Іспанія в період економічної кризи та громадянської війни

Економічна криза 1929—1933 років значно ускладнила ситуацію в країні. Масово закривалися підприємства, знизилася заробітна плата та ін. Республіканці вимагали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею з Примо де Ріверою, зрікся престолу. На муніципальних виборах 1931 р. республіканці здобули переконливу перемогу. Звістка про це вивела на вулиці тисячі демонстрантів. Муніципалітети ряду міст проголосили республіку, у Барселоні було проголошено Каталонську республіку. У квітні 1931 р. Революційний комітет проголосив про повалення монархії. Король зрікся престолу. Іспанію було проголошено республікою. У червні відбулися вибори до Законодавчих зборів, після чого було сформовано коаліційний уряд. Прийнята конституція гарантувала широкі громадянські права й свободи. Аграрна реформа проголошувала конфіскацію поміщицьких земель за викуп і зменшувала орендну плату. Національне питання було вирішене частково: Каталонія отримала обмежену автономію, а Галісії та Країні Басків в автономії було відмовлено.

Проте уряду складно було балансувати між партіями правого та лівого спрямування. Особливо велику активність виявляли комуністи та створена в 1933 р. фашистська фаланга. Ці сили сподівалися за умов безладу в країні прийти до влади. До того ж за їхньою спиною стояли іноземні держави, що сподівалися втягнути до сфери свого впливу — відповідно СРСР та фашистські Німеччина й Італія.

1934 р. комуністи організували збройне робітниче повстання в Астурії, що призвело до великих жертв серед повстанців. Це викликало вибух народного невдоволення. Урядова коаліція розпалася, було призначено наступні вибори. Для об'єднання сил напередодні виборів ліві партії уклали пакт про утворення Народного фронту. На виборах 1936 р. більшість місць у кортесах здобули партії Народного фронту (республіканці, соціалісти, комуністи). Уряд очолив Асанья. Він зіткнувся з проблемою несанкціонованих дій робітничих організацій: робітники самовільно захоплювали підприємства, запроваджували "робітничий контроль", створювали непідзвітні уряду воєнізовані загони. Уряд продовжував проведення аграрної реформи, розподіливши до середини 1937 р. понад 700 тис. га землі.

Прийшовши до влади під гаслом свободи й демократії, звільнивши з в'язниць 30 тис. політв'язнів, республіканці разом з тим кинули до в'язниць 6 тис. своїх політичних опонентів. Побоюючись експропріації, іспанські підприємці і банкіри почали переводити свої капітали за кордон. Зростали ціни на продукти і товари першої необхідності, злочинність. Все це загострювало ситуацію в країні і підштовхувало окремі сили до радикальних дій.

У липні 1936 р. урядовою поліцією було вбито депутата-монархіста, що стало приводом до військового перевороту. 17 липня 1936 р. у Марокко група вищих іспанських військових організувала заколот проти уряду Народного фронту. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: "Над усією Іспанією безхмарне небо", що був наказом до виступу заколотників у всій країні. Заколотників підтримали чимало військовослужбовців (120 тис. чол., майже 80% збройних сил держави) і церква. В Іспанії розпочалася громадянська війна.

Ця війна спричинила гостру міжнародну кризу. СРСР підтримував республіканців, а Німеччина та Італія — націоналістів. Західні демократи вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд, остерігаючись появи на політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму.

Таким чином, Іспанія стала об'єктом суперечок Комінтерну й західних демократій, з одного боку, та між тоталітарними режимами — з іншого.

На пропозицію британського уряду 27 країн проголосили політику невтручання щодо подій в Іспанії. Німеччина та Італія не мали наміру стояти осторонь. Комінтерн став на шлях формування інтернаціональних бригад добровольців для допомоги республіканцям. Загалом в Іспанії воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів. СРСР поставляв літаки, танки, гармати. На боці заколотників на чолі з генералом Ф.Франко воювали понад 300 тис. іноземних військ. Військову техніку їм постачали Німеччина й Італія.

Спочатку франкісти зазнали кілька відчутних поразок, але з часом перехопили ініціативу. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида, у битві під Гвадалахарою та при захопленні Теруеля становище республіканців значно погіршилося.

