3. Спільні політики єс.

Спільна зовнішня та безпекова політика єс

Цілі спільної зовнішньої та безпекової політики, визначені в Амстердамському договорі, такі: оберігати спільні цінності, засадничі інтереси, взаємозалежність та єдність Союзу; зміцнювати безпеку Союзу всіма можли­вими засобами; зберігати мир і зміцнювати міжнародну безпеку; розвивати міжнародну співпрацю; зміцнювати демократію та сприяти дотриманню принципів верховенства права, поваги до прав і основних свобод людини.

Реалізація цілей Союзу в СЗБП здійснюється за допомогою різноманітних засобів: шляхом визначення принципів і загальних настанов для спільної зов­нішньої та безпекової політики; вироблення спільних стратегій; запровадження спільних дій і позицій; посилення систематичної співпраці країн Союзу в про­цесі реалізації політики.

Сільськогосподарська політика європейського союзу

метою ССП є: за підтримки техніч­ного прогресу підвищення продуктивності сільського господарства та забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва і оптимального використання виробничих чинників, в першу чергу, робочої сили; таким чином забезпечення відповідного життєвого рівня працівників цієї сфери виробництва, найперше, під­вищення індивідуальних доходів сільськогосподарських працівників; стабілізація ринку; забезпечення безперебійного постачання; забез­печення споживачів продуктами за розумними цінами.

ССП опирається на три головні принципи:

1. Спільний сільськогосподарський ринок, в межах якого забезпе­чено вільне пересування сільськогосподарських продуктів.

2. Надання переваг (підтримка) сільськогосподарської продукції з країн ЄС перед с/г продукцією, що походить з третіх країн.

3. Солідарність фінансування, тобто фінансування з бюджету ЄЕС.

Головним інструментом досягнення цілей ССП є спільне регулюван­ня сільськогосподарського ринку, яке може набирати таких форм:

• спільні правила конкуренції;

• обов'язкова координація чітких національних систем регулювання ринку;

• європейське (комунітарне) регулювання, організація ринку.

На практиці друга форма регулювання практично не застосовується. Спільні правила конкуренції використовуються лише певною мірою; наприклад, якщо йдеться про стандарти якості певної продукції. Найпрактичнішою є третя форма - комунітарні системи регулюван­ня (організації) ринку, котрі завжди попередньо окреслюють певний сільськогосподарський продукт.

Політика щодо рибальства

Політика щодо рибальства, яка за Римським договором спочатку була частиною спільної сільськогосподарської політики (оскільки однако­вими були підходи до продуктів рибальства, рослинництва та тваринництва), у 1983 році стала цілком автономною.

Ринок продуктів рибальства подібний до ринку сільськогосподарських товарів. Організація ринку та структурна політика щодо рибальства бу­ли частиною спільної сільськогосподарської політики. Однак існує істотна різниця між продукцією рослинництва й тваринництва, з одного боку, та про­дукцією рибальства — з іншого. Тоді як два перші види продукції перебувають у межах встановлених людиною кордонів, рибні ресурси перебувають в іншій ситу­ації. (Тобто не можна прослідкувати де знаходиться риба) Відповідно, існують проблеми рибних ресурсів, які просто не можуть постати в галузях рослинництва та тваринництва. Це є першою причиною потреби в спеціальній спільній політиці щодо риболовецької продукції.

Друге обгрунтування запровадження спільної політики щодо рибальства зумовлене специфікою самого сектору. Від 1956 до 1965 року світові вилови риби зросли на 50%. В часи переви­робництва існувала потреба в запровадженні допомоги на зберігання продукції, експортних субсидій та імпортних обмежень. З іншого боку, в часи дефіциту потрібно було регулювати та проводити моніторинг рибальства, аби в морях, де держави-члени ловлять рибу, не зникли рибні ресурси.

Коли наприкінці 1970-х років відбулася імплементація актів ООН про 200-мильну зону охорони рибних ресурсів, це стало яскравою ілюстрацією потреби в спільній політиці щодо збереження цих ресурсів Спільноти. Принцип вільного доступу до зон рибальства держав-членів був внесений у Регламент про запровадження структурної політики щодо рибальства, ухвалений 1970 року¹. 1970 рік був роком початку проведення переговорів щодо вступу до Спільноти Сполученого Королівства, Ірландії, Данії та Норвегії — основних риболовецьких держав, чиї обсяги вилову риби вдвічі перевищували відповідні показники шістьох держав-засновниць.

Отже, принцип рівного доступу до зон рибальства став частиною "acquis communautaire" (правового доробку Спільноти), що його повинні були прийняти держави-кандидати на вступ до Спільноти. Хоча під час проведення переговорів ці держави й намагалися скасувати правило рівного доступу, їм вдалося лише відкласти момент його повноцінного застосування.