2. Особливості мовної ситуації України

Згідно Всеукраїнського перепису 2001 р. українську мову вважали рідною 67,5% (тобто 2/3) населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 р. Із представників інших національностей нашої держави найбільш українізованими є поляки: 71% вважають рідною українську мову, лише 12,9% польську, а 15,6% – російську. І це зрозуміло, бо поляки традиційно проживають у селах і містечках україномовних Житомирщини і Хмельниччини.

Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, що на 3,2% менше, порівняно з попереднім переписом. Це означає, що 85,2% етнічних українців вважають рідною мовою українську, 14,8% – російську. Серед етнічних росіян одностайність значно вища – 95,9% вважають рідною російську і лише 3,9% – українську. Російська мова визнається рідною багатьма українцями та представниками інших етносів. Так, 14,8% українців, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що проживають в Україні, назвали рідною російську мову. Найбільш русифіковані – греки та євреї, для понад 80% цих етносів рідною є російська мова. І це так само зрозуміло, бо євреї живуть переважно в російськомовних великих містах, а греки – у русифікованому Приазов”ї.

Взагалі поняття „рідна мова” в Україні має декілька значень. В інструкціях до переписних листів пояснюється, що «коли опитуваний вагається визначити свою рідну мову, то слід написати ту мову, якою він найкраще володіє і користується в сімейному побуті». Тобто, офіційно рідна мова – це та мова особи, якою вона думає й найчастіше спілкується, яка найбільш комфортна для внутрішнього світу. Але реально у переписах населення використовується трактування рідної мови як категорії етнічної ідентифікації – це мова, яку сам опитуваний вважає рідною. Отже, більшість українців під час переписів розуміють національність й мову як нерозривну єдність і називають українську мову рідною, хоча й розмовляють переважно російською.

У таких випадках термін „рідна мова” означає певний родинний сентимент (чи політичну настанову), а не послідовне вживання цієї мови, на що роблять наголос фахівці. Так, у східному регіоні (Донецька, Луганська, Харківська області) українці становлять 61% населення, з них назвали українську рідною 54%, тобто третина всього населення краю. Насправді дослідження показують, що «україномовні українці» (користуються у побуті) становлять там лише 12% населення, зручною при спілкуванні визнають українську тільки 8%, а спілкуються українською публічно – близько 4%. Отже, поняття «рідна мова», яке використовується у переписах, більше відображає не реальну мовну поведінку, а саме уявлення про неї як мову «своєї» етнічної спільноти, тобто як елемент етнічної самосвідомості.

Тих, хто визначив рідною мовою українську, на 10,3 % менше, порівняно з тими, хто ідентифікували себе українцями, а тих, хто визначили своєю рідною мовою російську, на 12,3 % більше тих, хто визначали себе росіянами. Насправді російськомовних українців значно більше від офіційних даних. Статистика щодо «україномовних українців» завищена внаслідок специфічного розуміння поняття «рідна мова», яке часто ототожнюється з національністю. Крім цього, мовою міжнаціонального спілкування в Україні виступає не українська, що було б закономірно для державної мови, а російська.

Україна є фактично двомовною країною. Згідно даних соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України у 2005 р. (Н. Паніна) українську мову визнали рідною 64% (67,5% – Всеукраїнський перепис 2001 р.) населення України, а російську 34% (29,6% – Всеукраїнський перепис 2001 р.). Але на питання: „Мова спілкування у Вашій сім’ї” 42% відповіли „переважно українська”, 36% – „переважно російська”, 22% – „і українська, і російська, залежно від обставин”. Розділення України на дві мовні групи не віддзеркалює складність і плинність реальної дійсності. Це свідчить про те, що в Україні є не лише російськомовні і україномовні, а й двомовні, залежно від ситуації. Двомовність проявляється в тому, що одні й ті самі люди використовують у своєму житті дві мови одночасно, залежно від обставин. Багато людей говорять то українською, то російською мовою, як це видно на прикладі Києва, де одна третина говорить українською мовою, ще третина – російською, а решта – обома.

Такий специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається і є визнаним факт функціонування й співіснування двох мов у межах однієї держави називається білінгвізмом або двомовністю. Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства, наприклад, існування в одній державі двох етносів, що користуються різними мовами. Через те, що в сучасному світі практично немає етнічно «чистих» держав, білінгвізм як явище отримало велике поширення. Він відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою, внаслідок юридичне закріплених норм або законів, на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. Серед типових прикладів країн з офіційним білінгвізмом – Канада, Бельгія, Фінляндія, Казахстан. Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнана лише одна з двох мов, що найбільш часто використовується населенням цієї держави. Разом з тим, невизнана на рівні офіційної, друга мова продовжує вживатись значною частиною населення достатньо широко. Саме до таких держав сьогодні, в силу певних історичних причин, належить Україна, як і деякі інші держави на географічному просторі колишнього Радянського Союзу.

На території України існують фактично дві системи інфокомунікацій – україномовна і російськомовна, що досить сильно різняться за змістом і мають різну територіальну локалізацію (захід – схід). Інформаційно-мовний потік йшов раніше (у князівський та литовсько-польський періоди) з Європи (Візантія, Східна та Західна Європа, Скандинавія), а згодом (після приєднання до Росії) – з Москви та Петербурга. Російськомовна література та засоби масової інформації залишаються для більшості населення транслятором світової й російської культури. Наслідком цього є провінціалізм української культури.

