ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

1.Протосоціологічний період

2.Виникнення і становлення української академічної соціології

3.Розвиток соціології в УРСР

4.Соціологія в Україні після оголошення незалежності

1

ВСТУП

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв’язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов’язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини ХІХ ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

- протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період – V – кінець XV ст.);

- протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі – кінець XV – третя чверть XVIII ст.);

- протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII – середина ХІХ ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX – XIII ст.), і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності – Київської Русі, яка постала в результаті об’єднання східнослов’янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру – Києва й Середнього Придніпров’я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

1. Протосоціологічний період

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. е. – IV ст. н. е. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тоді вже панували патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна і соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади, будучи прикладною за своєю суттю. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя. Міфологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втіленням в усну творчість – міф (грец. mythos – сказання, слово). Але вже на цьому етапі нагромаджується знання про суспільне життя, формуються теорії права, моралі, держави, суспільстві.

Міф є формою суспільної свідомості, яка відображає фантастичні уявлення про природу, особу, суспільство. Явища природи, історичні події зображуються в них у персоніфікованій формі. Найпоширенішими були міфи про виникнення й еволюцію світу, сонця, місяця, зірок (космогонічні), появу людини (антропогонічні). У них багато відомостей щодо тогочасних уявлень суспільного устрою, характеру влади, добра і зла тощо.

Міфологічний етап розвитку суспільної свідомості властивий кожному народові, нерідко трансформуючись у релігійні світоглядні системи, релігійний культ, живлячи різні види мистецтва. Найбільшого розквіту набули давньогрецька, давньоримська, а також міфології (сукупність міфів) народів Давніх Сходу, Індії, Китаю.

З виникненням науки історична пам’ять матеріалізується в письмових джерелах і документах.

Соціальний та історичний прогрес породжує нові суспільні думки, нову форму пізнання дійсності – філософію. Міфологія та епос замінюються історичними хроніками. Особливо велике значення для розвитку наукової думки відіграла поява соціальної верстви людей, які професійно займалися інтелектуальною діяльністю.

До формування соціальних теорій підступалися у своїй творчості Демокріт, Платон, Аристотель та інші мислителі античності, які намагалися пояснити сутність різноманітних фактів, процесів, явищ суспільного розвитку.

Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично обґрунтованого розмежування суспільства і держави. Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 460-370 до н. е.) стверджував, що шляхом забезпечення людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей вважав поділ праці, результати якого оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу.

одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім’я – Арістокл (427-347 до н. е.), соціальну філософію якого можна вважати як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджував, що більшість людей завдяки лише власним зусиллям не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Жадоба, корисливість, свавілля підривають стабільність суспільства, воно починає хворіти зсередини, і його потрібно лікувати. Індивід прагне до держави і законів, щоб наблизитися до суспільного ідеалу.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Аристотель (384-322 до н. е.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши у спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати “Політику”, “Етику”, “Риторику”.

За Аристотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об’єднанням родових громад.

Інший основний елемент будь-якої історичної держави – рабство. Жодна держава, за Аристотелем, немислима без панів і рабів.

За середньовіччя формою соціальної і політико-правовї теорії стали єритичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280-1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг’єрі Данте (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374), Леонардо Бруні (1370-1444), В. Лоренцо (1407-1457) та ін. Проте в цілому середні віка – це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метефізичністю свідомості.

Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм – своєрідне світське вільнодумство – витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.

У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV – середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного геоцентризму інтересу до людини, її зв’язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV – перша третина XIV ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XIV ст. - XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Аристотеля, Цицерона мало не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій. Відповідно в основі соціальних конструкцій мислителів Відродження – гуманістичні принципи організації суспільства. англійський юрист, філософ – Томас Мор (1478-1535) у своїй праці “Утопія” основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов’язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства – людина, її здоров’я. У ньому відсутні нерівність, пороки.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568-1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава – “Місто Сонця” – це суспільство з общинним характером зв’язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об’єднуватися за принципом справедливості – не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватись істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

У цей період на історичній арені постають нові класи – буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально - політичного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.

У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Месьє (1664-1729), Морелі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільній договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Тоді ж виникли концепції філософії історії, у лоні яких формувалися теорії про державу, право, суспільство, відображався історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії культури та їх філософське узагальнення у працях Франсуа Гізо (1787-1874), Огюста Т’єррі (1795-1856), Луї П’єра (1797-1877), Томаса Джефферсона (1743-1838), Олександра Гамільтона (1737-1804), Джамбаттіста Віко (1668-1754).

Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670-1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія була гоббівським “природним станом” війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому.

На цій думці наполягав і його сучасник, англійський філософ Антоні Шефтсбері (1671-1713), вважаючи “війну проти всіх” протиприродним станом, оскільки моральні почуття зумовлюють суспільний стан як природний для людини. Тому, на відміну від Мандевілля, він заперечував природну асоціальність людини.

Зовсім інакше розумів суспільство агностик суб’єктивно-ідеалістичного складу Дейвід Юм (1711-1776), що жив в Англії в роки великого промислового перевороту. Передусім він заперечував поділ історії людства на періоди природного і суспільного становища людини. У “Трактаті про людську природу” Юм стверджує, що перехід до політичної організації людського суспільства пройшов крізь посередництво інституту родини. До потреби людей “приєднується ще одна потреба, яка по праву може вважатися основним і первинним принципом людського суспільства, оскільки засоби її задовольняння наявні і очевидні. Ця потреба – не що інше, як природний потяг один до одного різних статей, потяг, що з’єднує їх та охороняє зазначений союз до тих пір, поки їх не зв’яжуть нові узи, а саме турбота про їх спільного нащадка. Ця нова турбота стає також принципом зв’язку між батьками і нащадками і сприяє утворенню численнішого суспільства; влада в ньому належить батькам у силу володіння ними більш високим ступенем сили і мудрості, але в той же час авторитет зменшується внаслідок тієї природної прихильності, яку вони відчувають до своїх дітей. Через якийсь час звичка і звичай впливають на ніжні душі дітей і пробуджують у них свідомість тих переваг, що вони можуть одержати від суспільства; поступово та сама звичка пристосовує їх до останнього, згладжуючи шорсткості і норовистість, що заважають їх об’єднанню”.

