17.Новоатична комедія: генеза та художня природа.

Термін з’явився ще в античні часи. “Аттична” вказує на те, що батьківщиною нового жанру стала столиця Аттики Афіни, а “нова” підкреслює принципову відмінність між комедією еллінської доби та класичної, аристофанівської. Хоча їх віддаляє проміжок у 70 років, але за цей період життя Афін суттєво змінилось(руйнівна Пелопонеська війна, розпад Морського союзу, Афіни не грали великої ролі в імперії Македонського), що й зумовило трансформацію комедії. Втрата значення у державному житті не позначилось на культурному житті: Платон, Арстотель, Епікур заснували філософські школи, жив й творив скульптор Пракситель, залишились традиції відмічати загальнонародні свята. Про злет театрального мистецтва свідчить велика к-сть написаних комедій, але вони відрізнялись від арістофанівських традицій: 1) зникають гострокритичний запал та втручання в питання політики, філософії, ідеології, естетики, 2) замість відомих істоичних фігур зображуються прості люди: старі батьки, воїни-найманці, гетери, повара і т.д., 3) будь-яку роль перестає відігравати хор, 4) зникають фантастичні, непередбачені сюжети аристофанівського театру, в якому дія розігрувалась на Олімпі, в Аїді, казковому пташиному царстві. Новоаттична комедія мала сталий набір сюжетних схем та мотивів: 1)насильство, гвалтування, що здійснювалось до шлюбу, підкидання немовлят, 2) є сирота-безприданниця, за якою безнадійно сохне заможний молодик, 3) хитрий раб мусить придумати як виманити у скупого хазяїна гроші, 4) брат і сестра, розлучені долею, ледь-ледь не стають коханцями, дізнавшись правду. Проте за цими сюжетними стереотипами стояли цікаві ідейно-естетичні новації: 1) майстерне ведення інтриг, причому величезну роль в інтризі відіграє випадок, 2) новоаттична комедія вирізняється більшою розробкою характеру людини, 3) гуманістично-ліберальний пафос комедії, терпимість, делікатність її головної ідеї. Видатними драматургами новоаттичної комедії

18.Давньгрецька іторіографія

Історіографія - у вузькому сенсі слова це сукупність досліджень у галузі історії, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія епохиХрестових походів), або сукупність історичних робіт, що володіють внутрішньою єдністю в ідеологічному, мовному чи національному відношенні (наприклад, марксистська, англомовна чи французька історіографія).

У більш широкому сенсі слова історіографія - це допоміжна історична дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Історіографія перевіряє, наскільки вірно застосовується науковий метод при написанні історичної роботи, акцентуючи увагу на автора, його джерела, відділенні фактів від інтерпретації, а також на стилістиці, авторських пристрастях і на тому, для якої аудиторії написана їм дана робота в галузі історії.

Геродот – “батько історії”.

“Батьком історії” називали давні греки Геродота з Галікарнаса. Народився Геродот у 484 р. до н.е. в грецькій колонії, що перебувала під владою карійських князів Персії. Геродот походив із знатного багатого роду. Він брав активну участь у політичному житті своєї батьківщини, проте пізніше мусив покинути її. На початку 40-х він здійснив ряд подорожей по різних областях Греції та перського царства, збираючи історичні та етнографічні відомості про чужоземні народи. Афіни стали його другою батьківщиною. Тут він приєднався до гурту Перікла, особливо він здружився з Софоклом. Твір свій автор назвав “Історія”, що в перекладі озн. “дослідження”. Пізніше “Історія” Геродота отримала назву “Музи” і була розділена на 9 книг, відповідно до числа муз. “Історія” Геродота присвячена греко-перській війні, тобто подіям, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку народів стародавнього світу. Завершити цю роботу Геродот не встиг, хоча працював над нею все життя. Розповідь в “Історії” обривається у 478р. до н.е. Геродот заглиблюється в минувщину, щоб дослідити причини війни еллінів з персами. Він не обмежується територією Греції й перського царства, найдетальніше описуючи життя і побут народів багатьох країн Заходу та Сходу. Спочатку він розповідає історію Лідії до завоювання її персами, а далі історію персидської держави, Вавілону, Єнипту, Скіфії, Фракії. Є підстави думати, що Геродот був на території України, в степах якої тоді жили скіфи, яким він присвятив майже цілий розділ. Він детально описав племена, що мешкали на північ від Чорного моря, і зробив це першим. Розповідаючи про військові дії персів проти скіфів, Геродот описує звичаї і відвагу степовиків. Його уявлення про закони історії більш поетичні, ніж наукові, у нього нерідко спостерігається міфологічний світогляд, він із задоволенням тлумачить пророчі сни, неодноразово звертається до оракулів. У перемозі еллінів над персами він бачив передусім перемогу демократичного устрою Афін над східною деспотією. Характерною особливістю Геродота є поєднання історико-географічної та етнографічної вченості з мистецтвом новелістичного оповідання.

Фукідід (460-396р. до н.е.) – автор одного незакінченого твору про Пелопоннеську війну. Легенди та історичні анекдоти Фукідіда не цікавили. У цьому він прямо протиставляє себе Геродотові. Фукідід не збирався брати участь у змаганні поетів, його мета не в тому, щоб полонити уяву читача, а в тому, щоб установити істину. Він описав і такі явища, як епідемії, землетруси, затемнення. Фукідід приступив до роботи над своєю хронікою з початком війни між Афінами та Спартою, певний, що ця війна матиме для Еллади більше значення ніж усі попередні. Свідок початку війни, Фукідід дожив до її закінчення. Він хотів розказати про всю війну, але помирає, не завершивши свій труд. В його “Історії” відбито 20 років Пелопоннеської війни. “Історія” Фукідіда була пізніше розділена на 8 книг. На початку свого твору Фукідід стисло згадує про Троянську та греко-перську війни, а потім переходить до сучасності. Фукідід розглядає причини Пелопоннеської війни, одна з них – зростання могутності Афін після греко-перських війн. Розповідь про війну, починаючи з другої книги, ведеться в строго хронологічному порядку, рі за роком описується розвиток не тільки військових операцій, але й внутрішніх сутичок в Афінах. На відміну від Геродоту та інш. істориків Фукідід пише сучасну історію. Він описував нову вимогу до історичної оповіді – необхідність точності та критичної перевірки кожного факту. Фукідід намагається якомога об’єктивніше подавати події, без будь-яких втручань автора. Він уникав власних характеристик політичних діячів і у нього кожний вождь виголошує довгі промови, з яких і мусить складатися в читача враження про нього. Найвидатніша є промова Перікла при захованні перших загиблих афінських воїнів. Вимога об’єктивної точності приводить історика до історичної критики, осоновоположником якої слушно вважають Фукідіда. Він не сумнівається в дійсному існуванні героїв грецької міфології, проте він впевнений, що їх діяння перебільшені, що все це поетичний вимисел.