Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тема 5. Гетьманщина у складі Російської імперії...doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
21.11.2019
Размер:
193.54 Кб
Скачать

38

Тема 5. Гетьманщина у складі Російської імперії. Остаточна ліквідація української державності.

  1. Характеристика Гетьманщини кінця XVII – початку XVIII ст.

  2. Український гетьман І. Мазепа. Українсько-шведська угода початку XVIII ст. Пилип Орлик та його Конституція.

  3. Посилення антиукраїнської політики царя Петра І за гетьманування І. Скоропадсього.

  4. Створення Малоросійської колегії. Гетьманування П. Полуботка, Д. Апостола, К. Розумовського.

  5. Остаточна ліквідація української державності.

  1. Характеристика Гетьманщини кінця XVII – початку XVIII ст.

У кінці XVII – на початку XVIIІ ст. центр політичного і духовного життя України зосереджується на Лівобережжі. Українці називали його Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. Після Б. Хмельницького ще зберігалися чіткі ознаки державності – виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо. У Гетьманщині існувала своя система адміністративно-територіального розподілу (сотенно-полкова), до якої входили 10 полків (Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський). Це був густозаселений край з розвинутою економікою. На той час на Лівобережжі вже було 11 великих міст, 126 містечок та 1800 сіл, в яких проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) користувалися магдебурзьким правом. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство та міщанство. Панівною верствою була козацька старшина та українська шляхта.

Громадська війна в Україні скінчилася з підписанням «Вічного миру» 1686 р. та обранням Івана Мазепи у 1687 р. на посаду гетьмана.

  1. Український гетьман і. Мазепа. Українсько-шведська угода початку XVIII ст. Пилип Орлик та його Конституція.

Іван Степанович Мазепа народився 20 березня 1639 року в селі Мазепинці Білоцерківського замкового округу Київського воєводства. Його батько, замковий шляхтич Степан - Адам Мазепа - Колединський, в 1648 р. підтримав повстання Богдана Хмельницького і невдовзі став білоцерківським міським отаманом. Після смерті Хмельницького Мазепа — старший прихилився до нового гетьмана - Івана Виговського, який розірвав договір свого попередника з Москвою та проводив політику зближення з Річчю Посполитою. Мати Мазепи, Марина Мокіївна, коли овдовіла, прийняла жіноцький постриг у Вознесенівському монастирі у Києві, а з 1686 по 1707 рік була ігуменею цією обителі. До останніх днів вона зберігала свій вплив на сина і спромоглася виховати в нього цінителя православної старовини і мецената, рівного якому Україна не знада впродовж декількох століть.

Путь Івана Мазепи був звичним для українського шляхтича. Освіту він отримав у Київ - Могилянській колегії та Краківській академії. Дякуючи близькості батька до впливових осіб Варшави, які лобіювали інтереси реєстрових козаків при дворі Яна Казимира Вази, в 1657р. молодого шляхтича прийняли на службу одним з королівських пажів. Потім його за рахунок казни відрядили вивчати воєнну справу до Голландії; потім були "студії" у Германії, Італії, Франції. Завершивши освіту, Мазепа знов служив при дворі, виконуючи різноманітні доручення, які, в основному. Були пов'язані з його рідним краєм. Він став учасником посольств до гетьманів Івана Виговського (1659), Юрія Хмельницького(іббО), Павла Тетері (1663), приймав участь у переговорах з послами кримського хана. Можливо, у зв'язку зі смертю батька, яка сталася після 1665р., Мазепа залишив придворну службу і повернувся до України.

