Украина в дипломат отношениях Книга

ЕСТОНЦІ В УКРАЇНІ — представники народу (самоназва — еестласед), що належить до західнота східно-балтійського типів атлантобалтійської раси і є основним населенням Естонії.

Перші поселення Е. засновані упродовж 1861–1879 на території Кримського півострова представниками релігійно-сектантськогоруху на чолі з ярвамаським селянином Ю. Лейнбергом (так званий «пророк Малтсвет»). Переважну більшість переселенців складали безземельні селяни. Для них у сорока

проживало 2868 особи естонського походження.

Літ.: Усов С. А. Историко-экономические очерки Крыма. — Симферополь, 1925; Вильде Э. Пророк Малтсвет. — Таллин., 1962; Наулко В. Естонське населення в Україні // Народна творчість та етнографія, 1970, № 5; Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. — К., 1998; Національний склад населення

України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення України 2001 року. — К., 2003; Міжнаціональні відносини і національні меншини України: стан, перспективи / За ред. Р. Ш. Чілачави. — К., 2004.

В. В. Піскіжова.

Є

ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ХРИСТИЯНИ, ЄВАНГЕЛІСТИ— прибічники однієї з течій у протестантизмі, близької до баптизму. Перші Є.х. на українських землях з’явилися у 16–17 ст. Це були переважно вихідці із сусідніх країн (німці, угорці, чехи). Поступово, значною мірою під впливом німецьких колоністів, вчення Є.х. поширилося й серед української людності (друга пол. 19 ст.). Спочатку євангелісти на українських землях, що перебували в межах кордонів Російської імперії, не мали певного конфесійного визначення, але з часом оформилися в релігійні громади, які належали до Всеросійського союзу баптистів. 1918 українські громади баптистів і євангелістів утворили Всеукраїнський союз християн-баптистів, який проіснував до 1930, у його складі в цей час перебувало 60 тис. віруючих. Ще більша кількість Є.х. проживала на українських землях, що булина той час під владою Польщі (близько100 тис.). Унаслідок політичних репресій 1920–30-х рр. у СРСР громади євангелістів були заборонені, майже всіх їхніх керівників і багатьох віруючих — репресовано. Свою організаційну діяльність Є.х. відновили 1942, а на з’їзді у жовтні 1944 було створено Тимчасову раду (згодом Всесоюзну раду) євангельських християн-баптистів, куди ввійшли 2500 громад, які загалом налічували близько 300 тис. віруючих. Від 1991 вона має назву Євро-Азійська федерація союзів Євангельських християн-баптистів. Загальна кількість євангельських християн-баптистів в Україні становить приблизно 500 тис. осіб.

Літ.: Булгаков С. В. Православие. Праздники и посты. Богослужение. Требы. Расколы, ереси, секты, противные христианству и православию учения. Западные христианские вероисповедания. Соборы восточной, русской и западной церквей. — М., 1994; Головащенко С. І. Історія християнства. Курс лекцій. — К., 1999. О. В. Лисенко.

ЄВРАЗІЙСЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ СПІВТОВАРИСТВО (Євразес) —

організація економічної інтеграції. Заснована 20 жовтня 2000 у м. Астані (Казахстан), де було підписано Договір про створення Є.Е.С. Державамизасновниками виступили Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан. Членство декларовано відкритим для всіх бажаючих держав. 2006 до організації приєднався Узбекистан. Євразес обіймає 94% території країн СНД, 73% населення, 88% валового внутрішнього продукту СНД. Однак частка торговельного обігу між країнами Євразес становить близько 2% світової торгівлі. 2002 Молдова, Україна та Вірменія набули статус спостерігачів у Євразес.

ЄВРЕЇ УКРАЇНИ — нащадки давніх іудеїв — народу, який уперше згадується у біблійному Старому Заповіті під своєю автентичною назвою «ісраель» (ізраїльтяни) або «беней-ісраель» (сини Ізраїлю). Територією стародавнього розселення Є. був Близький Схід. За переписом 2001 в Україні проживало 103591 Є. (1989 — 486,3 тис. осіб).

Перші єврейські переселенці з Малої Азії та Кавказу з’явились у 1 ст. в Криму. На поч. 10 ст. їхні осередки виникають у Києві. Протягом наступних трьох століть кількість єврейських поселень зростала здебільшогоза рахунок переїзду Є. із Хазарії та Візантії. Свою діяльність Є. зосереджували у торго- вельно-посередницькій справі, дрібному виробництві та лихварстві. У цей період вони осідали також на західноукраїнських землях. У 16 ст. масово мігрували в ту частину України, що ввійшла до складу Речі Посполитої після укладеної 1569 Люблінської унії (Волинь, Брацлавщина, Київщина). На межі 16–17 ст. в Україні проживало близько 120 тис. Є. Протягом 17 ст. їх чисельність зменшилася під час воєнних дій (загибель від погромів, біженці)

96 Енциклопедичний словник-довідник

та Зборівськогомиру 1649, за яким Є. заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині. У другій половині 18 ст. їх розселення пов’я- зано з розподілами Польщі 1772, 1793 та 1795. За наказом австрійського імператора Йосифа ІІ 1782 польські Є. отримали право на переселення у Прикарпаття та Буковину. Водночас у Російській імперії, її великоруських губерніях, запроваджувалася так звана «смуга осілості» для єврейського населення. 1782 наказом імператриці Катерини ІІ Є. заборонялося поселятися за межами міст. На продовження цієї політики виданий 1791 імператорський наказ обмежив місце проживання Є. в Російській імперії Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Херсонською та Чернігівською губерніями. Таке становище (з незначними змінами) тривало понад 120 років. У 30-і роки 19 ст. в українських губерніях Російської імперії мешкало близько 600 тис. Є., а у Галичині — 270 тис. За даними перепису 1897, в підросійській Україні проживало 1,6 млн. Є. У цей час у Галичині та на Буковині мешкали 770 тис. Є. На межі 19-20 ст.єврейське населення на українських землях становило близько 2,3 млн. осіб.

Протягом першої чверті 20 ст. відбулися суттєві зміни в їхньому становищі, зумовлені наслідками революційних подій 1917 та громадянської війни. У 1917–1921 багато Є. взяли активну участь у політичному житті України, створили власні партії (Бунд, Фолькспартай, Сіоністська соціалістична робітнича партія, Соціал-демократична робітнича партія Поалей Ціон тощо). Є. були також членами: Українськоїсоціал-демократичноїробітничої партії, Української партії соціалістів-федералістів, Російської соціал-демо- кратичної робітничої партії (більшовиків та меншовиків). У липні 1917 тридцять представників єврейських політичних партій увійшли до Української Центральної Ради. Деякі єврейські лідери отримали високі посади в Малій Раді, Генеральному секретаріаті, а пізніше — у Раді міністрів Української Народної Республіки. У складі уряду УНР діяло міністерство єврейських справ. Для Є. булоскасовано «смугу осілості», офіційно визнано мову ідиш, відкрито єврейські школи. У період 1917–1921 в Україні (особливо у західних та центральних регіонах) їхня чисельність зменшилася внаслідок еміграції й погромів, під час яких загинуло близько 200 тис. осіб.

Кількість Є., які проживали на територіях Східної Галичини та Західної Волині, котрі згідно з Ризькою мирною угодою 1921 ввійшли до складу Польщі, становила понад 11% усього населення. Більшість з них зосереджувалася у містах, основними галузями їхньої діяльності були фінанси, торгівля й ремісництво. Згідно з польською конституцією 1921 єврейське населення отримало рівні з християнами права і свободи (надавалася можливість створювати автономні релігійні громади, національні навчальні заклади тощо). Проте після державного перевороту 1926 уряд Польщі взяв курс на витиснення Є. із народного господарства шляхом надання податкових пільг

польським торгівельним та ремісничим кооперативам, що, своєю чергою, призвело до розорення значної кількості єврейських підприємців. У 1930-х у польському суспільстві посилилися антисемітські настрої (бойкоти єврейських товаровиробників та комерсантів, дискримінація під час вступу до навчальних закладів тощо), що спонукало більш ніж 100 тис. Є. до еміграції.

На територіях Східної Галичини та Західної Волині, що входили до Польщі, діяли відділення всіх сіоністських партій, їх кандидати неодноразово перемагали на муніципальних і парламентських виборах. Функціонували єврейські видавництва, бібліотеки, середні та професійні навчальні заклади, музей єврейської історії та етнографії (засн. 1934 у Львові М. Гольдштейном), виходило близько 200 журналів і газет. Фінансування культурних потреб Є. відбувалося переважно за рахунок власне єврейських громад та просвітницьких товариств.

Станом на 1930 кількість Є., які проживали на землях, що згідно із Сен-Жерменською угодою 1919 та Трианонським мирним договором 1920 відійшли до Румунії (Північна Буковина й частина Бессарабії) та до Чехословаччини (Закарпаття), становила у Північній Буковині — 129 тис. осіб та Закарпатті — 89 тис. Тут функціонували єврейські дитячі садки, школи, лікарні, видавництва.