Наприкінці 1938 р. націоналісти прорвали оборону республіканців, а в 1939 р. захопили Террас, Барселону. Навесні 1939 р. розпочався генеральний наступ франкістів на усіх фронтах. Під час здобуття Мадрида націоналісти наступали чотирма колонами, а п'ята, яку становили супротивники республіки, перебувала в самому місті. З того часу вислів "п'ята колона" став синонімом зради. 28 березня 1939 р. Мадрид здався. Франко проголосив про закінчення війни. Під час воєнних дій загинуло за різними даними від 600 тис. до 1 млн. чол.. а матеріальні збитки становили суму, рівнозначну 6 державним бюджетам, або річному валовому національному продукту.

В Іспанії на довгі роки встановилася авторитарна диктатура, жертвами якої лише за рік з 1939 по 1940 стали майже 100 тис. вбитими та 2 млн. заарештованими.

Середній рівень навчальних знань

- Як відбувалась фашизація Італії після приходу до влади Муссоліні?

- Які фактори сприяли встановленню в Іспанії диктатури П. де Ріверо?

- Які реформи були проведені в Іспанії після революції 1931 року?

Достатній рівень навчальних знань

- Визначте соціальну базу фашизму в Італії, чому багатьох італійців приваблювала фашистська ідеологія?

- В чому полягали спільні та відмінні риси фашистських режимів Італії та Німеччини?

- Назвіть головні риси франкістського режиму.

Високий рівень навчальних знань

- Чому, на Вашу думку, Італія стала батьківщиною фашизму?

- Чи була, на Вашу думку, неминучою громадянська війна в Іспанії?

Тема: “Революція 1917 року в Росії. Громадянська війна.»

ПЛАН

1. Лютнева революція в Росії: причини головні події та наслідки.

2. Жовтнева революція в Росії. Прихід до влади більшовиків.

3. Причини, періодизація, головні події та наслідки громадянської війни в Росії. Політика «воєнного комунізму».

1 Існуючу в Росії гостроту соціальних суперечностей на деякий час послабив вступ країни в Першу світову війну, що в єдиному патріотичному пориві об'єднав навколо уряду усі стани населення. Проте тривало це недовго. Стала відчутною економічна криза 1915—1916 рр. Економіка насамперед забезпечувала потреби фронту, тому розвивалася однобічно. Народ скоро відчув дефіцит товарів, підвищення цін, падіння купівельної спроможності карбованця, нестачу палива. У країні, яка посідала до війни перше місце у світі з виробництва зерна, з'явилися черги за хлібом, процвітала спекуляція. Болюче сприймалися поразки Росії на фронтах, репресії уряду щодо українства Галичини, інших народів. Ширилися страйки робітників і селянські виступи, посилився національно-визвольний рух, а уряд робив жорсткішою політику щодо "недержавних" народів.

Ліворадикальні партії використовували ситуацію для дискредитації правлячої верхівки. Микола II катастрофічно втрачав авторитет не лише в суспільстві, а й серед свого оточення. Цариця Олександра Федорівна безцеремонно втручалася в державні справи. Ліберальна опозиція значно активізувала свою діяльність, посилилось протистояння Державної думи і уряду, розвалювалося співробітництво буржуазних партій і самодержавства. Прогресивний блок у IV Думі (міжпартійна коаліція більшості думських фракцій) поставив вимогу створення уряду "народної довіри", який повинен бути відповідальним перед Думою. Проте імператор категорично відкинув пропозицію.

Усе це привело до усвідомлення суспільством нездатності царського уряду подолати політичну й економічну кризу.

У середині лютого 1917 р. через нестачу хліба, спекуляції і постійне підвищення цін у Петрограді застрайкували 90 тис. робітників, до яких згодом приєднались робітники Путіловського заводу. Адміністрація закрила кілька цехів заводу, що стало приводом до початку масових страйків. На вулиці столиці вийшли робітники з гаслами "Хліба!", "Геть війну!", "Геть самодержавство!". Ця політична демонстрація вважається початком Лютневої революції.

Події стали наростати з дивовижною швидкістю: страйки набували дедалі більшого масштабу, до робітників приєдналися інші верстви населення. 26 лютого влада перейшла до більш активних дій: відбулися розстріли демонстрантів, арешти деяких членів столичного комітету більшовиків. Наступного дня в розвитку подій настав вирішальний злам, коли солдати почали переходити на бік мітингуючих.

Активізувалося і ліворадикальне підпілля. Було оприлюднено Маніфест ЦК РСДРП, що закликав робітничий клас до створення Тимчасового революційного уряду. Меншовики також видали відозву про необхідність згуртування антиурядових сил і створення Тимчасового уряду.

