Імприматура

Ізольований ґрунт іноді покривають (якщо в ґрунті ще не були вирішені загальні кольоротональні завдання) лісирувальним або напівлісирувальним шаром фарби (коли ґрунт має гарну здатність до відбивання світла), тобто так званою імприматурою.

Імприматура має велике значення для організації живописних шарів. Вона задає загальний кольоротональний стан картини, живописне й фактурне середовище, а товща фарбового шару імприматури бере на себе роль амортизатора, що знімає напругу з наступних шарів і зменшує їхню рухливість.

У зв'язку із цим варто застосовувати правило товщини шару: чим тоншим буде живописний шар — тим товщою потрібно робити імприматуру, і навпаки, чим товщим буде живописний шар, тим тоншою повинна бути імприматура.

Імприматура у площинному живопису є майже готовим елементом картини й піддається незначній обробці. Вся подальша робота ведеться так, щоб не порушити природу імприматури, тобто тільки доповнюючи і підкреслюючи її властивості. У той же час за інших принципів живопису вона є лише підготовчим етапом і не відіграє повною мірою самостійної ролі (Див. додаток). У площинному живопису імприматура може накладатися по матеріалу або не накладатися взагалі, і тоді основа (її колір, тон, фактура й текстура) буде сама по суті ніби імприматурою. Як правило, імприматура тут береться світла або як середній тон зображення, товщина її шару в цілому не важлива (якщо вона виконується на твердій основі).

Як у площинному живопису, так і в інших його видах імприматура вводиться як один із структурних елементів зображення предметів або живописного середовища у якості:

- найяснішого (загальне світло),

- середнього тону (загальна півтінь),

- найтемнішого (загальна тінь),

- загального предметного кольору зображуваної групи предметів,

- у якості об'єднуючого колірного тону в картині,

- як колірний тон, що задає загальну світлоту роботи,

- як тло, з наступним вписуванням у це середовище інших об'єктів на інших етапах роботи (тло на всій картинній площині, наприклад небо в пейзажі),

- як фактурне середовище.

Імприматури бувають одношарові (Рубенс) і багатошарові (Караваджо— він поверх червоної наносив шар чорної фарби). Якщо імприматура виконується в кілька шарів, то кожний наступний шар повинен бути тонший, ніж попередній.

А. М. Мельников вказує у своєму навчальному посібнику «Основи тришарового методу олійного живопису», що в класичному живопису застосовували два види імприматур:

а) болюсну — цегляно-червону, названу по кольору міцної фарби болюс (у наш час її заміняє близька їй по кольору і якості капут- мортуум);

б) вердачіо — сіро-зелена (суміш — умбра натуральна й білила, ще можна змішувати чорну з вохрою і білилом).

Згодом ці імприматури трансформувалися (в академічному живопису) у рожеві або кремові, а також різні відтінки сірого.

Імприматури розділяють по матеріалам на темперні й олійні. Білий олійний ґрунт не рекомендується покривати темперною імприматурою, тому що порушується головне правило багатошарового живопису: від ненасиченого до насиченого, тобто попередній шар повинен містити менше олії, ніж наступний. Кольоровий олійний ґрунт виконує функції імприматури, і її нанесення практично не має сенсу, особливо якщо основа досить міцна.

Олійна імприматура може бути виконана таким способом: розведена до стану кефіру розріджувачем фарба рівномірно наноситься широким щетинним пензлем спочатку уздовж короткої сторони формату, а потім уздовж довгої. Цей спосіб надає міцність фарбовому шару. Найбільш рекомендований варіант – це розведення фарби «тонким лаком» тому, що лак має дифузійні властивості, а уайт-спиріт просто випаровується з поверхні. До складу «тонкого лаку» входять: 1 частина дамарного лаку і 3 частини пінену.

Іноді імприматуру наносять прозорим або напівпрозорим шаром поверх підготовчого малюнка, що особливо зручно в площинному живопису, який вимагає помірного тону на етапі прописування.