Немає народу - немає проблеми

Нікого не здивує те, що найбільш ефективно політичну риторику з історії ХVII-го століття уживають ті, хто займається сучасною зовнішньою політикою. Так, Сергій Самуілов, директор Інституту США та Канади Російської Академії Наук, писав, що український народ не є повноцінним і ніколи не мав незалежної держави, так що і не міг бути примусово приєднаний імперською Москвою (Журнал “США: экономика, политика, идеология”, 1997, №3). Самуілова надихали праці історика ХІХ століття Ніколая Костомарова, який вважав, що росіяни та українці – то дві гілки одного руського народу. “Справжньому науковцю” Костомарову Самуілов протиставляє українського історіографа Михайла Грушевського, якого звинувачує у всіх смертних гріхах, включаючи расизм. Доказами того, що українці як народ мають більше спільного з Росією та Азією, ніж з Європою, Самуілов вважає ті факти, що українці підчас повстання Хмельницького емігрували у Росію, а не в Польщу, а також те, що Хмельницький часто виступав проти поляків у альянсі з кримськими татарами. Він також пише, що “православна Росія врятувала малоросів як російський, словянський та православний етнос від повної асіміляції католицькою Польщею”.

Погляди Самуілова на повстання Хмельницького знаходяться під очевидним впливом не тільки Костомарова, але і “Тез” 1954 року, де сказано, що “російська держава врятувала Україну від підкорення її польською шляхтою та приєднання її до Турецького султанату”. Тільки на відміну від радянських істориків Самуілов не визнає українців самостійною нацією, а повертається до визначення українців як підгрупи російського народу. Оживляючи уявлення ХІХ століття про “єдиний російський народ”, православно-слов’янську солідарність та послуговуючись терміном “воз’єднання”, російські академічні та політичні еліти залишають місце для “воз’єднання” у майбутньому.

Історичні терміни в лещатах ідеології

Що ж пишуть сучасні українські історики про повстання Хмельницького? У незалежній Україні “Тези” 1954 року було швидко відкинуто. Проте напрацювання нової термінології та інтерпретації повстання виявилося нелегким завданням. Можна сказати, що найпростішим шляхом було б повернення до пост-радянської історіографії або запозичення з робіт діаспори. І дійсно, українські історики активно запозичають з так званої “державницької школи” української історіографії у виданні діаспори. Згідно з цією парадигмою, головним результатом повстання було створення Козацької української держави, тобто Хмельницький успішно реалізував державницький проект. Державницька теорія стала популярною в Україні наприкінці 1980-х років та домінувала після досягнення незалежності. Восени 1995 року український уряд спонсорував урочисте святкування 400-ої річниці народження Богдана Хмельницького у його столиці, місті Чигирині. В офіційних промовах Хмельницького шанували як дежавотворця.

Сучасні погляди українських істориків на повстання Хмельницького – це чудернацька суміш дорадянських і радянських поглядів та концепцій діаспори. Так, запозичуючи у істориків з діаспори, українці все ж таки лишаються незадоволеними вживанням деяких термінів, таких як “Хмельниччина” по відношенню до повстання Хмельницького. За словами Юрія Мицика, одного з провідних фахівців з історії цього періоду, термін “Хмельниччина” є неприйнятним завдяки негативним коннотаціям у дискурсі радянського періоду будь-якого руху пов’язаного з прізвищем його лідера. Комуністична влада вживала словотвори від прізвищ українських політичних лідерів, щоб затаврувати будь-який соціальний рух, як це було у випадку з “Петлюрівщиною” та “Бандерівщиною”. Іншою причиною відкидання теміну “Хмельниччина” є небажання пост-Радянських істориків уживати політично нейтральний термін для визначення події, яка відіграла таку велику роль для історіїї України. Пострадянські історики вочевидь шукають терміни та дати, які б відбивали їхнє нове, незалежницьке бачення минулого України.

Пошуки змістовного і політично коректного терміну для повстання Хмельницького, безсумнівно, мають корені у радянській історіографії. Термінологічні дискусії прослідковуються аж до 1920-х років, коли школа українських марксистів під керівництвом Матвія Яворського зазнала поразки від російської школи Михайла Потоцького. На той час інсувало три альтернативних точки зору на повстання Хмельницького: Яворський пропонував термін “Козацька революція”; його студент Володимир Сухино-Хоменко наполягав на визначенні цієї події як буржуазної та національної революції; а Карпенко, учень Покровського, захищав теорію про селянську війну. Згодом Карпенко виявився переможцем у дискусії, оскільки у 1930-ті роки радянських істориків змусили визнати, що саме селяни при підтримці міських трудящих мас були “гегемоном” повстання Хмельницького.

Є й інші паралелі між сучасними українськими та радянськими історіографічними концепціями. Чи свідомо, чи ні деякі сучасні українські історики повторюють те, що говорила офіційна радянська історіографія у 1930-х роках, а саме, що вибір російського протекторату був меншим злом, ніж захоплення України Польщею або Оттоманською імперією. В 1991 році український історик Петро Толочко казав, що Хмельницький відіграв більш значну роль для українського національного відродження, ніж Мазепа, бо якщо взяти до уваги агресивну зовнішню політику, яку проводили у ХVII-му столітті Польща, Турція та Кримський Ханат, а також сумнівні переваги шведського протекторату, то вибір Росії був єдино вірним, адже росіяни, крім усього іншого, є нашими єдиновірцями.