Навчальний елемент 1.3. Мова як основна соціокультурна ознака етнічності

План:

1. Соціокультурні маркери етнічності

2. Особливості мовної ситуації України

3. Динаміка використання української і російської мов у сімейному спілкуванні в Україні

4. Мовний склад населення Чернівецької області

1. Соціокультурні маркери етнічності

Мова як етнічний символ.

Кожен феномен у культурі може набувати характеру символу етнічності. Найчастіше національна ідеологія і почуття фокусувалися на мові, яка усвідомлюється як головна етнодиференціююча ознака й етнічна цінність. Усі етносоціологічні дослідження, які проводилися в СРСР, Російській Федерації та Україні з метою вивчення ідентичності і культури, фіксували факт найбільшого значення саме мови як етнічного ідентифікатора. Згідно досліджень 70-80-x рр. ХХ ст. понад 70-80% естонців, грузинів, узбеків, молдованів ідентифікували себе за ознакою мови.

Відомий американський соціолог Н. Смелзер вказував: „Багато інших аспектів культурної інформації із часом можуть повністю „стертися” з пам'яті людини, але... рідною мовою практично неможливо розучитися розмовляти, якщо її основний словниковий запас, правила мови й структури засвоєні у віці 8-10 років”.

Наприкінці ХVІІІ ст. видатний німецький просвітитель Й. Гердер сформулював ідеї, які значно поглибили розуміння відмінностей між народами й фактично стали одним із джерел так званого «культурницького» націоналізму. У «Філософії історії людства» та інших своїх працях Й. Гердер стверджував, що відмінності між народами визначаються не лише кліматом, географією чи формою правління. Культура народу виражена передусім у його мові – ось головний чинник, який визначає і відображає особливості національного характеру народу. Кожна культура й, відповідно, кожний народ має природне право на існування, вони є даром Божим і мають власну, безвідносно до інших культур, цінність – важливо плекати, розвивати мову й культуру кожного народу, що, природно, сприятиме його життєздатності. Мова, зауважував Й. Гердер, робить людину людиною, тобто розумною істотою. Мову людина набуває лише у спільноті. Фактично мова – синонім думки. А оскільки мова є вираженням певного способу мислення, відповідно, й кожна мовна спільнота має власний спосіб мислення, власний характер, культуру і, передусім, завдяки мові існує як окрема спільнота.

У рамках антропологічної лінгвістики виникла теорія лінгвістичної відносності – „гіпотеза Сепіра-Уорфа” про визначальну роль мови у формуванні економіки, соціальної структури суспільства й культурних традицій. Подібно тому, як теорія відносності у фізиці дозволяє говорити про множинність фізичних світів, теорія лінгвістичної відносності стверджує, що світи, у яких живуть носії природних мов, різні. Люди, що говорять різними за граматичним порядком мовами, живуть у різних світах, неоднаково сприймаючи світ. Людина певної культури користується моделями усвідомлення дійсності, запропонованими рідною мовою.

Соціальні антропологи вважають мову засобом категоризації досвіду, відзначаючи, що концептуальна картина світу багато в чому несвідомо конструюється мовними законами. Події реального світу не описуються механічно, а відбираються й інтерпретуються. Причому ці процедури визначаються законами мови. Узагальнюючи дані антропологічної лінгвістики, К. Клакгон писав: «Кожна мова є також особливим способом світогляду й інтерпретації досвіду. У структурі будь-якої мови криється цілий набір неусвідомлюваних відомостей про світ і життя в ньому. Антропологічні лінгвісти прийшли до розуміння того, що загальні знання людини про те, що відбувається, не «задані» цілком зовнішніми подіями. Доцільніше сформулювати проблему в такий спосіб: людина бачить і чує те, до чого його робить чутливим граматична система її мови; те, що вона привчилась чекати від сприйняття».

За словами відомого російського ученого, автора знаменитого тлумачного словника російської мови, В. Даля, який був сином датчанина та німкені: „Хто якою мовою думає, той до того народу належить”. А Людмила Путіна (дружина В. Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції «Російська мова на межі тисячоліть» підкреслила: «Російська мова об’єднує людей у російський світ – сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», і зробилпа такий однозначний висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

Отже, мова – найглибший і найефективніший носій культурного коду, у якому містяться колективна пам’ять, цінності й ідентичність, і звертання до мови являє собою єдиний найочевидніший засіб ототожнення себе з певною культурою. Навіть якщо таке ототожнення – часткове або залежить від певних умов (якщо хтось, наприклад, не є етнічним українцем, чи навіть якщо він українець, але бажає вдома розмовляти якоюсь іншою мовою), знання і вживання мови сигналізує про прийняття і повагу до культури й інституцій.

При цьому очевидно, що мовна самоідентифікація українців не може однозначно ототожнюватися з національною: скільки праць, написаних літературною українською мовою, спрямовувалось на обґрунтування тези про «злиття націй», скільки «українофонів» були водночас «україножерами» або взагалі не знали своєї національної приналежності, скільки людей, що не розмовляли і не знали української мови, вважали себе українцями за національністю? З іншого боку, посилаючись на дані радянських авторів, канадський історик Б. Кравченко стверджує, що «українська національна ідентичність» у 1960–1970-і рр. панувала навіть у мовно зрусифікованих регіонах радянської України, що «від зворотнього» підтверджує тезу про недостатність мовного критерію як детермінанти у визначенні «нації». Цікавим з цього приводу є формулювання американського історика Р. Шпорлюка: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою – вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією».

Релігія та ступінь релігійності.

Другим, після мови, фактором «культурної дистанції», який набирає силу розмежувальника етносів, виступає релігія. Данні різних досліджень свідчать, що, незважаючи на активну атеїстичну роботу в роки радянської влади, частка віруючих достатньо висока: у містах – понад 60%, а в селах – ще вище. Нині зростання релігійності супроводжується активізацією церковної ритуалістики. Зросла кількість людей, які регулярно відвідують церковні служби, хоча більше у цій когорті людей похилого віку та тих, хто належить до груп малокваліфікованої праці. Це сприяє тому, що релігія впливає на культурний стан народів, зокрема, на повсякденну поведінку людей. З одного боку, релігія грає консолідуючу роль в розвитку націй, а з іншого, може сприяти сепаратизації їх культурного арсеналу, особливо в тих регіонах, де в широких масштабах співіснують декілька конфесій.

Висока релігійність зафіксована в зонах відкритих міжетнічних конфліктів, тобто там, де в людей немає впевненості в безпеці. Очевидний приклад – осетини і росіяни в Північній Осетії-Аланії. Більшість осетин – християни. В обох етносів висока частка віруючих. Усім, хто був у цій зоні конфлікту, відомо, що в стереотипі «образу ворога», сформованого навколо інгушів, певну роль відіграла їх релігійна приналежність – іслам.

Важливо, щоб релігійність виступала як предмет спеціального дослідження, тому що це, мабуть, найбільш інтимна область індивідуально-особистісної самосвідомості й самопочуття, якої доцільніше торкнутися у формі вільного інтерв'ю.

Національна історія та колективна пам’ять.

Пам’ять етносу зберігається в етнічній історії – описі процесу життя представників певного етносу від часів свого виникнення до сьогодення та наука, яка це вивчає. Очевидно, не варто доводити, яку роль відіграли у формуванні своїх націй такі постаті, як М. Грушевський в українців, Ф. Палацький у чехів, С. Мілутінович у сербів, Паїсій у болгар, єпископ Грюндтвіг у датчан, П. Мюнх у норвежців. Більшість із них жили у ХІХ ст., яке справді стало епохою історичної науки.

Етнічна історія зосереджується на відтворенні «генеалогічного дерева» певного етносу та основних його постатях. Зауважимо, що племінна самосвідомість первісно базувалася на уявленні про спільність походження всіх членів племені від якогось одного, найчастіше міфічного, пращура. Племінна єдність не пов’язувалася ані зі спільністю мови, на діалектах якої звичайно говорили декілька племен, ані з єдиною територією, що постійно змінювалася через племінну міграцію.

Колективне, спільне почуття гордості за досягнення в минулому і сучасному (частіше у військовій та економічній, аніж у культурній сферах), або спільне переживання з приводу національних трагедій і втрат, особливо воєнних, сприяє посиленню етнічності. Глорифікація (прославлення) певної історичної постаті, символу або події, які вважалися важливими компонентами національної свідомості – вагомий чинник етнічності. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Німеччина, наприклад, переживала справжній бум у будуванні пам’ятників Вільгельму І та Бісмарку, у Франції майже в усіх муніципалітетах стояв бюст Маріанни. Кожна нація винаходила своїх героїв, символи й видатні події, які перетворювалися на частину національної міфології, самосвідомості нації. Водночас спільна трагедія у минулому, як стверджував Е. Ренан, може бути не менш сильним об’єднуючим емоційним чинником, аніж «національна гордість». Зокрема, для чехів і поляків переживання втрати державності, було надзвичайно потужним інтегруючим чинником.

Необхідно враховувати, що кожна етнічна історія певною мірою міфологізована, являючи собою «національний міф». Він є невід’ємним елементом націоналістичного світогляду, виконуючи цілу низку важливих ідеологічних функцій, передусім, функцію об’єднання, інтеграції етнічної групи чи нації. Найпоширеніший варіант націоналістичного міфу – ідея про обраність певної нації, її особливу місію або ж особливу природу, походження (месіанізм). Виникнення доктрини месіанізму певного народу може бути спричиненим почуттям гордості за досягнення. Як приклади, можна згадати іудейську версію – євреї як богообраний народ (сіонізм), італійську – ідею Дж. Мадзіні про особливу місію італійців у світі, німецьку – міркування Й. Фіхте про те, що нація – це реальний вияв божественного, індійську – заклик Шрі Ауробіндо Гоша до співвітчизників вірити у те, що вони є знаряддям Бога, і, відповідно, – індійська нація – це творіння Боже тощо. У середині ХІХ ст. американські публіцисти проголошували особливу місію і долю своєї нації у світі, а на початку ХХ ст. сенатор Альберт Беверідж стверджував, що Господь «позначив американський народ як обрану націю, яка має відродити світ». Видатний російський письменник Ф. Достоєвський вважав російський народ особливим носієм християнської ідеї. Бури у Південній Африці порівнювали себе з юдеями, після вигнання останніх з Єгипту, і вважали себе носіями колонізаторської місії, освяченої божественною волею. Зрозуміло, що ці міфи ставали частиною культурної спадщини, частиною історичного міфу.

Індикаторами етноісторичної свідомості є ціннісні утворення про минуле: історія не може не оцінюватися, причому сама вибірковість історичних подій в актуалізованій пам'яті носить оцінний характер і інтерпретується у вигляді дихотомічних пар: добро – зло, прогрес – регрес, гордість – сором. Крізь призму цих понять проступають етнонаціональні почуття, які практично не піддаються виявленню за допомогою прямих індикаторів. У монографії «Національна самосвідомість росіян» (М., 1996) докладно викладаються й інтерпретуються результати відповідей петербуржців на відкрите питання: «Які події у вітчизняній історії особисто у Вас викликають почуття гордості? А які – почуття сорому?». Отримана інформація класифікувалася по трьох основних матрицях («дореволюційна історія», «радянська історія» і «новітня історія») з використанням контент-аналізу, одиницею якого була історична подія. Усього респонденти дали 1309 відповідей, у яких перелічили 174 історичні події.

Відомості про історію значною мірою персоніфіковані, тому в контексті вивчення етноісторичних установок можна вдатися до питання відкритого типу, що стосується персоналій минулих епох: (наприклад, «Який діяч української історії у Вас викликає найбільшу симпатію?» або «Кого з діячів минулого Ви хотіли б бачити на чолі сучасної України?»). Помічено, що подібні питання добре «працюють» на молодіжній вибірці.

Етнічна територія й державність.

Більшість етносів асоціюються з певним географічним розміщенням – етнічною територію. В основі самого виникнення етнічної спільноти лежить компактне розселення людей, що складають її. Лише воно створює можливість для них спілкуватись між собою, виробляючи під час цього спілкування єдину мову, спільно здійснюючи необхідні для виживання та розвитку дії економічного та військового характеру, входити в родинні та інші соціальні відносини між собою, формуючи тим самим структуру суспільства та поступово потім її ускладнюючи, впливати один на одного в процесі накопичення інформації, створення культурних цінностей та вироблення світоглядних систем (релігійних та ін.) тощо. У процесі історії етноси прагнуть встановити суверенітет над своєю територією й творять свої власні держави, які мають відповідні політичні атрибути: громадянство, державні символи (прапор, герб, гімн), кордони тощо. Вони, своєю чергою, також виступають значними маркерами етнічності.

Цінності та їх ранжування у різних культурах.

Основний предмет етносоціологічного вивчення культури – це характер ціннісних орієнтацій, їх динаміка, а також норми, ідеї, думки, уявлення, які домінують в етнічних групах. Як говорив М. Ганді: «Наші вірування завжди стають нашими думками, наші думки – нашими словами, наші слова – нашими вчинками, наші вчинки – нашими звичаями, наші звичаї – нашими цінностями, а наші цінності, зрештою, стають нашою долею».

У більшості народів одна з основних цінностей – сім’я, високо цінується «добробут», «задоволеність працею», поширені й інші цінності. Це свідчить про достатньо високу узгодженість щодо неідеологізованих загальнолюдських цінностей. Але культури розрізняють саме за ранжуванням цих цінностей, їх «зчепленням». Так, практично у всіх народів колишнього СРСР, на першому місці була цінність сім’ї, але далі ранжування йшло по-різному. У росіян, наприклад, «робота» була другою, а в узбеків після сім’ї йшли такі цінності, як «повага оточуючих», «спокійне життя», «матеріальний достаток», а лише потім – «цікава робота».

У сучасному суспільстві певним чином змінився спосіб життя людей, що обумовило зміни в порядку й «авторитеті» цінностей. У структурі цінностей людей усіх національностей помітно зросло значення «матеріального достатку» та «спокійного життя». Водночас широкі верстви населення різних національностей охопила соціальна депресія. Розчарування стосується не тільки загальної оцінки середовища, але й оцінок власного життя. Якщо раніше більшість людей вважало, що з часом «життя стає кращим», то зараз переоцінка таких настроїв спостерігається, хоча у різній ступені, у всіх народів. Нові оцінки значною мірою пов’язані з недостатністю матеріального забезпечення та невпевненістю в завтрашньому дні.

А от за специфічними культурними цінностями різниця етносів ще суттєвіша. У росіян цінності держави були вище, ніж розвиток мови і культури, а в інших народів СРСР – навпаки. Висока орієнтація на відродження національних цінностей культури узгоджується з більшою «зв’язаністю» інших етносів зі своїм минулим, в той час як за самооцінками росіян, частіше зустрічається «спрямованість у майбутнє». Також тут необхідно брати до уваги державний статус досліджуваних етносів.

Етнічні традиції та їх значення.

Значним культурним пластом етносу є етнічні традиції – елементи соціальної і культурної спадщини етносу, що передаються від покоління до покоління і зберігаються у свідомості та укладі життя етносу протягом тривалого часу.

Це стереотипні форми масової поведінки, які виражаються в повторенні стандартизованих дій і виступають як ефективні цінності соціального регулювання. Вони охоплюють певні суспільні настанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, ритуали та ін., всі сфери соціального та приватного життя етносу, суттєво впливаючи на всю систему життєдіяльності етносу. Традиції забезпечують наступність у розвитку матеріальної та духовної культури етносу, сприяють збереженню зв'язку поколінь. Водночас традиції можуть стати гальмом розвитку, коли перестають відповідати новим умовам, і в такому випадку вони повинні витискуватися іншими, як на основі спонтанної дії інноваційних соціальних механізмів, так і цілеспрямованих, планомірних дій етносу. Процес оновлення традицій є незмінним компонентом у механізмі оновлення життя.

Українські традиції внаслідок відомих соціально-історичних причин виявилися багато в чому втраченими. Сьогодні традиції, якщо говорити про Україну, виражаються в деяких «стандартизованих діях», локалізованих сімейними рамками, насамперед святкової поведінки.