Після численних наполягань матері Іван Мазепа одружився з дочкою полковника Семена Половця, одного із сподвижників Богдана Хмельницького. Завдяки вигідному шлюбу Мазепа невдовзі досягнув рангу генерального осавула при гетьмані Іванові Дорошенку. Йому були доручені найважливіші дипломатичні місії до турецького султана і кримського хана. В 1674 р. під час чергової поїздки до Криму, посольство було перестрінуто прибічниками лівобережного гетьмана Самойловича. За легендою. Мазепа вже був приречений на страту, але так вразив запоріжців своєю красномовністю, що кошовий отаман Іван Сірко наказав відпустити в'язня і сказав, що колись він стане у пригоді Батьківщині. Але, ймовірніше. Мазепа добровільно перейшов на сторону Самойловича, тим самим забезпечивши собі сходження службовою щаблиною. У 1674 р. перехід з Правобережної України до Лівобережної був явищем досить масовим: козацтво все більше розчаровувалось в політичних можливостях Дорошенка. Отримавши раніше європейську освіту, досвідчений у стратегії та придворному етикеті, Мазепа невдовзі став вихователем дітей Самойловича. Його кар'єра розвивалась настільки ж стрімко, як і раніше: до 1682 р. він став генеральним осавулом, тільки вже Війська Запорізького. Мазепа як і раніше виконував дипломатичні місії, хоча головним зовнішньополітичним орієнтиром для Лівобережжя були не Терція і Крим, а Москва.

Найскладнішим питанням в історії України є відносини І. Мазепи зі Швецією, спроба домогтися незалежності України на початку XVIII ст. Тому відношення до цього питання істориків і українських громадян неоднозначне. Розпочалося все з початком Північної війни.

1700 рік став переломним для України. Північна війна, до якої Петро 1 втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники -Саксонія, Данія, Польша, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбережжя Балтики.

Восени 1707 року гетьмані І. Мазепа опинився перед необхідністю вибору – надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і насторїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польшею (в особі С. Лещинського) і союзу з Карлом XII проти Москви. Ще 1706 року полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана: «Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі», та зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну.

Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещінським. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польщою залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз з Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка б не погодилась на незалежність України.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П.Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа – довічним князем, або гетьманом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла XII, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царським військами. Гатьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом XII, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу з Карлом XII змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 року. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, - допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її «самовладність», що у війні Україна дотримуватимется збройного нейтралітету, а після війни залишиться «при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають». Договір передбачав, що «Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння... Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди».

І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії і насильства щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім»я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити «зрадникові» Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з»єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами.

А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у «зраді», а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.

Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року. Взимку Карлові XII вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини. Другим успіхом Карла XII і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і з»єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цивільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши стратегічно важливими пунктами (внаслідок чого від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Кардові XII й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку на стратегічну.

Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро 1 виявив себе добрим полководцем. А Карл XII не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл XII доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капіталювала. Карл XII з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях.

6 липня 1709 року Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин. Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл XII чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі з Московою.

Ім'я Пилипа Орлика не дуже добре відоме широкій громадськості сучасної України, хоча за кордоном постать українського гетьмана-емігранта була знана не тільки науковцям. Протягом багатьох десятиріч друкувалися праці про нього, його твори публікувалися у Швеції, Польщі, Франції, Німеччині, Канаді, але вони були недоступні читачам України. Ті кілька рядків, які можна було зустріти в деяких радянських енциклопедіях, повідомляли, головним чином, що Орлик – прибічник Мазепи. Факти його біографії подавали перекручено.

Пилип Орлик походив із чеської знаті. Корені його родоводу сягають далеко в минулі століття. Барони Орлики жили в Чехії, Моравії, на Шльонську. Під час гуситських воєн і пізніше окремі представники цього старого баронського роду вимандрували з Чеського королівства. У Пруссії вони ввійшли до складу німецької аристократії. Інша парость подалася до Польщі, а потім опинилася в Литві. Вона й дала світові гетьмана України, якому судилося гетьманувати за її межами, в еміграції.

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 р. у селі Косуті Ошлянського повіту на Віленщині (Литва). Батько його — Степан Орлик, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинув на 51 році життя під Хотином у грудні 1673 p., коли його синові ледве минув рік. Мати маленького Пилипа — Ірина з православного роду Малаховських охрестила сина за православним обрядом.

Спочатку хлопець навчався в школі десь поблизу рідного села. У молоді літа перебрався в Україну й навіки пов'язав свою долю з новою Батьківщиною. Тут вступив до Києво-Могилянської колегії, яка згодом дістала статут академії. На юнака непересічних здібностей і великої жаги до науки звернув увагу славетний професор Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі. Спудей Орлик, маючи чутливу і вразливу вдачу, схильну до високих почуттів, усією душею прихилився до улюбленого вчителя й усе життя зберігав до нього великий пієтет.

В академії Пилип Орлик виявляв особливий інтерес до філософсько-богословських проблем і, як переважна більшість спудеїв, добре оволодів латинською мовою, а також барокковим пишним красномовним стилем. Навчився в логічній, ясній, прозорій формі складати листи, меморіали, звернення, маніфести. Він безсумнівно був обдарований від Бога письменницьким хистом. Закінчивши студії в Києво-Могилянській академії, Пилип Орлик у 1692 p., мабуть за протекцією Стефана Яворського, одержав посаду писаря Київської консисторії. За рукою цього ж протектора Орлик опиняється в Генеральній Військовій канцелярії, яка була вищим виконавчим органом управління на Гетьманщині. Тут він робить швидку й видатну кар'єру. Почавши з молодшого писаря, згодом займає поважну посаду старшого військового канцеляриста. Пилип Орлик досягнув службових висот завдяки своїм талантам. Він не мав в Україні родових коренів, що в той час у середовищі старшини вже було неабияким важелем для просування по щаблях службової кар'єри. Щоправда, одруження 23 листопада 1698 р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика – Анною – дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини.

Вирішальну роль і в кар'єрі, і в житті Пилипа Орлика відіграв гетьман України Іван Мазепа, котрий для здійснення своєї державної програми шукав здібних співробітників і помічників, яким можна було б довіритися. Він не міг не помітити Пилипа Орлика з його розумною головою, доброю освітою, літературними здібностями, шляхетною душею, ентузіазмом і неймовірною працездатністю.

У 1702 р. Пилип Орлик дістає призначення до уряду генерального писаря, який був найвпливовішим у Раді правлячої генеральної старшини, своєрідному кабінеті міністрів при гетьмані. Уряд генерального писаря за його значенням і функціями можна прирівняти до міністерства внутрішніх справ і зовнішніх зносин. За Богдана Хмельницького уряд генерального писаря обіймав Іван Виговський, який став наступником великого гетьмана. Попередником Пилипа Орлика на посаді генерального писаря за гетьмана Мазепи довгі роки був один із най-багатших і найвпливовіших старшин Василь Кочубей.

Пилип Орлик одержав чималі володіння на ранг генерального писаря в Гадяцькій сотні. Жінка принесла йому в посаг села на Стародубщині, Чернігівщині й Полтавщині. Отже, генеральний писар Пилип Орлик був заможним «державцем», тобто володів досить значними маетностями й землями. Але він ніколи не виявляв жадоби до наживи та багатства, не був визискувачем, не утискував і не гнобив своїх селян.

Збереглося документальне свідчення, що коли за наказом Петра Т всі маєтності Мазепи та його прибічників-мазепинців були конфісковані, село Домишлине Сосниць-кого повіту, яке належало Орликові, потрапило у володіння шляхтича Полоницького, котрий кривдив селян. І вони неоднорозово із жалем згадували свого колишнього державника Орлика, за якого не несли жодних тягарів і не виконували жодних повинностей, а тільки виплачували чинш і натуральну данину.

Не вагаючися поставив на карту Пилип Орлик набутий ним матеріальний достаток (і втратив його) заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Більше того, ризикуючи своїм життям, родиною, він залишався вірним цій ідеї й зберігав відданість гетьману під час найтяжчих випробувань і найтрагічніших подій, коли однодумці й прибічники Мазепи кидали його й просили милості та вибачення в царя.

Пилип Орлик до глибини душі пройнявся ідеєю Мазепи. Водночас Орлику імпонувала сама особистість Мазепи, його винятковий розум, ерудиція, інтелігентність, витончена духовність, різноманітний досвід. Для молодого канцеляриста, а потім і генерального писаря гетьман завжди залишався вчителем. Написаний Орликом у 1695 р. панегірик на честь Мазепи не був даниною моді часів бароко, коли в панегіриках вихваляли можновладців. Це був щирий вислів відданості й пошани до Івана Мазепи. Ставши гетьманом України в еміграції, й на схилі свого життя Орлик завжди зберігав пам'ять про Мазепу як про великого українського патріота, людину виняткових здібностей.

