якій містилася вимога сплатити за поставлений йому товар, боржник повідомляв, що не може задовольнити претензію у зв'язку з відсутністю коштів. Заподіяння кредиторам або державі великої матеріальної шко ди, тобто шкоди, яка у п'ятдесят і більше разів перевищувала неоподат ковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 148-4 КК 1960 p.), визнавалось кваліфікуючою ознакою злочину.

Матеріальна шкода, заподіяна кредиторові, виражається у збитках, під якими відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було викона не боржником. Конкретно матеріальна піко да як ознака об'єктивної сто рони складу злочину, що розглядається, може полягати у неповерненні кредиту, несплаті відсотків за користування кредитом, несплаті по датків, зборів, інших обов'язкових платежів тощо.

Якщо буде встановлено, що особа, яка вчинила фіктивне банкрутст во, заздалегідь, до укладання відповідних цивільно-правових угод, пла нувала у такий спосіб не повертати борги або добитись знижки у боргах, її дії, на мою думку, потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. 218 і ст.190 КК ("Шахрайство").

У тому разі, коли завідомо неправдива офіційна заява про фінансову неспроможність суб'єкта господарювання поєднується із фальшуванням документів, дії винного необхідно додатково кваліфікувати за ст. 358 або ст. 366 КК. Так, у підготовленому ВСУ Узагальненні практики розгля ду судами кримінальних справ про злочини у сфері господарської діяль ності, передбачені ст.ст. 204, 205, 209, 212, 216 та 218 КК України, звертається увага на те, що складом злочину "фіктивне банкрутство" не охоплюється подання господарському суду перекручених документів, які додаються до заяви боржника про порушення справи про банкрутст-

¹ Поляков Б. Понятие неплатежеспособности и банкротства // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 4. — С. 48

602

во. Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону від ЗО червня 1999 р. до таких документів належать: 1) рішення власника майна (органу, уповноваженого управля ти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду з заявою; 2) бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписаний керівником і бухгалтером підприємства-боржника; 3) перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його місцезнаходження та вар тості на момент виникнення права застави; 4) протокол загальних зборів працівників боржника, на яких обрано представника працівників борж ника для участі в арбітражному процесі під час провадження у справі про банкрутство; 5) інші документи, які підтверджують неплатоспро можність боржника. Перекручення зазначених документів, вчинене службовою особою суб'єкта господарювання, винною у фіктивному бан крутстві у формі подання до господарського суду завідомо неправдивої заяви про порушення справи про банкрутство, потребує додаткової кваліфікації за ст. 366 КК ("Службове підроблення").

Сукупність злочинів, передбачених ст.ст. 218, 212 КК, вбачається тоді, коли шляхом неправдивої заяви про нездатність виконати зобов'язання пе ред бюджетом особі вдалося вчинити ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів в значних, великих або особливо великих розмірах. Офіційна завідомо неправдива заява як ознака фіктивного бан крутства при такому варіанті ідеальної сукупності злочинів може набува ти вигляду подання до податкових та інших уповноважених органів пере кручених документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків.

Суб'єкт аналізованого злочину є спеціальним — це фізична осудна особа, якій виповнилось 16 років і яка є: 1) громадянином — засновни ком або власником суб'єкта господарської діяльності (наприклад, влас ник приватного підприємства, засновник або учасник господарського то вариства); 2) службовою особою суб'єкта господарської діяльності; 3) громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності.

Визначення кримінально-правового поняття службової особи наво диться у примітці до ст. 364 КК. Поняття суб'єкта господарської діяль ності висвітлюється в останньому параграфі даної глави, в якому аналізується склад злочину "шахрайство з фінансовими ресурсами". З точки зору кваліфікації за ст.ст. 218—221 КК, варто зробити два за стереження, котрі ґрунтуються на положеннях регулюючого законодав ства. По-перше, як вже зазначалось, законодавство про банкрутство сфе рою своєї дії має лише частину непідприємницьких юридичних осіб, яких є підстави вважати суб'єктами господарської діяльності (споживчі товариства, благодійні та інші фонди). Тому засновники, власники і службові особи інших суб'єктів господарської діяльності за злочини, пов'язані з банкрутством, відповідати, очевидно, не повинні. По-друге, визначаючи коло осіб, здатних нести відповідальність за ст.ст. 218-221 КК, потрібно враховувати те, що суб'єктами банкрутства згідно зі ст. 1 і ст. 5 Закону від ЗО червня 1999 р. не можуть бути відокремлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо), казенні підприємства, а також юридичні особи підприємства, що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них на пленарно му засіданні органу місцевого самоврядування прийнято відповідне

603

рішення. У зв'язку з цим службові особи таких суб'єктів господарської діяльності не визнаються суб'єктами кримінальне караного банкрутства.

