3 Анджей Стасюк, Юрій Андрухович. Моя Европа. Два есеї про найдив -нішу частину світу. - Львів: Класика, 2001, с. 61.

Саме предмети, речі стають ознаками західного постмодерного суспільства, яке видавалося герметично замкнутим у своїй історії. І власне Чорнобиль дає змогу відкрити й зрозуміти властиву Заходові онтологічну й історичну невпевненість.

Особливістю розгортання постмодернізму в Україні можна вважати те, що властиву Заходові музеїфікацію культури, яка породила постмодерну техніку цитування, підмінює спроба досягти й утримати «ідеальну», неієрархічну культурну цілість. При цьому ігноруються розриви в пів століття, а історія виявляється своєрідною чорною дірою, порожнечею, в якій зникає час. Відтак культурні артефакти існують не в музейних колекціях, де їх можна позичати, а у віртуальних колекціях, які можна постійно перетасовувати й дозаповнювати.

Таке принципово нове уявлення складається на основі ідеї «повноти/неповноти» національної культури. На початку 90-х років з усіх нововідкритих текстів і концепцій чи не найрезонансніше сприймається «Історія української літератури» Дмитра Чижевського й зокрема його теза про «неповноту» українського письменства. Як відомо, Чижевський пов'язував «неповноту» саме з періодом складання української модер-ности в добу романтизму й опублікував свою «Історію» ще 1956 року, себто в середині XX століття4. Отож хвилі незадоволення ідеєю «неповноти» досягають берегів України лише через пів століття - рідко хто з літературознавців не торкається цього питання на початку 1990-х. Зрештою, сьогочасні публікації раніше призабутих або заборонених авторів, канонізація окремих стилів і епох, наприклад, бароко чи футуризму, засвідчували саме прагнення продемонструвати «повноту» національної культури, її стилів і функцій. Цю ситуацію, однак, не могли повністю визначати модерністські принципи, наприклад, Кліотові ідеї про органічну єдність культури. Та й саму органічну ієрархію вже не можна було відновити й утримати. В у країнському суспільстві з початком 90-х відбувається відкриття цілком різновалентних пластів культури, вітчизняних та інтернаціональних: з одного боку, вітчизняного модерну й аванґарду, замовчуваного в радянські часи, з другого - невідомої, неперекладаної раніше західної «високої» літератури та філософії, а також жанрів масової літератури. При цьому відкриття і поцінування інших стилів, як-от бароко, неокласицизму, футуризму, не так означали відновлення історичної цілости самої культури, як були явищем синхронізації різних культурних рівнів і шарів. Модерні й домодерні, барокові та постмодерні літературні форми й стилі співіснують в одному ряду. Література й культура, не переживши вповні процесів модернізації та розвитку високих модерністських форм, раптом зіткнулися з постмодерною ситуацією, яка актуалізувала домодерні форми культури. Отож в українській літературі власне модерністські імпульси синхронізуються з постмодерністською концепцією світовідчуття.

4 В Україні «Історія української літератури» Дмитра Чижевського виходить 1994 року в Тернополі, видавництво «Феміна».

Існування на перетині різних культурних парадигм (західної та національної, постмодерної та модерної) і їх взаємне зіставлення проявляють табуйовані місця та «мертві» зони в національній літературі. В ейфорії перебудови здавалося, що «білі плями» легко заповнити, друкуючи раніше заборонене, і и такий спосіб можна відновити цілість (повноту) національного культурного канону. Наприкінці 1990-х стало зрозуміло, що «білі плями» - це не лише невідомі автори й невідомі тексти, але й нові способи інтерпретації. Отже, треба деконструювати ті ідеології, які лежать ув основі минулих процесів каноноутворення. Академічна наука виявилася до цього неготовою.

Окрім того, стало очевидно, що зони відчуження існують і іа мапі культури завжди, вони лише змінюються: такою зоною замовчування в 1990-ті, скажімо, став колишній соцреалізм. Прикметою українського постмодернізму стала амнезія щодо соцреалістичної літератури: її типові концепти й стилі понині залишилися недеконструйованими, тоді як російський соцарт вдався до такої деконструкції. Українські автори-постмодерністи натомість вичленували з соцреалістичної парадигми лишень її народницько-патріотичний складник, який і став об'єктом постмодерністської іронії.

Український постмодернізм:

історична рамка

Про постмодернізм в українській літературі заговорили на початку 1990-х, хоча з'являється він раніше, ще в середині 1980-х. Ішлося про появу нової літератури, іронічної, видовищної, котра пародіювала ідеологічні кліше, відроджувала форми барокової гри, озвучувала новий маскарад персонажів і ролей. Для одних критиків постмодернізм був обіцянкою українського бестселера, для інших - чужим і неорганічним явищем, принесеним із Заходу1. Недовготривала полеміка про долю постмодернізму в Україні вивела на яв, однак, зовсім інше питання: чи є українська література модерною2?

1 І Іагалка Білоцерківець. «Бу-Ба-Бу та інші. Український неоаванґард: портрет одного року». Слово і час, 1991, № 1, с. 42-52; Марко Павлишин. «Українська культура з погляду постмодернізму». Сучасність, 1992, № 5, с. 117-125; Тамара Гундорова. «Постмодерністська фікція Лндруховичазпостколоніяльним знаком питання». Сучасність, 1993, № 9, с. 79-83; Марко Павлишин. «Що пере-творюється в "Рекреаціях" Юрія Андруховича?». Сучасність, 1993, № 12, с. 115-127.

2 Олег Ільницький. «Трансплантація постмодернізму: Сумніви одного читача»; Марко Павлишин. «Застереження як жанр». Сучасність, І995,№ 10, с. 111-119.

Парадоксально, але в постмодерній ситуації саме актуалізація модернізму виявляється особливо важливою для української культурної самосвідомости. Це пов'язано з тим, що в українській літературі впродовж XX століття форми й теоремі ч ні концепції високого модернізму розгорнулися недостатньо, а, як відомо, постмодерністська естетика й ідеологія були саме І ісакцією на розвиток «високого» модернізму в контексті европейських літератур і продовженням традицій поп-арту й аванґарду в північноамериканських літературах. Українська література впродовж ХІХ-ХХ сторіч розвивалась у специфічних умовах. Функціонування нової української літератури в структурі так званої «великоросійської» культури3, особливо від епохи романтизму, звело її до рівня колоніяльної «популярної» літератури. Від української літератури, з одного боку, відторіуються форми високої культури, оскільки «малоросійська» еліта, особливо активно впродовж XVIII століття, ідентифікує себе з російською культурою (і в мовному питанні, і щодо горизонту культурних сподівань). Із другого боку, бажання самозбереження та національного самовизначення, починаючи з «Енеїди» Котляревського, призводить до домінування в українській літературі першої половини XIX століття «низьких» бурлескних форм, що їх доповнюють романтична концепція народности й виразна національно-просвітницька тенденція.

3 Поняття «загальноросійська» література вживаємо в тому сенсі, як його визначає Михайло Драгоманов у статті «Література російська, великоросійська, українська і галицька» (1873-1874). Зокрема Драгоманов розглядає «загальноросійську» літературу як універсальне культурне утворення, спільне для народів, які входять до складу Російської імперії, і зіставляє його з національними варіянтами української та російської літератур і географічно-культурним варіянтом так званої галицької літератури. Така ієрархія скидається на відношення колоніяльної літератури та літератури «центру». Пізніше Пьотр Струве говоритиме про існування «паралельних культур» на основі розвитку, з одного боку, «загальнонародної» (себто російської) культури, та локальних, етнографічних культурних варіянтів (П. Струве. «Общерусская культура и украинский партикуляризм». Русская мысль, 1912, №1).

Протягом усього XIX століття український літературний процес був спрямований передусім на збереження єдиного народницького канону4, формою вираження якого стає «загальнонародна» література, що, властиво, є реалізацією просвітницької моделі популярної культури. Навіть скромні форми модернізму та високої культури, які з'являються в українській літературі наприкінці XIX - на початку XX сторіччя в боротьбі з народницьким каноном, перекреслює епоха соцреалізму, який фактично переймає народницьку концепцію популярної літера тури й водночас, ідеологізуючи та функціоналізуючи таку літературу, надає їй статусу масової культури5. Все це перекреслювало модерністські й авангардистські процеси в українській літературі XX століття. Внаслідок цього в центрі літературознавчих дискусій останнього десятиліття XX віку виявляється саме доля модернізму в національній літературі6.

