§ 2. Доведення до банкрутства

Ст. 219 КК передбачає відповідальність за доведення до банкрутства, тобто за умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансо вої неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору. У ст. 156-4, вклю ченій до попереднього КК на підставі Закону від ЗО червня 1999 p., ве лика матеріальна шкода відігравала роль кваліфікуючої ознаки, а обов'язковою ознакою об'єктивної сторони основного складу злочину ви ступала істотна шкода державним чи громадським інтересам або охоро-нюваним законом правам та інтересам кредиторів.

Стаття КК, присвячена доведенню до банкрутства, з'явилась не на по рожньому місці. Ще понад сто років тому відомий дореволюційний цивіліст Г.Ф.Шершеневич зазначав, що нерідко мають місце випадки, коли неспроможність створюється умисно з тією метою, щоб зменшити загальну суму боргів і задовольнити лише частково вимоги кредиторів¹. Про необхідність криміналізації створення суб'єкта підприємницької діяльності з подальшим його навмисним банкрутством писав у своєму дисертаційному дослідженні Ю.В.Опалінський, який обґрунтовував таку законодавчу новелу з точки зору створення перешкод для недобро совісного використання феномена підприємницького ризику². Встанов лення кримінального покарання за умисне банкрутство є виправданим з погляду економічної теорії, оскільки причинами виникнення і посилен ня неспроможності можуть бути внутрішні (ендогенні) фактори — діян ня самих суб'єктів господарювання.

¹ Шершевевич Г.Ф. Конкурсный процесс. — М,: Статут, 2000. — С. 266

² Опалінський Ю.В. Кримінальна відповідальність за фіктивне підприємництво: Автореф. дис,
... канд. юрид. наук. — Київ, 1998. — С. 13

605

Ведучи мову про чинники, які зумовили запровадження спеціальної кримінальної відповідальності за умисні дії, які викликають стійку фінансову неспроможність юридичної особи — суб'єкта господарської діяльності, відзначу наявність аналогів ст. 219 КК України у законо давстві деяких зарубіжних країн. Наприклад, ст. 260 КК Іспанії перед бачає покарання у вигляді тюремного ув'язнення на строк від двох до шести років і штрафу на суму від восьми до двадцяти чотирьох місяч них заробітних плат для того, хто оголошує себе банкрутом, неспромож ним або зупиняє платежі за умови, що стан економічної кризи або не платоспроможність були умисно викликані чи посилені боржником або особою, яка діє від його імені. Кримінальне переслідування за даною статтею здійснюється незалежно від тривалості та закінчення цивільно го процесу у справі про неплатоспроможність боржника. При призна ченні покарання за ст. 260 КК Іспанії враховуються розмір шкоди, за подіяної кредиторам, кількість та економічне становище останніх. Ст. 11 глави 11 КК Швеції (назва глави — "Про злочини проти креди торів") встановлює покарання у вигляді тюремного ув'язнення на строк не більше двох років для особи, яка руйнує, дарує або іншим подібним способом розпоряджається майном значної вартості і такими діяннями приводить себе у стан банкрутства або створює очевидну небезпеку на стання власного банкрутства. Ч. 2 § 283 КК ФРН передбачає відповідальність для того, хто шляхом вчинення дій, перерахованих у ч. 1 цієї статті, досягає своєї майнової неспроможності або неплатоспро можності. Ст. 168 КК КНР, присвячена доведенню до банкрутства дер жавних компаній, підприємств або державних невиробничих одиниць, передбачає, що це діяння скоюється їх працівниками внаслідок повної безвідповідальності або зловживання службовим становищем і має своїм наслідком заподіяння великої або особливо великої шкоди інтересам держави. Обтяжуючою відповідальність обставиною визнається доведен ня до банкрутства з корисливих спонукань.

Суспільна, небезпека злочину, караність якого встановлена у ст. 219 КК України L полягає в заподіянні матеріальних збитків кредиторам і державі — внаслідок неповернення кредитів, погашення боргів, ухилен ня від сплати нрдатків і зборів, трансформації права власності на майно підприємства тощо. Доведення до банкрутства, позбавляючи працівників робочих місць, збільшує масштаби безробіття.

Умисні дії, які створюють або збільшують фінансову неспроможність підприємства, — це фактично обман кредиторів, за рахунок коштів яких відбувається ліквідація несумлінного боржника. Згідно з ч. 6 ст. 31 За кону від ЗО червня 1999 р. вимоги кредиторів, не задоволені за недо статністю майна, вважаються погашеними. Отримання винною особою майнової вигоди пов'язане і з тим, що такі судові процедури, як санація боржника та мирова угода, передбачають застосування за погодженням сторін відстрочки або розстрочки платежів, прощення (списання) креди торами всіх боргів або їх частини, зобов'язання інвестора погасити борг або його частину, одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам, які звільняються (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 35 Закону від ЗО червня 1999 p.).

606

Доведення до банкрутства — це і спосіб "поховати" свої податкові зо бов'язання, спосіб обману держави, яка не отримує належних сум податків, зборів, інших обов'язкових платежів. Відомо, що в сучасній економічній практиці неплатежі підприємств — це нерідко лише форма оптимізації фінансових потоків шляхом використання Інших господарюючих суб'єктів. Одна з таких схем полягає у створенні на базі підприємства боржника перед бюджетом нового господарюючого суб'єкта, якому передаються ліквідне май но, дебіторська заборгованість і трудові ресурси. Старе підприємство, за яким залишається основна сума податкової заборгованості, не здатне її погасити і оголошується банкрутом¹. Ухиленню від оподаткування, сутність якого поля гає у "розведенні" і закріпленні за різними юридичними особами ліквідних активів і податкових зобов'язань, може передувати інтенсивна і пов'язана з утворенням об'єктів оподаткування фінансово-господарська діяльність суб'єкта підприємництва, який надалі штучно перетворюється у банкрута.