Нагадаю, що відповідно до Закону від 14 травня 1992 р. "Про бан крутство" дана процедура могла застосовуватись лише щодо юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. До внесення змін у регу лююче законодавство вказівка на приватних підприємців, а також на службових осіб неприбуткових організацій як на суб'єктів злочинів, пов'язаних з банкрутством, однозначно повинна була розцінюватись як передчасна. В юридичній літературі питання про те, чи потрібно поши рювати на індивідуалів-підприємців таку громіздку, складну та коштов ну процедуру, як банкрутство, про те, чи не достатньо обмежитись що до таких осіб звичайним судовим розглядом справи про невиконання цивільно-правових зобов'язань, належало до числа спірних. Як вказува лось вище, Закон України "Про відновлення платоспроможності борж ника або визнання його банкрутом", даючи стверджувальну відповідь на це питання, містить спеціальні положення про банкрутство громадяни на суб'єкта підприємницької діяльності (ст.ст. 47-49). Виходячи з того, що завідомо неправдиву офіційну заяву про фінансову неспроможність виконання вимог кредиторів і зобов'язань перед бюджетом можуть зро бити і ті особи, які займаються підприємництвом індивідуально, без створення юридичної особи, вважаю правильним те, що ст. 218 нового КК містить окрему вказівку на вчинення відповідних дій громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності. Через відсутність формально го статусу не визнається суб'єктом злочину, що розглядається, особа, яка фактично займається підприємницькою діяльністю без державної реєстрації у встановленому порядку.

Власником або засновником суб'єкта господарської діяльності здатна виступити не лише фізична особа (громадянин), а й юридична особа, яка, наприклад, може створити дочірнє підприємство. Якщо керівник такої юридичної особи робить завідомо неправдиву офіційну заяву про фінан сову неспроможність створеного цією юридичною особою підприємства виконати вимоги кредиторів або зобов'язання перед бюджетом, то такі дії не утворюють аналізованого складу злочину. У даній ситуації відсутній належний суб'єкт, а саме громадянин — засновник чи власник суб'єкта господарювання, як цього вимагає диспозиція ст. 218 КК, і такий стан речей варто розглядати як ваду чинного кримінального закону.

Суб'єктивна сторона аналізованого злочину характеризується умис ною формою вини. Винний, усвідомлюючи, що суб'єкт господарювання має фінансову можливість виконати вимоги кредиторів і зобов'язання перед бюджетом, приховує фактичне становище боржника, робить не правдиву заяву про нібито наявну фінансову неспроможність цього боржника, передбачає заподіяння великої матеріальної шкоди кредито рам або державі і бажає настання таких наслідків (прямий умисел) або ставиться до їх настання байдуже (евентуальний умисел). Якщо керівник підприємства, керуючись, скажімо, помилковими даними бух галтерського обліку, заявляє кредиторам про нездатність очолюваного ним підприємства виконати взяті зобов'язання, він не може бути при тягнений до відповідальності за ст. 218 КК, оскільки в його діях

604

відсутні ознаки суб'єктивної сторони цього злочину (немає завідомості).

У ст. 197 КК РФ прямо вказується на те, що винна у фіктивному бан крутстві особа переслідує мету ввести в оману кредиторів для отриман ня відстрочки або розстрочки платежів, знижки у боргах, а також для несплати боргів.

Мотиви, якими можуть керуватись особи, скоюючи злочин, караність якого передбачена у ст. 218 КК України, встановлюються шляхом тлу мачення кримінального закону. До мотивів, які, не впливаючи на кваліфікацію, враховуються при призначенні покарання за фіктивне банкрутство, належать, зокрема: прагнення отримати відстрочку або розстрочку платежів, які необхідно сплатити кредиторам, або знижку у боргах; бажання ухилитись від повернення боргу чи від сплати податків і зборів; прагнення заподіяти майнову шкоду кредиторам; приховати нецільове використання кредитних коштів; добитись усунення конку рента, ліквідації чи реорганізації юридичної особи або її санації; прид бати підприємство на пільгових умовах; порушити справу про банкрут ство в господарському суді тощо.