24. Державна економічна внутрішня та зовнішня політика і міжнародні економічні стратегії.

Міжнародна економічна стратегія - формування і реалізація довгострокової ек-ї політики, спрямованої на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях.

Важливим напрямом, складовою національних міжнародних стратегій є зовнішньоекономічна політика, яка безпосередньо залучає країну до глобальних мжн економічних відносин.

Дер­жа­в­не ре­г-я зовн-ек діяльності є об'­єк­ти­в­ною не­об­хід­ні­с­тю. Та­ке ре­гу­лю­ван­ня спря­мо­ва­не на за­без­пе­чен­ня за­хи­с­ту ін­те­ре­сів кра­ї­ни та су­б'єк­тів її зо­в­ні­ш­ньо­еко­но­мі­ч­ної ді­я­ль­но­с­ті, ство­рен­ня для остан­ніх рі­в­них мо­ж­ли­во­с­тей роз­ви­ва­ти всі ви­ди під­при­єм­ни­ць­кої ді­я­ль­но­с­ті та на­пря­ми ви­ко­ри­с­тан­ня до­хо­дів і здій­с­нен­ня ін­ве­с­ти­цій, на роз­ви­ток кон­ку­ре­н­ції та лі­к­ві­да­цію мо­но­по­лі­з­му.

До го­ло­вних ці­лей дер­жа­в­но­го ре­гу­лю­ван­ня зо­в­ні­ш­ньо­еко­но­мі­ч­ної ді­я­ль­но­с­ті на­ле­жать: за­без­пе­чен­ня зба­ла­н­со­ва­но­с­ті еко­но­мі­ки та рі­в­но­ва­ги вну­т­рі­ш­ньо­го ри­н­ку кра­ї­ни, сти­му­лю­ван­ня про­гре­си­в­них стру­к­ту­р­них змін в еко­но­мі­ці, ство­рен­ня най­більш спри­я­т­ли­вих умов для за­лу­чен­ня на­ці­о­на­ль­ної еко­но­мі­ки в си­с­те­му сві­то­во­го по­ді­лу пра­ці та її на­бли­жен­ня до ри­н­ко­вих стру­к­тур роз­ви­ну­тих за­ру­бі­ж­них кра­їн. Держ рег зовн-ек діяльності здійсн за допомогою адмін та ек методів.

Але й внутрішня економічна політика формує, хоч і опосередковано, міжнародний аспект національної стратегії: впливаючи на темпи економічного зростання, галузеву структуру госп-ва, рівень цін на тов і послуги, ємність внутрішнього ринку тощо. Наразі відомо. Що політика невтручання та саморегуляції ринку може призвести до жахливих наслідків.

На сьогодні саме домінуючі країни визнач. страт глобалізації, яка могла бути іншою, будуватися на комунітарних засадах. А саме шляхом створення реальних підстав для вирівнювання рівнів розвитку країн.

Державна зовн., внутр. політика базується на комунітарних інтересах. Протистояти глоб. викликам можуть лише країни, які ставлять комунітарний інтерес вище за індивідуальний → стратегія розвитку країни у глоб. середовищі є стратегією протистояння в цьому середовищі.

Стратегічною метою державної економічної політики є забезпечення стійкого відтворення та всебічного розвитку соціально-економічної системи.

25. Диверсифікованість світових економічних стратегій: цивілізаційний підхід.

Міжнародна економічна стратегія розвитку (МЕС) вивчає формування і реалізацію довгострокової ек-ї політики , спрямовану на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях.

Різноманітність і диверсифікованість МЕС визначає, по суті, сама специфіка розвитку світового господарства, а саме два протилежні його аспекти:

*все більше переплетіння нац-х ек-к в єдину сист, стандартизація осн. ел-ів економік відповідно до вимог транс націоналізації та надзвичайний динамізм розвитку;

*з іншого боку – поглиблення розриву в розвитку між найрозвиненішими і найбіднішими країнами, посилення відмінностей всередині груп країн.