тогочасна суспільно-політична наука започатковувала традиції політичної економії. Найбільше прислужилися цьому концепції англійців Вільяма Петті (1623-1687), Давида Рікардо (1772-1823), шотландця Адама Сміта (1723-1790). А. Сміт, розвиваючи думки Юма про те, що необхідність політичної влади в державі сформувалася з накопиченням суспільного багатства, виділяє два види суспільства за типом власності – варварське та цивілізоване. Він розглядає форми спілкування залежно від класових розбіжностей у суспільстві, передбачаючи цим класову теорію Маркса.

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694-1778), Шарля-Луї Монтеск’є (1689-1755), Дені Дідро (1713-1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723-1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільств

2

Українська академічна соціологія кінця ХІХ - початку ХХ ст.

До ранніх вітчизняних власне соціологічних студій сучасні дослідники відносять роботи численних українських науковців-гуманітаріїв і правознавців 60-70 років ХІХ ст. Така їх ідентифікація пояснюється тим, що, по-перше, це цілком правомірно з позицій історичного періоду і, по-друге, у своїх працях широке коло цих дослідників зосереджувалося саме на розгляді суспільства, висуваючи ідеї щодо його закономірностей і структури. Це якісно відрізняє їх від попередників, які до такого предмету переходили через історіо-, та етнографічні пошуки.

Поява і поширення перших вітчизняних соціологічних робіт в Україні обумовлена впливом молодої європейської соціології, у якій тоді домінував напрямок позитивізму (марксистська соціальна теорія лише починала віднаходити своїх прихильників).

Зрозуміло, що ці загальноєвропейські (і світові) тенденції вплинули на широке коло українських науковців, які прагнули асимілювати, а також популяризувати їх на українських (і російсько-імперських) теренах. Це цілком типово для тогочасної соціології, бо вона для більшості країн була наукою новітньою - спочатку її тлумаченням опікувалися науковці-історики, етнографи-філософи, економісти, психологи.

Розглянемо доробок ранніх вітчизняних соціологів докладніше.

До українських позитивістів того часу безперечно слід віднести видатного вченого-соціолога, історика і педагога Олександра (Олександера) Івановича Строніна (1826-1889 рр.), який, подібно до більшості представників цього напрямку, прагнув емпірично дослідити і теоретично сформулювати загальні соціологічні закони. У своїх працях («История и народ» - 1869 р., «История общественности» - 1886 р., інші) він загалом демонстрував натуралістичний підхід до суспільних явищ, який виражався наразі у механіцизмі - зазначимо, що це досить типово для представників раннього позитивізму. Механістичне уявлення про суспільну будову виразилося у О. Строніна зокрема у тому, що він наполягав, що оптимальною будовою будь-якої суспільної системи (держави, сім'ї, громади тощо) є пірамідальна. У верхівці піраміди має перебувати активна меншість («аристократія»), внизу - більшість («демократія»), посередині - шар честолюбців («тимократія»). При цьому вчений висловлював думку, що соціологічні закони у будь-якій соціальній організації подібні.

Крім цього, соціолог аналізував питання «соціальних патологій», прогресу, суспільного руху взагалі, оперуючи термінами, властивими більше для фізики, механіки, геометрії - «центр ваги», «трикутник», «рівновага і стійкість», «коливання», «падіння».

Зазначимо також, що О.І. Стронін певний час перебував під арештом за «распространение малороссийской пропаганды» (патріотична громадсько-політична діяльність у полтавській філії організації «Громада»). Був він і вчителем М. Драгоманова, на якого справляв великий ідейний вплив.

Іншим відомим позитивістом є Володимир Вікторович Лесевич (1837-1905 рр.). Він опікувався загальнометодологічним визначенням соціологічної науки у системі гуманітарного знання, її предмету, до якого дещо абстрактно відносив суспільність взагалі - не тільки суто людську.

Також до поля його наукового інтересу входили проблеми прогресу, соціологічні методи, до яких він відносив спостереження, накопичення емпіричних даних та компарацію (співставлення). Щодо прогресу, то В. Лесевич вважав, що він полягає у розвиткові людства взагалі, його русі до ідеалу, під яким вбачав людяність. Дотримуючись просвітницьких і контівських позицій, соціолог визначав принциповою умовою прогресу розумову діяльність, що проходить у своєму розвої три щаблі - теологічний, метафізичний і позитивний.

У свою чергу професор Київського університету Іван Васильович Лучинський (1845-1918 рр.), історик, у рамках позитивізму прагнув розглянути базову структуру суспільства і закони його розвитку, суму яких називав предметом соціології. При цьому вчений наполягав, що соціологічні закони повинні виводитися з даних історії та біології.

Так, зокрема, він сформулював закон поколінь, за яким попереднє неодмінно впливає на наступне. Стосовно суспільної структури, то І. Лучинський висловлював соціально-атомістичні погляди, вважаючи, що її утворюють аґреґати, які при більшому наближенні походять з індивідів-атомів, які у своїй активності виходять з мотивів індивідуального характеру. Ці потяги (загалом, біологічні) професор пропонував певною мірою переносити на соціальні закономірності, тлумачити їх з точки зору активності суспільних атомів - так він формулював біологічний закон. Зазначимо, що загалом така позиція може бути справедливою для аналізу історично первинних форм суспільства.

Професор Ніжинського історико-філологічного інституту (працював також у Московському, Новоросійському університетах), український позитивіст Микола Якович Грот (1852-1899 рр.), приділяв загалом свою увагу питанням прогресу і регресу, сутності соціології у системі наук. Активно підтримуючи принцип розвитку наук про неорганічні > органічні > надорганічні явища, у праці «До питання про класифікацію» (1884 рік) вказував, що соціологія (а також психологія) належать до останніх і мають багато спільного.

Принципова різниця між психологією і соціологією вбачалася М. Гротом незначною - психологія розглядає індивідуальні психічні явища, які мають загальний і порівняно простий характер, а соціологія, вважав соціолог, опікується явищами суспільними (колективними), які складніше за перші і мають специфічний характер. У цьому, зокрема, проявляється тенденція вченого до психологізації соціології - так, скажімо, суспільство, подібно до індивіда, виявляє пізнавальну діяльність, яка виражається у накопиченні наукових знань, розвиткові мови тощо.

Розглядаючи питання побудови соціології як науки, М. Грот наполягав на виділенні таких її підрозділів: 1. Суспільні і філологічні науки, 2. Соціальна етика і наука про мистецтво, 3. Політична історія і релігієзнавство, 4. Юридичні та економічні науки.

Концепцію суспільного розвитку професор виклав зокрема у праці «Прогрес і наука» (1883 рік), тлумачив його як безперервну вервечку природних перетворень, фіналом якого є взаємне пристосування природних об'єктів. Ці перетворення здійснюються трьома різними шляхами:

шляхом прогресу - зміни у природі (і, відповідно, суспільстві) ведуть до підйому його потенційних можливостей (сил, енергії);

шляхом регресу - зі зворотніми наслідками;

шляхом інгресу - власне, якісних перетворень не відбувається - суспільство усталене, його потенції перебувають на одному сталому рівні.

Насамкінець зазначимо, що, подібно до І. Лучиського, М. Грот вважав джерелом динаміки суспільних відносин індивідуальну активність окремих суб'єктів - їх мотиви та цілі.

Іншим відомим українським соціологом, вченим європейського масштабу, діяльність якого протікала, загалом, у руслі позитивізму, є Максим Максимович Ковалевський (1851-1916 рр.).

Непересічний історик, у тому числі історик соціології, етнограф, політичний діяч - ліберал, він, закінчивши Харківський університет, тривалий час продовжував освіту у Західній Європі, був академіком Петербурзької академії наук, очолював редакцію енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Наукова діяльність професора була надзвичайно інтенсивною і плідною - він активно спілкувався з провідними соціологами заходу (Г. Спенсером, К. Марксом, Г. Тардом, Е. Дюркгеймом, Р. Вормсом та іншими), проводив лекції у ряді провідних університетів США, Європи і Росії. Серед численних наукових праць слід назвати, зокрема, такі: «Современные социологи» (1905 рік), «Очерки развития социологических учений» (1906 рік), «Современные французские социологи» (1913 рік). Окремо зазначимо також його вагому організаційну роботу у рамках Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ), діяльність якої ми докладніше розглянемо нижче.

Як і більшість попередників, вчений розглядав соціологію як науку про суспільний розвиток, опікувався питаннями соціального прогресу і солідарності. Останню він тлумачив не психологічно (як почуття чи ідею), а як «замиренну сферу» - універсальний закон прогресивного розвитку соціуму, його порядків, суспільних інститутів.

У свою чергу, частину своєї роботи, присвячену питанням суспільного прогресу, розвитку, які відбуваються, зокрема, внаслідок зростання солідарності, М. Ковалевський називав «генетичною соціологією». Основні її позиції відбилися у праці «Очерки происхождения и развития семьи и собственности».

Крім цього, відзначимо, що видатний український соціолог виступав проти суб'єктивістського підходу у соціологічній науці, настійно впроваджував методологічний принцип неупередженості тлумачення суспільного життя. Поціновуючи контівський доробок, він погоджувався з засновником соціологічної науки, що різноманітні «начала», які не можуть бути досліджені засобами науки, повинні бути виключені з серйозного наукового поля зору.

Зазначимо також, що з точки зору орієнтації наукових пошуків, професор М. Ковалевський також був «західняком», який не піддавався впливові політичної кон'юнктури того часу і не розглядав наукову тематику, яка була нав'язана багатьом вченим імперсько-російською науковою традицією.

2. У рамках даної теми окремого виділення і розгляду заслуговує діяльність численного київського товариства «Громада» («Стара Громада»), яке зародилося на початку 1860-х років. «Громада» мала наукове, просвітницьке, педагогічне, радикально-політичне і громадське спрямування, викликало значний резонанс серед численних патріотичних представників вітчизняної інтелігенції в Україні і поза її межами. Слід зауважити, що подібні спілки інтелектуалів під назвою «Громада» доволі скоро виникли у багатьох містах - у тому числі, зарубіжних, між ними, як правило, існували стійкі зв'язки.

Найбільш плідна робота «Старої Громади» відбувалася у 70-х роках ХІХ ст., а політична програма передбачала відстоювання основних принципів демократичної держави (як їх бачили громадівці): політичного федералізму, демократизму соціальних відносин, раціоналізму у культурі. Членами цієї організації були В. Антонович, М.Зібер, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Старицький, М. Лисенко та інші дослідники історії, культурології, лінгвістики.

Зазначимо, що їх громадсько-політична діяльність протікала також у рамках «Юго-западного отдела российского географического общества» (1873 рік), «Женевського гуртка» (1875 рік). Чимало досліджень, проведених «громадівцями», цілком можуть бути дефіновані як соціологічні. Розглянемо найбільш відомі з них детальніше.

Економіст, професор кафедри політичної економіки та статистики Київського університету Микола Іванович Зібер (1844-1888 рр.), який зрештою був вимушений емігрувати до Швейцарії, загалом опікувався соціологічними проблемами суспільства, його розвитку, народонаселення та історії соціології. Де в чому погоджуючись з К. Марксом стосовно концепції базису і надбудови, економічних стосунків, стадіальності суспільного розвитку, він, однак, наголошував, що порядок суспільних відносин має змінюватися еволюційно і не підтримував позицію щодо методів досягнення стану соціалізму.

У своїх роботах «Нариси первісної економічної культури», «До історії російської общини», «Вибрані економічні твори» М.Зібер досліджував первісне суспільство, викладав порівняльний аналіз общинного і капіталістичного суспільства, характеризував риси общинної організації, віднайшов відмінності між цим суспільним станом і сучасною йому європейською цивілізацією. Розмірковуючи над суспільним розвитком, професор вказував зрештою, що європейська цивілізація створює значно більші умови для розвитку особистої свободи.

У свою чергу, щодо проблеми народонаселення, М.Зібер різко критикував відому концепцію Т. Мальтуса (мальтузіанство), доводячи, що покращення життя людей (зокрема, робітників), цілком можливе, а збільшення їх кількості не можна однозначно пов'язувати з погіршенням рівня їх життя. М.Зібер вказував, що людське життя далеко не у всьому тотожне життю тварин, бо «розмноження людини обумовлює і розмноження її їжі» - тобто суспільство, знаючи закони природи, здатне (і повинне) відновлювати споживані продукти.

Цікавився М.Зібер також компаративним аналізом широкого спектру культурних виявів різних соціальних груп, які перебувають на різному щаблі суспільного або історичного розвитку.

Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891 рр.), також член «Женевського» гуртка, був економістом, соціологом і публіцистом. Коло його наукових інтересів включало академічну соціологічну тематику: соціальні аспекти виробничої діяльності, господарські стосунки, суспільну стратифікацію, мобільність, залежність статусу індивіда від національної належності, ряд соціологічних законів. Аналізуючи їх, С. Подолинський, як і деякі інші вчені, звертався до марксистських поглядів, вміло поєднуючи їх з соціал-дарвіністськими.

Практичне застосування поєднання цих двох концепцій призвело до досить оригінальних раціональних припущень - вчений вважав, що у суспільстві, побудованому на засадах солідарності, природний відбір виявить себе у просуванні науки, мистецтва, морального вдосконалення людей. Сукупно це дозволить людям долати природні проблеми, не витрачаючи сили на боротьбу між собою.

Соціолог, подібно до більшості вітчизняних науковців, також виступав проти мальтузіанства - аргументи його були подібними до висловлених М.Зібером.

У свою чергу, український антрополог, етнограф і політичний діяч, Федір Кіндратович Вовк (1847-1918 рр.) тлумачив соціологію як науку про громадське життя, а також як своєрідну складову базової науки про людину - антропології, до якої також мають входити спеціальна та передісторична археологія, етнологія та етнографія. Будучи під впливом ідей О. Конта, Г. Спенсера, український соціолог припускав, що антропології еволюційно передують геологія, палеонтологія та біологія.

У дусі раннього позитивізму Ф. Вовк певною мірою прагнув біологізувати соціологію, вважаючи, що форми суспільного життя можуть еволюціонувати навіть без зовнішнього впливу. Їх розвиток доволі суперечливо тлумачився як вивільнення і реалізація у сфері соціального внутрішніх зародків фізичної природи людини. При цьому певне розмаїття соціальних явищ пояснюється вченим різними природними умовами, у яких реалізуються ці принципово однакові біологічні потенції.

Однією з ключових персоналій української соціології є Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.) - непересічний вчений, професор Київського університету (до 1875 року).

Михайло Петрович був одним з найактивніших громадських діячів, вчених і публіцистів свого часу. Зокрема, він був членом київської «Старої Громади», засновником «Громади» женевської. З 1876 року М. Драгоманов внаслідок реакції російсько-імперської влади перебував у еміґрації, де до кінця життя обіймав посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету.

Наукова діяльність М.П. Драгоманова як вченого охоплює широкий спектр тем, серед яких: суспільні зміни, співвідношення соціології та історії, питання національності, проблеми прогресу. Існує опінія, що саме він вперше використав поняття «соціологія» серед українських вчених, погоджуючись з контівським прагненням розвинути «точність» цієї науки шляхом досконалого визначення її законів. Приведемо більш детальні відомості про його наукові пошуки і деякі громадсько-політичні погляди.

У своїх соціологічних рефлексіях вчений дотримувався еволюційної теорії, при цьому він вважав, що державна форма і політичний стан конкретного соціуму еволюціонують у прямій залежності від економічних і соціальних перетворень, є похідними від останніх. Така логіка привела М. Драгоманова до висновку про нагальну необхідність дослідження історії, оскільки це обов'язково дозволить з'ясувати суспільні закони - тоді соціологія насправді набуде необхідної точності.

Стосовно суспільної структури, то вона постає у вченого, у першому наближенні, як трикомпонентна:

перша складова - сукупність індивідів та народностей - матеріал, з якого складаються спільноти;

друга складова - різні форми спільнот - сім'я, суспільний клас, державні і міждержавні спільноти;

третя складова об'єднує матеріальні і духовні продукти суспільної діяльності двох попередніх.

Говорячи про прогрес, професор називав його якісною характеристикою розвитку суспільства. Він вважав, що до прогресу призводить об'єктивний і поступальний рух історії, форми якого можуть бути різноманітними - як мирними, так і радикальними (революції тощо).

З таких аргументів він, зокрема, робив висновок про принципову неповторюваність форм суспільного буття - якщо прогрес дійсно відбувається. Якщо ж ні, то суспільні форми повторюватимуться. Існування таких «відкотів» і «зупинок» у суспільному розвитку цілком передбачено соціологом.

Зазначимо, що досліджуючи питання прогресу, М. Драгоманов загалом послуговувався марксистською термінологією, яка набувала все більшого поширення у світі. Так, головним чинником прогресу соціолог називав спосіб виробництва, а класове розшарування пояснював існуванням приватної власності, яка має бути у перспективі змінена на більш прогресивну - колективну.

Не можна обійти увагою те, що фігура М. Драгоманова як представника української соціології не позбавлена певних протиріч - національно-політичні його погляди змінювалися. Як наголошують сучасні дослідники, він, подібно до деяких інших українських соціалістів, без оптимізму ставився до європейського шляху розвитку України, активно критикуючи «українофільство» і, особливо, його крайні ідейні позиції (праця «Що таке українофільство?»). Разом з цим, соціолог патріотично прагнув протистояти ідейному тискові на українську культуру, мову, що втілилося, зокрема у таких його працях як «Політичні пісні українського народу, XVIII-XIX ст.», « «Нові українські пісні про громадські справи».

У різні періоди М. Драгоманов ідентифікував себе то як «український сепаратист», то як «общерос» або космополіт, вірячи у перемогу глобального соціалістичного і космополітичного ладу - у перспективі.

Аналізуючи сутнісні ознаки, притаманні національностям, М. Драгоманов у окремих працях наголошував, що кожна з них рівноцінна серед інших, хоч і має окремі специфічні атрибути: мову, одяг, звичаї тощо.

Разом з цим, значний вплив поглядів М. Драгоманова на подальший розвиток української соціології є беззаперечним фактом. Його концепції були розвинені Б.Кістяківським, М. Грушевським та іншими вітчизняними науковцями.

Великий український поет, драматург, художній перекладач Іван Якович Франко (1856-1916 рр.), крім своєї відомої мистецької і громадської діяльності займався розв'язанням широкого кола філософських питань, проблем історії, естетики, публіцистики, культурології. Яскравий слід він залишив і в історії української соціологічної думки. Серед його праць з яскравим соціологічним тлом слід назвати зокрема такі: «Про соціалізм», «Наука та її становище щодо працюючих класів», «Про працю», «Що таке поступ?», а також «Мислі о еволюції в історії людськості».

Соціологічні погляди І. Франка як науковця на суспільство, його прогрес і регрес загалом будувалися на ідеях позитивізму, антропологічного напрямку в теорії культури, а також на марксистських економічних ідеях. Вчений доволі своєрідно тлумачив предмет соціологічної науки, який має охоплювати людину як суспільну істоту, а також еволюцію суспільства, розвиток праці і культурних проявів (ідей, вірувань, техніки, артефактів тощо). Однією з цілей, які повинна переслідувати соціологія, була, за І. Франком, просвітницька, яка має допомогти народові усвідомити власну мету.

Перебуваючи під впливом позитивізму, мислитель вважав, що соціологія має базуватися на спостереженнях фактів і на критичному їх осмисленні - у цьому контексті він, зокрема, активно наполягав на розвитку соціальної статистики.

Визнавав український соціолог також єдність законів розвитку природи і суспільства. Так, скажімо, у своїх ранніх працях він визначав рушійною силою еволюції (у тому числі, соціальної) боротьбу за існування, хоча згодом, відійшовши від такої опінії, бачив її у єднанні людей і кооперативному раціональному здобуванні духовних і матеріальних потреб. Тут ми можемо бачити принаймні одну принципову відмінність позиції І. Франка від марксистської, яка наголошувала на неодмінному накопиченні суспільних протиріч і революційному їх розв'язанні. Погляди на владу у великого українського мислителя також відрізнялися від зазначених - її він тлумачив як результат поділу праці, а не власності.

Разом з цим мислитель загалом підтримував марксистські погляди на суспільну еволюцію, її стадійність, однак, знову ж-таки, на відміну від деяких класиків, і, зокрема, М. Драгоманова, вважав формою прогресивного поступу не революцію, а «суспільну реформу», уникаючи остаточних висновків про майбутню або кінцеву форму суспільного ладу.

Відомим українським економістом і соціологом тих часів є Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919 рр.). Соціологічні пошуки його були зосереджені навколо питань соціального розвитку, соціальної стратифікації і класової боротьби. Виділяючи такі класи: наймані працівники, капіталісти і землевласники, він вважав основою соціального розвитку господарство - сукупність людських дій, спрямованих на перетворення природного світу, утворення матеріальних і духовних об'єктів для задоволення потреб.

Застосовуючи термінологію, вироблену марксизмом, М. Туган-Барановський загалом критикував цей напрям, обстоюючи позиції неокантіанства.

Іншим непересічним вітчизняним українським соціологом, правознавцем, філософом і політичним діячем, який певною мірою перебував під впливом ідей та діяльності М. Драгоманова, був професор Київського університету, академік Богдан Олександрович Кістяківський (1868-1920 рр.), завідувач кафедри соціології Всеукраїнської Академії наук.

У своїх наукових пошуках, особливо пізніх, цей вчений прагнув розвинути соціологію, відділити її, зокрема, від соціальної філософії і звільнити від рис психологізму. Сфера соціологічних штудій мислителя охоплювала логіку і методологію соціологічної науки, а також право як соціальне явище.

Б.О. Кістяківський вважав, що кристалізація соціологічного знання як самостійної царини гуманітарної науки можлива після вирішення трьох основних проблем: по-перше, питання про те, як утворювати соціально-наукові поняття; по-друге, з'ясування вірного причинно-наслідкового зв'язку у поясненні соціальних явищі і, по-третє, визначення норм соціального життя.

У свою чергу, аналізуючи соціологічні аспекти правових норм, вчений вважав, що правопорядок, який існує у звичайному соціумі, як правило, не є тотожним формально відбитому у правничих документах. Звідси він робив висновок про необхідність поглибленого дослідження права як соціального явища, правових уявлень народу, групи тощо.

Однією з провідних праць Б.Кістяківського є «Соціальні науки і право: нариси з методології соціальної науки і загальної теорії права» (1916 рік).

На окрему увагу нашого курсу справедливо заслуговує видатна персона Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934 рр.). Він є крупним українським істориком, соціологом, масштабним громадським і політичним діячем, професором Львівського університету, головою наукових товариств (НТШ та ін.), фундатором Українського соціологічного інституту (м. Відень), академіком Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), АН СРСР, першим Президентом України.

Соціологією М. Грушевський, як наголошують історики, захопився доволі раптово. У 1903 році, перебуваючи у Парижі, він познайомився з Е. Дюркгеймом та Л. Леві-Брюлем, і отримав змогу безпосередньо ознайомитися з їх доробком, а також з працями і позиціями О. Конта, Г. Спенсера та В. Вундта. Саме цей ряд подій, на думку сучасних науковців, спонукав Михайла Сергійовича до активних соціологічних пошуків, створення згаданого університету у Відні, видання ряду праць: «Початки громадянства» («Генетична соціологія») (1921 рік), «Проект Соціологічного інституту»; «Проект законопроекту про Соціологічний інститут» та ін.

Загальне коло його наукової діяльності - в рамках соціологічної науки, - окреслювалося, зокрема: чинниками суспільної еволюції, законами суспільного розвитку, генетичною соціологією.

Подібно до більшості своїх колег, завданням соціології він визначав вивчення соціальних процесів. При цьому Грушевський цілком погоджувався з тими науковцями (наприклад, М. Ковалевським), які наполягали на необхідності виключення з поля наукового аналізу випадкових, мінливих явищ і зосередження уваги на типових і постійних процесах соціального буття.

У рамках генетичної соціології академік М. Грушевський приділяв увагу аналізу первинних, примітивних форм соціальної організації, закономірностям їх переходу у більш складні, впливу «передісторичних» форм суспільної організації на тенденції розвитку наступних. Вчений зокрема відслідковував, чи є форми і етапи суспільного розвитку універсальними для всіх народів. Відповідаючи зрештою на це питання, він висував тезу, що вони можуть бути подібними, але практично ніколи - тотожними, пояснюючи це варіативністю психологічної та моральної регуляції у різних людських спільнотах. Разом з цим великий український соціолог наголошував на існуванні загальних подібних тенденцій суспільної еволюції - процесів диференціації та інтеґрації (консолідації), які тривають у будь-якій спільноті. Чергування цих процесів М. Грушевський вважав уособленням невпинної боротьби індивідуалістичних та колективістських потягів, мотивів і прагнень.

Така позиція повністю узгоджується з іншою тезою - про неможливість тлумачення суспільних законів як автоматичних або механістичних. Іншими словами, вони є відносними. Отже, можна наочно бачити, як вітчизняна соціологія успішно подолала натуралістичні (механістичні і біологізаторські) тенденції раннього періоду свого розвитку - М. Грушевський їх прямо заперечував.

Еволюцію суспільства академік вважав стадіальною:

«передісторичне» суспільство, в якому домінують біологічні чинники, а людина і громади тільки починають виникати;

період колективізму - перехід суспільної організації до форми родоплемінної громади;

«цивілізована доба» - розпад родоплемінного ладу, виникнення класів.

Як талановитий організатор Михайло Сергійович Грушевський був засновником фахових, у тому числі - українських, соціологічних закладів та установ, активно генерував ідеї щодо безпосереднього розвитку соціологічної науки, здійснював непересічні організаційні заходи щодо їх практичного впровадження. Зазначимо, що деякі факти з його життя та смерті є загадками для вітчизняної історії, у тому числі - історії соціології.

Наукова діяльність представників української соціології розглядуваного періоду була досить потужною і загалом протікала під активним впливом західних соціологічних концепцій (переважно позитивізму і, певною мірою, марксизму).

Зауважимо ще один важливий момент - до класичної соціології були «навернені», як правило, вітчизняні представники суміжних гуманітарних дисциплін - історіографії, економіки, правництва, філософії.

Зазначимо також, що своєрідним тлом для розвитку української соціології того часу є теми загальнометодологічні, суспільного прогресу, законів та еволюції. У питаннях про місце і роль народів (зокрема, українського - у М. Драгоманова, М. Грушевського та інших) як активних суб'єктів розвитку суспільства реалізується спадкоємність вітчизняної соціологічної традиції - вони згодом стають провідними для соціологічних студій українських вчених у еміграції.

Українська соціологія на межі ХІХ - ХХ сторіч загалом залишає позаду первинні і сумнівні механістичні та біологічні методологічні підходи, які були типовими для раннього етапу позитивізму.

Авторитет вітчизняних науковців-соціологів помітно зростає, вагомість їх наукових доробків цілком визнається численними представниками західної науки - при цьому внаслідок активної громадсько-політичної позиції частина українських соціологів була вимушена працювати поза межами батьківщини.

3

Соціологія — наука про умови, хід співжиття людей та спостереження за ними. Соціологія постала з епохи Просвітництва як системно-критична наука соціального і зайняла проміжне місце між природничими та гуманітарними науками. Термін «соціологія» походить від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького λογος — вчення, знання, наука. Термін був запропонований у 1839 році французьким вченим Огюстом Контом, ще до того як в другій половині ХІХ ст. соціологія зреалізувалась самостійною університетською дисципліною.

Соціологія в УРСР після 1937

Після ліквідації Всеукраїнської Асоціації Марксо-ленінських інститутів, при яких існували кафедри соціології, та після розстрілу Семена Семковського соціологія навіть у її марксистській формі була ліквідована й замінена «історичним матеріалізмом». Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорія ймовірності і вибірки й структурно-функціонального аналізу для вивчення сучасного суспільства. Офіційно це пояснювали тим, що, згідно із Йосипом Сталіним, від 1936 в СPСР існує «безкласове суспільство», в якому немає соціальних конфліктів, а тому соціологія, як окрема наука, більше не потрібна.

Соціологія в УРСР після 1958

Такий стан проіснував приблизно до 1958. Соціально-економічний Відділ АН УРСР (1937 — 46; тепер — Відділ суспільних наук) не видав жодної праці навіть з історичного матеріалізму». Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань була передана створеному в 1947 Інститутові Філософії АН УРСР. Про науково-дослідницьку діяльність у галузі соціології в цьому інституті не було відомостей аж до 1961 — 62, коли відділ атеїзму цього інституту провів соціологічне дослідження на Західних українських землях, однак, результати дослідження опубліковані не були. Після реорганізації Інституту Філософії АН УРСР у 1963 в ньому питання соціології розробляють відділи: методології, методики й техніки соціологічних досліджень, історії філософії та соціологічної думки в Україні та філософських питань будівництва комунізму. В УРСР не було окремого наукового журналу із соціології, тому праці про методи соціології не друкуються, тільки в математичних збірниках і журналах з'явилися у 1960-их pоках перші праці з математичної статистики й теорії ймовірности, що посередньо стосуються соціології (праці А. Айзена, А. Головченка, А. Гершторна). Певну цінність для історії соціології: мають видання відділу історії філософії: монографії про Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Григорія Сковороду й інших і такі ж статті в журналі «Філософська Думка». Відділ будівництва комунізму видав такі книжки, як «Изменение внутриклассовой структуры рабочего класса» (1965), «Основні закономірності піднесення села до рівня міста» (1963), серед друкованих праць, які дещо стосуються соціології, масово переважають писання послідовників «історичного матеріалізму», а тематично серед них — консервативна критика західної соціології. Зовсім новим явищем є поява в 1970-их pоках в журналі «Кибернетика» чисто теоретичних математичних моделей соціології (Н. Амосов, Д. Галенко).

Інституалізація соціології в УРСР

У цей час у системі АН СССР існують два інститути: Інститут соціологічних досліджень та Інститут соціально-економічних проблем. Почавши з 1960-их pоків, в Україні провадяться чималі конкретносоціологічні дослідження, анкетні опитування населення, на великих промислових підприємствах постійно ведуться соціально-психологічні дослідження робітників, їхніх настроїв, поведінки тощо. Але матеріали цих досліджень не публікуються. Відомо, що за публікацію деяких цього роду матеріалів зазнав чистки у 1972 Інститут соціологічних досліджень АН СРСР у Москві.

Чимало соціологів працює не в центральних наукових установах УРСР, а в різних інститутах та лабораторіях міністерств і на підприємствах. Їх загал є членами Радянської Соціологічної Асоціації (створена у 1958), що є професійним товариством, а не науковою установою. З 1974 у видаваному нею журналі «Социологические исследования» з'являються статті й українських соціологів. Ця асоціація має 5 територіальних відділів, у тому числі і Київ. У 1970 членство Київського відділу нараховувало 200 осіб та 35 організацій; головою була (1974) Лідія Сохань (вона ж завідує відділом філософських проблем психології Інституту Філософії АН УРСР), заступники — В. Чорноволенко й О. Якуба, секретар В. Волович. 14 спеціалізованих секцій Київського відділу, зведених у 1974 до 8, відображають поточну працю інститутів, лабораторій та факультетів університетів, у яких працюють українські соціологи. До асоціації безпосередньо належать і окремі соціологи. Осередками досліджень у галузі соціології, крім АН УРСР, є ще Київ, Харківський і Львівський університети, а також інститути й лабораторії у Запоріжжі, Дніпропетровську, Кривому Розі, Одесі, Жданові. Предметами вивчення є проблеми управління підприємствами, проблема села, демографічні процеси, національні і релігійні відносини, соціологія науки й культури, соціальна філософія. Наслідки проведеної праці надруковано в збірнику «Соціологія в Україні» (1968, ред. Л. Сохань); хоч її оголосили, як перший український щорічник із соціології, проте наступні щорічники не з'явилися.

Нова доба у розвитку всієї радянської соціології почалася після XXIV з'їзду КПРС (1971), на якому Леонід Брежнєв підкреслив потребу «соціального планування». Після з'їзду посилено «керівну ролю» КПРС у соціальних, національних, демографічних та культурних процесах, що на практиці позначилися посиленням політики репресій та тиску з боку партійного та державного апарату. Працю соціологів скеровано на завдання прикладного характеру.

Поза Україною з опублікованих соціологічних праць про Україну варто відзначити дослідження І. Арутюньяна, вірменського соціолога в Московському Університеті. Його монографія про село Терпіння Запоріжської області містить соціологічний аналіз села.

4

ВСТУП

Сьогодні вітчизняна соціологія знаходиться в стані визначення. За словами фахівців, вона ще не з'ясувала для себе, якою вона є, якою вона хоче стати і якою вона може стати. Сьогоднішній стан української соціології визначається, в першу чергу, загальною ситуацією в країні.

Основна увага в цілому зосереджена на вивченні змін, які відбуваються в нашому суспільстві, в Україні, генези цих змін та їх наслідки.

Класична соціологія виходила з ідеї побудови всеохоплюючої картини соціального світу. Засновники соціології намагалися створити універсальну картину суспільства. На початку минулого століття багато соціальні теорії перетворилися на соціальну інженерію і вилилися в такі соціальні експерименти, як комунізм, фашизм, апартеїд. У другій половині ХХ сторіччя стало зрозуміло, що ці експерименти принесли людству трагедії та розчарування. Була втрачена віра в "великі", всеосяжні пояснювальні моделі суспільства. Соціологи зосередилися на фрагментарному описі різних типів суспільств, побудові "маленьких картин".

Соціологія в різних частинах світу має різні традиції. Американська соціологія переважно емпірична, зосереджена головним чином на конкретних соціальних проблемах. Європейська соціологія - більш теоретична, більш філософська, більш історична. Однак в останні роки європейські соціологи все більше уваги приділяють порівняльним міжнародним проектам, таким як "Дослідження європейських цінностей", "Європейське соціальне дослідження", в яких бере участь і Україна. І завдяки цим дослідженням відкривається нова перспектива створення "великих картин" суспільного ладу, заснованих на синтезі сучасного теоретичного знання і результатів моніторингових соціологічних досліджень.

1.

НАУКОВО - СОЦІОЛОГІЧНІ ІНСТИТУТИ

Розвиток соціологічної науки і освіти неможливе без збереження наукових шкіл. У 70-80-х роках, на думку фахівців, в Україні сформувалося кілька так званих соціологічних шкіл: школа київських соціологів, Харківська та Одеська. Саме в цих містах (Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ) в основній масі і досі виходять колективні та індивідуальні праці соціологів, наукові записки, збірники праць. Але це лише більш-менш "благополучніші острівці". Наукова робота на більшості вузівських кафедр вимагає подальшої активізації.

І сьогодні залишається одним з найгостріших питання наукового спілкування. Організувати конференцію, провести семінар, "круглий стіл" тощо дуже важко по основній причині: слабкою інституалізації соціології, науково-комунікативної системи. Хоча за роки незалежності України з'явилися нові періодичні видання: "Генезис" (м. Львів), "Константи" (м. Херсон), "Сучасне суспільство" (м. Харків), "Розвиток держави", "Політичний портрет України", журнал "Політична думка" (м. Київ), все-таки, за браком коштів, вони ледве підтримують життя соціологічної науки. Найважливішим досягненням у цій галузі стало заснування першого в Україні фахового видання "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

У 1990 р. в Україні був сформований інститут соціології НАН України, в результаті реструктуризації Інституту філософії НАН України. Цього ж року була створена Соціологічна асоціація України (САУ) - організація, яка об'єднує науковців, фахівців та науково-дослідних колективів, які працюють в галузі соціології. З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. Головною метою САУ є сприяння підвищенню професійного рівня та практичних цінностей соціологічних досліджень в Україні, захист законних інтересів соціологів і поширення соціологічних знань. Пріоритетними завданнями САУ виразно: розвиток вітчизняної соціології, виявлення проблем соціального розвитку України, сприяння професійному соціологічному утворенню в Україні, розвиток наукових зв'язків і багато інших.

Щодо соціологічної освіти в Україні, то це порівняно нова галузь вищої професійної освіти як соціального інституту держави. Її метою є створення, оновлення та поширення соціологічних знань і підготовка кваліфікованих фахівців. Тривалий час соціологічну освіту в Україні було відсутнім з ідеологічних причин, і тільки в 80-х роках утворюються перші кафедри соціології. В даний час соціологічну освіту в Україні має певну мережу навчальних та науково-дослідних установ. Соціологів готують кілька державних університетів та інших вищих навчальних закладів, які мають соціологічні факультети або відділення на інших факультетах: Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Дніпропетровський, Волинський університети, Києво-Могилянська академія та ін У цілому в цих закладах навчаються і здобувають кваліфікацію кілька сотень студентів та близько сотні аспірантів.

До соціології сьогодні в суспільстві панує великий інтерес, і це забезпечує високий престиж відповідних вузів, відділень, факультетів. Цілком логічно, що ринок реагує на цей попит, і, як гриби після дощу, з'являються соціологічні факультети, відділення, спеціалізація у вузах. На перший погляд, такого роду активізацію можна вітати, однак у зв'язку з цим виникають і суттєві негативні тенденції.

В першу чергу - поява соціологічних відділень в тих вузах, спеціалізація яких ніяк не в'яжеться з соціологією. А звідси - інша особливість: відсутність відповідних умов для підготовки соціологів на багатьох новостворених факультетах і відділеннях, що виявляється, перш за все, в тому, яке бракує кваліфікованих викладачів, здатних забезпечити якісну підготовку, недостатньо укомплектовані соціологічної літературою бібліотечні фонди, відсутня належна технічна база, бази набуття практичного досвіду.

Не безпроблемною залишається і система післядипломної підготовки соціологів, де мають місце аналогічні явища.

Сьогодні на соціологію попит. Причиною цього є те, що соціологічні дослідження почали проводитися на комерційній основі, спостерігається прагнення з боку правлячої влади і тих, "хто платить", "закупити" соціологію. В Україні, як і в Росії, створено велику кількість соціологічних центрів, інститутів, груп окремих особистостей, які проводять опитування громадської думки, моніторинги, маркетингові дослідження, і, на жаль, не завжди на професійному рівні. Отже, перед інститутом науки з'являється ряд завдань щодо удосконалення соціологічної освіти, формування в суспільстві соціологічного мислення, масової підготовки фахівців-соціологів.

Актуальним є створення навчальних і методичних посібників із соціології, які виступали б і в якості функції експертної оцінки теоретичних і емпіричних результатів науки. Заслуговує на увагу і формування міцної академічної соціології, яка повинна стати в авангарді розвитку цієї науки.

Отже, соціологія в Україні, як в системі науки, так і в системі освіти, переживає своє становлення, знаходиться в стані пошуку своєї ідентичності. І перш за все, потребує більшої уваги з боку держави та суспільства.