5 Меркантилізм: його суть, основні риси та еволюція.

Першим проявом ек. ідей став меркантелізм. Предметом дослідження меркантелістів є сфера обігу. Метод дослідження-збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстрактного. Вони присвятили свою діяльність суто практичним питанням ек. політики. Ідеологію меркантелізму відкривають такі ек. положення :

ü Багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах ( нагромадження грошей).

ü Виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, тому потребує постійного заохочення і розвитку.

ü Джерело багатства - сфера обігу

ü Сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі.

ü Джерело багатства є лише зовнішня торгівля.

ü Баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто слід менше купувати у іноземців і більш продавати.

Конкретна меркантелістська політика пройшли 2 етапи у своєму розвитку: ранній меркантелізм та розвинутий. В центрі уваги всіх меркантелістів була проблема збагачення країни. Основою основ всієї сис-ми їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Всі меркантелісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу. Ранні меркантелісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь яка купівля зменьшує їхню кількість, а продаж – збільшує. Пізні меркантелісти підходять до грошей, як капіталісти (гроші породжують гроші і для цього вони мають бути в постійному русі).

Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантелістів формули: менше купувати і більше продавати. Ранні меркантелісти наголошують на перший частині ф-ли, розуміючи її цілком однозначно: треба утримуватись від покупок; пізні - досить широко: купувати багато, але сума продажу має завжди перевищувати суму купівлі. Для обох етапів – необхідність впливу державної влади і навіть її опікування господарським життям. Відмінність полягала в різному розумінні конкретних форм цього втручання у тім, як зробити його більш доцільним. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу - приватну ініціативу покупців і купецьких компаній, держава тут відіграє роль покровителя й регулятора

8. Економічні концепції ісламу.

Півтора століття з початку XIX до другої половини XX століття з'явилисяважливим переломним моментом в еволюції Ісламу. Зміни в соціально -економічних структурах країн Сходу, становлення нового класу --національної буржуазії, розвиток національно-визвольного руху,поширення ідей марксизму - все це в сукупності не могло не спричинитиза собою зміни в поглядах на роль Ісламу в суспільстві, так і в самійісламської мотивації нових релігій суспільного буття.

Процес адаптації релігійно-філософських і правових норм ісламу донових історичних умов, що почався в середині XIX століття іщо продовжується і понині, багато хто дослідники позначають терміном  "Мусульманська реформація", хоча він принципово відрізняється від реформаціїхристиянською. Відмінність полягає, по-перше, в тому, що ці процесивідбувалися в різні епохи, в різних конкретно-історичних умовах.  По-друге, "мусульманська реформація" виражалася насамперед у перегляді  (або спробі перегляду) релігійних мотивацій різних аспектів світськоїжиття і лише в незначній мірі порушувала власне богословськіпитання. По-третє, відсутність в Ісламі інституту церкви і духовенства,аналогічних християнських, наклало досить істотний відбиток нахарактер реформ в Ісламі.

Істотні зміни відбулися у мусульманська судова система,що склалася в середньовіччі, і деякою мірою - сама системамусульманського права: відбувалося поступове обмеження юрисдикціїшаріатських судів; до середини XIX століття на території Османської імперії булиостаточно розмежовані сфери компетенції шаріатських і світських судів  (цей процес розпочався значно раніше). Одночасно з цимздійснюється кодифікація норм мусульманського права (звід положеньханафісткого права - Манджалла - був складений у 1869-1876 роках), у рядікраїн вводяться кримінальні кодекси та інші правові документи, непередбачені шаріатом. Певні зміни ролі Ісламу всуспільного життя (хоча й дуже обмежені) відбулися у зв'язку зреформами Мухаммеда Алі в Єгипті і політикою танзімата в Османській імперії.

Потреби соціально-економічного розвитку ставили мусульманськихбогословів і правознавців перед необхідністю нового осмислення цілого рядутрадиційних положень Ісламу. Однак цей процес виявився дужеболісним і затяжним. Це відбилося, зокрема, в полеміці з приводудопустимість (або гріховності) створення в мусульманських країнах банківськоїсистеми. Полеміка розгорталася, з одного боку, навколо положення простягування позикового відсотка (риба), а з іншого - у зв'язку з шаріатськимзабороною на змертвіння капіталу.

