13. Внутрішня і зовнішня політика Ольгерда.

Ольгерд Гедиміновіч прагнув розширити свої володіння за рахунок південно-західних українських земель. Під час свого правління боровся із Золотою Ордою, Московським князівством, Польщею і Тевтонським орденом. Ольгерд приєднав до Литовського князівства Киевщпну, Поділля і Переяславщину. Він провів три походи на Москву і намагався підпорядкувати Смоленське князівство, Псков і Новгород. При Ольгерде руський мова стала офіційною мовою Литовської держави.

Складна зовнішньополітична ситуація, а на додаток до неї внутрішньополітичне становище держави – міцні позиції язичників і одночасно збільшення кількості православних підданих по мірі просування на схід, змушували до проведення відповідної релігійної політики. Великому князеві Ольгердові доводилось лавірувати поміж цими чинниками.

У 1345 став Великим Литовським князем відібравши владу у брата Євнута. Відтоді Ольгерд поступово приєднав більшість українських земель. Близько 1355 року відібрав від татар Чернігово-Сіверські землі, в 1362 розбив татарське військо на Синіх Водах (Синьоводська битва), приєднав до Литовської держави Київщину, а трохи згодом — Поділля й Переяславщину. В Києві посадив удільним князем свого сина Володимира.

Ольгерд успішно воював за Волинь з Польським королем Казимиром Великим, якому залишилися тільки Белзька і Холмська землі. Ольгерд також приєднав Смоленське князівство і поширив свій вплив на Псков і Новгород. До Литви 1377 р. було приєднано Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Кілька разів ходив походом на Москву (1368, 1370, 1372) і допомагав своєму братові Кейстутові в боротьбі з Тевтонським орденом.

Ольгерд зумів об'єднати у Велике князівство Литовське всі білоруські і більшість українських земель. Добрим ставленням до української культури і церкви прихилив до себе населення України-Русі та українських князів і магнатів, які брали участь у державній адміністрації Великого князівства Литовського. На зайнятих руських (українських) землях Ольгерд посадив своїх родичів, а в деяких місцях залишив руських князів із Рюрикового роду. За його правління руська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського.

Велике князівство Литовське було успадковане його сином Володиславом ІІ Ягайло.

Релігійна політика Ольгерда була закономірним продовженням політики його попередників: на неї, як і раніше, впливали як зовнішньополітичні, так і внутрішньополітичні фактори. Але, на відміну від попередніх часів, з’явилася переважна орієнтація на схід, на православний світ, що було пов’язано з реалізацією програми по збиранню руських земель і претензіями на головне місце в східнослов’янському світі.

14. Внутрішня і зовнішня політика Вітовта

Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі з в'язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність його була спрямована, на скасування Кревської угоди.

За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства — Волинське, Київське, Новгород-Сіверське та Подільське, створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля змушений був передати Ягайлові.

Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397—1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. З 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. Але в 20-х рр. 15 ст. Вітовт все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород, Кацюбіїв (пізніше Одеса).

Однак, поразка литовсько-руських військ у битві на р. Ворсклі 1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі-України.

Протягом 1406—1408 рр. здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 р. кордони між Литвою і Московією у верхів'ях ріки Ока по річкам Угра, Рьосса та Бриня. Василь I перестав підтримувати Свидригайла й визнав приналежність до ВКЛ Смоленської землі та Верховських князівств. Угрський договір 1408 року затвердив домінуюче положення ВКЛ у Східній Європі, що дозволило Вітовту посилити свою владу над Псковом та Новгородом і полегшило тривалу боротьбу з Тевтонським орденом на заході. Дружина Василя I — Софія Вітовтовна часто та довго бувала у ВКЛ, гостювала у свого балька. Після смерті Василя I (1425) Вітовт суттєво впливав на внутрішні справи Московського князівства і навіть став опікуном дев'ятирічного сина Василя I - Василя Васильовича.

Мирні відносини між ВКЛ та Московським князівством зберігались до 1492 року.

В 1413 р. уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському.