5. Остаточна ліквідація української державності

Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II половині XVIII ст. Перепетії цієї проблеми докладно висвітлені в роботі Г.О. Заславського «Большой юг Украины: территория и население». – Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєння територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 р., який закликав іноземців переселятись до Російської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. переселенцям надавались пільги і запроваджувалось Опікунство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 липня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а замість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1. Єлизаветградську провінцію, яка об’єднувала Новосербію і Новослобідський козачий полк.

2. Єкатерининську провінцію, яка об’єднувала Слов’яносербію і Українську лінію.

3. Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини ІІ. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини України, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії. Першою скасована була Гетьманщина, другою – Слобожанщина (перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер прийшла черга Нової Сербії, Слов’яносербії і Новослобідського полку.

Чергова російсько-турецька війна 1768 – 1774 рр. вимагала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Туреччини, а й подальшого заселення цього краю працездатним населенням. Тому паралельно з депортацією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.

За мирним договором по закінченню війни буд жак і Очаківська область знову віддавались Туреччині і сюди з Добруджі повертались ногаї. А межиріччя Південного Бугу і Дніпра, район Кінбурн, район Мелітополя, межиріччя Дону і Єї в східному Приазов’ї відійшли до Росії.

Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійсь­кою губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січ» була ліквідо­вана, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправ­лені на потреби переселенців у Новоросію, а артиле­рію вивезла російська армія.

У результаті адміністративної реформи 7 листопа­да 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднани­ми землями і Новоросійською губернією, так би мови­ти, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включа­ло в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Ге­нерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого зго­дом змінив граф П. Зубов.

Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське гене­рал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-гу­бернатором Єкатеринославським і Таврійським.

У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, се­ред іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим цент­ром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійсь­кого і Вознесенського генерал-губернатора.

Але в 1796 р. територія цих трьох губерній (за вик­люченням півдня Поділля і низки земель на північно­му сході) знову була об'єднана в Новоросійське гене­рал-губернаторство. Генерал-губернатором став гене­рал-майор Н. Бердяев, з листопада 1797 р. — генерал від інфантерії граф М.Каховський, а вже з 1800 р. по 1803 р. — генерал-аншеф І. Міхельсон.

У 1797 р. генерал-губернаторство складалось з 12 по­вітів: 1. Тираспільського; 2. Ольвіопольського; 3. Хер­сонського; 4. Єлизаветградського; 5. Єкатеринослав­ського; 6. Новомосковського; 7. Павлоградського; 8. Бах-мутського; 9. Маріупольського; 10. Перекопського; 11. Сімферопольського. Окремим анклавом був 12-й Ростовський повіт (центр м. Таганрог), розташований у східному Приазов'ї, який включав землі Війська Чор­номорського. Більшість його складали бувші запорожці. В 90-ті роки Військо також поповнювалось за рахунок переселення донських і поволзьких козаків з району Комишина і Дубовки.

Суцільний масив території перших 11-ти повітів заселявся в основному українцями, при чому найчас­тіше вихідцями з Лівобережжя і рідше з Правобереж­жя. У заселенні краю приймали участь і представни­ки інших етнічних груп. Крім уже згадуваних сербів, болгар та інших вихідців з Балканських країн, влас­ники новостворених маєтків переселяли селян з цент­ральних губерній. А в межиріччі Дністра і Південно­го Бугу розвивалась молдавська колонізація.

У 1787 р. вийшов царський указ, який забезпечу­вав пільгами переселенців-меннонітів з Прусії. У 1787 – 1788 pp. з Данцігу прибула і розселилась у Криму і в нижній течії Дніпра, де вже були німецькі і шведські поселення, група німців-колоністів чисельністю понад 900 осіб. Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобе­режжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загального чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів. Незважаючи на те, що менноніти розмовляли на нижньонімецькому діалекті, а мовою діловодства у них була літературна німецька мова, вони зберегли свою етнічну (голландську) самосві­домість і не змішувались з іншими вихідцями з Німеччини.

У цілому, проблемами колоністів-іноземців з 1797 р. займалась Експедиція державного опікунства і сільського господарювання. Однак масштаби заселення і участь у ньому іноземців стали вимагати створення регіо­нальних органів, які вирішували проблеми колонізації. І в квітні 1800 р. була створена в Єкатеринославі Кон­тора опікунства Новоросійських іноземних поселенців, яка знаходилась в розпорядженні Міністерства внут­рішніх справ. В тому ж році була створена спеціальна канцелярія Одеського оселення іноземних поселенців. Інтенсивна колонізація супроводжувалась заснуван­ням нових міст.

У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центре^ намісництва. У ньому незабаром постали ряди крам­ниць, будинки адміністрації, передбачалося заснува­ти університет та музичну академію.

На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникли Херсон, Миколаїв, Одеса та інші міста. Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним у 1778 р. на місці російського укріплення Олександрівського шанцю, зруйнованого турками. У Херсоні був відкритий ли­варний завод, який виливав гармата для воєнно-морсь­кого флоту. На верфах міста будували воєнні і торго­вельні кораблі. Херсон був головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи.

Після зруйнування Запорізької Січі на місці су­часного Миколаєва було засновано хутір, який потім спалили турки. У 1789 р. тут було закладено місто Миколаїв, назване на честь св. Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівним центром, на його верфах бу­дували кораблі різного призначення — воєнні, торго­вельні, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат.

Місто Одеса було засновано в 1794 р. Будівництво порту, гавані і міста здійснювалось за проектом Ф. Де-волана, під загальним керівництвом адмірала Й. Де­рибаса. Спочатку місто називалось Хаджи-бей, за ім'ям татарської фортеці. У 1795 р. його перейменували на Одесу від назви стародавньої грецької колонії Одесос, яка буцімто була колись на березі Тилігульського ли­ману. Насправді ж ця колонія існувала в Болгарії, в рай­оні міста Варна.

Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок. І все ж Одеса засе­лялась слабо: у 1793 р. в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а в 1799 р. — уже 573 особи обох статей. За перші 25 років свого існування торговий оборот в Одесі збільшився майже в 12 разів, тоді як у Російській імперії — тільки в 2,4 рази. В Одесі з часом зконцен-трувалась торгівля хлібом з іноземними державами.

«Одеса не мала дитинства», — сказав А.О. Скаль-ковський. Тобто Одеса зразу отримала населення, більш ніж наполовину матеріально забезпечене. Залишилась з тих часів пісня, яку співали відверті і прості ук­раїнські селяни, яким удавалось побувати в Одесі.

3 самого початку в місті з'являється інтелігенція, більшість якої почуває себе тут як удома, з усієї сили працює на рідне для неї місто. Ні про який політич­ний сепаратизм не було й мови.

Загроза перебуванню Півдня в складі Росії знову виникла в 1787-1791 pp. під час чергової російсько-турецької війни. На війну було мобілізовано значну кількість нових переселенців. Через це знизились тем­пи господарського освоєння і розвитку Північного При­чорномор'я. Перемігши, Росія отримала Очаківську об­ласть. І як завжди, після переможної війни, коли народ чекав на покращення свого життя з боку властей за активну участь у війні, продовжувалися зазіхання на особисту свободу селян і козаків. Переселенців при­кріплювали до землі і забороняли вільно переходити до іншого хазяїна. При цьому дедалі частіше згадува­ли норми Литовського статуту.

Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міща­ни, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріп­лювались і охоронялись законом власність і майно, як рухоме, так і нерухоме.

Ці та решта змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України пе­ретворилась з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.