Украина в дипломат отношениях Книга

радянськоїРосії в галузіміжнаціональнихвідносинна теренах колишньої Російськоїімперії. Підписаний 2 (15) листопада 1917 народнимкомісаром у справах національностей Й. В. Джугашвілі (Сталіним) і головою РНК В. І. Ульяновим (Леніним). Національній політиці Тимчасового уряду РНК протиставляв «право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і утворення самостійної держави». Одночасно більшовицьке керівництво скасовувало всі національні та релігійні привілеї, проголошувало рівність і суверенність народів Росії, а за національними меншинами та етнографічними групами, що мешкали на її території, закріплювалося право на вільний розвиток.

З прийняттям декларації новий імпульс набули національні рухи народностей колишньої Російської імперії. 15 (28) листопада 1917 Фінляндія оголосила про розірвання особистої унії з Росією, 7 (20) листопада 1917 Україна проголосила ІІІ Універсал і стала республікою, а в Закавказзі Особливий закавказький комітет 28 листопада (11 грудня) 1917 реформовано у Закавказький комісаріат. Проте, як і перші декрети радянської влади, декларація була насамперед агітаційним документом. У ній не було регламентовано порядок використання й здійснення проголошеного права, а зміст і характер «Декларації» розходилися з конкретними діями радянськоївлади. Одночасно з її проголошенням перший загін і бронепоїзд із червоногвардійцями виїхали в Україну.Напутнє слово петроградським бійцям за радянськувладу в Україні виголосив один із авторів цієї декларації — В. І. Ленін, який в дожовтневий період неодноразово виступав на захист «права України на вільне відокремлення від Росії».

16 (29) грудня 1917 РНК, посилаючися на декларацію, визнав право українського народу на утворення Української республіки на радянській основі. Проголошена 6 січня 1919 декретом Тимчасового робітничоселянського уряду України Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), як і її попередниця, виводила свій суверенітет із декларації.

Літ.: Образование СССР: сб. док. 1917–1924 гг. — М.-Л., 1949; Ленин В. И. О национальном вопросе и национальной политике — М., 1989; Кузьменко В. Радянська Україна: проекти і реалізація (1917–1924 рр.). Специфіка державотворення крізь призму національної політики більшовиків. — Одеса, 2008.

І. С. Стрикун.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ 1990.

Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 як державно-правовий акт, покликаний гарантувати національні інтереси народу України.

Декларація визначала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність республіканської влади в межах території УРСР, незалежність і рівноправність у міжнародних зносинах.

12 Енциклопедичний словник-довідник

Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Верховна Рада постановила, що віднині від імені народу України може виступати тільки вона.

Декларація утверджувала виключне право українського народу на володіння, користування та розпорядження національним багатством своєї країни. Зазначалося, що УРСР має створити власні банки, включно із зовнішньоекономічними, а також самостійно формувати цінову,фінансову, митну та податкову системи, свій державний бюджетта контролювати використання його коштів, а в разі потреби запровадити власну грошову одиницю. Проголошувалося право на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава перебирала право самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами республіки.

Задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Водночас проголошувалося, що УРСР у повному обсязі відновлює свій міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

У декларації визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, запровадження та функціонування української мови в усіх аспектах суспільного життя. Україна зарезервувала за собою право на повернення у власність її народу національно-культурних та історичних цінностей, які тимчасово знаходяться за її межами. Усім національним групам, які проживали на території України,гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Декларація започаткувала процес новітнього державотворення в Україні, створила правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 Акта проголошення незалежності України.

Літ.: Україна на міжнародній арені. Збірник документів і матеріалів 1986–1990 рр. — К.: 1993; Мельникова І. М. Біля джерел формування зовнішньої політики суверенної Української держави // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. — К., 1995, вип. 5; Литвин В. М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті рр. ХХ ст.). — К., 2001; Україна: утвердження незалежної держави. 1991-2001. — К., 2001; Кравчук Л. М. Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми. — К., 2002; Новітня історія України (1900–2000). — К., 2002; Зленко А. М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. — Х.-К., 2003.