Виявляється, що подібний прийом ігнорування майнових інтересів креди торів і держави зустрічається не лише у бізнесовій практиці України. Так, § 1 ст. ЗОЇ КК Польщі встановлює кримінальне покарання у вигляді позбав лення волі на строк від трьох місяців до п'яти років для боржника декількох кредиторів, який зриває або обмежує виплату належних їм сум шляхом створення всупереч правовим приписам нової господарської одиниці і пере дачі їй складових частин свого майна. Показово, що таке ж кримінальне по карання має призначатись тому боржнику декількох кредиторів, який дово дить себе до банкрутства чи неплатоспроможності (§ 2 ст. ЗОЇ КК).

Відповідно до п. 18.2 ст. 18 Закону України від 21 грудня 2000 р. "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" підлягає списанню безнадійний податко вий борг, під яким розуміється у тому числі податковий борг платника по датків, визнаного у встановленому порядку банкрутом, вимоги щодо яко го не були задоволені у зв'язку з недостатністю активів банкрута. Акту альність звернення до проблематики умисного банкрутства саме під кутом невиконання господарюючим суб'єктом своїх податкових зобов'язань зу мовлена також тим, що у Законі "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" містяться положення про списан ня податкового боргу та розстрочення його погашення. Згідно з ч. 2 ст. 36 Закону, орган стягнення зобов'язаний погодитися на задоволення частини вимог із податків та зборів (обов'язкових платежів) на умовах мирової уго ди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому податковий борг, який виник у строк, що передував трьом по вним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду, визнається безнадійним та списується, а податкові зобов'язання чи податковий борг, які виникли у строк протя гом трьох останніх перед днем подання заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду календарних років, розстрочується (відстрочується) або списується на умовах мирової угоди. Зазначену миро ву угоду підписує керівник відповідного податкового органу за місцезнахо дженням боржника. Порядок проведення органами державної податкової

¹ Схемы уклонения от налогообложения, известные ГНАУ. Дубль 2 // Бизнес. — б сентября 1999. — № 36

607

служби прощення (списання) і розстрочення (відстрочення) податкового боргу платників податків на підставі укладеної мирової угоди у справі про банкрутство затверджено наказом ДПА України від 21 листопада 2000 р. № 600 (у редакції наказу ДПА від 28 грудня 2001 р. № 524).

З іншого боку, фахівці звертають увагу на те, що внаслідок сильного податкового тиску на вітчизняних товаровиробників створення значної частини валового внутрішнього продукту в сучасній Україні обслуго вується необлікованою готівкою, обіг якої відбувається поза межами банківської системи і не залежить від наявності у підприємства креди торської заборгованості¹. Ініціювати за таких обставин провадження у справі про банкрутство, умисно створювати передумови для визнання підприємства фінансове неспроможним видається не зовсім логічним кроком, оскільки це може призвести до ліквідації підприємства, до по вного припинення його фінансово-господарської діяльності, у тому числі операцій з необлікованою готівкою, які приносять реальний прибуток, що не контролюється фіскальними службами. Зазначене свідчить, на мою думку, про складність і неоднозначність проблеми доведення до бан крутства як одного із способів ухилення від оподаткування.

Оскільки до боржника за рішенням господарського суду може бути за стосована процедура санації, в межах якої боржникові надається фінансо ва допомога, злочин, передбачений ст. 219 КК, може завдати матеріальної шкоди інвесторам — фізичним та юридичним особам, які виявили бажан ня взяти участь у процедурі санації. Цією обставиною також визначається суспільна небезпека злочинного доведення до банкрутства.

Об'єктивна сторона аналізованого злочину характеризується активною по ведінкою винної особи — вчиненням дій, що призводить до стійкої фінансо вої неспроможності суб'єкта господарювання, і, як наслідок, до заподіяння великрї матеріальної шкоди державі чи кредитору, а також причиновим зв'язком між вказаними діями та суспільно небезпечними наслідками.

До дій, які створюють або збільшують фінансову неспроможність суб'єкта господарювання, викликають його фактичну і заплановану самоліквідацію, варто відносити: укладення явно невигідних, збиткових угод, тобто угод, які з самого початку розраховані на менший прибуток порівняно з витратами (на приклад, реалізацію продукції підприємства за умисно заниженими цінами, придбання сировини і матеріалів за спеціально завищеними цінами); укла дення очевидно несприятливих угод, за якими зобов'язання боржника напе ред носитимуть характер сумнівного боргу, тобто щодо дебіторської заборго ваності немає впевненості у тому, що вона буде погашена боржником (напри клад, надання кредитів особам, які завідомо не збираються їх повертати); от римання великих партій товарів, за які підприємство завідомо не здатне роз рахуватись; отримання кредитів під незвично високі відсотки; заздалегідь за думане збиткове, нераціональне використання кредитних ресурсів; достроко ве виконання зобов'язань або переведення на себе зобов'язань, які не можуть бути виконані, у тому числі боргів інших підприємств; витрачання грошових коштів суб'єкта господарювання на потреби, які безпосередньо не пов'язані з його діяльністю, у тому числі їх привласнення або розтрата; безпідставне переведення грошових коштів підприємства на рахунки інших господарюю-

¹ Жуков А. О помощи должникам и заботах кредитора // Бизнес. — 15 апреля 1999 г. — № 14 608

чих суб'єктів або уступку належного юридичній особі нрава вимоги до інших осіб; звільнення контрагентів від виконання зобов'язань за договорами; ук ладення завідомо нереальних угод з великими штрафними санкціями; умис ну несвоєчасну сплату податків з метою застосування до підприємства фінан сових санкцій; ухвалення рішення про списання дебіторської заборгованості без вжиття заходів щодо її погашення; прийняття інших управлінських рішень, здатних серйозно погіршити фінансове становище суб'єкта господа рювання, тощо. Якщо відповідно до КК України наведений перелік дій є ре зультатом тлумачення закону, то ст. 148-2 КК Естонії (назва статті — "На вмисне банкрутство") прямо вказує на умисні дії, які створюють або істотно збільшують неплатоспроможність боржника. Це — знищення, пошкоджен ня, немотивоване дарування або поступка майна, розміщення майна за кор доном, прийняття на себе необґрунтованих зобов'язань, надання переваги од ному з кредиторів за умови усвідомлення боржником тієї обставини, що внаслідок існуючих або очікуваних економічних труднощів його діяння мо жуть завдати шкоди інтересам кредиторів.

З точки зору ст. 219 чинного КК України, про відповідальність за так зване завідомо некомпетентне ведення справ суб'єкта господарювання мож на вести мову лише у тому разі, коли вказана поведінка виражається у кон кретних діях, приблизний, невичерпний перелік яких наведено вище.

Чинне законодавство, яке регулює здійснення підприємницької діяль ності — самостійної діяльності на власний страх і ризик, не забороняє учасникам ринкового господарства скоювати перераховані та інші, подібні їм, економічно недоцільні дії. Скажімо, завідомо збиткові угоди на певно му етапі можуть використовуватись для розширення у майбутньому рин ку збуту товарів і послуг. Більше того — у вітчизняній цивілістиці вже поставлено питання про більш активне вивчення і впровадження у прак тику алеаторних договорів¹. Алеаторний договір містить у собі умову, яка робить неможливим точне обчислення на момент укладення договору ви годи і можливих збитків у разі виконання договору. Алеаторними (ризи-ковими, договорами на вдачу) є такі договори, при яких в момент укла дення невідомими є точний рівень, обсяг і відносини взаємних виконань або невідомо, яка сторона буде мати право, а яка — певний обов'язок, що поставлено в залежність від події або обставини, про настання яких сто ронам нічого не відомо в момент укладення договору. Різновидом алеатор них договорів у господарській сфері є біржові угоди.

Криміналізуючи дії, які призводять до стійкої фінансової неспромож ності господарюючого суб'єкта і обмежуючи за допомогою ст. 219 КК свободу підприємництва, український законодавець прагне захистити від несумлінних боржників права та інтереси кредиторів і держави. Тре ба сказати, що ст. 219 КК в цьому відношенні не відзначається якоюсь унікальністю. Так, ст. 166-5 КАП передбачає накладення на банківських працівників штрафу за здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

Застосовуючи статтю КК про відповідальність за доведення до бан крутства, потрібно встановлювати відсутність в діях особи, котру притя-

¹ Дудорова К. Алеаторні (ризикові) договори: деякі питання законодавчого регулювання // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 3. — С. 28—31

20 3-Ю8 609

гують до кримінальної відповідальності, умов правомірності виправдано го ризику як обставини, що виключає злочинність діяння. Згідно зі ст. 42 КК, такими умовами виступають: значимість суспільне корисної мети; неможливість досягнення мети у даній обстановці діянням, не поєднаним з ризиком; розрахунок особи на достатність вжитих заходів для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

\Класична схема умисного або штучного банкрутства в сучасних умовах ви глядає таким чином. Уклавши з фіктивною або підставною юридичною осо бою завідомо збитковий контракт або контракт з великими штрафними санкціями, який завідомо не може бути виконаний, підприємство — май бутній банкрут здійснює відчуження основної маси належного йому ліквідно го майна, після чого розпочинається провадження у справі про банкрутство.

Економічними ознаками дій щодо доведення до банкрутства вважається таке фінансове становище боржника, коли підприємство не мало ознак над-критичної неплатоспроможності напередодні виконання укладених угод або здійснення інших дій, які відповідно до КК кваліфікуються як умисні дії, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності (п. 9 Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатос проможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктив ного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджених наказом Міністерства економіки України від 17 січня 2001 р. № 10). Поняття надкри-тичної неплатоспроможності висвітлюється у попередньому параграфі книги.

У тому разі, коли доведення до банкрутства супроводжується вчинен ням злочину проти власності або злочину у сфері службової діяльності, дії винного потребують кваліфікації за сукупністю — крім ст. 219 КК, можуть застосовуватись, зокрема, ст. 191 ("Привласнення, розтрата май на або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем"), ст. 364 ("Зловживання владою або службовим становищем"), ст. 366 КК ("Службове підроблення").

В юридичній літературі зазначається, що у випадках настання стійкої фінансової неспроможності внаслідок того, що власники чи службові особи віддавали розпорядження про здійснення нестатутної діяльності, їхні дії за наявності підстав утворюють сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за ст.ст. 219 і 205 КК¹. Фахівці констатують, що левова ча стка суб'єктів господарювання, проти яких податкова інспекція згідно із законодавством вимушена порушувати справи про банкрутство, є фіктивними підприємствами, які засновуються на підставних осіб, функціонують короткий проміжок часу для здійснення ряду операцій з метою ухилення від оподаткування. Цією обставиною, крім всього іншо го, пояснюється низький рівень задоволення вимог податкових органів при надходженні до бюджету коштів за рахунок продажу майна нідприємств-банкрутів². Не заперечуючи, в принципі, можливість су купності доведення до банкрутства та фіктивного підприємництва, вод ночас зауважу, що випадки порушення суб'єктом підприємництва поло жень чинного законодавства про спеціальну правоздатність юридичної

¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред.
МЛ.Мельника, МЛ.Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2001. — С. 583

² Терещенко О.О. Вказана праця. — С. 305

610

особи, за загальним правилом, диспозицією ст. 205 КК не охоплюються (більш детально про це йде мова у § 3 глави 7 книги при аналізі складу злочину "фіктивне підприємництво").

На погляд П.П.Андрушка, злочин, передбачений ст. 219 КК, може бу ти вчинений як шляхом активних дій, так і шляхом бездіяльності, або ж поєднанням як дій, так і бездіяльності¹. Видається, що наведена точ ка зору, будучи поширювальним тлумаченням кримінального закону про відповідальність за доведення банкрутства, є показовою в плані можливих шляхів вдосконалення КК.

Оскільки об'єктивна сторона злочину, що розглядається, в силу пря мої вказівки законодавця полягає лише у діях, диспозицією ст. 219 КК не охоплюється, зокрема, відмова від укладання вигідних договорів, нездійснення передбачених законом заходів (подання претензій, по зовів), спрямованих на стягнення дебіторської заборгованості, потуран ня розкраданню майна господарюючого суб'єкта, невиконання належ них управлінських обов'язків (наприклад, особа не бере участі в роботі органу управління юридичної особи і тим самим умисно ухиляється від прийняття рішення, здатного попередити настання стану стійкої фінан сової неспроможності). Вказані та інші варіанти бездіяльності здатні істотно погіршити фінансове становище суб'єкта господарської діяль ності і врешті-решт викликати його стійку фінансову неспроможність, у зв'язку з чим формулювання "вчинення дій" у ст. 219 КК вважаю за доцільне замінити на словосполучення "вчинення діянь".

Аналізоване посягання є злочином з матеріальним складом і виз нається закінченим з моменту настання тих пов'язаних між собою наслідків, які вказані у диспозиції ст. 219 КК.

Поняття великої матеріальної шкоди державі чи кредитору розкривається у попередньому параграфі, а тому тут додам лише таке. Вказівка на виключ но матеріальний характер великої шкоди як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони не дозволяє кваліфікувати за ст. 219 КК випадки доведення до бан крутства, які супроводжувались, наприклад, такими суспільне небезпечни ми наслідками, як масове захворювання працівників підприємства-банкру-та, масові звільнення з роботи, припинення виробництва продукції, не обхідної для даного регіону, психічне захворювання або самогубство креди тора. До набрання чинності новим КК зазначені дії могли кваліфікуватись за ч. 1 ст. 156-4 КК 1960 р. як такі, що спричинили істотну шкоду держав ним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтере сам кредиторів. Обмеження суспільне небезпечних наслідків як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони злочинів, пов'язаних з банкрутством, лише втра тами матеріального (майнового) характеру, мабуть, можна пояснити тим, що аналізована група злочинних посягань пов'язана з господарською діяльністю боржника і спрямована проти майнових інтересів кредиторів і держави.

Вказана у диспозиції ст. 219 КК стійка фінансова неспроможність суб'єкта господарської діяльності, яка передує заподіянню великої ма теріальної шкоди державі чи кредитору, — це не будь-яка неплатоспро-

¹ Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка — К.: А.С.К., 2002. — С. 475; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка. — 2-е вид., доповн. і виправ л. — К.: А.С.К., 2002. — С. 490-491

611

можність боржника. В юридичній літературі зазначається, що стійка фінан сова неспроможність означає, що суб'єкт господарської діяльності нездат ний відновити свою платоспроможність протягом визначеного законом періоду після настання терміну виконання грошових зобов'язань, і цього фінансового становища достатньо для порушення справи про банкрутство¹. На мій погляд, питання про те, чи є фінансова неспроможність саме стійкою (оціночна ознака), як цього вимагає кримінальний закон, вирішується у кожному конкретному випадку на підставі всебічного аналізу фінансово-господарської діяльності даного суб'єкта підприємництва із залу ченням відповідних фахівців. Так, фінансовий стан будь-якого підприємства може характеризуватись поточною неплатоспроможністю, ко ли на конкретний момент через випадковий збіг обставин сум наявних коштів і високоліквідних активів тимчасово недостатньо для погашення по точного боргу. Економічним показником ознак поточної неплатоспромож ності при наявності простроченої кредиторської заборгованості є різниця між сумою наявних у підприємства грошових коштів, їх еквівалентів та інших високоліквідних активів і його поточних зобов'язань, що визна чається за певною формулою. Фінансовий стан підприємства, у якого на по чатку і в кінці звітного кварталу мають місце ознаки поточної неплатоспро можності, відповідає законодавчому визначенню боржника, який неспро можний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати (п. З, п. 4 Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспро можності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивно го банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджених наказом Міністерства економіки України від 17 січня 2001 р. № 10).

Видається, що вжитому у диспозиції ст. 219 КК терміну "стійка фінансова неспроможність" відповідають такі стани, як критична і над-критична неплатоспроможність боржника.

У разі критичної неплатоспроможності перевага повинна надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника або йо го санації в процесі провадження справи про банкрутство. Ознаки кри тичної неплатоспроможності відповідають фінансовому стану по тенційного банкрутства і мають місце, якщо на початку і в кінці звітно го кварталу, що передував поданню заяви про порушення справи про банкрутство, мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, а ко ефіцієнт покриття і коефіцієнт забезпечення власними засобами у кінці звітного кварталу менше їх нормативних значень — 1,5 і 0,1 відповідно.

Коефіцієнт забезпечення власними засобами характеризує наявність власних оборотних коштів у підприємства, необхідних для його фінансо вої сталості, і визначається як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних за собів та інших необоротних активів до вартості наявних у підприємства оборотних активів — виробничих запасів, незавершеного виробництва, го тової продукції, грошових коштів, дебіторської заборгованості та інших

¹ Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І.Бажанова, В.В.Ста-шиса, В.Я.Тація, — К.: Юрінком Інтер, X.: Право, 2001. — С. 197

612

оборотних активів (п. 5 Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрут ства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства).

Аналіз ст. 219 КК дозволяє дійти висновку про неузгодженість назви цієї кримінально-правової норми та змісту її диспозиції. По-перше, в За коні від ЗО червня 1999 p., як зазначалось вище, банкрутство розгля дається як визнана господарським судом нездатність боржника задо вольнити визнані судом вимоги кредиторів, тобто це юридичний факт, який встановлюється в особливій процесуальній формі. А з погляду відповідальності за ст. 219 КК банкрутство — це стійка фінансова не спроможність незалежно від того, чи встановлено даний факт у порядку господарського судочинства. Як правильно зазначається в літературі, у ст. 219 КК йдеться про стійку фінансову неспроможність як основу по рушення справи про банкрутство, однак для кваліфікації не має значен ня те, чи була порушена справа судом¹. Якби для застосування ст. 219 КК вимагалось прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом, то утворилась би досить незвична ситуація: дії, які до моменту ухвалення вказаної постанови були незлочинними, на далі трансформувались б у кримінальне карані, тобто постанові госпо дарського суду надавалась ретроспективна сила у визначенні ознак аналізованого складу злочину.

По-друге, господарсько-правове поняття банкрутства зараз однозначно пов'язується з ліквідаційною процедурою, а в плані відповідальності за ст. 219 КК це і власне банкрутство, і неплатоспроможність, яку можна по долати, досягнувши фінансово-господарського оздоровлення. Правий І.Бе-недисюк, який вважає, що відновлення платоспроможності підприємства в порядку судової процедури не може свідчити про відсутність стійкої фінансової неспроможності, а отже і про відсутність складу злочину "до ведення до банкрутства'*². Подібної позиції, коментуючи ст. 196 КК РФ ("Навмисне банкрутство"), дотримуються Б.М.Леонтьєв і П.С.Яні. Вони пишуть про те, що для кваліфікації за цією статтею не має значення те, чи потягли дії винного визнання комерційної організації або індивідуаль ного підприємця банкрутом — необхідно лише, щоб діяння мало своїм ре зультатом велику шкоду або інші тяжкі наслідки³.

Суб'єкт злочину, що розглядається, є спеціальним — це власник чи службова особа суб'єкта господарської діяльності, з чого випливає, що гро-мадянин-підприємець суб'єктом доведення до банкрутства не визнається.

Якщо об'єктивна сторона злочину виконана декількома особами з числа вказаних вище спеціальних суб'єктів, питання про притягнення винних до відповідальності за ст. 219 КК потрібно вирішувати з ураху ванням їх компетенції, організаційно-правової форми суб'єкта господа рювання та кримінально-правового інституту виконання наказу чи роз порядження (ст. 41 КК). Не повинен відповідати за аналізованою стат-

¹ Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І.Бажанова, В.В.Ста-
шиса, В.Я.Тація. — К.: Юрінком Інтер, X.: Право, 2001. — С. 199

² Бенедисюк І. Кримінальна відповідальність за доведення до банкрутства // Вісник податкової
служби України. — 2000. — № 19. — С. 57

³ Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой. — М.:
ЗЕРЦАЛО, 1998. — С. 463

613

тею КК той учасник господарського товариства, який голосував проти ухвалення рішення, що призвело до виникнення стійкої фінансової не спроможності суб'єкта господарювання.

На відміну від ст. 218 КК ("Фіктивне банкрутство") у тексті ст. 219 КК не зроблено застереження про те, що власником суб'єкта господарської діяльності має виступати саме громадянин, а це дозволяє притягувати до кримінальної відповідальності за доведення до банкрутства більш широке коло осіб. Наприклад, як зазначає П.П.Андрушко, суб'єктом злочину мо жуть бути і службові особи органів, уповноважених управляти державним або комунальним майном, якщо зазначені у ст. 219 КК дії вчинено щодо суб'єктів господарської діяльності державної та комунальної власності¹. Принагідно зазначу, що положення Закону від ЗО червня 1999 р. застосову ються до юридичних осіб підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, в частиш санації або ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об'єктів.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 219 КК, характеризується умисною формою вини. Особа усвідомлює, що своїми діями здатна виклика ти стійку фінансову неспроможність суб'єкта господарювання, передбачає настання суспільне небезпечних наслідків у вигляді великої матеріальної шкоди державі чи кредитору і бажає настання таких наслідків (прямий уми сел) або ставиться до їх настання байдуже (евентуальний умисел).

На практиці про бажання досягти злочинного результату у вигляді бан крутства може свідчити: неодноразове вчинення певних дій, що призво дять до ослаблення фінансової стабільності суб'єкта підприємництва, вчи нення однорідних або різних, але погоджених дій декількома суб'єктами підприємництва, що перебувають між собою в господарських зв'язках або займаються аналогічною діяльністю, укладення угод, що вже на момент їх укладення були завідомо збитковими або економічно невиправданими то що². З цього приводу згадується одне з крилатих висловлювань В.І.Улья-нова (Леніна). Ставлячи сам до себе запитання про те, за якими ознаками слід робити висновок про реальні думки і почуття реальних особистостей, цей діяч відповідав, що єдиною такою ознакою є дії цих особистостей.

В російській кримінально-правовій літературі обґрунтовується по зиція, згідно з якою для злочинів, передбачених ст.ст. 195—197 КК РФ, характерним є лише прямий умисел. Стверджується, що визнання мож ливості вчинення злочинів, пов'язаних з банкрутством, з непрямим умис лом суперечить самій природі заснованої на ризику і невизначеності підприємницької діяльності, оскільки будь-який підприємець, починаю чи справу, допускає можливість невдачі, краху, а отже ставиться до влас ної неспроможності з непрямим умислом³.

Видається, що, якщо сприйняти таку логіку, то не потрібно взагалі за проваджувати кримінальну відповідальність за діяння, пов'язані з бан крутством, адже стан невизначеності і ризик зазнати майнових і фінансо-

¹ Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С.Яценка. — К.:
А.С.К., 2002. — С 476; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред.
С.С.Яценка. — 2-е вид., доповн. і виправл. — К.: А.С.К., 2002. — С. 491

² Бенедисюк І. Вказана праця. — С. 56

³ Михалёв И.Ю. Криминальное банкротство. — СПб: Юридический центр Пресе, 2001. —
С. 168-171

614

вих втрат за умов непередбачуваної економічної кон'юнктури, дійсно, іма-нентно притаманний підприємництву. Обмежувальне тлумачення криміна льного закону ("банкрутні" злочини можуть бути скоєні лише з прямим умислом) є неприйнятним також з урахуванням того, що у цих діяннях потрібно встановлювати психічне ставлення не щодо власної фінансової не спроможності суб'єкта господарської діяльності, а щодо великої матеріаль ної шкоди, завданої кредиторам або державі. До проблеми вчинення зло чинів з непрямим умислом, що охоплюються поняттям банкрутства, доцільно повернутись трохи пізніше, коли з даної категорії кримінальних справ з'явиться більш-менш численна правозастосовча практика, а отже виникне можливість дослідити її тенденції. Принагідне зазначу, що поло ження про необхідність і перспективність використання у доктринальних дослідженнях матеріалів слідчо-прокурорської та судової практики сто сується не лише вказаної проблеми, а й всього блоку кримінально-право-вого регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством.

Такі дії, як недбалий вибір контрагентів і ділових партнерів, недбале ведення бухгалтерської та іншої фінансової документації, реалізація ри зикованого інвестиційного проекту, на мій погляд, охоплюються не умисною, а необережною формою вини і відповідальність за ст. 219 КК тягнути не повинні.

Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони доведення до банкрутства є мотив корисливі спонукання, інша особиста заінтересованість, прагнення задовольнити інтереси третіх осіб. Вважаю, що конкретні мотиви, якими можуть керуватись особи, умисно створюючи або збільшуючи неплатоспро можність боржника, в цілому аналогічні мотивам фіктивного банкрутства, висвітленим у §1 даної глави. Варто додатково вказати хіба що на прагнен ня особисто збагатитись, помститись, завдати неприємностей власникові підприємства, догодити іншим особам, отримати взаємну послугу, прихо вати власний непрофесіоналізм, усунути юридичну особу-конкурента з ринку, занизити вартість майна підприємства в процесі його приватизації.

Дискусійною є проблема встановлення кримінальної відповідальності за необережне банкрутство. Злободенність цієї проблеми посилюється у зв'язку з очевидними труднощами встановлення і доказування умислу як обов'язкової суб'єктивної ознаки складу злочину "доведення до бан крутства". Питання про те, наскільки виправдано в сучасних умовах звільняти від кримінальної відповідальності бізнесмена, який внаслідок легковажного витрачання коштів на надання безвідсоткових позик роди чам і знайомим або інших подібних діянь завдає майнової шкоди своїм кредиторам, на сьогоднішній день в Україні залишається відкритим.

Звертаючись до зарубіжного досвіду з цього питання, зазначу, що він є неоднозначним. У ряді країн, наприклад, Іспанії, Франції, США, Англії злочинами, пов'язаними з банкрутством, є тільки ті кримінально карані діяння, що вчинюються умисно. Водночас кримінальне законодавство Австрії, ФРН і Швейцарії встановлює відповідальність не лише за злісне (умисне або шахрайське) банкрутство, а й за просте банкрутство, суб'єктивна сторона якого характеризується здебільшого необережною формою вини. Криміналізація необережного банкрутства пояснюється, по-перше, тим, що недбала поведінка боржника у сфері підприємництва по-

615

рушує добросовісні зобов'язання, які боржник покладає на себе для захи сту інтересів своїх кредиторів, по-друге, тим, що неспроможність боржни ка і заподіяння майнової шкоди кредиторам є закономірним результатом неправомірної поведінки суб'єкта¹. Кримінальне караним банкрутством, вчиненим з необережності, визнається така поведінка: надмірні, нерента бельні витрати боржника, які не відповідають його майновому становищу і елементарним правилам обачності; незадовільне розміщення капіталу; легковажне використання наданого кредиту; отримання у борг нових сум особою, яка знає або повинна знати про свою неплатоспроможність; на дання легковажних гарантій; укладення збиткової або спекулятивної уго ди з товарами або цінними паперами, яка не відповідає вимогам належ ного ведення господарської практики, тощо.

Звертає на себе увагу широке використання законодавцем оціночних ознак, що робить неминучим використання значних дискреційних по вноважень судових органів під час розгляду справ про злочини, пов'язані з банкрутством. В літературі зазначається, що висновок про належну добросовісність робиться шляхом співставлення з моделлю "до бросовісного і розсудливого підприємця". Суддя має подумки поставити себе на місце суб'єкта під час вчинення діяння і виходити з того, як по водив би себе в цій ситуації сумлінний і розсудливий підприємець^. По ряд з цим законодавство передбачає певні обмеження для притягнення особи до кримінальної відповідальності саме за необережне банкрутство. Так, згідно зі ст. 165 КК Швейцарії ("Безгосподарність"), боржник пе реслідується у кримінальному порядку лише за скаргою кредитора, який отримав довідку про незадоволення претензії. Характерно, що пра вом на подання скарги не володіє той кредитор, який схиляє боржника до легковажного марнотратства, надмірних витрат чи ризикованих спе куляцій або як лихвар експлуатує боржника. Ч. 2 § 159 КК Австрії пе редбачає як суб'єкта необережного банкрутства тільки боржника декількох кредиторів. § 3 ст. ЗОЇ КК Польщі суб'єктом доведення до банкрутства чи неплатоспроможності через легковажність також нази ває того, хто є боржником декількох кредиторів.

Ст. З глави 11 КК Швеції встановлює відповідальність за зневажливе ставлення до кредиторів. Воно полягає у тому, що особа, будучи банкру том або перебуваючи в очевидній небезпеці стати банкрутом, продовжує роботу підприємства, витрачаючи значні кошти без відповідної вигоди для підприємства, живе марнотратко, бере участь у ризикованій справі або необачно бере на себе обтяжливі зобов'язання і тим самим умисно або через грубу необережність значно погіршує своє економічне станови ще. Злочином визнається також вчинення перерахованих діянь особою, яка не розуміла, проте мала достатні підстави вважати, що вона є бан крутом або знаходиться в очевидній небезпеці стати ним. Кримінальне каране зневажливе ставлення до кредиторів переслідується державним обвинувачем лише в тому разі, коли таке переслідування є необхідним в інтересах суспільства. Подібні формулювання містяться у § 300 КК

¹ Тимербулатов А.Х. Защита прав кредиторов в уголовном законодательстве Австрии, ФРГ и
Швейцарии // Государство и право. — 1994. — № 3. — С. 98-99

² Тимербулатов А.Х. Вказана праця, — С. 99

616

Данії, в якому йдеться, зокрема» про безтурботну поведінку, що не відповідає економічним обставинам.

