108. Стратегії виживання (інерційні стратегії) економічного розвитку

Стратегія виживання або стратегія інерційного розвитку – це пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.

Інерційно-ринкова стратегія ґрунтується на ідеології неолібералізму та ринкового фундаменталізму,покладається на всемогутність ринку при пасивній ролі держави, яка відмовилися від виконання своєї стратегічно-інноваційної функції, на подальше відкриття економіки для ТНК, які використовують країну як джерело енерго-сировинних ресурсів і ринок збуту своєї продукції . Наслідком такої стратегії буде відкочування країни на периферію світового науково-технологічного і економічного прогресу, подальша втрата конкурентоспроможності економіки та її підпорядкування домінуючим країнам і ТНК, нові лиха для більшості населення, виснаженого попередніми експериментами, зростаюча загроза втрати самостійності країни, посилиться загроза соціальних конфліктів і політичних потрясінь.

Інерційно-ринкова стратегія виходить з наступних основних положень. 1. Вирішальна роль ринку в соціально-економічному розвитку країни, оскільки тільки ринкові механізми, вільна конкуренція здатні відібрати найбільш конкурентоспроможні товари і послуги, життєздатні підприємницькі сили. Тому необхідно продовжити курс на витіснення держави з економіки, скорочення його соціальної функції. 2. Довгостроковими орієнтирами у розвитку економіки є зниження інфляції всіма можливими засобами, подальша приватизація державної власності, зменшення частки держбюджету в ВВП, скорочення державної підтримки інвестицій та інновацій, науки, освіти та культури, малозабезпечених верств населення. 3. Збільшення відкритості економіки, створення сприятливих умов для діяльності іноземного капіталу в національній економіці, орієнтація на Захід у зовнішньоекономічних зв'язках, усунення перешкод для підпорядкування ТНК і компрадорської капіталу ряду галузей економіки в розрахунку на те, що це підвищить їх конкурентоспроможність. 4. Відмова від стратегії прориву через побоювання, що це може спричинити помилки і зажадає підвищення активності держави, надія на еволюцію, відторгнення стратегічного й індикативного планування. Неминучим наслідком такої стратегії будуть невисокі темпи економічного зростання і деградація структури економіки, згортання науково-технічного та інноваційного потенціалу.

109.Стратегії держави в умовах глобалізації.

На сьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємопов’язані з глобальними детермінантами успіху національних економік — інтелектуалізацією із здатністю до постійних інновацій, соціалізацією з пріоритетом якомога повнішого самовиразу особистості, екологізацією виробництв і середовища життєдіяльності. Всі національні економіки є перехідними з огляду на формування контурів майбутньої світогосподарської структури.

Переважно кількісні відмінності між «центром» і «периферією», «північчю» й «півднем», «заходом» і «сходом» виглядатимуть примітивними і малозначущими у порівнянні з можливими принципово новими якісними відмінностями. Нівелювати їх може лише нова хвиля науково-технологічного процесу, для чого необхідні консолідовані у глобальному масштабі надзусилля.

У дослідженні проблем і особливо перспектив глобалізації важливо уникнути «позитивної ейфорії» стосовно цікавої з багатьох точок зору архітектури майбутнього, розуміючи, що навіть успадкованих проблем (забруднення навколишнього середовища, виснаження життєво важливих природних ресурсів, бідність і зростаючий розрив між країнами в «якості життя» і охорони здоров’я тощо), нові суб’єкти вирішити не спроможні, як це не змогли зробити транснаціональні корпорації. Більше того, превалювання масової матеріально-споживчої мотивації (державної, міждержавної, корпоративної, особистої) вивільняє загрозливі для розвитку людської цивілізації морально-етичні ніші. Універсальний у планетарному масштабі характер має і духовна деградація, спричинена багато в чому «вестернізацією» країн і цілих регіонів світу, котрі традиційно базувались на інших, якісно відмінних, наприклад, від американських, культурних цінностях. Багато з того, що Дж. Сорос у своїй новій книзі назвав «кризою глобального капіталізму» академік Ю. Пахомов ще раніше трактував як прояви цивілізаційної кризи.