Лейтмотиви
Французький карикатурист Андре Жильвважав музику Вагнера оглушливою. Карикатура в журналі L'Eclipse, 1869 рік
Визначною формотворчою рисою опер Вагнера є складна система лейтмотивів. Кожен такий лейтмотив виступає як стисла музична характеристика чого-небудь: конкретного персонажа чи живої істоти (наприклад, лейтмотив Рейну в «Золоте Рейну»), предметів, які виступають часто як персонажі-символи (кільце, меч і золото в «Кільці», любовний напій у «Трістана та Ізольду»), місця дії (лейтмотиви Грааля в «Лоенгріна» та Валгалли в «Золоте Рейну») і навіть абстрактної ідеї (численні лейтмотиви долі і року в циклі «Кільце Нібелунгів», томління, любовного погляду в «Трістана та Ізольду»). Найповнішу розробку вагнерівська система лейтмотивів отримала в тетралогії «Кільце Нібелугнів» — накопичуючись від опери до опери, переплітаючись один з одним, отримуючи кожного разу нові варіанти розвитку, всі лейтмотиви цього циклу в результаті об'єднуються і взаємодіють в складній і надзвичайно важкій для сприйняття музичної фактурі заключної опери «Загибель богів», де їх вже більше сотні.
Вибір сюжетів
Важливе значення Вагнер віддавав вибору сюжетів. На думку композитор опера повинна розкривати вічні проблеми, вічні ідеї життя. Сучасні побутові історії не годяться для постановок, оскільки вони минущі і актуальні тільки для того часу, в який написані. Звертаючись у пошуках матеріалу до стародавніх і середньовічних легенд, епосу і міфів, трактуючи їх у філософському ключі, Вагнер у своїх лібрето (а він їх завжди писав сам) використовував і розвивав поширений серед романтиків художній метод інтерпретації. Поетичний текст його опер являє самостійний смисловий пласт, не менш складний для сприйняття, ніж сама музична тканина.
Вагнеру належить кілька театральних інновацій, розроблених в Байройті Фестшпільхаус. Це — затемнення аудиторії під час виступів, а також розміщення оркестру у ямі поза полем зору аудиторії. Постановки опер Вагнера в Байройті мали далекосяжні наслідки в практиці театру в цілому.
Інші музичні твори
Окрім опер, Вагнер написав порівняно невелику кількість творів. Це одна симфонія (написана у 19-річному віці), Фауст-увертюра, декілька увертюр, хорів і п'єс для фортепіано. CITATION Гоз06 \p 267 \l 1049 Найчастіше виконуваним із неоперних творів Вагнера є Ідилія Зигрфіда, п'єса для камерного оркестру, написана на день народження другої жінки композитора — Козіми. Порівняно відомими є також цикл пісень пісень на слова М. Везендок (Wesendonck Lieder) для голосу і фортепіано. На замовлення містаФіладельфія Вагнер написав Американський столітній марш, щоправда диригент Теодор Томас, що ініціював це замовлення, був незадоволений роботою. CITATION Гоз06 \p 267 \l 1049
Значення творчості
Пізній стиль Вагнера породив нові ідеї щодо гармонії, лейтмотивів і структури опери в цілому. Починаючи з опери Трістан і Ізольда, музика Вагнера втрачає тональний центр, відкриваючи шлях до атональності 20 століття. Так званий «Трістан-акорд», що з'являється в третьому такті опери, музикознавці інколи вважають початком відліку епохи модерної музики.
Протягом життя, і навіть після смерті, Вагнер надихав до фанатичної відданості. Серед композиторів, що відчули помітний вплив Вагнера — Антон Брукнер, Гуго Вольф,Сезар Франк, Ернст Шоссон, і багато інших5 Ґустав Малер казав, «Були лише Бетховен і Ріхард (Вагнер) – а після них — нікого». Революція в гармонічному мисленні, яку в 20 столітті здійснили зокрема Клод Дебюссі та Арнольд Шенберг (тональний і атональний модернізм, відповідно), сягає своїм корінням у Тристані і Парсіфалі.6Італійський оперний веризм також багато в чому завдячує новаторству Вагнера в будові опери.
Вагнеру належить значний внесок в історію диригування. Його есе «Про диригування» (1869), розвиваючи більш ранню роботу Г. Берліоза, висуває ідею про те, що диригування передбачає перш за все інтерпретацію твору, а не лише механізм ритмічного узгодження гри музикантів. Свій підхід до диригування Вагнер підкріплював власною практикою — його манера диригування була значно гнучкішою, від дисциплінованого підходу Мендельсона; щоправда інколи ця точка зору переходила у внесення правок до партитур авторів, що в сучасній практиці неприйнятно. Вільгельм Фуртвенглер відчував, що Вагнер і фон Бюлов, з їх підходом до інтерпретації, надихнули нове покоління диригентів (включно з ним самим).