Ст. 213 КК Латвії, яка складається з двох частин, передбачає дифе ренційовану кримінальну відповідальність за доведення підприємства (підприємницького товариства) до неплатоспроможності чи банкрутства в залежності від того, зроблено це через халатність (ч.І) або умисно, злісно (ч.2).

Ст. 227д КК Болгарії необережним банкрутством визнає поведінку підприємця, який: 1) веде підприємницьку діяльність, не турбуючись про свій престиж підприємця, або бере участь у явно ризикових угодах, що не належать до його звичної діяльності; 2) здійснює особисті, сімейні та інші витрати, які явно не пов'язані з підприємницькою діяльністю і не відповідають його майновому становищу; 3) всупереч своїм обов'яз кам не складає річний бухгалтерський звіт і баланс або складає непра вильно, внаслідок чого визнається неплатоспроможним, що завдає шко ди кредиторам. Особа, винна у необережному банкрутстві, не підлягає кримінальному покаранню, якщо вона до винесення судом першої інстанції вироку задовольнить вимоги своїх кредиторів. Ця заохочуваль на норма не може застосовуватись повторно.

Комерційний кодекс Греції розмежовує такі злочинні посягання, як умисне банкрутство, яке виражається, зокрема, у приховуванні або зни щенні книг підприємства, і банкрутство, відповідальність за яке передба чено у ст. 679. Вказана норма розрахована на підприємця, який, опинив шись у скрутному економічному становищі, не зупиняє діяльність підприємства і вчиняє дії, здатні зашкодити інтересам кредиторів, — здійснює великі особисті або господарські витрати, вкладає значні грошові суми у справу, успіх якої залежить від удачі (випадку), придбаває товар для його подальшого перепродажу за ціною, нижчою за вартість, тощо.

У законодавстві дореволюційної Росії кримінальне караним визнава лось не лише зловмисне, а й просте (або необережне) банкрутство, під яким розумілось впадіння у неспроможність внаслідок марнотратства боржника у приватному житті або легковажності у професійній діяль ності. Запровадження кримінальної відповідальності за необережне бан крутство пояснювалось тим, що: кожна особа зобов'язана турбуватись про задоволення зроблених нею боргів і не повинна ставитись з повною зневагою до інтересів своїх кредиторів; будь-яке банкрутство завдає шкоди торгівлі; часті або значні банкрутства здатні викликати фінансо ве потрясіння всієї держави, оскільки торгівля ґрунтується на кредиті, а купці і фабриканти пов'язані між собою; банкрутство одного нерідко викликає банкрутство багатьох інших, внаслідок чого виникає загроза економічним інтересам даної місцевості або навіть усієї держави¹.

Як прояви простого банкрутства у тогочасній судовій практиці і докт рині розцінювались, зокрема, наступні діяння: кредитування на великі суми незадовго до неплатоспроможності; невдалий вибір управлінських працівників; неподання звіту про використання позичених грошей; легко важне пошкодження власного майна; недосвідченість боржника в обраній

¹ Лохвицкий А. Курс русского уголовного права. — СПб, 1871. — С. 698-699; Шершеневич Г.Ф. Вказана праця. — С. 469

617

справі; відкриття торговельного підприємства без власного капіталу; не-вказування боржником на всіх своїх кредиторів; невиконання звичайних, елементарних для доброго господаря заходів обережності, необхідних для збереження свого майна; надмірність витрат боржника як особисто для се бе (гра, жінки, вино тощо), так і за торговельними чи біржовими опе раціями і навіть на благодійні цілі. На відміну від злісного банкрутства до кримінальної відповідальності за просте банкрутство згідно зі ст. 1165 Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (у редакції 1885 р.) притягувались лише ті особи, котрі професійно займалися торгівлею, тобто діяльністю, яка підлягала оподаткуванню у формі прид бання купецького або промислового свідоцтва. У разі визнання їх винни ми у необережному банкрутстві вони позбавлялись права на зайняття торгівлею; за скаргою кредиторів суд мав право призначити винним пока рання у вигляді тюремного ув'язнення на строк від восьми місяців до од ного року чотирьох місяців. Передбачалась відповідальність за необереж не банкрутство і Кримінальним уложенням Росії 1903 р. (ст.ст. 603, 604).

У ст. 220 КК України 2001 р. встановлено відповідальність за умисне доведення до банкрутства. Розробники нового кримінального законодав ства не сприйняли ідею криміналізації необережного банкрутства, оче видно, вважаючи такий крок передчасним з огляду на сучасний стан економіки в Україні, на те, що підприємництвом зараз нерідко займа ються люди без належних знань, навичок і досвіду. Крім цього, належ ну кримінально-правову оцінку необережним діянням, які викликають банкрутство підприємства, можна давати з використанням норм про відповідальність за злочини у сфері службової діяльності, адже вони по ширюють свою дію на управлінську сферу господарюючих суб'єктів, за снованих на різних формах власності. Конкретно мається на увазі ст. 367 КК ("Службова недбалість"), якою передбачено відповідальність за невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх служ бових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істот ну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окре мих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам ок ремих юридичних осіб. Визначення службової особи як суб'єкта зло-чинів у сфері службової діяльності, яке наводиться у примітці до ст. 364 КК, як і раніше, містить вказівку на відповідні посади в установах, ор ганізаціях та на підприємствах незалежно від форм власності.

З погляду чинного КК не викликає сумнівів принципова можливість інкримінування службовим особам суб'єкта господарської діяльності ст. 367 КК, скажімо, у тому разі, коли внаслідок недбалого виконання ни ми своїх службових обов'язків підприємству заподіяні значні збитки і во но збанкрутувало. Однак з погляду вдосконалення законодавства досить незвичним виглядає поєднання кримінальної відповідальності за вчинен ня службових злочинів і широкої самостійності менеджерів у прийнятті управлінських рішень за умов відсутності вертикальних, субординаційних господарських зв'язків. На мою думку, за допомогою кримінально-право вих норм про відповідальність за злочини у сфері службової діяльності не реально створити ефективного власника, підмінюючи якого держава в особі слідчого, прокурора чи судді наразі має вирішувати питання про те,

618

чи заподіяло службове правопорушення найманого управлінця істотну шкоду інтересам даного суб'єкта господарської діяльності.

