Питання 11
Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра. У Софії Київській чудово збереглися мозаїки й фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами і їхніми місцевими учнями. як матеріал (золото, кубики кольорового скла й смальти), то й стиль живопису малі навіювати людині, Яка молитися, думку, що світло, до якого вон потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена й різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз й жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, подивися які спрямовані безпосередньо у простір храму. Наступне новаторство – сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер’єру. Для візантійських храмів типовим було б сполучення мармурового облицювання стін із мозаїками. Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до які належить композиція “Сім’я Ярослав Мудрий”, а також розписи в північній й південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вон перебувала под годину богослужіння. Осібним виглядом мистецтва Київського Русі був книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили і шанували. Рукописні книжки були дуже дорогими, їхні переплітали в міцні оправи із металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було б привозити із Візантії, то книжки треба було б чи перекладати, чи писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вон часто мала собі за візантійський оригінал) виконувалася і ілюструвалася руськими писцями й художниками. Найпоширенішим виглядом мистецтва Київської Русі було б декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало усі верстви населення й тому увібрало у собі й місцеві багатовікові традиції, й народні риси, й стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін із іншими народами. З художніх ремесел найвідоміша метало пластика, інші ж – кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке – відомі менше. Майстри працювали на замовлення князів та бояр, а годиною й широкого загалу, створюючи коштовні і високохудожні вироби. Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів з золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках. Одним із найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було б художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів й церковних дзвонів. Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти із найтоншого дроту), штампування й тиснення. Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби із перегородчастої емалі – золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема із с.Сахнівки на Черкащині. Золоті платівки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, - мотив, у якому вбачають не лише ілюстрацію до середьновічної легенди, а і образ Дажбога – захисника і заступника Русі. Отже, якщо у часи Володимира й Ярослава нова культура, активно утверджуючи собі, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то останню третину ХІ – на початку ХІІ ст. образотворча мова стає более динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.
Питання 12 Музичне мистецтво Київської Русі. Музичне мистецтво східних слів " янь доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика. У усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісня, похоронні Плачі і голосіння, їхні найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості. Плин години зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Микитович, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про які зустрічаються у " Слові про полку Ігоревім " , Іпатїївському літописі та ін. Носіями народного мистецтва були блазні. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, святий, урочистих подій; нерідко їхні запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих " веселих молодців " , як їхні називали в тих часи. Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи із середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили под музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиню Ольгу, Яка под годину свого перебування у Константинополі 945 р. був вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме із того години орган поширюється на Русі. На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, святий у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи. Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти. Багатство й різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі. Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, сурми, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, котрі сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче. Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. Там, зокрема, зображено музик, котрі грають на духових та струнно-щипкових інструментах. У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів. Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов " янського " знам " я " — знак). Відповідно й східнослов " янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, чи крюковою. Запозичений із Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слів " янь. Так було в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів. Основою знаменного розспіву стали " гласи " — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був суто вокальний, без супроводу. Його краса й самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників. У Київській Русі із " явилися центри навчання співи. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами і вчителями співи. Важливу роль у формуванні і поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співи слід назвати деместика та піснетворця Стефана. Багата і різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу. 13. Театральне мистецтво. Музіка. Танок. У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному й так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що уже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи в основі два елементи: речитатив та величання. узичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося втричі групи: музика народна, княжих салонів й церковна. Народна музика Русі складалася із вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні із давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їхні роботи, побуті та звичаях. Веселі і сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки і щедрівки, гаївки, і веснянки, купальські і обжинкові, весільні і хрестильні пісня, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль з чітким ритмом та формою. Твори першої групи малі несиметричний вільний ритм й по суті становили монотонне повторювання одного і того ж мотивацію в різних варіантах, скорочення й поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації малі похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій із чітким ритмом й виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилася й на тексти пісень, витворюючи у яких правильні цезури й постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цого типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками і веснянками. Про музику князівських салонів можемо судити лише на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев’яні сурми, роги, бубни й різні свирілі, пищалі та сопілки. Церковна музика прийшла до нас з Візантії. З княжої доби збереглося чимало нотних книжок, писаних без лінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак – коротка церковна пісня, що славити Бога, Богородиця чи святих). Знаменною нотацією (прапор – нота) нотовані усі інші богослужбові книжки, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. нот опису ще не досліджені як слід, отже й співів цих сьогодні докладно ще не відновлено. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, котра виконувалася обов’язково по нотах зі знанням справ. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання по вирішенню важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів – це невеличкий музичний концерт. Під годину християнських святий (особливо великих – Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв’язку із боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їхнього виконують под годину святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А школа !.. Навіть нині, коли весь світло відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення – Чорнобильської трагедії 26 апреля, про 12-й годині дня християнські храми всіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо у яких немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш торб виявився невисловленим..., хоч біда – наша. Народний танок на Русі – “танок”. Назва означала групові ігри із піснями. Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець – композиція ритмічних кроків й рухів, частіше до музики, ніж до співи. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співи, музики (гуслі, сопілки, сурми, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані чи на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися под годину бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі под Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого були у княжих дворах й своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях. Церемонні танці на Русі поділялися втричі групи. Перша й найпоширеніша група – хороводи. Це народні ігри із переважанням вони танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісня рухами. Хоч це були і масові танці, та у яких виділялися провідні особини та провідні солісти. Друга група – народний танець (група виконавців поділялася на парі). Їх зміст – залицяння і пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їхні об’єднував лише спільний ритм. Третя група – сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків й жестів. Могутньою основою формування й розвитку самобутності давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава формувалась й розвивалась на полі етнічній основі, у склад входили і неслов’янські племена. Проте культура Київської Русі стала вибачимо продовженням культури попереднього години. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їхні культури, в результаті чого вон за порівняно короткий історичний проміжок години досягла високого рівня й посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.
Питання 13
Галицько-Волинське князівство, не дивлячись на сильне наслідування
культури Київської Русі, встигло за період свого існування залишити свої
особливі риси в мистецтві, архітектурі, усній та письмовій творчості
тощо.
1) Усна народна творчість, освіта і писемність.
Галицько-Волинський літопис.
Із зростанням писемності, зростало число рукописних пам’яток того часу.
Життя Галицько-Волинських мешканців в деякій мірі знайшло своє
відображення в давньоруських літописах.
Найцікавішим в цьому плані є драматичне оповідання про осліплення
теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і
Давидом. Це оповідання можна вважати одним з перших художніх творів, що
виник в ХІ столітті на території Галичини.
Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії
Київської Русі був періодом дальшого культурного розвитку Прикарпаття і
Волині.
Значного поширення набула грамота, про що свідчать написи ХІІ - ХІІІ
століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах.
Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли
розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість
шкільної політики останнього полягала в тому, що він "монахов же и их
доходы к научению детей определил", тобто розгортав мережу шкіл коштом
неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя
Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при
Ярославі Осмомислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі.
Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати
своїх дітей для навчання в училища.
Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала
утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев
Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї
школярам.
Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і
археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема,
писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді
гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.
Високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський
літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з
1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно
розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр,
воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських
загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель,
проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити
захист від іноземних поневолювачів.
В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій
та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий
художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса.
2) Архітектура і містобудування
У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в
Галичині й на Волині ріст городів (міст). Ще за київських часів через
західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й
західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між
Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі,
Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого
господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і
збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв,
закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.
У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у
той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі
будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович.
З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших
князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та
різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в
Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в
ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в
архітектурі й орнаментиці.
В цей час тут існували такі міста, як Галич, долина, Городенка, Коломия,
Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст
будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди:
князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи
виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця
ХІІ-ХІІІ століть.
На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква
Пантелеймона (близько 1200 р.)
Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор,
виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.
3) Живопис, художні ремесла
На території колишньої Галицько-Волинської держави археологами виявлено
ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на
території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа,
деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного
поширення набуло гончарське ремесло. Згодом в краї з’являються перші
рукописні книги, призначені для церковного богослужіння, житія святих
тощо.
В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій
та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий
художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словетний співець" Митуса.
Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій,
премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до
княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував
престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким
та його союзником в боротьбі з угорськими феодалами - новгородським
князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних
подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з
найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є
гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку
Ігоревім".
Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор
Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді
називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно
поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив,
зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна.
Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був
"словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в
Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович
вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Інші історики не
погоджувлись з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик
М. Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який
виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так
само, як відомі західноєвропейські трубадури. Ця думка більш близька до
істини.
