Лекція 2. Правова основа нбу.

1. Утворення Національного банку України.

2. Особливість правового статусу НБУ.

1. Утворення Національного банку України

Національний банк України зі статусом центрального емісійного банку держави був утворений у 1991 р. на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР, яку було оголошено власністю України. Правовою основою утворення центрального банку України – Національного банку – став закон «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою УРСР 20 березня 1991 р. Попередниками Національного банку України можна вважати Державний банк Росії і Державний банк СРСР, оскільки Україна входила до складу Російської імперії, а потім — Радянського Союзу, а також Український державний банк, який функціонував за часів української державності 1917-1920 рр.

Державний банк Росії було утворено в 1860 р. згідно з наказом імператора Росії Олександра ІІ. Передбачалося, що банк стане важливим інструментом реформування соціально-економіч­ного життя країни, банківської системи в умовах скасування кріпосного права та післявоєнного (Кримська війна 1853—1856 рр.) кризового стану. Того самого року на території України були засновані контори Держбанку Росії в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві. Перед Державним банком стояло два тісно пов’язані завдання: упорядкування грошового обороту і сприяння розвитку економіки.

Діяльність Держбанку Росії можна поділити на два етапи: з моменту утворення і до проведення грошової реформи 1895—1897 рр. та після грошової реформи до 1917 р.

На першому етапі Держбанк не отримав права самостійної емісії, хоч йому і була передана Експедиція державних цінних паперів. Самостійно банк мав право лише обмінювати кредитні білети (наприклад, зношені — на нові). Банк випускав кредитні білети в оборот на вимогу уряду шляхом надання йому кредитів. Уся сума емітованих кредитних білетів використовувалася для фінансування державних видатків. Крім того, за дорученням уряду Держбанк зобов’язаний був розміщувати державні цінні папери. За рахунок залучених коштів Держбанк надавав кредити суб’єктам господарювання і комерційним банкам. Проте такі кредити займали незначне місце в активах балансу банку. Так, на початок 1880 р. в активах балансу Держбанку Росії заборгованість за наданими позичками і врахованими векселями становила 6,6%, тоді як заборгованість уряду — 55,7%. Отже, на першому етапі своєї діяльності Держбанк Росії виконував головним чином роль банкіра уряду та його фінансового агента і не міг сприяти упорядкуванню грошового обороту.

У 1895—1897 рр. у Росії була проведена грошова реформа, в результаті якої була запроваджена система золотомонетного стандарту. Основною грошовою одиницею країни було проголошено золотий рубль, що містив 17,424 частки чистого золота (1 частка = 0,044 г золота). Кредитним білетам була надана сила законного платіжного засобу нарівні із золотими монетами. Держбанк Росії отримав статус емісійного банку. Він мав виключне право емітувати кредитні білети в обіг і здійснювати їх обмін на золото. Забезпечення кредитних білетів, випущених в оборот до 600 млн крб., повинно було на 50% складатися із золота і ще на 50% із урахованих банком комерційних векселів. Кредитні білети, що випускалися Держбанком Росії в обіг понад 600 млн крб., повинні були забезпечуватися на 100% золотом. У балансі Держбанку Росії на початок 1899 р. стаття «Цінні папери, випущені в обіг» (тобто кредитні білети) становила 45,6% від загального обсягу пасивів, а стаття «Золото в російських монетах, іноземних зливках, асигнації гірничих підприємств» - 51,3% від суми активів.

Перетворившись в емісійний банк, Держбанк продовжував вести комерційну банківську діяльність. Він кредитував сільське господарство і торговельно-промисловий оборот, зокрема хлібну торгівлю — провідну галузь російського експорту. Проте обсяг операцій, пов’язаних з обслуговуванням суб’єктів господарювання, поступово скорочувався і в діяльності Державного банку Росії все більшу роль почали відігравати операції, що притаманні в сучасних умовах центральним банкам. Як «банк банків» він підтримував комерційні банки (акціонерні, міські, громадські банки, приватні банківські контори) та інші кредитні установи, надаючи їм кредити, зокрема під забезпечення цінними паперами, шляхом переврахування векселів. Фінансував заходи щодо санації банків, які опинилися на межі банкрутства. На початку ХХ ст. Держбанк поступово перетворюється у розрахунковий центр банківської системи. Комерційні банки та інші кредитні установи зберігали на рахунках в установах Держбанку свої резерви. При конторах Держбанку були організовані розрахункові відділи, через які проводилися операції з погашення взаємних претензій банків та кредитних установ. Як і до грошової реформи, Державний банк продовжував виконувати роль банкіра і фінансового агента уряду. На рахунках у Держбанку зберігалися кошти Державного казначейства. За дорученням Міністерства фінансів банк здійснював фінансування державних видатків, виконував комісійні операції для Міністерства фінансів — розміщення державних цінних паперів та їх обслуговування.