Вивчення зарубіжного та вітчизняного історичного досвіду криміналь но-правової боротьби із службовими злочинами, аналіз сучасного госпо дарського законодавства України свідчить про те, що вітчизняний зако нодавець обрав, мабуть, далеко не найкращий варіант вирішення пробле ми суб'єкта злочинів у сфері службової діяльності. Під час ухвалення КК 2001 р., на жаль, не зроблено спробу подолати прирівнювання бізнес менів до державних чиновників в плані відповідальності за порушення ними своїх службових обов'язків. Здійснивши фундаментальне дослідження проблем протидії корупції, М.І.Мельник дійшов висновку про необхідність диференціації кримінальної відповідальності за вчинен ня службових зловживань службовими (посадовими) особами органів дер жавної влади і місцевого самоврядування та особами, які виконують уп равлінські функції в недержавних організаціях, а також про доцільність поділу посадових осіб на публічних і комерційних¹. Оскільки проблема службової особи як суб'єкта злочинів у сфері службової діяльності є складною, дискусійною, потребує окремого дослідження і загалом вихо дить за межі теми даної книги, висловлю з її приводу лише окремі поло ження, кожне з яких може стати предметом розгорнутого аналізу.

По-перше, у країнах з усталеною ринковою економікою в якості службових розглядаються передусім злочини, вчинювані державними (публічними) службовцями і працівниками публічних корпорацій. Не виключається притягнення до відповідальності за скоєння злочинів по службі осіб, які не перебувають на державній службі або на службі в ор ганах місцевого самоврядування, у тому числі працівників власне недер жавних організацій — юридичних осіб публічного права (наприклад, торговельних палат), які виконують публічно-правові функції — функції держави та адміністративно-територіальних утворень.

По-друге, проблема суб'єкта злочинів по службі активно обговорюва лась в юридичній літературі і судовій практиці України 20-х років, що було зумовлено проведенням нової економічної політики і функціону ванням багатоукладної економіки. Службовими злочинами у цей період визнавались діяння, скоювані службовцями не приватних осіб та ор ганізацій, а державних підприємств та установ, а також організацій, які виконували загальнодержавні завдання, завдання публічно-правового характеру (КК УРСР 1922 і 1927 pp.). Вважалось, що приватні торго вельні і промислові підприємства, недержавні артілі, змішані госпо дарські товариства без переважної частки державного капіталу такі за вдання не виконують, а тому їх працівники виключались з кола осіб, здатних відповідати за вчинення службових (урядових) злочинів.

По-третє, за умов принципової зміни в Україні суспільних відносин суб'єктом службових злочинів повинні визнаватись ті особи, які беруть участь у державному управлінні в широкому розумінні цього поняття. Нормальне функціонування державної управлінської сфери як сфери діяльності публічних службових осіб виступає тією соціальною цінністю,

¹ Мельник М.І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. — Київ, 2002. — С. 21

619

яка потребує з боку держави особливо правового захисту у вигляді систе ми кримінально-правових норм про службові злочини. Визначення суб'єкта таких злочинів повинне містити своєрідне "резервне" положен ня» яке надаватиме можливість мотивованого визнання публічною служ бовою особою працівників власне недержавних структур, діяльність яких набуває публічно-правового характеру (члени Аудиторської палати Ук раїни, представники державних органів приватизації в органах уп равління акціонерних товариств, частка майна яких належить державі, службові особи торговельно-промислових палат тощо).

По-четверте, виключення працівників управлінської сфери недержав них підприємницьких структур з кола осіб — суб'єктів службових зло чинів, будучи кроком, який повністю узгоджується з природою підприємництва як вільної, ініціативної діяльності на свій страх і ри зик, зовсім не означає приниження ролі кримінального закону у про тидії зловживанням найманого управлінського персоналу. Представни ки останнього повинні нести відповідальність за злочини проти влас ності, проти трудових прав громадян, проти довкілля, за злочини у сфері господарської діяльності. Застосування заходів кримінально-пра-вової репресії щодо порушення різними категоріями працівників своїх службових обов'язків має бути виваженим і диференційованим. Форму люючи у кримінальному законі спеціальні склади злочинів проти інте ресів служби у підприємницьких та інших недержавних структурах (скажімо, підприємницького підкупу), слід звертати увагу на вироблені у доктрині принципи криміналізації суспільної небезпеки діяння та еко номії кримінально-правової репресії, міжнародно-правової необхідності та допустимості, повноти складу злочину, точності та єдності терміно логії, процесуальної здійсненності переслідування. Вказаний підхід по вною мірою стосується і проблеми криміналізації необережного банкрут ства як посягання на права і законні інтереси кредиторів.

Повністю погоджуюсь з висловленою в літературі думкою про те, що регламентація у КК необережного банкрутства як злочинного діяння мож лива тільки на підставі глибокої кримінологічної та соціальної оцінки та кої поведінки. Цікавою видається ідея обмежити коло суб'єктів необереж ного банкрутства у разі його криміналізації лише керівниками кредитних установ і керівниками містоутворюючих та інших підприємств, що мають важливе державне чи громадське значення¹. Вимушений, однак, повторЬІ-ти, що в Україні кримінально-правова оцінка необережної службової по ведінки, у тому числі вказаних осіб у вигляді, наприклад, здійснення ри-зикових угод, необгрунтованих витрат і видачі незабезпечених кредитів на сьогоднішній день можлива на підставі ст. 367 КК. Виходить, що про блема запровадження кримінальної відповідальності за необережне бан крутство стоїть у нас не так гостро, як у Росії. Справа в тому, що глава 23 КК цієї країни, присвячена злочинам у комерційних та інших ор ганізаціях, які не є державними органами, органами місцевого самовря дування, державними або муніципальними установами, не містить норми, аналогічної статті 293 КК РФ ("Халатність").

¹ Тимербулатов А. Неосторожное банкротство как противоправное деяние // Законность. — 2000. — № 11. — С. 4

620