Неоплатонізм і криза античної філософії

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платна, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідоміпіими представниками цієї течії є Плотін (204— 270), Порфирій (232—304), Прокл (410—485). Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищими субстанціями постають «Благо» (або «Єдине»), Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому при­таманна найбільша повнота буття. Це «Єдине» від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання (еманацію) творить Розум. Розум у Плотіна — це плато-нівський світ ідей, тобто сукупність, цілісність ідей. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ — тільки викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є сумішшю породженого розумом добра і зла, джерелом якого є неоформлена матерія. Зло, отже, не від Бога і не від людини, але воно здатне оволодіти людиною. Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію середньовіччя і Відродження. І не тільки на філософію. Засновники природознавства Нового часу — Коперник, Кеплер, Галілей — були неоплатоніками, вірили в гармонію небесних сфер, орбіт планет тощо. Реалізм — течія середньовіччя — майже повністю наслідував ідеї неоплатоніків. Вони простежуються навіть у німецькій класичній філософії. Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і християнства. Деякі дослідники відзначають вплив неоплатонізму (вчення про Єдине, Розум і Душу) на Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий) християнства. Давньогрецька (і римська) філософія — закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації. Заснована на рабській праці, ця цивілізація була приречена на занепад. Нескінченні війни знекровлювали суспільство. Соціально-екоиомічні та духовні чинники завели античність в глухий кут. Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово усвідомлює свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу. Ідея невмолимої долі, аморальні, невмотивовані вчинки міфологічних богів не вкладались у розуміння тогочасної духовно розвиненої особи, її світоглядом стала філософія, яка для мудреців епохи еллінізму була чимось на зразок світської релігії -- навчанням до­брочесного життя. Але філософія була вчителем не для широкого загалу. Відчувалась гостра потреба в новому світогляді. Античність вистраждала християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства. Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї — ідею любові як засади моральних відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні незалежно від стану, нації чи статі), що відіграло принципову роль в усвідомленні людством своєї єдності. Однак християнство не зуміло вдихнути нове життя в старіючий соціальний організм. Воно допомогло йому достойно померти (якраз із цієї епохи й походить більшість християнських мучеників). Християнство як духовний здобуток античності було передано новим народам -- варварам, які зруйнували Римську імперію, і запліднило нову європейську цивілізацію.

Теоретична філософія в значній мірі була неоригінальна. Вже її форма, дуже часто коментарі до творів філософічних клясиків (Платона і Арістотеля), показує цю неоригінальність. Може, найвидатнішим філософом пізньої античности був Прокл (410-481), також видатний математик, новоплатонік. Часи були вже зовсім інші: Прокл навіть потерпів від переслідування з боку християн. Бо за цей час поганська філософія вже виступала проти християнства в обороні політаїзму кесар Юліян Відступник (вмер 363) зв'язав свою спробу реставрації поганства з платонізмом. Прокл розробив наново "діялектичну методу" Платона: кожна думка, ідея проходить три стадії: залишається при собі, виходить із себе, до себе повертається. Його діялектика є, з одного боку, метода дослідження (також і математичного), з другого — шлях, яким ідуть процеси в сфері ідеального буття: тут все породжене відходить від того, що його породило, та знову повертається до нього. Але цей шлях "донизу" вже не такий простий, як у Плотіна — в сфері душевного буття повстають численні божественні істоти, боги, демони та духи, що утворюють над природою складний світ духовних істот, що вміщуються в життя світу і дають можливість Проклу розвинути забобонні магічні погляди. Картина світу у Прокла в кожнім разі "ієрархічна" — і ще в більшій мірі, як у Плотіна. Дивним чином в той час, як Прокл хоче використати свою філософічну працю (він залишив здебільша складні коментарі до творів Платона) як основу для відновлення античної культури, в першу чергу античної поганської релігійности, його ієрархічний погляд не залишився без впливів на християнську філософію. Від Прокла залежні і твори впливової християнської містики т. зв. "Араопагіки" (ніби твори Діонісія = Ареопагіта, що жив у 1/2 в. по Р. X./, в дійсності з кінця V віку). Але про з'єднання платонізму з християнством будемо говорити при ознайомленні з філософією середньовіччя. Зовнішню межу знайшла антична філософія в закритті філософічних шкіл в Атенах імператором Юстініяном (529 рік). Філософи вимандрували на Схід, до Персії, пізніше повернулися назад. Але школи, що мали чимале значення і для освіти християнських шкіл, зникли назавжди.