Онтологічні ідеї елейської філософії

Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій. На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті. Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, придатніших для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

Подальшим кроком в розвитку давньогрецької філософії була філософія Елейської школи Парменіда, Зенона, Ксенофана. Саме ця філософія сприяє визволенню мислення від метафоричних образів й оперування абстрактними поняттями, В тлумаченні субстанції вони перейшли від конкретних стихій – води, повітря, вогню, землі – до буття як такого. Центральне поняття їхньої філософії – буття. Онтологія – це наука про буття. За словами Парменіда „буття є, небуття немає, бо небуття неможливо ні пізнати, ні висловити.” Буття вічне. Все суще має буття, отже буття є щось всезагальне. У вченні про буття елеати дали своєрідне формування логічного закону тотожності. Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух і зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й неможливі переходи від буття до небуття (зникнення), від небуття до небуття (виникнення). Істина полягає в незмінності буття. Мінливий світ, яким людина його бачить, – всього лише позірне, уявне, оманливе знання. Споріднює вчення Геракпіту й елеатів те, що в них абсолютизується принцип неперервності. Значимим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до філософських проблем є атомізм Демокріта (460-370 pp. до н.е.). За допомогою атомів Демокріт намагався пояснити різноманітність світу. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводить пустоту. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих бухтів нескінченно багато. Зникнення і виникнення речей – це роз'єднання і з'єднання неділимих атомів. Демокріт запропонував ідею жорстокої причинності, тому його вчення було найбільш завершено теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфілософія.