Украина в дипломат отношениях Книга

І

211

регіональних особливостей і кордонів України у 17–20 ст. У рамках цієї

теми здійснюється вивчення російсько-українськоїта українсько-польської

історико-культурної взаємодії. Аналіз мовної ситуації в тогочасних умовах

польсько-української, а згодом і російсько-української двомовності пред-

ставлено у працях О. Остапчука — спеціаліста з історичної і сучасної

соціолінгвістики, а також діалектології українсько-польського порубіжжя.

На базі цих досліджень підготовлено посібник для студентів гуманітарних

спеціальностей «Читаем по-украински».

Дослідження української мови і культури в рамках багатосторонніх

контактів слов’янських мов і культур проведено в працях Є. Левкієвської

«Славянский оберег. Семантика и культура» (М., 2002), «Восточно-

славянский мифологический текст: семантика, діалектологія, прагматика»

(М., 2008). Велике місце в її українських дослідженнях займає проект з

етнодіалектного дослідження Полісся (разом із Л. Виноградовою), що

включає 4-томне видання матеріалів Поліського архіву.

Інститут веде розробку проблеми етнокультурної взаємодії росіян та

українців із середини 17 до кінця 20 ст.: процесів формування і розвитку

різних систем ідентичності (слов’янської, загальноруської, національної,

конфесійної, регіональної) у рамках єдиного державного простору, впливу

політики властей в галузі «українського питання» на взаємне етнокультурне

сприйняття. У березні 2007 проведено міжнародну конференцію «Українці

і росіяни: брати? cусіди? конкуренти? Українці очима росіян, росіяни очима

українців. ХIV–ХХІ ст.», за матеріалами якої видано збірник статей «Укра-

ина и украинцы: образы, представления, стереотипы. Русские и украинцы

во взаимном общении и восприятии» (М., 2008). Продовженням цієї роботи

стала міжнародна конференція «Механізми формування етнокультурної

ідентичності: Росія, Україна, Білорусія, Польща» (квітень 2010). Серед тем,

що розробляються, — процеси, що супроводжували радянізацію Західної

України і Західної Білорусії 1939–1941. У рамках цього проекту у вересні

2009 відбулася міжнародна конференція «Західна Білорусія і Західна

Україна у 1939–1941 рр.: люди, події, документи».

З метою об’єднання зусиль учених, які займаються українською і біло-

руськоюпроблематикою,обміну думкамиміж російськими спеціалістами та

їхніми зарубіжними колегами, І.с. розпочав випуск щорічника «Белоруссия

и Украина: История и культура» (головний редактор — чл.-кор.РАНБ. Флоря).

У виданні публікуються статті з історії, культури, релігії, а також рецензії,

історичні джерела, наукова інформація.

При реалізації українознавчих проектів І.с. активно співпрацює з іншими

інститутами РАН, навчальними закладами і науковими центрами Москви і

Росії загалом, а також з українськими колегами.

Є. Ю. Борисенок.

І

213

ІНСТИТУТ СУСПІЛЬНИХ НАУК СЛОВАЦЬКОЇ АКАДЕМІЇ

НАУК — багатопрофільна науково-дослідницька установа Словацької ака-

214

Енциклопедичний словник-довідник

тему «Демократизація в Центральній та Східній Європі та її вплив на

міжетнічні відносини», над яким також працювали науковці Австрії,

Угорщини, Польщі, Німеччини, Югославії.

Велике значення в сенсі перспективної діяльності інституту мала угода,

укладена з Інститутом соціальних та економічних проблем зарубіжних країн

АН УРСР в Києві, яка сприяла налагодженню подальших контактів з

науковими інституціями в Україні у 90-і рр. У 1993 булипідписані договори

з Інститутом історії України НАН України, продовжувалася співпраця з

відділомІнституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

в Ужгороді. В жовтні 1995 в Ужгороді відбувся міжнародний семінар на

тему «Міжетнічні відносини у Словаччині та Україні», який продемон-

стрував необхідність підготовки проекту порівняльного дослідження даної

проблематики в обох державах.

1995 розпочалася розробка актуальної дослідницької теми «Пам’ять

поколінь як чинник формування нових ідентичностей у процесі трансфор-

мації словацького суспільства». Її виконання здійснювалося міждисцип-

лінарним колективом, а після завершення проекту склад його учасників був

розділений на два науково-дослідницькі відділи — соціальної психології та

історії, які функціонують і до сьогодні. В другій половині 90-х рр. інститут

утвердився як установа, орієнтована на міждисциплінар не дослідження

національних меншин (у тому числі міжетнічних відносин) та соціально-

психологічне дослідження моделей поведінки особистості в складних

ситуаціях. Саме за цими напрямами здійснювалися наукові дослідження в

інституті у наступні роки. Проте поза увагою науковців не залишилися такі

актуальні проблеми суспільства, як безробіття, питання етнічної ідентич-

ності, циганська проблематика, соціальна інтеграція та ін.

У 1999, на основі звернення міністерства культури Словацької Респуб-

ліки

та згідно з постановою уряду СР (1998) і протоколом засідання

І

215

У 2003–2005 Інститут став організатором проекту державної програми

дослідження й розвитку під назвою «Нації, народи та етнічні групи в

процесі трансформації суспільства». У його реалізації взяли участь праців-

ники двох університетів та восьми наукових установ САН, які здійснили

систематичний аналіз становища словацької нації та представників інших

національностей, що проживають у Словаччині, вказали джерела можливої

соціальної напруги та конфліктів, запропонували альтернативні шляхи їх

вирішення. Частина результатів дослідження, довідкові матеріали та

експертні висновки опубліковані у низці монографій.

Інститут займається видавничою діяльністю. 1979 вийшли перші два

номери бюлетеню «Науковий вісник Інституту суспільних наук САН»

(видавався до 1990). Це створило сприятливі умови для публікування

результатів досліджень та фахових статей працівників інституту.Поступово

в збірнику почали з’являтися праці авторів з інших установ, переважно

викладачів вищої школи. У 1980-х рр. виходили друкомматеріали наукових

конференцій та публікації, тематика яких присвячувалася проблемам

розвитку угорської та української меншин. 1998 започатковано інтернет-

журнал «Людина і суспільство» (www.saske/cas), який швидко набув

міжнародного характеру (з України до складу редколегії входить д.і.н.,

С. Віднянський ).

Новий закон про вищу школу в країні дещо змінив умови підготовки

науковців-дослідників, проте інститут залишається установою, яка має

ліцензії на підготовку фахівців за спеціальностями «соціальна психологія»,

«історія Словаччини». Підготовка кадрів у цій галузі суспільних наук

проводиться у співпраці з факультетом гуманітарних наук Університету

імені Матея Бела у Банській-Бистриці.

Від початку 21 ст. інститут розширив співпрацю зі своїми традиційними

партнерами у Чеській Республіці, Угорщині, Україні. Особливо зміцніли

двосторонні зв’язки з Польщею та Канадою. Інтенсивність міжнародних

контактів знайшла втілення у збільшенні кількості монографій та наукових

статей, опублікованих за кордоном, а також у посиланнях та цитуванні

праць співробітників інституту, які беруть участь у розробці міжнародних

проектів. Особливо важливим у цьому напрямку є фундаментальнийпроект

«Європейські дослідження суспільства», який значною мірою фінансується

Європейським Союзом, а дослідницьку роботу координує науковий центр у

Норвегії.

У 2010 за довгорічну успішну наукову співпрацю з Інститутом історії

України НАН України інститу т нагороджено Дипломом Словацько-

Української асоціації та Подякою Посоль ства України

в Словацькій

Республіці.

М. Гайдош, Ст. Конєчни.

216

Енциклопедичний словник-довідник

ІНСТИТУТ СХІДНОЇ ЄВРОПИ в Римі — науково-дослідницька

установа. Заснований 1921 під егідою МЗС Італії з метою вивчення держав

Східної Європи, насамперед тих, що утворилися після Першої світової

війни на території колишніх Російської імперії та Австро-Угорщини.

Результати досліджень І.С.Є. публікував у серійних виданнях «Літера-

тура — мистецтво — філософія», «Політика — історія — економіка»,

«Бібліографія», «Конституції», «Граматики і словники», а також у спеці-

алізованих періодиках — «Балтійські студії», «Румунські студії» тощо.

Значна увага приділялася перекладам творів письменників і політиків

(Т. Масарик «Росія і Європа», А. Міцкевич «Гражина» та ін.).

Складовою частиною діяльності інституту стали українські студії, запо-

чатковані завідувачем слов’янськоїсекції, історикомсхідних церковА. Паль-

мієрі. У своїх працях «Літературна історія Рутенії» (1924) та «Політична

географія радянської України» (1925) А. Пальмієрі накреслив у контексті

вивчення національно-визвольних змагань 19 — поч. 20 ст. основні напрями

розробок історичного минулого, економіки й культури України. Більшість

українознавчих розвідок та інформативні матеріали про Україну публіку-

валися в щомісячному журналі інституту «L’Europa orientale» («Східна

Європа») і мали політичнийхарактер. Великемісце в них відводилося питан-

ням міжнародного становища України, українсько-польських та українсько-

російських відносин. Інститут вводив в обіг італійської історіографії твори

української наукової думки шляхом їх реферування й публікації спеціальних

оглядів. Серед власне українських видань особлива увага надавалася працям

М. Грушевського (про М. Куліша, український театр, «Коротка історія

України») та Українськогосоціологічного інституту. За тематичним принци-

пом проводилася бібліографічна робота (зокрема підготовлено «Бібліогра-

фію української незалежності»).

Заходами І.С.Є. українська тематика

І

217

засновника українського сходознавства А. Кримського. Відповідно до свого

статуту, І.с. ставить цілі відродження й розвитку фундаментальних сходо-

знавчих досліджень в Україні, уведення в міжнародний науковийобіг знань

про спільноти східного походження, що існували на території сучасної укра-

їнської держави. В інституті досліджуються мови, історія, філософія,

релігія, культура країн і регіонів Близького, Середнього й Далекого Сходу,

Центральної Азії, а також тюркомовних та інших східних племен і народів,

які раніше проживали й нині мешкають на території України. Наукова тема-

тика розробляється у відділах: історіографії та джерелознавства;класичного

Сходу; сучасного Сходу;ДалекогоСходу,центрі близькосхіднихдосліджень.

З метою вивчення проблем візантології, історії й культури народів Криму та

етноконфесійної тематики 1991 засновано Кримське відділення І.с.

Головним науковим виданням є журнал «Східний світ» (від 1993), в

якому висвітлюються теоретичні й прикладні питання з арабістики, семіто-

логії, іраністики, тюркології, індології, китаєзнавства, японістики тощо.

У серії „Бібліотечка журналу «Східний світ»” публікується збірник статей

«Сходознавство». Також видаються журнали «Близькосхідний кур’єр»,

«Україна-Китай: інформаційно-аналітичний огляд»,інформаційно-аналітич-

ний бюлетень «Новини Центральної Азії й Кавказу», збірники праць

«Наукова спадщина сходознавців України», «Материалы по археологии,

истории и этнографии Таврии», «Боспорские исследования». Праці спів-

робітників інституту друкуються такожв наукових виданнях Росії, Болгарії,

Вірменії, Великої Британії, Грузії, Ірану, Німеччини, Туреччини, Японії та

інших країн.

І.с. підтримує наукові зв’язки з Інститутами сходознавства і Далекого

Сходу Російської академії наук, Інститутом країн Азії й Африки при

Московському державному університеті, сходознавчими центрами Туреч-

чини, Угорщини, Швеції, Японії, Китаю та ін. Співробітники І.с. представ-

ляли українську науку на всесвітніх конгресах орієнталістів у Будапешті

(1996), Москві (2004) та ін.

Заходом інституту щорічно проводяться міжнародні конференції «Сходо-

знавчі читання ім. А. Кримського», «Сходознавчі читання ім. О. Пріцака»,

«Боспорські читання».

В аспірантурі готують наукові кадри за спеціальностями: всесвітня

історія і мови народів Азії й Африки. Діють спеціалізовані вчені ради по

захисту докторських і кандидатських дисертацій.

Літ.: Пріцак О. Й. Без сходознавства неможливо зрозуміти історію і

культуру України // Східний світ, 1993, № 1; Матвєєва Л. В. Інституту

сходознавства імені А. Кримського НАН України — 10 років // Там само,

2001, № 2.

Л. В. Матвєєва, О. Б. Бубенок.

218

Енциклопедичний словник-довідник

ІНТЕРНАЦІОНАЛ I (Міжнародне товариство робітників). Міжна-

родна організація робітничихоб’єднань, заснована 28 вересня 1864 на зборах

соціалістів і республіканських радикалів у Лондоні (Велика Британія) з ме-

тою координації пролетарського руху задля «визволення робітничогокласу».

Його засадничі документи — «Установчий маніфест Міжнародного това-

риства робітників» і «Статут» — були складені К. Марксом. Існуючі на той

час робітничі об’єднання (профспілок, товариств взаємодопомоги й освіти,

кооперативів тощо), що діяли у Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії,

Швейцарії, Іспанії, Бельгії, Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина) та низці

інших країн Західної і Центральної Європи, а також у США та Австралії,

оголошувалися секціями національних федерацій. Найвищим органом І. I

був конгрес, який обирав для ведення поточної роботи виконавчий орган —

Генеральну pаду.Перший конгрес відбувся в Женеві (Швейцарія) 3–8 верес-

ня 1866. Від самого початку в І. I розгорнулося гостре протиборство між

основними течіями в робітничому русі — марксизмом, прудонізмом, блан-

кізмом і анархізмом. Марксистське крило І. I докладало значних зусиль, щоб

перешкодити діяльності робітничих організацій на ґрунті проголошених

італійським республіканцем Дж. Мадзіні принципів національної консолі-

дації й національної незалежності народів. І. I сприяв пропаганді ідей

міжнародної робітничої солідарності, популяризації соціально-політичної й

економічної доктрини К. Маркса, розвитку страйкового руху, поширенню

гасла 8-годинного робочого дня на підприємствах, виступам проти воєнних

приготувань і воєн, дав поштовх утворенню партій робітничого класу.

1870 в Женеві з числа емігрантів на чолі з М. Утіним утворилася Російсь-

ка секція І. I. Вона заявила про своє посередництво між робітничими сою-

зами слов’янських країн і Західної Європи, але не спромоглася заснувати

жодної своєї філії. Головну увагу секція приділила пропаганді ідей і цілей

І. I переважно серед народницьких гуртків і організацій, направляючи

нелегально в Одесу,Харків та інші міста примірники женевськогожурналу

«Народное дело», де друкувалися

документи й інформація про І. I.

І

219

220

Енциклопедичний словник-довідник

направила доповідь свого центрального комітету Революційна українська

партія. Починаючи з Штутгартського конгресу (Німеччина, 18-24 серпня

1907), право постійного представництва в І. ІІ отримала УСДП. Тоді ж до

цього міжнародного форуму із звітною доповіддю про напрями своєї

діяльності звернулася УСДРП. Делегати обох цих партій були присутні на

конгресі І. ІІ в Базелі (Швейцарія) 24-25 листопада 1912.

Одночасно з боротьбою за соціальні і політичні права робітництва І. ІІ

виступав рушієм

антивоєнної громадської думки. На конгресах у Штут-

гарті, Копенгагені (28 серпня — 3 вересня 1910, Данія), Базелі І. II засудив

мілітаризм та імперіалізм. Свій протест проти воєнних готувань і війн

українська соціал-демократія заманіфестувала у окремих відозвах 1912 у

зв’язку з Базельським конгресом. Але з початком Першої світової війни

низка провідних соціалістичних партій підтримала участь своїх держав у

війні. В Австро-Угорщині таку позицію серед інших соціалістичних партій

посіла УСДП. Криза й розпад І. II супроводжувалися виступом російських

більшовиків на чолі з В. Леніним за розрив з ним і створення Комуністич-

ного інтернаціоналу. Після Першої світової війни справу І. II продовжували

Бернський інтернаціонал (1919–22), Міжнародне об’єднання соціалістичних

партій (1921–23), Соціалістичний робітничій інтернаціонал (з 1923; пере-

став існувати під час Другої світової війни). Від 1947 діє Соціалістичний

інтернаціонал.

Літ.: История Второго Интернационала, т. 1–2. — М., 1965–66; Феден-

ко П. Соціалізм давній і новочасний. — Лондон–Париж–Мюнхен, 1968;

Ленін В. І. Крах II Інтернаціоналу [1915]. В кн.: Ленін В. І. Повне зібрання

творів, т. 26. К., 1972; Варварцев М. М. Міжнародний соціалістичний

конгрес 1889 р. і Росія // Історичні дослідження: Історія зарубіжних країн,

1987, вип. 13; Варварцев Н. Н. Первомая живые истоки: Исторический

очерк. — К., 1989; Жерноклеєв В. Українська соціал-демократія в Галичині:

Нарис історії (1899–1918). — К., 2000.

М. М. Варварцев.