Підсумовуючи викладене, можна припустити, що, якби не події Жовтневої революції 1917 р., Державний банк Росії поступово еволюційним шляхом перетворився б у центральний банк країни. У грудні 1917 р. Радянська влада прийняла декрет «Про націо­налізацію банків», за яким банківська справа була оголошена державною монополією. Іпотечні банки в Росії були ліквідовані, а комерційні акціонерні та приватні банки націоналізовані та приєднані до Державного банку Росії, який отримав нову назву — Народний банк РСФСР. У 1920 р. в умовах воєнного комунізму, згортання товарно-грошових відносин і проведення політики, спрямованої на ліквідацію грошей, Народний банк РСФСР було ліквідовано.

Для України 1917—1920 рр. — це період національно-дер­жавного відродження. Восени 1917 р. Українська Центральна Рада проголосила про утворення Української Народної Республіки (УНР). Одним із головних завдань УНР було формування національної банківської системи та запровадження нової національної валюти. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон «Про перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український державний банк».

Український державний банк діяв за трьох режимів української державної влади періоду незалежності: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Улітку 1918 р. було ухвалено закон «Про затвердження Статуту Українського державного банку й асигнування коштів до його основного капіталу». У Статуті були визначені основні завдання банку, а саме: полегшення грошового обороту, допомога шляхом короткострокового кредитування держав­ній торгівлі, промисловості та сільському господарству на Україні, а також забезпечення сталості грошової системи. Основний капітал банку, визначений Статутом, становив 100 млн крб, резервний (запасний) фонд — 10 млн крб. Державний банк підпорядковувався міністрові фінансів. Загальне управління банком доручалося Раді банку та його директорові, який одночасно був головою Ради.

З моменту утворення Український державний банк мав статус емісійного банку. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила тимчасовий закон «Про випуск державних кредитових білетів Української народної республіки», згідно з яким Держбанк випускав кредитові білети «...в розмірі, строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу, під забезпечення тимчасове, до утворення золотого фонду, майном республіки...».

Первісно новою національною валютою було визначено український карбованець, вартість якого дорівнювала 17,424 частки чистого золота. Перший грошовий знак Української народної республіки — купюру вартістю 100 крб. було видруковано у грудні 1917 р. У березні 1918 р. Центральна Рада схвалила закон про запровадження нової грошової одиниці — гривні, яка поділялася на 100 шагів і дорівнювала ½ карбованця. У період Гетьманату було відновлено як основну грошову одиницю Української держави карбованець, що поділявся на 200 шагів. За часів правління Директорії основною грошовою одиницею УНР знову було проголошено гривню.

На початку 1919 р. у зв’язку зі змінами у політичному житті України Державний банк було евакуйовано на захід України, а у 1920 р. майно та архів банку були перевезені до Польщі до м. Ченстохова. Під час війни у серпні 1944 р. німці вивезли усю документацію та архів Держбанку з м. Ченстохова і подальша доля та місце їх перебування невідомі. Український державний банк є безпосереднім попередником Національного банку України.

По завершенні громадянської війни Радянська влада проголосила у 1921 р. про перехід до Нової економічної політики, що на практиці означало розвиток вільного підприємництва, а отже і необхідність відновлення товарно-грошових відносин, створення ринку, а також відтворення банківської системи. У 1921 р. приймається рішення про утворення Державного банку РСФСР, а у 1923 р. банк реорганізується у Державний банк СРСР. Крім Державного банку було створено цілу низку кредитних установ. Це були спеціалізовані банки довго- і короткострокового кредитування, що надавали позички різним галузям економіки. В умовах тоталітарної економіки банківська система була побудована за однорівневим прин­ципом. Розмежування банків на емісійні та комерційні не існувало.

Держбанк СРСР, крім розрахунково-кредитного і касового обслуговування суб’єктів господарювання, здійснював емісійну діяльність. Тоталітарній економіці притаманне пряме директивне управління грошовим оборотом. У Радянському Союзі функція управління грошовим оборотом на макрорівні була відчужена від банків — її здійснювали органи виконавчої влади. Так, обсяг емісії готівки визначався у касовому плані Держбанку СРСР, який затверджувався Радою Міністрів СРСР. Емісія безготівкових грошей (кредитна емісія) також регулювалася Радою Міністрів СРСР. Банки видавали позички згідно з лімітами кредитування, показниками планового розміру кредитів, що визначалися в кредитних планах банків з короткострокового та довгострокового кредитування, які теж затверджувалися Радою Міністрів СРСР.

У 80-ті роки ХХ ст. у Радянському Союзі розпочалися процеси, пов’язані з реформуванням як політичної системи, так і економічної. Перехід країни до регульованої ринкової економіки вимагав суттєвих змін у грошово-банківській сфері, принципово нових підходів до управління грошовим оборотом, які б відповідали новому економічному механізму, що створювався на основі розвитку товарно-грошових відносин, децентралізації економіки, зміцнення суверенітету республік. Нові підходи щодо регулювання грошового обороту і всієї банківської системи відображені у банківському законодавстві. У 1990 р. Верховна Рада СРСР ухвалила згідно зі світовою практикою два закони, що регламентують функціонування банківської системи, зокрема системи центрального банку і системи комерційних (ділових) банків: Закон «Про Державний банк СРСР» і Закон «Про банки і банківську діяльність». Таким чином було закладено правову базу створення дворівневої банківської системи, що є адекватною ринковій економіці.

Закон «Про Державний банк СРСР» визначав правові основи утворення єдиної системи центральних банків, нової моделі регулювання грошового обороту та контролю за діяльністю банків у країні. Закон «Про банки і банківську діяльність» визначав нові принципи побудови банківської системи в країні та основні правила ведення операцій комерційними банками. Ключовим принципом побудови банківської системи, як уже відзначалося, став принцип дворівневої структури.

Закон «Про Державний банк СРСР» передбачав створення в країні системи центрального банку, організаційна структура якої відповідала б концепції суверенності республік. Згідно з законом у кожній республіці створювали центральний банк, який в умовах єдиної грошової одиниці СРСР — рубля — добровільно делегував свої повноваження з емісії грошових знаків і проведення грошово-кредитної політики Держбанку СРСР. Центральні банки республік мали здійснювати свою діяльність за межами повноважень, які вони делегують Держбанку СРСР, як самостійні юридичні особи. На Держбанк СРСР покладалася відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-банківській сфері, насамперед підтримання стабільності спільної грошової одиниці, проведення єдиної державної політики в галузі кредитування, грошового обороту, розрахунків і валютних відносин, забезпечення сталого функціонування всієї банківської системи і визначення з цієї метою правил регулювання діяльності комерційних банків і контролю за їх дотриманням. У Законі були визначені основні методи грошово-кредитного регулювання, що є адекватними ринковій економіці і застосування яких означало відмову від системи касового і кредитного планування.

Законодавчо була визначена організаційна структура управління Держбанком СРСР і центральними банками республік. Вищим органом управління системою центральних банків, який вирішує всі принципові питання діяльності системи, зокрема розробляє Основні засади єдиної державної грошово-кредитної політики, мала стати Центральна Рада. За законом Рада складалася з 12 осіб: Голови Держбанку СРСР, його першого заступника та 10 членів Ради з числа голів центральних банків республік або інших повноважних представників республік. Постійно діючим виконавчим органом Центральної Ради і керівним органом Держбанку СРСР було визначено Правління Держбанку СРСР. У 1991 р. у республіках Радянського Союзу були створені центральні банки, але формування цілісної системи центральних банків країни не було завершено у зв’язку із розпадом Радянського Союзу наприкінці року. Після проголошення колишніми республіками Радянського Союзу державної незалежності вони прийняли рішення про утворення власних банківських і грошових систем.