4 Детальніше про це див.: Тамара Гундорова. ПроЯвлення Слова. Дискур-сія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. -Львів: Літопис, 1997, с. 32-53.

5 Див.: Тамара Гундорова. «Соцреалізм як масова культура». Сучасність,

2004, Ч. 6, с. 52-66.

6 Див.: Соломія Павличко. Дискурс модернізму в українській літературі. -Київ: Либідь, 1997; Тамара Гундорова. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів: Літопис, 1997; Ярослав Поліщук. Мітологічний горизонт українського модернізму. Літературознавчі студії. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.

Однак специфіка постмодернізму полягає в тому, що, як справедливо твердить Дув Фокіма,

постмодернізм можна назвати першим повсюдно сприйнятим літературним кодом і можна витлумачити в термінах, зрозумілих у всіх культурах, незалежно від того, чи пройшли вони через попередній етап модернізму7.

7 Douwe Fokkema. «Metamorfoza postmodernizmu. Europejska recepcjia amerykańskiego pojęcia». Postmodernizm w literaturze i kulturze krajów Europy Środkowo-Wschodniej. Pod red. H. Janaszek-Ivanickovä, Douwe Fokkema. -Katowice, 1995, c. 22.

В Україні постмодернізм стає рефлексією та завершенням у країнського модернізму, а водночас і чинником, який продовжує і розвиває авангардистські тенденції 20-30-х років (недарма найпопулярнішими нововідкритими авторами впродовж 1990-х стають футурист Михайль Семенко, формаліст Майк Йогансен і модерніст Віктор Петров (В. Домонтович). Та водночас український варіянт постмодернізму є явищем саме постмодерного типу.

Прикметно загалом, що неоавангардистські та постмодер-ністські інтенції в українській літературі 1990-х збігаються. У цьому, можливо, одна з відмінностей українського постмодернізму від, скажімо, польського, де неоавангардистська творчість Вітольда Ґомбровіча, Тадеуша Ружевіча, Чеслава Мілоша протягом 1960- 1970-х років попереджає та готує ґрунт для появи власне постмодернізму8. В українській літературі з певними застереженнями віддаленим аналогом таких неоавангардистських і водночас перед-постмодерністських явищ можна вважати «химерну» прозу 1970-х (Василь Земляк, Володимир Дрозд).

8 Див.: Krzysztof Uniłowski. Polska proza innowacyjna w perspektywie postmodernizmu. Od Gombrowicza po utwory najnowsze. - Katowice: Wyd-wo Uniwersytetu Śląskiego, 1999, c. 13-49; Володимир Єшкілєв. «ПМ-дискурс у сучасній українській літературі». Плерома-3'98. Мала Українська Енциклопедія Актуальної літератури. Проект «Повернення деміюргів». - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998, с. 91.

Виникнення постмодернізму на теренах колишнього Радянського Союзу загалом має свої особливості. По-перше, ранній постмодернізм розпочинається ще в межах соцреалізму й охоплює андеграунд (московські концептуалісти в Росії, київська іронічна проза в Україні) і навіть так звану «офіційну» літературу, авторами якої є члени Спілки письменників (Григорій Тютюнник, Василь Земляк, Володимир Дрозд, Віктор Міняйло - в Україні, Юрій Тріфонов, Васілій Шукшин, Андрей Бітов - у Росії). Власне, лише після того, як на Заході сформувалося поняття постмодернізму, деякі автори прийняли його, тим самим змінивши свою ідентифікацію з андеґраундної та локальної на інтернаціональну. Так сталося з російським концептуалізмом. Як зазначає Міхаіл Берґ,

зовсім нещодавній перехід основних авторів концептуалізму з системи андеграунду в істеблішмент водночас ознаменовано переходом їх на рівень якогось світового мистецтва. Тоді ж вони зрозуміли, що термін концептуалізм застарів і що треба називати себе так, як вони не хотіли себе називати десять років тому, і вони почали називати свої тексти постмодерністськими9.