Украина в дипломат отношениях Книга

18 (05) грудня український уряд своєю чергою надіслав відповідь Раднаркому, в якій відкидав звинувачення і вказував на непослідовність більшовицького уряду.

17(04) грудня 1917 у Києві розпочав роботу з’їзд представників селянства, робітників, військових. Більшовики, опинившись у меншості, переїхали до Харкова, де на своєму з’їзді 24–25 (11–12) грудня проголосили встановлення радянської влади в Україні, що спричинило першу війну між УНР і РСФРР 1917–1918.

142 Енциклопедичний словник-довідник

ЖОВТОВОДСЬКА БИТВА 1648 — одна із найбільших битв визвольної війни українського народу середини 17 ст. Відбулася 29 (19) квітня — 16 (6) травня 1648 біля р. Жовті Води (теперішня назва — Жовта, притока Інгульця, басейну Дніпра), поблизу сучасного с. Пахарівки Олександрійського р-ну Кіровоградської обл. Козакам під командуванням гетьмана Б. Хмельницького, підтриманим кримськими загонами мурзи Тугай-бея, протистояло військо Речі Посполитої. За планом її польного гетьмана М. Потоцького передбачалося розгромити військові сили українців безпосередньо на Запорожжі. З цією метою польські підрозділи вирушили від місця свого розташування (Черкаси — Чигирин) двома окремими колонами. Перша (близько 5 тис. вояків) на чолі із сином польного гетьмана С. Потоцьким і комісаром реєстрових козаків Я. Шембергом просувалася суходолом, друга (понад 5 тис. осіб) спускалася по Дніпру на човнах. Дізнавшися про розпочатий ними похід, Хмельницький вивів полки із Січі назустріч, з’єднавшися по дорозі з кримцями, які 29 (19) квітня натрапили на поляків в урочищі Княжі Байраки й атакували їх. Табір, який терміново створили й укріпили частини коронного війська, наступного дня штурмували запорожці, але безрезультатно. Тому Хмельницький прийняв рішення про облогу, під час якої співвідношення сил змінилося на користь української сторони завдяки приєднанню до неї повсталих реєстровців, прибулих човнами до Кам’яного затону. За їхнім прикладом заворушення сталося й в таборі обложених, який покинули два полки реєстрових козаків, ставши на бік запорожців. Чисельність козацько-кримського війська зросла з 9 до 13 тис. вояків (за іншими даними — 15 тис.). Польське командування запропонувало переговори, погодившися в обмін на безперешкодний відступ залишити в таборі свою артилерію і порох. Однак такі умови не задовольнили Тугай-бея і бойові дії відновились. Уночіобложені прорвали кільце оточення і вийшли із табору. Під час переслідуваннявони зупинились і зайняли кругову оборону, яку,проте, булозруйновано навальним штурмом козаків і татар. Ж.б. завершилася повним розгромом коронного війська. У полон потрапили 3 тис. жовнірів та їхні чільники включно із С. Потоцьким і Я. Шембергом.

З

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ1948. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948. Відтоді ця дата є Днем захисту прав людини. Декларація проголошує невід’ємними та обов’язковими для дотримання широке коло громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини. Всі її тридцять статей базуються на визнанні гідності всіх людей, рівності їхніх прав, що є необхідною передумовою свободи, справедливості та загального миру. Права і свободи людини не можуть бути обмежені за ознаками статі, раси, кольорушкіри, мови, релігії, політичних переконань, національного або соціального походження, майнового стану. Визначаються рівність усіх перед законом, презумпція невинності, недоторканність особи та сімейного життя, житла, репутації людини, право на політичну діяльність, на працю та захист від безробіття, на власність, відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, право виїзду з своєї країни та безперешкодного повернення до неї, право на свободу переконань та вільне їх поширення.

Положення Загальної декларації стали основою для правових норм, ухвалюваних Радою Європи, та для розробки національних правових систем, які гарантують неухильне та послідовне дотримання прав людини. Розділ ІІ Конституції України 1996 зафіксував права, свободи та обов’язки людини і громадянина, які відповідають стандартам Загальної декларації прав людини та іншим міжнародно-правовим актам у цій галузі. Тим самим ці важливі положення стали нормами прямої дії для сучасного українського законодавства.

Літ.: Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини. Джерела і практика застосування. — К., 1997; Мармазов В. Є., Піляєв І. С. Україна в політико-правовому полі Ради Європи: досвід і проблеми. — К., 1999. А. Ю. Мартинов.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ — організація колишніх запорозьких козаків, що існувала з останньої чверті 18 ст. до 1828 у гирлі р. Дунай. Зруйнування Запорозької Січі (1775) спричинило перехід частини запорожців на підвладну Османській імперії територію поблизу м. Очаків, а потім — пониззя Дністра і Дунаю. На правому березі Георгіївськогогирла Дунаю в селищі Верхній Дунавець (Дунавецу-де-Сус, нині територія Румунії) вони створили Задунайську Січ. У соціальному та військовому побуті нова організація здебільшого зберігала особливості Запорозької Січі. Зокрема,

тут не було кріпацтва, що стало одним з головних чинників утечі сюди селян-кріпаків з України та Росії, солдатів російської армії, тих чорноморських козаків, які не бажали переселятися на Кубань. За різними даними, на межі 18–19 ст. населення, яке підлягало юрисдикції Січі, становило від 15 до 20 тис. осіб. До неї належали 3 слободи, в яких оселялися одружені запорожці й взагалі сімейні люди, які юридично не належали до козацтва. Населення в цих слободах звалося райєю (як усе християнське населення Туреччини). Унаслідок цього такі слободи отримали назву запорозької або козацької райї, яка мала близько 150 дворів Задунайської Січі з її землями й користувалася досить значною автономією. Земля, що відводилася їй, звільнялася від податків із господарства. Козаки займалися землеробством, скотарством, рибальством, торгівлею. Вони не сплачували податків і не виконували жодних повинностей, окрім військової. Остання була досить обтяжливою: задунайці зобов’язані були брати участь у походах турецьких військ, у тому числі в каральних експедиціях проти болгар, греків і сербів, які боролися за свою незалежність; воювати на боці Туреччини проти Російської імперії в російсько-турецьких війнах кінця 18 — початку 19 ст. Турецький уряд надавав задунайцям так звані кормові гроші, що складалися із платні й продовольства.

На З.С. приймали будь-яку людину, незважаючи на колишні провини, соціальний стан, віросповідання. Проте турецький уряд заборонив приймати мусульман. Національний склад Задунайської Січі був строкатим: українці, росіяни, болгари, молдовани, волохи, греки, серби та ін. Більшість становили українці й росіяни. Уся адміністративна, судова, військова влада належала старшині. До неї входили: кошовий отаман, писар, осавул, драгоман (перекладач). За турецьким регламентом кошовий отаман мав звання двобунчужного паші. Писар і осавул допомагали кошовому в управлінні. З турецькими чиновниками кошовий отаман мав вести переговори лише через драгомана. При кошовій старшині перебував турецький «повірений у справах» для повідомлення про рішення турецького уряду, а також для нагляду за політичною ситуацією й збору податків, якщо задунайцізаймалисягосподарством за межами козацької території. Січ налічувала 38-40 куренів. Курінна старшина складалася з курінного отамана та хорунжого. Кожен курінь мав свій прапор (байрак-значок червоного сукна з білим півмісяцем і 6 зірками). Уся старшина обиралася на козацькій раді, яка збиралася щороку. Прапор, печатка, бунчук, пернач, топуз (рід кинджала) були клейнодами З.С.

Російська імперія постійно вимагала від турецькогоуряду ліквідації З.С. Вона домагалася від Туреччини переселяти задунайців подалі від російських кордонів, надавала пільги й оголошувала амністію тим задунайцям, які перейдуть на бік росіян. На початку 19 ст. частина козаків З.С. перейшла до Росії. З них сформували Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, інші

146 Енциклопедичний словник-довідник

переселилися на землі Чорноморського козацькоговійська, а також осіли в Бессарабії, де сформували Дунайське козацьке військо (1828). Наприкінці 20-х рр. 19 ст., внаслідок соціально-економічної кризи в З.С., розладів усередині козацтва, вимог уряду Туреччини брати участь у придушенні національно-визвольного повстання в Греції 1821–29 і в російсько-турець- ких війнах, відбувся перехід переважної більшості задунайців до Російської імперії. Під час російсько-турецької війни 1828–29 частина мобілізованих Туреччиною задунайців пішла до Сілістрії (північно-східна частина Болгарії), а інші на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким 30 (18) травня 1828 перетнули Кілійське гирло Дунаю, увійшли до Ізмаїльського порту й приєдналися до російської армії. Вони взяли участь у боях проти Туреччини, зокрема в переправі через Дунай російської армії, штурмі фортеці Ісакча (нині місто в Румунії). Після закінчення війни царський уряд сформував із задунайців Азовське козацьке військо. Козаків, які прийшли в Сілістрію, турецька влада роззброїла і відправила у в’язницю до Стамбула, згодом звільнила, і вони повернулися в Дунайську дельту, на землі колишньої Січі. Частина населення З.С. оселилася в різних містах та селищах Добруджі, а частину вирізали турки після переходу Й. Гладкого на бік росіян.

Історія З.С. знайшла відображення в народних піснях, літературі та музиці. Образи козаків-задунайців відтворено в опері С. Гулака-Артемовсь- кого «Запорожець за Дунаєм».

Літ.: Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина, 1883, т. 1, №№ 1, 2, 4; Рябінін-Скляревський О. Кінець Задунайської Січі // Україна, 1929, кн. 36; Голобуцкий В. А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи // Исторические записки, 1949, т.30; Бачинський А. Д. Задунайська Січ. 1775– 1828. — Одеса, 1998; Козацтво на півдні України.Кінець XVIII–XIX століття / Гол. ред. В.А. Смолій, авт.-упорядн. О. А. Бачинська. — Одеса, 2000.

О. А. Бачинська.

ЗАКАРПАТСЬКА КРАЙОВА ОРГАНІЗАЦІЯ КОМУНІСТИЧНОЇ

ПАРТІЇ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ — складова частина Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ). Створена у травні 1921 після входження до КПЧ в статусі крайової організаціїМіжнародної (інтернаціональної) соціалістичної партії Підкарпатської Русі (діяла від березня 1920) — першої комуністичної партії в Закарпатті після його входження до складу Чехословаччини. Об’єднувала 15 окружних організацій, які налічували 8 тис. членів. Роботою Закарпатського крайкомуКПЧ керували діячі Угорської комуни 1919 І. Мондок та Е. Сайдлер, згодом — П. Терек, Е. Кліма, О. Борканюк та І. Туряниця. Комуністи Закарпаття проводили агітаційну й організаційну роботу серед місцевого населення: 1920–38 видавали газети «Карпатська правда» та «Мункаш уйшаг» (угор. мовою), організовували страйки, демонстрації й

ЗАКАРПАТТЯ — історико-географічний край у південно-західній частині України, історична назва території сучасної Закарпатської області. Розташований за головним вододільним карпатським хребтом у передгір’ях та на схилах Карпат і в частині низовини у басейні р. Тиса. У різні часи край мав назви «Угорська Русь», «Підкарпатська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна». Межує на Південному Заході з Угорщиною, на Заході — зі Словаччиною, на Північному Заході — з Польщею, на Південному Сході — з Румунією і на Північному Сході та Сході з Галичиною (Львівська та Івано-Франківська області України). Загальна протяжність кордонів становить 460 км. Від 1946 основну частину Закарпаття становить Закарпатська область у складі України. До етнічної території історичного Закарпаття належать на Південному Сході Мараморощина (тепер у складі Румунії) і на Заході— Пряшівщина (у складі Словаччини). Площа З. у межах України становить 12,8 тис. км2, населення

— понад 1,2 млн. чол. Частка сільського населення Закарпатської області у 2001 становила 63,3%, міського — 36,7%. Характерною особливістю

148 Енциклопедичний словник-довідник

населення області є багатонаціональність. На території області проживають представники понад 100 національностей, серед яких найбільш чисельними є: українці — 80,5 % усього населення, угорці — 12,5%, румуни — 2,6%, росіяни — 2,5%, цигани (роми) — 1,1%, словаки — 0,5%, німці — 0,3%. З етнографічного погляду у гірській частині Закарпаття маємо розселення 3-х етнографічних груп українських горян, які із суміжною північною (галицькою) зоною утворюють історико-етнографічні райони — Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина. Підгірська і низовинна частина Закарпаття характерна тим, що тут поруч з українцями значно густіше, ніж у горах, проживають розсіяно та компактними групами представники інших народів. Багатовікове співжиття українців-закарпатців з іншими національними меншинами залишило свій слід у різних сферах їх побуту і традиційної духовної та матеріальної культури. У народному господарстві, одязі, промислах і ремеслах, харчуванні, звичаях, обрядах, розмовній мові поєднуються різні етнографічні й етнічні взаємовпливи. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко простежується визначальність у всіх компонентах традиційно-побутової культури, у мові, релігії, національній самосвідомості українськоїетнокультурної спільності. Найяскравіше це виявляється у надзвичайно багатому фольклорі й народному мистецтві закарпатських українців.

Початки заселення Закарпаття сягають палеолітичної доби, про що свідчать археологічні розкопки поблизу Королева, де в 20-метрових геологічних нашаруваннях знайдено 16 горизонтів залягання кам’яних виробів, що датуються 1 млн. років тому й належать Homo erectus. Стоянка поблизу Королева є найдавнішою з відомих в Україні стоянок первісної людини. Проміжне географічне положення краю в центрі Європи та його помірноконтинентальний клімат й природні багатства зробили цю місцевість привабливою для проживання. Вже у період неоліту (6–4 тис. до н. е.) Закарпаття почало швидко заселятися: тут знайдено чимало предметів часів мідного, бронзового та залізного віків. Свого часу в краї проживали племена боїв і галлів, даків і фракійців, кельтів і сарматів,проходиличерез територію Закарпаття авари, гуни, гети, гепіди, готи та ін. Зокрема, фракійські племена залишили після себе пам’ятки куштановицької культури, а кельти — латенської культури. У 2 ст. н. е. частину Закарпаття приєднано до римської провінції Дакія. За археологічними пам’ятками з 2 ст. н.е. тут міцно осіло хліборобське слов’янське населення — білі хорвати, матеріальна й духовна культура яких була тісно пов’язана з культурою тих східнослов’янських племен, які населяли Прикарпаття, Волинь, Придністров’я і Придніпров’я, зокрема з Трипільською культурою. У 9–10 ст.Закарпаттявходило до складу Болгарського царства, а з др. пол. 10 ст. перебувало у сфері впливів Київської Русі, про що свідчить, зокрема, переселенський рух населення з

другого боку Карпат. Літопис Давньоруської держави відзначає також участь білих хорватів у війнах київських князів проти Візантії та похід Володимира Святославича на білих хорватів у 992. З того часу за З. закріплюється назва «Русь». Після смерті київського князя Володимира (1015) більшу частину Закарпаттязахопивугорськийкороль Стефан І, а його син — король Угорщини Емеріх отримав разом з краєм титул «князь русинів». На початку 13 ст. Угорщина захопила усе Закарпаття, яке до початку 20 ст. постійно перебувало у складі угорської держави і мало поширену назву «Угорська Русь». У 13–15 ст. З. колонізували на сході волохи (румуни), а на заході — німці та словаки, водночас збільшувався потік селян-переселенців з українських земель.

Для захисту від татарських наїздів угорські феодали в 13–14 ст. замість києво-руської системи оборонних засік почали будуватив Закарпаттізамки, здатні витримати тривалі облоги. Поступово в краї поширювалася комітатська адміністративно-територіально система Угорщини (жупикомітати; територія Закарпаття і прилеглі землі булоподілено між 7 жупами і тільки 2 з них — Угочанська та Березька — охоплювали виключно закарпатські землі). В цілому поглиблювався процес феодалізації: утворювалися магнатські землеволодіння, причому панівна верства населення складалася в основному з угорців, а автохтонне русинськоукраїнське населення було зведено до кріпацької маси. Не випадково закарпатські русини-українці брали активну участь в різних повстаннях проти феодалів, зокрема під проводом семигородського шляхтича Дьордя (Юрія) Довжі (1514) і особливо масово й героїчно — в національновизвольній війні трансільванського князя Ференца ІІ Ракоція (1703–1711), що мала риси соціальної революції, отримавши від нього почесну назву «найвірнішого народу».

Тісні зв’язки Закарпаття з українськими землями ніколи не переривалися. Край у духовно-культурному й навіть соціально-економічномувідношеннях розвивався в основному тим же шляхом, що й інші землі на схід від Карпат. Із Києва, Галича (давнього) та інших руських міст сюди потрапляли церковні книги, котрі потім переписувалися в монастирях краю. Закарпатці приїжджали до Києва, вчились чи вчили слов’янській грамоті у КиєвоПечерській лаврі. Розширенню зв’язків краю з іншими руськими землями і розвитку східнослов’янської культури та православ’я сприяв прихід і поселення в Мукачівській домінії наприкінці 14 ст. подільського князя Федіра Коріятовича з дружиною, який збудував у Мукачевому замок і монастир, поширив свою владу на Земплин та Мараморош. За його правління за Карпати — на Загур’я — стало тікати від лихоліття чимало уродженців Галичини, Волині, Поділля, заселяючи Марамарощину, Бережанщину, Ужанщину та інші тамтешні землі.