Існує й політичний ракурс двомовності. Наявні соціологічні дослідження засвідчили поділ електорату в Україні за мовним принципом. Політичні лідери та програми політичних партій мають мало відмінностей. Основні виборчі стратегії будуються за наступною схемою: «Я голосую за тих, кому довіряю. Довіряю я «своїм». «Свої» – це україномовні (російськомовні), за США (за Росію), католики (православні), проживають на Заході (на Сході, Півдні), підприємці (найманні працівники) тощо. Тому періодично, особливо перед виборами, в Україні піднімається питання надання російській мові статусу офіційної чи другої державної, тобто запровадження в Україні офіційної двомовності. Це питання набуває форми дуже емоційної полеміки про утиски щодо російської мови та її носіїв в Україні. Проте після чергових виборів це питання просто «спускається на гальмах». Згідно даних соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України (Н. Паніна) у 2005 р. 49% населення вважає за необхідне надати російській мові статусу офіційної, 17% не визначилися з відповіддю, а 34% негативно ставляться до цієї ідеї. За підтримку офіційного статусу російської мови виступили 81% людей, для яких російська є рідною та 31% з тих, хто в якості рідної мови назвав українську.

Втім ситуація кардинально змінилася в 2012 р., внаслідок прийняття Зако́ну «Про заса́ди держа́вної мо́вної полі́тики» (неофіційно – закон Колесніче́нка-Ківа́лова). Він був прийнятий Верховною Радою України 3 липня 2012 р., 31 липня – підписаний Головою Верховної Ради В. Литвином, а 8 серпня – Президентом України В. Януковичем. Процедуру набуття чинності проект закону пройшов 10 серпня 2012 р. Закон викликав значний резонанс у суспільстві, а його наслідки наразі носять непередбачуваний характер.

Основні фактори сучасної мовної ситуації в Україні.

Основним історичним чинником мовної ситуації в Україні є русифікація, яка послідовно проводилася на державному рівні як за часів Російської імперії, так і Радянського Союзу. Засобами русифікації передусім виступали система освіти й міський спосіб життя. У 1938 р. російська мова стала обов’язковим предметом в усіх школах України, а з 1970-х рр. учителі російської мови і літератури почали отримувати доплати. Попри те, що у середині 1980-х рр. 75% шкіл залишалися україномовними, в них навчалося менше половини всіх учнів. У вузах і технікумах навчання переважно велося російською. За винятком західного регіону домінування російської мови спостерігається в усіх містах України. Насамперед зазначимо, що місто в Україні історично було переважно заселене неукраїнцями: євреями, поляками, росіянами та ін. Також необхідно враховувати те, що домінування російської мови у деяких регіонах України, зокрема на Півдні та на Сході, – наслідок не стільки русифікації, скільки історичної колонізації.

Російська культура, російська мова вивчались і сприймались у більшості випадків не лише як необхідна частина повсякденного життя в багатонаціональному суспільстві, але і як символ лояльності державі, а нерідко й престижності. Загальновідомо, що місто займає вищу позицію у соціальній стратифікації порівняно з селом, оскільки дає більше можливостей для соціальної мобільності. В українському контексті відбувалося певне протиставлення міста і села: місто було вищим і російськомовним, а село – другосортним і україномовним. Отже, україномовні мешканці сіл були найбільш маргіналізованими демографічними групами. Зазначимо, що у США немає такого протиставлення, навпаки – існує мода на кантрі. В Україні ж міська культура – значною мірою, антисільська й антиукраїнська. Вищенаведене переводить нас у площину взаємозв’язку мовного чинника з адаптацією та соціальною мобільністю. Його суть у тому, що людина здатна свідомо змінювати мовну орієнтацію в залежності від того, яка мова дає більші можливості для адаптації та соціальної мобілізації.

Широке використання російської мови в містах пояснювалось не стільки зневажливим ставленням до української мови, скільки модою, престижем, прагненням наслідування. І тут в силу вступає закон соціалізації: жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб (середовища), яка впливає на її поведінку та видозмінює останню на всіх стадіях життєвого циклу. У людській природі домінує бажання приєднатися до більшості – конформізм. Приналежність до більшості гарантує більше комфорту. А бути серед меншості – це відчувати тривогу в агресивному середовищі й постійний дискомфорт.

Дослідниці цього питання Г. Залізняк і Л. Масенко вказують: «Київське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність українській мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мову мовою пристосування, а українську – мовою протистояння». Цей аспект «комфортності», який обумовлений впливом позараціональних чинників (підсвідомості), служить «захисним механізмом» проти раціональних логічних схем, наприклад, таких як: «Українці мають розмовляти українською, оскільки це їхня рідна мова».

В усіх етносоціологічних дослідженнях, які проводилися в Радянському Союзі, відмічався вплив російської мови на соціальну мобільність, – її знання відкривало додаткові можливості. У цьому немає нічого дивного, оскільки дослідження в інших країнах також зафіксували значення мовної компетентності для доступу до матеріально вигідних позицій і престижних посад.

Набуття українською мовою статусу державної зробило її засобом соціальної мобільності, оскільки вона стала мовою діловодства та спілкування у державних установах. Її незнання стає гальмом у кар’єрі. Якщо раніше українці, які знали російську мову, отримували переваги, то тепер їх отримують ті, хто знає українську мову. Відбулися й психологічні зміни, обумовлені підняттям престижу української мови. Якщо раніше люди, які приїжджали з села, намагалися переходити на російську, то тепер люди перестали соромитись розмовляти українською мовою у громадських місцях.