В сучасній економічній науці поширюється уявлення про три стадії розвитку цивілізації, яким відповідають три типи еконо­мічного розвитку, що послідовно змінюють один одного, — аг­рарний (доіндустріальний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний). Загальним (хоч і дещо умовним) критерієм віднесення слугує показник частки сільського господарства, промисловості й послуг у галузевій структурі н/г. Цей показник розраховується двома способам: 1) частка вартості виробленої продукції чи по­слуг у ВВП; 2) як частка зайнятих у галузі відносно всіх зайнятих у господарстві.

На аграрній стадії залишилося небагато країн. Це, як прави­ло, найменш розвинуті країни, переважна частина яких знахо­диться в Африці та в Азії. У країнах аграрного типу найнижчий рівень життя, перед ними постають найскладніші проблеми, в тому числі у виборі й здійсненні економічних стратегій. Вони повністю залежать від іноземного капіталу й міжнародної фінан­сової допомоги. Наприклад, частина с/г у ВВП становить: в Центральноафриканській Республі­ці — 53 %, Ліберії— 60, Малі — 46. У структурі за­йнятості картина ще більш вражаюча. Так, у сільському госпо­дарстві Афганістану зайнято 70% усіх, в Анголі — 85 %, Ефіопії — 80, Так, за оцінкою експертів, розвиток економіки Бангладеш на 55 % залежить від іноземної допомоги.

Варіацій при розробленні стратегій у таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачаль­никами на світові ринки с/прод, часто тільки монокультури, тому залежність їх від коливань ринкової кон'юнктури надто висока, а це нерідко порушує стратегічні на­міри уряду. У багатьох країнах цього типу експорт однієї чи двох-трьох культур землеробства дає більше половини валютних надходжень. Для Сенегалу це арахіс, для Сальвадору — кава, для Гондурасу — банани, для Бангладеш —- джут. На експорт сільсь­когосподарської продукції БуркІна Фасо (бавовна, арахіс) припа­дає 95 % валютних надходжень в країну.

Аграрний тип економіки панував у світі протягом багатьох століть. З другої половини XIX ст. більшість країн Західної Європи, а також США опановують індустріальну стадію розвитку.

Перехід до неї став можливим після завершення промислової революції в цих країнах. Індустріальний тип економіки стає паную­чим у розвинутих державах в першій половині XX ст. Індустріа­лізація була головною метою стратегій соціалістичних країн. Ча­стка промисловості в структурі ВВП і усіх зайнятих в народному господарстві перевищувала 50 %. Провідними галузями промисловості ставали такі, що виробляли дедалі складнішу продукцію.

З другої половини XX ст. відбувається суттєва трансформація структури промисловості розвинутих країн. Виробництво стає все менш матеріаломістким і більш наукоємним. Знижується зна­чення видобувної й металургійної промисловості. Так, частка промисловості у ВВП Японії становить 35%, Німеччині— 30, Франції— 26, Великої Британії— 25, США — 18 %. В структурі зайнятості ця частка в названих країнах становить відповідно З0 %, 33,25,19, 18%.

У соціалістичних країнах промисловість залишається провідною галуззю. Висока ЇЇ частка і в нових індустріальних країнах, хоч вона й поступається вже послугами. Україна — 26 %.

З останньої чверті XX ст. в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку. За наявності потужної, суперсучасної промисловості в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у господарстві. Так, частка сфери послуг у ВВП США дорівнює 80 %, ВБ— 73, Японії— 63, Нім— 68, Фр— 71 %, До сфери послуг сучасна міжнародна статистика відносить не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та Ін. Але головна увага при­діляється інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфе­рі

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей.

Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки по­слуг у ВВП або в числі зайнятих не обов'язково свідчить про пе­рехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невели­ких країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зо­нами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 90 % від ВВП, у Барбадосі — 80 %, на Бермудах — 89 %. Але ці країни стадію індустріалізації обминули. Назвати їх постіндустріальними не можна з тієї причини, що їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня.