2 Участь українських земель у зовнішній політиці Литви

Монголо-татарська навала справила величезний вплив на ситуацію всього сходу Європи, що відбилося на політичному укладі, на соціальних, культурних відносинах, навіть на народній вдачі та психіці. І хоча основна частина людності українських земель лишилася на рідних теренах, свій вплив Київська держава втратила. На політичну арену поволі, але впевнено вийшла інша держава, яка тривалий час знаходилася у своєрідному політичному затінку. Захована за лісами й болотами, вона виринула з них тоді, коли вже могла на повний голос заявити про себе як потужне державне утворення, що всерйоз претендувало на участь у вирішенні європейських справ. Це була, як ви вже здогадалися, Литва.

У XII столітті литовці поділялися на сім племен: прусси жили між Віслою та Німаном. Жмудь — на правому березі нижнього Німану, Власне литва — у басейні річки Вілії. Жемголи — на лівому березі Двіни. Корсь, або курони, на півострові між Балтійським морем і Ризькою затокою. Летголи — на правому березі Західного Бугу і ятвяги — понад Західним Бугом і верхнім Німаном. їхній політичний устрій і побут мало чим відрізнялися від життя слов'ян періоду докиївської Русі. Вони нікого не зачіпали, і їх залишали в спокої. Але вже на початку XIII століття на них рушили німецькі лицарі. Під прапором поширення християнства вони намагалися підкорити литовців, вбиваючи тих, хто чинив опір. Небезпека змусила шукати шляхи до об'єднання. Першим збирачем литовських земель був Мін-довг (1219-1264 рр.). На початку його князювання ятвяги здійснювали систематичні набіги на Волинь. Це змусило вже Данила Галицького протистояти їм. Данило уклав угоду з мазовецькими князями, Тевтонським орденом і вів боротьбу не на життя, а на смерть: ятвязькі села спалював, а їхніх мешканців знищував.

Після Міндовга деякий час панували усобиці, коли великим князем литовським був навіть син Данила Галицького Шварно. Знову посилилася експансивна політика за Гедиміна (1316-1341 рр,). Приєднуючи українські й білоруські землі до литовських, Гедимін підкреслював, що він є спадкоємцем руських князів і називав себе «королем литовським та руським». Він захопив Берестейсько-Дорогичинську землю, вів боротьбу за Галичину та Волинь.

Обачний Гедимін умів підтримувати дружбу з монголо-татарами, ніколи не воював з ними, але й не платив їм данини. Він дозволяв іноземним купцям торгувати на своїй території без мита, запрошував зарубіжних майстрів і ремісників, надаючи їм всілякі пільги. За Гедиміна були побудовані християнські храми у Вільні й Новгородку. Литовський князь довів, що він розумний політик і хазяйновитий господар.

Одруженням своїх синів з вітебською й волинською княжнами Гедимін здобув для них спадкові права на пі землі. А своїх п'ятьох дочок він вигідно повіддавав заміж за польських і руських князів, уклавши вигідні для себе союзи. Литовське князівство за Гедиміна перетворилося на державу литовсько-руську, де руський елемент був рівноправною частиною.

Приєднання на сході продовжив його син Ольгерд (1341-1377 рр.). Поступово він заволодів Чернігово-Сівер-ською землею, потім Київською та Переяславською. Окупація цих земель викликала конфлікт з монголо-татарами. Але Ольгерд перемагає їх у 1363 році на Синіх Водах (прикордоння Волині й Поділля) і захоплює й Поділля. Разом з братом Любартом Ольгерд витримує тривалу війну за Волинь з польським королем Казимиром Великим, у якій місцеве населення підтримувало литовських князів. Волинь лишилася в їхніх руках. Так Ольгерд закріпив за собою усі білоруські й майже всі українські землі.

І Д. Дорошенко, і Н. Полонська-Василенко, і Д. Яворницький пишуть про це так. Перебуваючи на вищому щаблеві розвитку, русичі спокійно ставилися до своїх сюзеренів. А це у свою чергу викликало велику повагу до всього передового й нового, що запозичили литовці у них. Завойовники не лише не порушували місцевого укладу життя, а й брали з нього все цінне.

Литовські князі у своїх грамотах проголошували, що «старовини не рушать, новини не вводять», здійснюючи це гасло на практиці. Руські князівства мали досить широку автономію. Князі проводили свою зовнішню політику. Наприклад, Андрій Полоцький уклав договір з Тевтонським орденом, Київ вів боротьбу з монголо-татарами, Волинь — з поляками. Населення литовського князівства мало право вільно виїздити за кордон. Джерелом права стала «Руська правда». В останній редакції Литовського статуту 1588 року знайдено вірш, який дуже вдало характеризує литовську добу:

Так і створилася Литовська держава, що стала називатися Великим князівством Литовським. Але власне литовців у ній було десь близько десятої частини населення. Решта ввійшла до складу держави здебільшого шляхом мирних договорів. Можливо, такі умови спричинили б поступову асиміляцію литовців. Але тут втрутилася Польща, яка мала, звичайно, свої інтереси.

Були ще й деякі більш специфічні пункти. Навіть за певного зближення двох держав вони все ж продовжували залишатися самостійними.

За умовами унії Яг'йло обирався на польського короля й мав одружитися з польською принцесою Ядвіґою, але перед цим мусив охреститися за римським обрядом. Він зробив це не лише сам, а й провів масове охрещення литовців. Історія донесла до нас весь комізм і трагізм ситуації. Щоб скоротити обряд, литовців ставили в лави цілими полками. Священики кропили їх святою водою й давали християнські імена. Для спрощення процедури в одному полку всіх людей називали Іванами, у другому — Петрами, в третьому — Павлами і т. д.

Вітовт розвинув бурхливу діяльність щодо розширення своїх володінь, і в період розквіту його правління вони сягали Чорного моря, Він зібрав під свою руку практично всі українські та білоруські землі (за винятком Галичини, що після тривалої боротьби відійшла до Польщі). Монголо-татарського хана Тохтамиша Вітовт змусив відмовитися від формальних прав на Руську землю. Неподалік від гирла Дніпра спорудив фортецю Святого Івана. Інший замок побудував під Білгородом (Акерманом). Вітовт розпочав будівництво порту в Хаджибеї (нинішня Одеса), звідки хліб вивозився до Візантії. Але цій успішній діяльності було покладено край страшною поразкою від монголо-татар у битві на Ворсклі 1399 року. Береги Чорного моря були втрачені.

Неперехідне значення в історії Литовсько-Руської держави мала так звана «Велика війна» 1410 року — похід спільних сил Польщі й Литви проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним її пунктом була битва під Грюнвальдом, у якій вирішальну роль відіграли руські полки, що воювали у складі литовських військ. Наслідком битви було те, що Велике князівство Литовське знову унезалежнилося від Польщі, змусивши її віддати й Поділля.