І.М. Мельникова.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ПРИНЦИПИ І ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН 1990. Підписана 13 жовтня в Києві під час офіційного візиту в УРСР міністра закордонних справ Республіки Польща К. Скубишевського. У ній сторони заявили про своє прагнення до утвердження між ними як суверенними державами добросусідських відносин, про підтримання і розвиток взаємовигідної співпраці. Основою цих відносин, підкреслювалося, є принципи міжнародного права, суверенної рівності, непорушності кордонів, територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи кожної зі сторін.

Україна і Польща заявили про свою повагу до прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, політичних переконань для всіх громадян обох держав, незалежно від раси, національності, мови, статі, майнового стану й релігії. У цьому контексті сторони висловилися за поліпшення становища національних меншин — української в Польщі та польської в Україні, розуміючи, що ці меншини, зберігаючи й розвиваючи національну самобутність, відіграватимуть істотну роль у зближенні обох

14 Енциклопедичний словник-довідник

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ПРИНЦИПИ СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ РСР І УГОРСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕН-

НЮ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШОСТЕЙ 1991. Підписана 31 травня в Будапешті. УРСР й Угорська Республіка, підтверджуючи свої зобов’язання стосовно виконання положень Статуту ООН, документів ООН і Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 з прав людини, підкреслювали, що їх спільна мета — створення такого демократичного ладу, який забезпечить усім громадянам повну реалізацію прав і свобод людини, вільний вияв усіх їхніх законних інтересів і сподівань, політичний плюралізм, соціальну терпимість, рівність перед законом і правову захищеність. Виходячи з того, що на території обох держав здавна проживає значна кількість національних меншин, які роблять корисний внесок у справу підвищення добробуту, культурного розвитку країн проживання, і визначаючи, що повага та сприяння здійсненню прав національних меншин є істотним фактором розвитку дружніх відносин між двома країнами, Україна й Угорщина заявили про намір розвивати конструктивну й ефективну співпрацю щодо забезпечення цих прав. Вони зобов’язалися створити необхідні умови для вільного визнання громадянами своєї належності до національних меншин і надання гарантії,що їхнє рішення не викличе ніяких негативних для них наслідків. Сторони взяли зобов’язання не вживати

адміністративних заходів, спрямованих на зумисну зміну співвідношення пропорцій національного складу населення. Декларація проголошувала зобов’язання забезпечити представникам національних меншин можливість рівноправної й ефективної участі у державних справах. Визначено також конкретні зобов’язання України й Угорщини щодо забезпечення прав людини стосовно представників некорінної національності в збереженні та розвитку їхньої етнічної, культурної, мовної й релігійної самобутності, надання їм права на створення організацій, на захист від будь-якої діяльності, що веде до насильства або сприяє розпалюванню ворожнечі за ознакою належності до національних меншостей тощо.

Стверджувався обов’язок осіб, які належать до національних меншин, дотримуватися законів країни свого проживання. Передбачалося створення механізму контролю за виконанням положень декларації як на національному, так і на міжнародному рівні. УРСР та Угорська Республіка підтвердили свій намір всіляко сприяти процесові міжнародно-правової кодифікації прав національних меншин.

Укладена за стандартом міжнародного права декларація стала прикладом для інших країн у домовленостях з питань міжнаціональних взаємин.

Літ.: Декларація про принципи співробітництва між Українською Радянською Соціалістичною Республікою та Угорською Республікою по забезпеченню прав національних меншостей // Політика і час, 1992, № 11– 12; Денисов В. За стандартами міжнародного права // Там само.

І. М. Мельникова.

ДЕКРЕТ ВСЕРОСІЙСЬКОГО ЦВК ПРО ОБ’ЄДНАННЯ РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК 1919. Так називається в історіографії постанова про об’єднання військових сил радянських республік Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії, прийнята 1 червня 1919 сесією Всеросійського ЦВК за участю представників інших радянських республік. Вона законодавчо оформила військово-політичний союз між цими республіками. Нею було задекларовано, що союз має на меті боротьбу проти світового імперіалізму і що об’єднання здійснено «на основі незалежності, свободи й самовизначення кожної республіки» згідно з ініціативним рішенням ЦВК Рад УСРР від 18 травня 1919 «Про об’єднання військових сил радянських республік» та пропозиціями урядів інших республік. Йшлося про об’єднання воєнних організацій та воєнного командування, рад народного господарства, залізничного управління й господарства, фінансів та комісаріатів праці радянських республік — Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму — під керівництвом відповідних єдиних колегій. Комісії, обраній Всеросійським ЦВК, доручалося у співпраці з представниками ЦВК республік виробити конкретні норми військово-політичного союзу. Уважається, що постанову

16 Енциклопедичний словник-довідник

ДЕКРЕТ ПРО МИР 1917 — перший законодавчий й зовнішньополітичний акт радянської Росії. Підготовлений лідером більшовицької партії В. Ульяновим (Леніним) як частина доповіді про мир, проголошеної ним та одностайно ухваленої на Другому Всеросійському з’їзді рад у Петрограді 26 жовтня (8 листопада). Декрет був зверненням до всіх учасників Першої світової війни про необхідність негайного укладення перемир’я терміном не менш ніж на три місяці для проведення переговорів щодо встановлення «справедливого демократичного миру» без анексій та контрибуцій. Продовження війни трактувалося «злочином проти людства». У декреті проголошувалося право кожної нації на самовизначення, законність визвольної боротьби поневолених народів, невтручання у внутрішні справи інших держав, засудження практики таємної дипломатії колишніх царського і Тимчасового урядів.

Суджа (останні два міста нині в Курській обл. РФ) — Куп’янськ. Це була нейтральна зона завширшки 10–40 км, обмежена лінією розташування

18 Енциклопедичний словник-довідник

ДЕМОКРАТИЧНЕ ТОВАРИСТВО ПОЛЬСЬКЕ — польська революційна організація періоду так званої великої еміграції (в той час у Західній Європі, переважно Франції, перебувало близько 10 тисяч польських вигнанців). Утворене 17 березня 1832. Розбіжності у визначенні форм і методів боротьби за незалежність Польщі після поразки польського повстання 1830–1831 призвели до ідейного розмежування еміграції. Усі члени Д.т.п. вважали винуватцем невдачі шляхту, але не мали згоди щодо шляхів задоволення соціальних вимог селянства — основної сили визвольного руху. Виступаючи 29 листопада 1832 (у 2-у річницю повстання) на велелюдному зібранні в Парижі, один із засновників товариства — Т. Кремповецький закликав діяти так, як діяли провідники українських селянсько-козацьких мас — С. Наливайко і П. Бут (Павлюк), Б. Хмельницький та І. Гонта. Цей виступ викликав, за оцінкою історика С. Кєнєвича, «шалене обурення шляхетського середовища еміграції», внаслідок чого Т. Кремповецького, А. Гуровського, А. Пуласького та кількох інших діячів було виключено з Д.т.п. Керівництво, що залишилося, зайняло менш радикальні позиції.

1834–1835 товариство опрацювало свою програму — «Великий маніфест», оголошений 4 грудня 1836. На той час Д.т.п. очолювала «Централізація», що складалася з 5 осіб, яких обирали (фактично переобирали) кожного року шляхом листування. Серед членів «Централізації» В. Хельтман, В. Дараш і Я. Яновський представляли демократичний, С. Ворцель — революційно-демократичний, а Т. Малиновський — ліберальний напрями діяльності товариства. Керівники сприйняли історичну концепцію Й. Лелевеля, члена Д.т.п. від 1846, який, зокрема, рішуче засуджував політику Речі

Д 19

Посполитої на «східних кресах», національне гноблення українців і білорусів. Однак ця концепція не знайшла широкої підтримки серед основної маси членів товариства.

Від 1840 Д.т.п. готувало повстання на всій території поділеної в 1772, 1793, 1795 Польщі, його учасники діставалися тудипереважно через «вільне місто Краків», брали діяльну участь у Краківському повстанні 1846 та революціях 1848–1849 в Європі. У цей час до товариства належало близько 1 тис. осіб. 1862 Д.т.п. було розпущене. Усього за 30 років діяльності товариства його членами були до 4 тис. осіб. Від 1865 на кілька років його існування було відновлено Л. Мерославським.

Літ.: История Польши. — М., 1954, т. 1.; Костюшко И. И. Польская демократия первой половины ХІХ в. и освободительное движение украинскогонарода // Краткие сообщения Института славяноведения, 1954, № 13; Kieniewicz St. Historia Polski: 1795–1918. — Warszawa, 1996.

Р. Г. Симоненко.

ДЕНІКІНА РЕЖИМ В УКРАЇНІ 1919–1920. Після провалу окупації України військами Антанти, в результаті їхньої остаточної поразки у боях під Вознесенськом (лютий 1919), антибільшовицькі сили всередині Росії та поза її межами зробили основну ставку на білогвардійську Добровольчу армію під командуванням генерала Антона Денікіна. Чисельність її швидко зростала в тому числі за рахунок козацьких частин Дону і Кубані. Армія фінансувалася переважно Антантою, а також Німеччиною.

Навесні 1919 головні сили Добровольчої армії розпочали наступ на Україну. 4 травня було зайнято Луганськ, а згодомі весь Донбас. Далі наступ розгортався у напрямах від Харкова на Полтаву,від Катеринослава на Київ і Миколаїв, уздовж Чорноморського узбережжя на Одесу тощо.

Наприкінці серпня уряд УСРР змушений був залишити Київ. На більшій частині України було встановлено окупаційний режим під орудою А. Денікіна, фактично — військову диктатуру. Борець за «єдину й неподільну Росію» і противник більшовизму А. Денікін не визнавав незалежності України у будь-яких формах її державної організації. Більшість діючих законів українських урядів було скасовано. Натомість введено нові тимчасові постанови, розпорядження й правила. Одним з напрямів внутрішньої політики денікінського режиму стало придушення усіляких проявів національного життя. Назва «Україна» замінялася на «Південь Росії», державною мовою проголошувалася російська і, як наслідок, заборонялися державні й земські асигнування на утримання навчальних закладів з «малоросійською» мовою викладання, закривалися українські газети, з книгарень вилучалася україномовна література, вживалися репресії проти національної інтелігенції, здійснювалися єврейські погроми тощо. За влади

20 Енциклопедичний словник-довідник

ДИПЛОМАТИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ — головний відомчий державний вищий навчальний заклад ІV рівня акредитації у системі підготовки на базі вищої освіти, перепідготовки і підвищення кваліфікації дипломатичних та консульських кадрів Міністерства закордонних справ, а також фахівців інших державних органів, що займаються питаннями зовнішніх зносин України. Заснована указом Президента України від 30 травня 1995 і підпорядкована МЗС України. Практичну діяльність розпочала у вересні 1996, а у лютому 1997 пройшла державну акредитацію в Міністерстві освіти України, за ухвалою якої затвердженоспеціальність«магістр зовнішньої політики», що, зокрема, включає вільне оволодіння двома іноземними мовами.

Навчання провадиться за денною формою та організовується за державним контрактом (замовленням) і за договорами (цільова підготовка). Термін навчання — 24 місяці. Обов’язковимдля кожногослухачає проходження практики і стажування в МЗС України або дипломатичних установах країни за кордоном. За п’ятнадцять років підготовлено понад 600 фахівців-диплома- тів, і багато хто з них обіймає чільні посади в МЗС України та за кордоном — на рівні генеральних консулів, радників-посланників, радників. Із 2002 в академії діють Центр підвищення кваліфікації працівників дипломатичної служби, а з 2004 — Вищі курси іноземних мов, на яких щорічно близько 300 співробітників центрального апарату МЗС підвищують свою кваліфікацію.

Для вирішення основних питань діяльності Д.а.У. 1997 створені наглядова та вчена ради, науково-видавнича комісія при вченій раді, 2008 —