Імплементація міжнародно-правових норм у національний правопорядок як воля держави

Головна відповідальність по забезпеченню ефективної реалізації норм міжнародного права покладається на держави. Але сам факт участі тієї чи іншої держави у міжнародних угодах зовсім не означає, що усі їх положення будуть автоматично застосовуватися. Необхідно застосування заходів по імлпементації норм міжнародного права на національному рівні. Вельми актуальною проблемою сьогодення є захист прав людини та громадянина.

Законодавством України визнано пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права. Міжнародний договір стає нормою внутрішнього права в результаті трансформації, або інкорпорації чи шляхом відсилання. Трансформація — це введення норми міжнародного права у внутрішньодержавну правову систему в результаті здійснення певних процесуальних дій (курсив власний – Я.М.). Інакше цю процедуру ще іменують імплементацією норм міжнародного права, хоча імплементацію слід розуміти ще й у широкому значенні як процедуру реалізації норм міжнародного права у національному праві. Інкорпорація – це введення норми міжнародного права у внутрішнє право шляхом видання внутрішньодержавного правового акта, що відтворює норму міжнародного права (курсив власний – Я.М.). При відсиланні в національ­ному законодавстві відсутня відповідна норма, а її реалізація здійснюється на підставі відсилання до міжнародно-правового акта, де така норма є. Іноді ці процедури об'єднують і називають дуалістичною моделлю системи, при якій міжнародний договір спеціальною нормою вводиться у внутрішньодержавне право, або моністичною, — коли така норма не вимагається і міжнародний договір безпосередньо вводиться у національне право.¹²

У доктрині міжнародного права загалом існує єдиний підхід до визначення характеристики дефініції національної імплементації норм міжнародного права. В цьому відношенні, як представляється, методологічний характер має дефініція, надана П.М. Рабіновічем і Н.М. Радановічем, які під такою імплементацією розуміють процес юридичного опосередкування реалізації норм міжнародного права на території держави, здійснюваний шляхом не тільки правотворчої і організаційно-виконавчої діяльності, але і правозастосовчої і правотлумачної діяльності державних органів. Більш того, вони роблять акцент на тому, що терміном «національна імплементація» в цьому випадку визначається діяльність по реалізації міжнародно-правових зобов'язань не лише держави, але й інших суб'єктів. Таке розширення вони правомірно обгрунтовують, виходячи з особливостей національної імплементації міжнародних договорів з прав людини, в процес якої вступають фізичні особи.¹³

З другої половини 90-х років, набуває актуальності проблема гармонізації законодавства України з правовими системами держав-членів Європейського Союзу. Основними стадіями цього процесу були: її Угода про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом (1994 р.), вступ до Ради Європи (1995 р.), конституційне закріплення положень щодо співвідношення міжнародного та національного права (1996 р.), ратифікація Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1997 р.).

Зазначений процес цілком природно опосередковується створенням спеціальних органів, установ та прийняттям низки спеціальних нормативних актів (одним з останніх є Указ Президента України від 11 червня 1998 р. «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу»). Це дає підстави констатувати, що у системі права України формується новий структурний підрозділ — міжгалузевий інститут імплементації норм міжнародного права.¹⁴

Концепція імплементації норм міжнародного права найповніше відбита у праці вітчизняного вченого А. С. Гавердовського «Імплементація норм міжнародного права» і заслуговує особливої уваги.

Імплементація норм міжнародного права — це цілеспрямована організаційно-правова діяльність держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до міжнародного права зобов'язань (курсив власний – Я.М.). У разі реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, в реальні дії юридичних осіб та громадян, які перебувають під державною юрисдикцією. Як основний інструмент функціональної регламентації діяльності підвладних їй органів щодо імплементації приписів норм міжнародного права держава використовує своє національне право. Сукупність правових заходів, які здійснюються з метою імплементації міжнародно-правових норм, слід розглядати як невід'ємну частину, первинну стадію загального процесу імплементації норм міжнародного права, сутність якої полягає не в трансформації міжнародно-правових норм у норми національного права, а як процес сприйняття (рецепції) національним правом правил міжнародних договорів. А тому, звідси В.Х.Ярмакі не без підстав розрізняє два основні види рецепції: загальну і часткову. Загальною рецепцією позначається закріплення в конституціях держав настанови про те, що міжнародні договори є частиною національного права. Часткова (індивідуальна) рецепція національним законодавством правил міжнародних договорів може відбуватися у формах інкорпорації, трансформації та конкретного відсилання.¹⁵

За інкорпорації до національних систем права вводяться норми, зовнішньо цілком ідентичні з нормами відповідного міжнародно-правового акта. В більшості випадків зазначений міжнародно-правовий акт цілком зберігає свою форму, в тому числі й найменування, хоч і виступає у внутрішньодержавній сфері вже як закон.

Трансформація, на думку А. С. Гавердовського, на відміну від інкорпорації, є якісно іншою, більш глибокою правовою дією, пов'язаною не лише з відтворенням, а й з переробкою норм певного міжнародного договору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпорації, є не тільки доповнення чинного національного права, а й зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди. Акти ратифікації та опублікування не є актами трансформації міжнародно-правових норм у норми національного права. Трансформаційні акти не приймаються також при укладанні так званих самовиконуваних договорів, імплементація яких обмежується тільки дотриманням їхніх правил.¹⁶