Тривалий час гетьман не втаємничував генерального писаря ні у свою ідею, яку він виношував два десятиліття, ні у свій намір її реалізації на початку Північної війни — звільнення України від деспотичного панування московського самодержавства за допомогою союзу зі Швецією. Мазепа, як уже зазначалося, взагалі абсолютно від усіх приховував свої задуми й діяв у глибокій конспірації. Передчасне їх викриття мало б наслідком смертельну загрозу, загибель усієї справи.

Довго придивлявся Мазепа до Орлика, випробував міру його стійкості й відданості. Відкривши йому свої плани 16 жовтня 1708 p., Мазепа пояснив Орлику причину попередньої стриманості. У листі до Стефана Яворського генеральний писар дуже виразно і яскраво описав цю драматичну сцену, навів текст промови Мазепи: «Досі я не посмів передучасно виявляти тобі свого наміру та тайни, яку ти відкрив учора випадково, не тому, щоби я мав який-небудь сумнів щодо твоєї вірності для себе — адже ніколи не зможу про твою чесність і подумати, щоб ти за таку мою ласку для себе, любов і добродійства відплачував мені невдячністю і став зрадником. Проте, зваживши, що хоча ти розумний, з чистою совістю, все ж молодий і у таких обставинах не маєш повного досвіду, боявся я, щоби ти у розмові з різними російськими та нашими старшинами, чи то довірочно, чи з необережності не вимовився перед ким з тим секретом і тим самим мене і себе не погубив. Тому, що тепер не можна було затаїти цієї тайни, то Всевишнього взиваю на свідка і присягаю». І далі гетьман доводить, що він задумав таку справу не заради користі для себе, почестей або збагачення, а для загального добра своєї Батьківщини — бідної України, щоб козаки з жінками і дітьми від москалів, ані шведів не загинули.

Мазепа сам присягнув на хресті й велів зробити це Орликові. Взаємною присягою вони скріпили вірність ідеї незалежності України й спільність дій на її визволення, об'єднавши українські збройні сили зі шведськими.

Серед гетьманів України його постать виділяється не лише тим, що свою гетьманську діяльність він мусив здійснювати за межами України, а й тим, що Пилипу Орлику належить авторство першої в Європі державної конституції. Відомий вітчизняний історик Б. Крупницький зазначав, що, «безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виткана незалежна й соборна Україна... Його енергійна, вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв'язки з Європою. Ці традиції, хоч і запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматися над долею своєї батьківщини».

«Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровським, були прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською Конституцією в сучасному її розумінні.

Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об'єднані у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко схематично викладено "Історію Війська Запорозького і всього руського народу", яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини - Київської Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції - проголошення незалежності України від Польши та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ'я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків, що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків - "людей убогих", точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу. Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу. Проте слово "конституція", що вжите у назві, ще не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей документ конституцією у сучасному розумінні.

Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади кабінета Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

Конституція Пилипа Орлика "Правовий уклад та конституція відносно прав і вольностей Війська Запорізького

Дата

Автори конституції

Історична ситуація

Основні положення конституції

1710 – 1712 рр.

П. Орлик

А. Войнаровський

Г. Герцик

К. Гордієнко

Л. Горленко

Після Полтавської! битви частина українського козацтва опинилась в еміграції, на землях Туреччини. У травні 1710р. в Бендерах шляхта проголосила П. Орлика гетьманом. Був визнаний лише шведським королем Карлом XII

Передбачалося створення незалежної української держави в межах, передбачений зборівським мирним договором 1649р. Державна влада мала бути поділена на законодавчу(Генеральна рада), виконавчу(гетьман) і судову(Генеральний суд). Визнання права міст на

самоврядування. Соціальна допомога малоимущим.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.