Розширення практики капіталістичного підприємництва вмусульманських країнах спричиняло не тільки перегляд шаріатськихположень (як у випадку з риба), але і пожвавлення деяких традиційнихпринципів, які мали широке поширення в період мусульманськогосередньовіччя, наприклад мушарака і кірад (принципи торговогоспівробітництва). З іншого боку, не рідко нові за змістом явищасприймалися як продовження і розвиток мусульманської традиції: такі,наприклад, комерційні об'єднання, які діяли в різних частинахмусульманського світу на релігійно-общинне основі (торгові домифінансові підприємства ісмаїлітів ходжа і Бохеру, меманов), що сприймалисяяк продовження середньовічної традиції створення мусульманських торговихбудинків, але які по суті звий мали вже капіталістичний чиполукапіталістічекій характер.

Найважливішу роль зіграли зміни, що відбувалися в сфері громадськогосвідомості. Це стосується насамперед процесу становлення національногосамосвідомості та виникнення буржуазного націоналізму. У руслі цьогопроцесу вийшло нове осмислене традиційне положення Ісламу проєдність усіх мусульман. Джамал аль-Дін аль-Афгані формулює ідеюсолідарності мусульман, вилівшуюся потім у концепцію панісламізму іодержала широке розповсюдження по всьому мусульманському світу.

Звільнення мусульманських народів від колоніальної залежності,створення світової системи соціалізму, поглиблення кризових явищ вкапіталістичному світі поставили принципово нові проблеми передпредставниками мусульманської суспільної думки. Це відбилося першвсього в широко розгорнулася боротьбі навколо проблеми вибору шляху розвиткузвільнилися країнами, в ході якої з'являються численніконцепції так званого "третього шляху", відмінного як відкапіталістичного, так і від соціалістичного. Апелюючи до традиційнихцінностей ісламу, мусульманські громадські діячі (як релігійні, такі світські) висувають тезу про ісламський шлях розвитку як про єдиноприйнятному для країн розповсюдження Ісламу. На його основі створюютьсяконцепції "ісламської держави", "ісламського правління", ісламськоїекономіки "," ісламського соціалізму "і т.д., нерідко істотновідрізняються один від одного в трактуванні тих чи інших питань, але маютьзагальну соціальну природу - буржуазну або дрібнобуржуазну.

9. Економічні доктрини європейського канонізму.

Під впливом розвитку міст в Європі змінювалися підходи до формування суспільної думки стосовно розвитку торгівлі. Особливість економічної думки раннього канонізму полягала в тому, що в період становлення Середньовіччя засуджували торговельний прибуток і лихварський відсоток, які розглядали як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому часто з'являлись вимоги заборони великої торгівлі й лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважали лише за умови встановлення справедливих цін, тобто таких, які дорівнювали затратам праці, і навчали, що недотримання пропорційності зумовлювало занепад суспільства. Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велику торгівлю, позикові операції, як грішні явища, взагалі осуджували і забороняли.

Зміна поглядів каноністів на деякі економічні проблеми, актуальні для країн Західної Європи періоду Середньовіччя, простежуються у працях Фоми А мінського (Аквіната) (1225—1274). У трактаті "Сума теології?, на відміну від ранніх каноністів, які, поділяючи працю на розумову і фізичну, зважали на боже (природне) призначення, але не відокремлювали одну від одної. Враховуючи їхній вплив на переваги людини і зв'язок із соціальним станом, філософ уточнює цей доказ на користь станового поділу суспільства. При цьому він зазначає: "Поділ людей за різними професіями зумовлений, по-перше, божою милістю, яка розподілила людей на стани... По-друге, природними причинами, котрі визначили те, що різні люди схильні до різних професій".

Двояка і компромісна позиція Аквінського виявляється й у тлумаченні таких економічних категорій, як багатство, обмін, вартість (цінність), гроші, торговельний прибуток, лихварський відсоток. Коротко розглянемо позицію вченого стосовно кожної категорії.

Ранні каноністи, ще від часів Августина (св. Августин, 359—430) сутність багатства визначали як сукупність матеріальних благ, тобто в натуральній формі. Його мали створити тільки докладеною для цього працею, всі інші засоби вважали грішними. Згідно з цими постулатами безмежне нагромадження золота і срібла, котрі були за природою "штучним багатством", не могло відповідати моральним, та й не тільки, нормам суспільства. Але, на думку автора, "справедливі ціни" можуть бути джерелом збільшення особистої власності та створення "поміркованого" багатства, що не вважали гріхом.

10. Меркантилізм.

Першим проявом ек.ідей став меркантелізм. У Західній Європі він зародився в 15ст., але великого поширення набув у 17. Головною передумовою генезису меркантелізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Велике значення для формування капіталістичного способу вир-ва мало первісне нагромадження кап-лу, зв'язане з найбільш грубими формами насильства: розоренням дрібних робітників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею. Ці насильницьки заходи здійснювалися за активної підтримки держави через держ. позики, податкову сис-му, протекціонізм. Значно прискорило розвиток кап. вир-ва виникнення світового ринку. Початок такого формування почався зі здійсненням великих географічних відкриттів. Велику роль у виникненні кап. способу вир-ва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою капіталу.Розклад феод. устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження кап-му зачепали інтереси всіх верств населення і надавали питанням ек.розвитку все більше значення.

Меркантилізм виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу і вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Меркантелізм відображав інтереси торгової буржуазії.

Отже меркантилізм не був випадковим явищем в історії ек.думки Європи. Він мав реальну базу і вирішував практичні проблеми того часу.

Конкретна меркантелістська політика пройшли 2 етапи у своєму розвитку: ранній меркантелізм та розвинутий.

Ранній меркантелізм виник іще до епохи великих геогр. Відкриттів. Представники-В.Стаффорд, Г.Скаруффі. Ранній меркантелізм ґрунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала 2 завдання: 1-залучити в країну більше грошей з-за кордону , 2- зберегти гроші в країні. Властиві монетарному меркантелізму заходи – заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там . де це було можливим, встановлення високого імпортного мита, зниження позичкового %. Манетаризм виявився ек. безплідним, на ньому надто сильно позначався вплив напівнатурального гос-ва, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтовано на самодостатність ек-ки кожного міста. Зі зростанням капіталістичних форм гос-ва і розширенням зовнішньої торгівлі ставало очевидною недоцільність політики, що брала за мету втримування грошей у країні.

У 2 половині 16ст. система монетарного меркантелізму змінюється системою меркантелізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у 17ст. Представники – Т. Мен, А.Монкретьєн, А.Сєрра. виникла власна система меркантелізму ,для якої характерною є теорія торг.балансу. Пізні мерк. центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного. Їх завдання-скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції(промислової); завоювання ринків (також колоніальних); забезпечення активного торг. сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю ввезених. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму. Держава запроваджувала систему митних заходів: ввезення іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, вивезення сировини оподатковуються високим митом (пошлина).Встановлення премій за експорт вітчизняних товарів.

11. Особливості ранніх та пізніх меркантилістських доктрин.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантелізму, передовсім в Англії. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу вир-ва. На перший план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантелістів не могли вирішити ек. проблем буржуазії. Промислова буржуазця потребувала обґрунтування головних засад кап. вир-ва, розробки нових ек. категорвй: зарплата, прибуток, рента. Буржуа намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулювання ек. життя. Бурж революція сер.17ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій. Буржуазія приходить до влади, розвивається промисловість, успіхів було досягнемо у механіки та ін. Активізація теор. Досліджень у різних галузях знань сприяло розвитку ек. думки, було покладено початок формуванню політ. економії як науки. За цих умов і виникла класична політ. економія.

Класична політ. економія зародилась в Англії в кінці 17ст. та у Фр. на початку 18ст.,прийшовши на зміну меркантелізму. Теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Тим самим відбулася зміна в самому предметі політ. економія, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони ек.життя. Саме класична школа, зокрема праці А.Смітта перетворили політ. економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних ек. законів.

Класична школа проголосила принципи ек. свободи та лібералізму. Були противниками протекціонізму. Проблему цінності вони вирішували переважно з позиції трудової теорії.

Основні засади класичної теорії:

1)трудова теорія вартості

2)гедонізм (ек. індивідуалізм)

3)заперечення регулюючої ролі держави

4)космополітизм

5)заперечення будь-якого патерналізму та протекціонізму.

Загальна характеристика і значення класичної політекономії.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюван­ням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу ви­робництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія." Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки. Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були про­тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

На зміну класичній політичній економії, яка мала науко­вий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналі­зом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульга­рної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі за­хисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв'язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс на­зивав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголо­шувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в еконо­мічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість ви­користання практичних рекомендацій західних економістів.

3ахідні еко­номісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвит­ку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відно­сять також усю післярікардіанську політичну економію XIX ст. В останній чверті XIX ст. австрійські, анг­лійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

Виникнення класичної політичної економії в Англії. У.Петті.

Основоположником класичної політичної економії в Англії був Уільям Петті. Спочатку він виступив як меркантиліст, але потім звернувся до проблем оподаткування, визначення оптимального розміру податків. За основу цього визначення він приймає категорію вартості товару. Він вказує що на розміри вартості впливають два чинники: земля і праця. В осн. Вартості лежить праця яка використовує землю і завдяки якій формуються суспільні багатства. Але і земля є фактором вартості.