Після утвердження радянської влади у Східній Україні (грудень 1922) антисемітизм проголошувався поза законом. Водночас широко застосовувалися заходи по знищенню релігійних традицій та осередків сіоністського руху. Протягом 1920-х–1930-х рр. ліквідовані всі єврейські партії, в т. ч. й прокомуністичного спрямування. Реквізувалося майно єврейських релігійних громад, переважна більшість синагог і релігійних шкіл припинили своє існування. Багато Є. серед тих, які займалися т. зв. «самодіяльністю» (дрібні торгівці, ремісники, служителі культу), були позбавлені виборчих прав як «нетрудові елементи» і зазнавали інших утисків (під час отримання житла, прийому на роботу тощо). Є. стали також жертвами масових репресій 1930-х. Водночас 1920–1935 роки — це період інтенсивного розвитку т. зв. «радянської (чи пролетарської)єврейської(ідишистської)культури»,головнимосередком якої наприкінці 1930-х став Київ, де діяли Центральна державна єврейська бібліотека, єврейські видавництва тощо. 1925 в УРСР функціонували 393 єврейські школи (на ідиш) і 4 педагогічні технікуми. У Харкові відкрився Державний єврейський театр, Одесі — Всеукраїнський музей єврейської культури. На рівні академічної науки (ВУАН) досліджуються історія та культура Є. України — на базі «Постійної жидівської історичноархеографічної комісії» (засн. 1919) та Кафедри єврейської культури (засн. 1926). Остання була реорганізована 1929 в Інститут пролетарськоїєврейської культури при Академії наук; 1936 ліквідований як «гніздо троцкізму», натомість створено Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору.

постала між радянськими євреями та євреями інших країн світу. У перші повоєнні роки діяльність ЄАК зосереджувалася переважно на виданні газети «Ейнікайт» (з лютого 1945 виходила тричі на тиждень). Готувалися до видання збірники документальних матеріалів — «Чорна книга» (про злочини нацистів проти єврейського населення на окупованих територіях СРСР) та «Червона книга» (про участь євреїв у боротьбі проти фашизму).

100 Енциклопедичний словник-довідник

Діяльність ЄАК припинилась у листопаді 1948 через репресії проти його членів. У січні 1948 розстріляно театрального режисера голову ЄАК С. Міхоелса. Того ж року було заарештовано керівний склад комітету,закрито газету «Ейнікайт». Протягом 1948–1952 більше сотні осіб звинуватили у «злочинних» зв’язках з ЄАК. 1952 за вироком військової колегії Верховного суду СРСР було розстріляно 30 активістів комітету.Серед них — літератори України Д. Бергельсон, Д. Гофштейн, Л. Квітко, П. Маркіш, І. Фефер. Підставою для звинувачень стали також їхні контакти з іноземними засобами масової інформації, представниками зарубіжних єврейських організацій. 1955 та ж сама військоваколегія суду скасувала свій вирок «за відсутністю складу контрреволюційного злочину». Реабілітовані були й інші репресовані у справі ЄАК.

Літ.: Говрин Й. Израильско-советские отношения. 1953–1967. — М., 1994; Мининберг Л. Советские евреи в науке и промышленности СССР в период второй мировой войны (1941–1945 гг.). — М., 1995; Еврейский антифашистский комитет в СССР.1941–1948. Документированная история. — М., 1996; Костырченко Г.Тайная политика Сталина. Власть и антисемитизм. — М., 2001; Медведев Ж.А. Сталин и еврейская проблема: Новый анализ. — М., 2003; Нариси з історії та культури євреїв України. — К., 2005.

В. В. Піскіжова.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ВСЕСВІТНІЙ КОНГРЕС — асоціація єврейських громадських об’єднань. Створений 1936 в Швейцарії (Женева) за ініціативою лідерів сіоністського рухуС. С. Вайза (1874–1949) і Н. Гольдмана (1895–1982) при підтримці Американського єврейськогоконгресу і Комітету єврейських делегацій. Від 1940 головний офіс конгресу знаходиться у Нью-Йорку.

У часи Другої світової війни діяльність ЄВК спрямовувалася на мобілізацію світового співтовариства для боротьби проти нацизму. У повоєнні роки ЄВК брав участь у відновленні єврейських громад в Європі, займався питаннями компенсації моральних і матеріальних збитків, що зазнало єврейське населення з боку гітлерівської Німеччини, надавав допомогу в розшуку фашистських злочинців і розслідуванні злочинів нацизму, відіграв активну роль в утворенні держави Ізраїль.

Конгрес репрезентує громади та організації майже 100 країн світу. Найбільшими його філіями є Євро-азійський єврейський конгрес, Європейський єврейський конгрес, Ізраїльське відділення, Латиноамериканський єврейський конгрес, Північноамериканський єврейський конгрес, Всесвітній союз єврейський студентів. Від 2007 ЄВК очолює американський мільярдер Р. Лаудер. Конгрес співробітничає з ООН, ЮНЕСКО, Міжнародним комітетом Червоного Хреста та іншими інституціями. Від 1990-х налагоджено взаємини між ЄВК та громадськими об’єднаннями євреїв України. Відтоді Єврейська конфедерація України — член ЄВК та органі-