Питання 14 3. Ренесанс в українській культурі
Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя - Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож,
. ІДЕЇ РЕНЕСАНСУ В УКРАЇНІ. ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА. ЛІТОПИСАННЯ Розвиток освіти та книгодрукування в Україні у XVI— першій половині XVII ст. позначився і на літературному житті. Проблематика письменства цієї доби зумовлювалась татарським лихоліттям, литовським та польським понево-ленням, міжусобними чварами місцевих феодалів, а також єретичними рухами. Вона знайшла своє відображення в ораторсько-учительних, агіографічних, історико-публіцистичних та полемічних творах. Тогочасний літературний процес в Україні розвивався під впливом болгарського і сербського письменства. В 1375 р. митрополитом Київським і Литовським став учень і послідовник болгарського патріарха Євтимія Тирновського — Кипріян. Згодом він же стає і митрополитом Мос¬ковським. Його родич Григорій Цамблак у 1415—1418 рр. займає митрополичий трон українських і білоруських зе¬мель за Великого князівства Литовського. Ставши митро¬политами православних церков, болгарські письменники-проповідники мали великий вплив на духовне життя Ук¬раїни. Вони написали чимало послань, грамот, житій, по¬хвал, урочистих промов, яким був притаманний риторичний стиль, поєднаний зі складними художніми засобами, витон¬ченістю малюнка, драматизованим описом природи. Українська культура початку XVI—першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Характер¬ними її ознаками було поширення ідей гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробу¬джувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася ла¬тинською мовою. У розвитку ренесансного гуманізму на Україні можна виділити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.) типологічне схожий з раннім італійським. У цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична проблематика, питання етики та естетики. У другому періоді (з другої половини XVI—до початку XVII ст.) відбувається інтен¬сивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відро¬дження, активно формується історична самосвідомість ук¬раїнського народу, розвивається ідеал гуманістичного па¬тріотизму. Останній припадає на другу третину XVII—по¬чаток XVIII ст. Протягом цього часу розроблявся весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому перепле¬тінні з реформаційними, які у цей період відкидались. Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобут¬тя вищої освіти у західноєвропейських навчальних закла¬дах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві. До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто сам усвідомлював себе українцем («руси¬ном») і постійно на цьому наголошував. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів польської куль¬тури. У становленні ренесансної течії української культури помітну роль відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович та ін. Поширення гуманістичних ідей на Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова), який народився у Дрогобичі близько 1450 р. Ви¬щу освіту здобув у Краківському та Болонському універси¬тетах — найбільших у той час гуманістичних центрах Єв¬ропи. Згодом у Болонському університеті він здобув ступінь доктора філософії та медицини, де протягом 1478— 1482 рр. викладав медицину й астрономію. У 1481—1482 рр. займав там же посаду ректора університету медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини та астрономії (1487—1494 рр.). По¬мер Ю. Дрогобич у 1494 р. Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка була опублікована того ж таки року в Римі. В ній викладено окремі наукові знання з фі¬лософії, астрономії, географії, зокрема вперше подано гео¬графічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Моск¬ва, Вільно, Феодосія (Кафа). Це була перша друкована книга, автором якої був українець за походженням. Відо¬мі також його праці «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про за¬темнення» (1490 р.). Праці Ю. Дрогобича були відомі в той час у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині. Угорщині, їх переписував для себе відомий німецький вчений-гуманіст Гартман Шедель. Одним із перших гуманістичних поетів України та зачи-нателів польської гуманістичної поезії став Павло Русин із Кросна (близько 1470—1517 рр.). Навчався у Краківському та Грейсвальдсько.\іу (Німеччина) університетах. В остан¬ньому працював бакалавром вільних мистецтв. У 1506 р. переїхав до Краківського університету, де на посаді магі¬стра викладав римську літературу. Деякий час вчителю¬вав в Угорщині. Свої вірші писав латинською мовою. На думку польських істориків літератури, Павло Русин ста¬новить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії. Помітним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.). Павло Русин захоплювався творами античних письменників Ціцерона, Горація, Овідія, Персія. Він був першим гумані-стичним поетом в українській літературі і одночасно осно-воположником гуманістичної латинської поезії в Польсько¬му королівстві. Лукаш з Нового Мяста (р. н. невід.—помер бл. 1542 р.) народився поблизу Самбора в містечку Нове Місто. У 1513 р. вступив до Краківського університету, де у 1517 р. отримав ступінь бакалавра, а згодом магістра вільних ми¬стецтв. Викладав філософію у цьому ж вузі. У 1522 р. Лу¬каш видав укладений ним для студентів університету під¬ручник з епістолярного мистецтва з присвятою своєму зем¬ляку — ректорові Краківського університету Станіславу Білому. Найвизначнішою постаттю в східнослов'янській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський — Роксолан (1513—1566 рр.). Він народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в Краківському, Ві¬денському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах, а також удосконалював свої знання у Ве¬неції, Римі, Лейпцігу. У 1543 р. після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю. Прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544 рр.), «Напущення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» відзна-чаються художньою досконалістю і можуть бути відне¬сені до блискучих зразків української полемічної літера¬тури. Твори Станіслава Оріховського були добре відомі не лише на Україні, але й за її межами, їх читали в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Не випадково у Західній Єв¬ропі його .називали «українським Демосфеном» та «сучас¬ним Ціцероном». Гуманістичне світобачення С. Оріховсько¬го проявлялося у схилянні перед величчю наділеної розу¬мом людини, яка пізнає свою божественну природу і нав¬колишній світ. Він. виходив з того, що розум людини, ося¬яний знаннями, дає їй змогу набути справді людських рис й позбутися «злості і тваринної грубості». Письменник на¬давав великого значення особистій доброчесності, що свід¬чило про індивідуалізацію його етичних поглядів. Він роз¬глядав земне життя як унікальну цінність, найвище благо для людини. Про поширення ідей гуманізму серед українських мис¬лителів та письменників в другій половині XVI—першій половині XVII ст. свідчать твори ректора Київської брат¬ської школи К. Саковича, професора Києво-Могилянської колегії І. Гізеля, відомих культурно-освітніх діячів та письменників Д. Наливайка, К. Транквіліона, Л. Зизанія. Визнаючи головним змістом людського життя ідею слу¬жіння Богові, вони одночасно підкреслювали активне, твор¬че начало в людині, наголошували на гармонійній єдності душі і тіла, обстоювали ідею земного подвигу людини, який можна здійснити на ниві художньої творчості, громадської діяльності для спільного добра. Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важ¬ливу роль у розвитку національної культури, суспільної свідомості, філософії. Вони були носіями високої освіче¬ності, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний вплив на освіту, письменство та лі¬тературу. В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православни¬ми і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу. Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, мораль¬ний занепад, зраду інтересам українського народу. Одно¬часно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність роз¬ширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихо¬ванні молоді. Першим визначним полемістом був вихованець, а зго¬дом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (пер¬ша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ цар¬ства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його куль¬тури. Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На за¬хист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мо¬вою, в якій стверджувалась думка про иеправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильні-шого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозь-кого шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єписко¬пів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті со¬бору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців. У вогненному наступі православної полеміки виділя¬ється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний вис/гуп М. Броневського. Найяскравішим українським письменником даного пе¬ріоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православ¬них традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послан¬ня єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків. Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під-креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їх¬ньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідаль¬них за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри. Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними сво¬го місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Ве¬личезна більшість української шлях-ти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Ра¬зом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності. Поряд з полемічною літературою наприкінці XVI—по¬чатку XVII ст. розвивалась поезія. Кращі зразки віршова¬них творів того часу належать Памво Беринді, Касіяну Саковнчу, Григорію Желиборському, Григорію Кирницькому. У багатьох творах виразно простежуються риси нового барокового стилю, який займав у цей час панівне стано¬вище в європейській культурі. Згодом даний стиль посяде провідні позиції в українському літературному процесі дру¬гої половини XVII ст. Серед літературних жанрів України початку XIV—пер¬шої половини XVII ст. важливе місце займає літописання. Літописні пам'ятки цього періоду головним чином біло¬руського походження, їх інколи називають західноруськи-ми. Серед них найближчим до історіографії Україні! є «Супрасльський літопис», складений у Супрасльському мо¬настирі біля Бялистока в першій половині XVI ст. Він складається з двох частин: скороченого Новгородського лі¬топису, що охоплює події з найдавніших часів до 1382 р., і Короткого Київського літопису, який дає опис подій від 862 до 1515 рр. До української історіографії близький за своїм змістом і стилем «Літопис Биховця», доведений до 1506 р., а також «Баркулабівський літопис», де висвітлюються події в Ук¬раїні і Білорусії від середини XVI до XVII ст. Тут ми зна¬ходимо цікаві матеріали про соціально-економічні та полі¬тичні відносини в тодішній Україні, про боротьбу право¬славного табору з католицизмом, про повстання та страту С. Наливайка, а також записи побутового змісту. Однією з найцікавіших пам'яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623—1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Характерною особливістю даного лі¬топису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви "«Русь», виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичеських вірувань. Автор розповідає про святкування Купала, колядування на Різд¬во, шанування бога Ладо тощо. Народністю мови, образністю викладу відзначається Львівський літопис, який охоплює події місцевого і загаль-ноукраїнського значення 1498—1649 рр. Він зберігся у збірнику різних творів і матеріалів, переписаних Михайлом Гунашевським. У цьому літописі найдокладніше описана історія України 20—30-х років XVII ст., зокрема селянсько-козацьке повстання 1630 р. під керівництвом Т. Федоро¬вича. Невеликий за обсягом літопис було складено у Хміль¬нику на Поділлі (1636—1650 рр.). Він свідчить про даль¬ше проникнення у літописання фольклорних образів, живої мови. Велика увага у цьому тв.орі приділяється селянсько-козацькому повстанню 1637—1638 рр. і особливо першому періоду народно-визвольної війни 1648—1654 рр. під керів-ництвом Б. Хмельніїцького, до якого літописець ставиться .з симпатією.
Питання 15 Пересо́пницьке єва́нгеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Один із символів української нації.
Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська (Гольшанська Дубровицька)[1].
Відомо, що над перекладом і переписуванням євангелія працював Михайло Василієвич зі Сянока (Лемківщина). Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, щоправда його роль у створенні книги залишається нез'ясованою.
Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.)[2].
|