Він визначає, що зар.плата є ціною праці, отже ціною вкладу землі є рента. Все що залишається після реалізації товару є прибуток. Він визначає, що рента і прибуток за економічним змістом є одне і те саме. Це результат використання факторів виробництва. Тому рента повинна вираховуватись із реалізації вартості на основі такого розрахунку: три покоління землевласників живуть разом 21 рік, тому слід встановити ціну землі, яка дорівнює 21річній ренті і отже, визначати розмір ренти.

Зар.плату Петті визначав як ціну праці, що формується під впливом вартості засобів існування. Вона повинна бути мінімальною, щоб наймані робітники більше працювали. Чим менша зар.плата. тим більший прибуток капіталіста. Із прибутку капіталіст виплачує процент, податки, а інша частина є основою нагромадження та інвестицій. Зростання прибутків означає розширення виробництва, збільшення кількості зайнятих, зростання суми суспільних витрат, а звідси і зростання прибутків.

Як і меркантилісти він вважав, що зростання кількості грошей у країні сприяє її збагаченню. Але не дивлячись на те, що обґрунтував категорію вартості, гроші з вартістю не пов'язував. Не розглядав гроші як форму виробничого капіталу.

Процент називає грошовою рентою. Петті вважає, що процент залежить від розміру ренти та кількості грошей у обігу. Уряд не повинен регулювати процент з метою забезпечення сталих інвестиційних процесів. Широко застосовує статистичний метод.

Петті був перший, хто в осн. сусп. розвитку поклав вартість як самоврегульовуючу силу.

12. Загальні характерні ознаки класичної політичної економії та основні етапи її еволюції.

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб´єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної".

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII — на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Виходячи з класово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали, що на початку XIX ст. відбувся перехід від "класичної" (наукової) до "вульгарної" (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої (Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись "за зовнішню видимість явищ".

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Так, наприклад, відомий дослідник історії економічної думки М. Блауг у своїй знаменитій книзі "Економічна теорія в ретроспективі" відносить до класиків політичної економії "всіх послідовників А. Сміта аж до Дж. С. Мілля і Дж.Е. Кернса.

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Слід зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають різні методологічні підходи до періодизації історії економічних учень; складність та неоднозначність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції; багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII — середина XVIII ст.) — започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) — формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) — розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) — завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Економічні погляди В. Петті:

-вплив меркантилізму, поступове подолання меркантилістських уявлень та ідей

-обгрунтуванн пріоритетності розвитку промисловості як основи високої конкурентоспроможності країни у зовнішній торгівлі

-дослідження мінової вартості

-зведення вартості до грошової форми

-розуміння грошей як важливого стимулу економічного розвитку

Економічні погляди П. Буагільбера

-різка критика меркантилізму, доведення безпідставності й шкідливості протекціонізму

-захист інтересів селянства, обґрунтування пріоритетності с/г виробництва як основи економічного піднесення країни

-дослідження споживчої вартості, речового змісту багатства як суми споживчих вартостей

-ігнорування грошової вартості, дослідження прямого товарообміну

-розуміння грошей (золота, срібла) як чинника порушення природної рівноваги товарного обігу.

Їх об’єднує:

-визначення завданням економічної науки пізнання об’єктивних економічних законів, подібних до законів природи

-перехід від емпіричного, описового методу дослідження до виявлення причинно-наслідкових залежностей

-трактування праці як джерела вартості та багатства

-розуміння багатства як сукупності товарів, створених людською працею

12. Концепція та основні принципи економічного лібералізму.

Лібералізм (liberalis) у перекладі з латинської означає "вільний". Лібералізм в економіці - це сукупність поглядів на функціонування господарства й принципи економічної політики, що відкидають необхідність втручання держави в економічне життя; доктрина, що затверджує, що кращою економічною системою є та, котра забезпечує волю особистої ініціативи господарюючих суб´єктів. Принцип економічного лібералізму laissez-faire (від фр. "дозволь нам робити") виникає у XVIII ст. як вимога економічної волі із боку французької буржуазії. Надалі ідея економічної волі займає центральне місце і знаходить закінчені форми у вивченні класичної та неокласичної шкіл. В XIX ст. лібералізм є офіційною доктриною держав, що встали на шлях промислового розвитку. В основі лібералізму лежать три принципи: недоторканність приватної власності, свобода господарської діяльності, вільна конкуренція. Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, Велика депресія 1929-1933 р. привели до значної концентрації державної влади, все більшій відмові від конкурентного механізму регулювання економічних процесів. У цих умовах як реакція на кризу ліберальних традицій і відбувається становлення нового лібералізму, або неолібералізму, який розвивався в межах неокласики ХХ-го ст., біля витоків якої стояв А. Маршалл. Значне місце в неоліберальній концепції відіграє роль індивіда в економічному процесі. Поняття економічної й політичної свободи нероздільні. Ефективність економічної системи безпосередньо пов´язана зі свободою. Вчення неолібералів повністю дотримується трьох основних принципів лібералізму, але це не однорідний напрямок економічної думки. Трактування й механізм реалізації зазначених принципів у працях неолібералів мають розходження, що є підставою виділити найбільш впливові напрямки усередині самого неолібералізму. Маючи подібні цільові настанови, вони розрізняються методологічними принципами, інструментарієм дослідження, оцінкою окремих феноменів господарського життя та ін. Особливе місце в системі сучасних ліберальних вчень займають західнонімецька й неоавстрійська школи. Через те, що оформилися в міжвоєнний період, вони мають загальні передумови: негативне відношення до практики державного регулювання соціально-економічних процесів; незадоволеність станом економічної науки - невизначеність предмета економічного дослідження, недостатня методологічна база економічного аналізу. Ліберали-ортодокси в умовах активної етатизації виступали за обмеження державної участі й уповали на автоматизм ринку, але не зуміли виробити практичних рекомендацій, що істотно підірвало позиції лібералізму в цілому. Це, у свою чергу, уможливило широкий розвиток теорій, що обґрунтовують необхідність і бажаність державного втручання, що ідейно підтримали прихід до влади тоталітарних режимів. Важливо відзначити, що сучасні ліберали аж ніяк не є прихильниками анархії ринку, глибоко розуміючи сутність змін, що відбулися, в умовах його функціонування. Вони ведуть мову головним чином про сфери й границі державного регулювання. Саме даний аспект, з акцентом на практичну потрібність, стає найважливішим напрямком їх робіт. Важливою особливістю неолібералізму є розробка гносеологічних і методологічних проблем економічної науки, формування нових підходів до розуміння соціально-економічних процесів з виходом за рамки чисто економічної проблематики [31]. В умовах пануючих досить агресивних поглядів неолібералам удалося створити цілісні, самодостатні, не кон´юнктурні альтернативні наукові системи. Незважаючи на наявні розходження в методологічних підходах і висновках, вони не конфліктні, а, навпроти, являють приклад продуктивності ліберальної ідеї, що дозволяє краще усвідомити дійсні проблеми XX ст. і закласти основи для розуміння майбутніх змін.

12. Зародження класичної політичної економії у працях У.Петті і П.Буагільбера.

Класична школа у Франції була започаткована Буагільбером. Основні праці "Міркування про природу багатства грошей і податків”, "Дослідження про рідкість грошей ". Виступає з різкою критикою меркантилізму. Джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво. Проголошує необхідність реформування податкової системи, виступає проти регулювання державою цін на зерно і його експорту. Буагільбер проголосив основні постулати, які стосуються напрямків економ. політ. держави. Він вважає, що економічне зростання країни залежить від розвитку с/г, тому держ. повинна створити умови для вільної дії природних законів: свобода переслідування індивідуального економічного інтересу; свобода ціноутворення; вільна конкуренція; не втручання держави в прив. економ. діяльність.

Відносини між державою і приватною особою мають зводитись до фіксованих податків, тому Буагільбер звертається до проблеми визначення їх розмірів. Вартість яка є основою розподілу визначається як витрати праці. Витрати праці він пропонував вимірювати робочим часом, що витрачений на виробництво певного товару. Але розрізняє індивідуальний і суспільний робочий час. Вартість забезпечує еквівалентний обмін. Буагільбер прив'язував вартість до горшей. В своїй теорії вартості він розрізняє "істинну” вартість в основі якої лежить кількість витраченої праці та ринкову вартість, яка відхиляється від істинної вартості внаслідок руху грошей, що опосередковують обмін. Буагільбер пропонує замінити металеві гроші на паперові, що на його думку дасть можливість повернутися до справедливого обміну.

12. Фізіократизм: загальна характеристика та особливість поглядів.

Фізіократи – це франц. економісти другої половини 18 стол. Їх вчення виникає як опозиція меркантилізму. Вони вважають його нерозумним і неприродним.

Навідміну від меркантилізму фізіократи висунули положення про те, що багатство створ. не у сфері обігу, а в землеробстві і тільки землеробська праця є продуктивною. Тим самим дослідження "джерела багатства " фізіократи переносять із сфери обігу у сферу вир-ва. Це було важливим кроком уперед в аналізі економ. відносин. Однак наукова обмеженість фізіократів полягала в тому що продуктивною сферою вир-ва вважалося лише землеробство.

16. Концепції Ф.Кене та значення його праця “Економічні таблиці”.

Засновником і основним представником фізіократизму був Ф. Кене. Основний його твір це "Економічна таблиця”. Суспільство Кене розглядав як живий організм, якому притаманні два стани: здоровий і хворобливий. Коли сусп. знаходиться в здоровому стані для нього характерною є рівновага. Саме стан рівноваги Кене досліджував в "Економічній таблиці”(екон.процеси і явища розглядав як природні). Основою його ек. вч-ня і фізіократів вцілому є вчення про "чистий продукт” - це надлишок знову створеної вартості товарів над витратами вир-ва. Однак на думку фізіократів чистий продукт створюється лише у землеробстві. Промисловість фізіократи розглядали як "безплідну” сферу, в якій не створ. чистий продукт. Така відмінність обох галузей обумовл. тим, що у с/г порівнчно з промислов. працює земля, природа. Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу, він виділяв в ньому первісні аванси та щорічні аванси у витрати виробництва щорічні входять повністю, а первісні аванси по частинам.Таким чином Кене підійшов до розуміння поділу капіталу з точки зору його відтворення, хар-ра обороту але узагальнених понять основного і оборотного капіталу він не дав. В "Економ таблиці” була зроблена спроба проаналізувати вир-во, як процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного йому суспільства, виділивши такі основні класи, "продуктивний клас”, "клас власників”, "безплідний клас”. Визначивши класову структуру сусп-ва та речовий клас землер. капіталу Кене проаналізував можливості простого відтворення у національному масштабі, економічні зв'язки між названими класами сусп-ва. До Кене відтворення ніким не досліджувалось.

12. Економічні погляди А.Тюрго.

Послідовником фізіократизму був А.Тюрго. Головна його праця "Роздуми про створення й розподіл багатств”. На відміну від Кене, який поділяє суспільство на три класи, Тюрго всередині промислового класу й класу фермерів виділяє підприємців і найманих робітників. Заробітну плату він, як і Кене, визначає мінімумом засобів існування. У Тбрго "чистий продукт”-це результат більшої продуктивності праці робітника в сільському господарстві. Цінність у нього зв'язана з корисністю речі, її здатністю задовольняти потреби. Цінність – "вираження міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань”. Ціна в нього залежить від попиту і пропозиції. Одним із елементів "оцінки”, тобто ціни, є рідкісність речі. Капітал – "нагромаджена цінність”. Нагромадження багатства капіталісти здійснили за рахунок власної ощадливості. Прибуток у Тюрго – це самостійний вид доходу. Прибуток промислового капіталіста й торговця розглядає як "заробітну плату за працю, турботи, ризик”. Процент він трактує як "ціну втрат”, яких зазнає певний час кредитор. Процент – це частина "чистого прибутку”.

18. Вчення А.Сміта та його праця “Дослідження про природу та причини багатства народів”.

А.Сміт(1723-1790) видатний англійський вчений-економіст мануфактурного періоду. У своїй теорії вартості він користується терміном "цінність”. Цінність розглядає у двох значеннях: корисність і можливість придбання інших предметів яку дає володіння даним предметом. Відповідно до цього Сміт розрізняв споживну і мінову вартості. Мінова визначається працею витраченою на вир-во товару. Науковою заслугою Сміта було твердження, що вартість створ. працею незалежно від галузі вир-ва. Сміт розподіляє працю на продуктивну і не продуктивну. Та праця яка має результатом товар є продуктивною. Саме вона створює вартості, є основою для визначення частки кожного виробника у вартості. Непродуктивна праця – це праця у сфері послуг. У суспільному обміні приймає участь лише товар, тому продуктивна праця є основою розподілу багатства. Непродуктивна праця бере участь у перерозподілі створених продуктивною працею багатств. Догма Сміта полягає у тому, що матеріальні затрати минулих періодів він відображає через доходи минулих періодів. За Смітом багатство сусп. є доходи отримані у суспільстві, за певний період завдяки продуктивності праці, тобто Сміт пропонує вимірювати вартість будь-якого товару як суму зар.плати, прибутку і ренти.

19. Вчення Д.Рікардо.

Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці (і не тільки в цій) Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками. Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Отже, розподіл він уважає фактором зростання. Вихідним пунктом дослідження в нього, як і в Сміта, є мінова вартість. Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, потрібної для їх добування. Перше джерело — рідкісність, стосується незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею. Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення «працею, що купується». Не сприймає Рікардо і тлумачення Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Водночас Рікардо заявляє, що на цінність товарів впливає не лише праця, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом. У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він уважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару, а позначаються лише на величині прибутку.

20. Вчення Ж.Б.Сея.

Жан Батіст Сей (1767-1832) народився французькій місті Ліоні у ній купця. Отримавши освіту, достатнє на той час, аби продовжити сімейні підприємницькі традиції, Ж.Б.Сэй вирішив зайнятися самоосвітою, особливо вивченням політичної економії. Для пізнання останньої, з'ясувалося згодом, вирішальне значення він додав «Багатства народів» А.Смита, ідеї якого, з його погляд, заслуговували популяризації для як Франції, і всього человечества.

Однією з його ранніх, але значимих робіт під назвою «Трактат політичної економії, чи просте виклад способу, яким утворюються, розподіляються і споживаються багатства» (1803) була книга, тільки погляд повторявшая і интерпретировавшая ідеї А.Смита. Після цього її видання Ж.Б.Сэй, як та її англійські колеги, продовжував працювати над удосконаленням своєї праці, неодноразово доповнюючи і переробляючи для оновлених виданні, які за його життя мали місце п'ять разів і перетворили цей твір кращий із усіх остальных.

Ж.Б.Сэй аналогічно іншим класикам пояснював конструювання політичної економії на зразок точних наук, таких, наприклад, як фізика. У методологічному плані це означає визнання законів, категорій і теорій, мають універсальне і першочергового значення. Не доводиться це забувати також тому, що, по Сэю, призначення політичної економії всього лише теоретичне і описове. Так було в своєму листі Т.Мальтусу в 1820 р., говорячи про ролі вченого-економіста, він писав: «Ми мають лише сказати суспільству, як і чому такий-то факт є наслідком такого-то іншого. Чи погодиться вона з цим наслідком чи відкине його, цього йому досить, воно знає, що йому робити, але ніяких поучений».

Ж.Б.Сэй здобув собі безсумнівний авторитет смитианца, беззастережно прийнявши принципи свободи ринків, ціноутворення, внутрішньої і до зовнішньої торгівлі (фритредерство), необмеженої вільної конкуренції підприємців зв неприпустимість жодних виявів протекціонізму і звівши цих принципів до рангу абсолюту. У разі ухвалення він віщував людству об'єктивну неможливість ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, тобто. економічних криз. Становище Ж.Б.Сэя про реалізацію суспільного продукту пізніше одержало назву «закону ринків» чи навіть «закону Сэя», і поділяли цей «закон» як стовпи класичної політичної економії Д.Рікардо, Т.Мальтус та інших., а й економісти багатьох інших шкіл економічної думки до початку XX в. Як образно висловився в цьому зв'язку Дж.К.Гэлбрейт, «прийняття чи неухвалення людиною закону Цей до 30-х рр. (XX в. - Я.Я.) основною ознакою, яким економісти відрізнялися, від дураков».

Отже, історія економічних вченні ім'я Ж.Б.Сэя асоціюється, зазвичай, з чином вченого, беззавітно верившего в гармонію інтересів класів суспільства на умовах ринкових економічних плані місто й який проповідував їхнього затвердження принципи смитовской концепції економічного лібералізму, саморегулируемости економіки. Проте можна припустити і те, що «необхідність ясності у викладі іноді примушувала його (Ж.Б.Сэя. — Я.Я.) сковзати поверхнею важливих проблем, замість проникати у глиб їх. У його руках політична економія часто стає занадто простий... Неясність Сміта часто плідна для розуму, а ясність Сэя це не дає йому ніякого стимула».

21. Теорія трьох факторів виробництва.

Ж.Б.Сэй, який вирішив популяризувати вчення А.Смита, увів у науковий обіг так звану теорію трьох головних факторів виробництва, що стали тим не менше однієї з найбільших теорії класичної політичної економії протягом усього ХІХ ст. Суть цієї теорії у тому, що у громадському виробництві взаємодіють три головні чинники — працю, капітал земля. Причому ступінь участі кожного з названих чинників у створенні стоимости

(ціноутворенні) і доходів суспільства обумовлена нібито тим, хто з трьох класів — робочим, капіталістам чи землевласникам — належить відповідний чинник. Звідси, по Сэю, слід, завдяки умовам повного laissez faire досягнуть найефективніший взаємодія цих факторів і між класами стануть гармоничными.

22. “Закон ринків”.

Закон Сея або Закон ринку Сея (інколи: закон ринків, фр. loi des débouches) — економічний принцип, що приписується французькому економісту та підприємцю Жану Батисту Сею(1767—1832), та який стверджує, що пропозиція (або виробництво) породжує попит на продукти виробництва.

Важливим наслідком закону Сея є висновок, що рецесії не виникають через невідповідність попиту або недостатність грошей. Відповідно до нього, виробництво надає виробникам необхідні ресурси щоб споживати те, що вироблено, а відтак, споживання зростатиме коли зростатиме виробництво. З цієї причини, добробут має підвищуватись стимуляцією виробництва, а не споживання. Іншим наслідком закону Сея є те, що збільшення кількості грошей лише породжує інфляцію, адже більший обсяг грошової маси на той самий обсяг продукції не збільшує споживання.

Починаючи з робіт Джона Мейнарда Кейнса, сучасні макроекономісти (особливо прихильники «нового Кейнсіанства») широко погоджуються на думці, що закон Сея застосовний лише у випадку, коли ціни цілком гнучкі. Однак у коротких часових проміжках, коли цінам властива певна міра жорсткості, рецесія може бути породжена спадом сукупного попиту.

Формулювання: Кожен виробник діє не заради того, щоб проявити свою активність, а з метою придбати ті блага, які задовольняють його потреби, тому кожен виробник, у відповідному розумінні, є покупцем власного продукту або пропозиція породжує свій власний попит.

23. Теорія народонаселення і вчення Т. Мальтуса.

 Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834) – священик, професор, відомий вчений, представник англійської класичної політичної економії. Народився поблизу Лондона у сім’ї англійського дворянина. Основні ідеї Т. Мальтуса найшли відображення у таких його найбільш відомих працях як „Дослідження про закон народонаселення” (1798), „Дослідження про наслідки хлібних законів” (1814), „Дослідження про природу і зростання ренти” (1815), „Основи політичної економії” (1820), „Міра цінності” (1823), „Визначення в політичної економії” (1827). Усі праці Т. Мальтуса полемічні, основним його опонентом був Д. Рікардо, який до поглядів Т. Мальтуса ставився скептично.    Вивчаючи демографічні проблеми суспільства, Т. Мальтус заснував і збагатив багато теорій класичної політичної економії. Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення, концепції мальтузіанства.У теорії народонаселення Т. Мальтус заклав ідею залежності добробуту суспільства від чисельності і темпів приросту населення. Вона зводить причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення з темпом приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум.     Теорія народонаселення базується на наступному:    – теорії рівноважного стану;    – закону спадної родючості ґрунтів, що розробив Анн Тюрго;     – біологічного закону розмноження;    – закону спадної віддачі ресурсів, який сам сформулював.

 Згідно теорії рівноважного стану:    – суспільство знаходиться у рівноважному стані, якщо виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідною чисельністю населення;    – при порушенні у суспільстві цієї рівноваги підключаються регулятивні сили природи (хвороби, війни тощо), які повертають його до рівноважного стану. Знаючи про катастрофічні наслідки природного регулювання (злигодні, голод тощо), суспільство може і повинно втручатись і регулювати самий процес зростання народонаселення. Для стримання процесу зростання населення Т. Мальтус пропонував використовувати економічні важелі та різноманітні превентивні заходи – примусові та упереджувальні;     – ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції.

24. Вчення К.Маркса.

Матеріалістична діалектика

Маркс разом з Фрідріхом Енгельсом створив цілісну та послідовну матеріалістичну систему поглядів на світ, історію людства та розвиток суспільства. Ця система поглядів отримала назву марксизм і стала ідеологією марксистського руху. На відміну від ідеалістичної діалектики Геґеля, марксистська діалектика є матеріалістичною. За Марксом не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини. Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії, формулюючи матеріалістичний погляд на історію. Релігію Маркс називав «опієм народу» — явищем, яке виникає на певній (ранній) стадії розвитку людства.

Маркс писав, що соціалізм/комунізм буде найбільш вільним, демократичним та соціальним суспільством. Після соціалістичної революції держава поступово вмирає, виникає комунальне самоуправління, децентралізована поліція, замість підприємств — об'єднання. Кожен працює згідно з його можливостями, а отримує відшкодування згідно зі своїми потребами. Такий суспільний стан вимагає як багатства матеріальних речей, так і людей, які можуть контролювати свої потреби.