Разом з тим ряд робітничих організацій і соціал-демократична фракція Державної думи переконували робітників сформувати Ради робітничих депутатів за зразком 1905 р. 250 депутатів від робітників і солдат обрали Виконавчий комітет Ради. Головою його став лідер соціал-демократичної фракції Думи меншовик Микола Чхеїдзе. Одночасно лідери ліберальних партій у Державній думі створили Тимчасовий комітет для відновлення порядку і для відносин з особами й установами. Головою комітету став голова IV Думи Михайло Родзянко. Тимчасовий комітет надсилав царю, який перебував у Могилеві, телеграми з проханням конституційних поступок, проте той не надавав подіям особливого значення. У той же час Тимчасовий комітет взяв під контроль всі міністерства, а Петроградська рада видала наказ про демократизацію армії.

28 лютого Микола II виїхав із Могилева до Царського Села, але революційні війська затримали імператорський потяг, і він змушений був повернутися. Після консультацій з командувачами фронтів він переконався, що сил для придушення революції не вистачає. Цар підписав Маніфест про зречення від престолу за себе і свого сина на користь брата, великого князя Михайла Олександровича. Але коли Маніфест привезли до столиці, стало очевидним, що народ не хоче монархії. 3 березня зрікся престолу і Михайло.

Представники Тимчасового комітету Думи і Виконкому Петроградської ради сформували Тимчасовий уряд на чолі з князем Георгієм Львовим.

Одне із основних завдань Лютневої революції — повалення самодержавства — було вирішене.

До сформованого 2 березня 1917 р. Тимчасового уряду увійшло 12 чоловік: 6 кадетів, п'ять октябристів і один соціаліст. Зовнішню політику визначав Павло Мілюков, воєнну — Олександр Гучков, міністром юстиції став Олександр Керенський.

Керівництво Петроградської ради підтримувало Тимчасовий уряд. У країні стало функціонувати два політичних центри — утворилося двовладдя. Від березня до початку липня 1917 р. уряд вимушений був узгоджувати свої дії з Радою робітничих депутатів, що мала значну підтримку широких мас.

У липні—жовтні 1917 р. у країні встановилося єдиновладдя Тимчасового уряду у формі коаліції лібералів (кадетів) з поміркованими соціалістами (меншовики й есери). Уряд очолив Керенський.

Уряд обіцяв запровадити політичні свободи, провести амністію, підготувати вибори до Установчих зборів, скасувати смертну кару, заборонити будь-яку станову, релігійну і національну дискримінацію. На місцях губернатори замінювалися комісарами, створювалися нові органи правопорядку (міліція). Проте зберігалися основні органи центрального і місцевого управління (міністерства, міські думи, земства). Були заарештовані цар і його сім'я. До закінчення війни було відкладено введення 8-годинного робочого дня, здійснення аграрної реформи. Уряд використовував війська для придушення селянських виступів. Матеріальне становище мас погіршувалося, зростало безробіття, процвітала спекуляція.

Однак програма Тимчасового уряду "просунула" країну по шляху конституціоналізму і демократизму. Навіть лідер більшовиків Володимир Ленін визнав, що Росія лише за кілька місяців за політичним устроєм наздогнала передові країни світу. З підпілля вийшли всі політичні партії, виникали нові організації та спілки, було скасовано цензуру на пресу і літературу. Перша урядова криза, спричинена соціальною напруженістю в країні, вибухнула вже у квітні. її каталізатором стала нота Мілюкова, в якій він звернувся до союзників із запевненням про рішучість Росії довести війну до переможного кінця. Це обурило народ, розпочалися масові мітинги та маніфестації з вимогами негайного припинення війни.

На початку травня Тимчасовий уряд і Виконком Петроградської ради домовилися про створення коаліції, і до складу нового уряду увійшло шість меншовиків і есерів. Програма нового уряду проголошувала подальшу демократизацію країни, прискорення розробки аграрної реформи, встановлення державного контролю над виробництвом і досягнення загального миру. Ідею порозуміння всіх політичних сил підтримали практично всі партії (крім більшовиків).

Проте внутрішня і зовнішня політика першого коаліційного уряду викликала новий вибух незадоволення. Воно досягло значного розмаху в червні 1917 р. у зв'язку з підготовкою нового наступу на фронті. Уряд думав, що успіх наступу стабілізує внутрішнє становище в країні. Але все закінчилося панічним відступом російських військ.

Події на фронті збігалися з подіями в столиці. Із складу уряду вийшли міністри-кадети в знак незгоди з визнанням крайової влади в Україні — Генерального секретаріату Центральної Ради.

Провал наступу на фронті і загроза кадетів розвалити коаліцію викликали нову загальнополітичну кризу. В Петрограді 3—4 липня відбулися масові демонстрації робітників і солдатів, сутички між демонстрантами і вірними уряду військовими частинами. Червневі події засвідчили зростання впливу ліворадикальних партій, особливо більшовиків. Тому розпочалися репресії проти більшовиків і лівих есерів, було розгромлено редакцію газети більшовиків "Правда", лідерів більшовиків обвинувачено в шпигунстві на користь Німеччини. Перестав існувати перший коаліційний уряд.

24 липня було проголошено склад другого коаліційного уряду на чолі з Керенським, який закликав до примирення всіх суспільних сил і політичних партій. Новий головнокомандувач Лавр Корнілов пропонував консолідацію консервативних сил для припинення "революційної анархії". Його метою було встановлення військової диктатури.

25 серпня він розпочав наступ на Петроград, що примусило Керенського звернутися за підтримкою не лише до народу, а й піти на співробітництво з більшовиками. Практично всі соціалістичні партії, ради і загони робітничої Червоної гвардії виступили проти Корнілова, що і вирішило долю корніловського заколоту.

Провал корніловського заколоту черговий раз змінив політичну ситуацію і співвідношення сил; зменшив авторитет правих і посилив вплив більшовиків. Для більшовиків відкрились перспективи захоплення влади. Розпочалася більшовизація рад, а Петроградська і Московська ради заявили про взяття всієї повноти державної влади.

Напередодні проведення Всеросійської демократичної наради за участю представників політичних партій, земств і дум 1 вересня Керенський проголосив Росію республікою. На самій нараді 14 вересня було створено

Передпарламент.

Розвиток політичної ситуації "працював" на ліворадикальні сили. Невдоволення внутрішньою політикою урядів і продовженням війни викликало страйковий рух, селянські бунти, посилювався національно-визвольний рух. Розвалювався фронт, дезертирство набуло масового характеру, країна стояла напередодні нової кризи.

2 Після лютого 1917 р. серед усіх соціалістичних партій більшовики зайняли вкрай ліві позиції. У березні 1917 р. керівництво більшовицької партії (Ленін був за кордоном) співробітничало з іншими соціалістичними партіями, умовно підтримувало Тимчасовий уряд, ідеї "революційного оборонства".

З приїздом у квітні Леніна до Росії позиції партії змінилися. Його програма ("Квітневі тези") передбачала перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції, встановлення республіки Рад, націоналізацію всієї землі та банківської системи, контроль за виробництвом, вихід з війни, співробітництво з поміркованими соціалістами і мала на меті захоплення

влади.

Учасники з'їзду партії, що відбувся в серпні 1917 р., мовчазно ухилилися від підтримки вимоги збройного повстання, хоча гасло Леніна "Вся влада Радам!", проголошене ще в липні, практично означало заклик до збройного повстання проти Тимчасового уряду.

10 і 16 жовтня на засіданні ЦК партії більшовиків Володимир Ленін зміг добитися рішення про безпосередню підготовку до повстання. Однак на засіданні були присутні лише 12 чоловік з 21-го. Ленінську резолюцію про збройне повстання підтримали 10 членів ЦК. Проти виступили Лев Каменєв і Григорій Зінов'єв. 12 жовтня при Петроградській раді було створено Військово-революційний комітет (фактичний керівник Лев Тро-цький), що і став центром підготовки повстання.

Ще до відкриття II З'їзду Рад (перший відбувся в червні) Троцький наказав встановити контроль над телеграфом, телефоном, поштою та ін. Розрахунок виявився правильним: під тиском більшовиків II З'їзд Рад прийняв очікуване рішення, адже, коли він відкрився, місто було в руках більшовиків. Так 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. відбувся більшовицький переворот. Перевага на з'їзді більшовиків і їх прибічників визначила прийняття рішень, пронизаних ідеями більшовиків і лівих есерів. З'їзд проголосив встановлення радянської влади і прийняв ряд декретів.

Декрет про мир закликав воюючі країни укласти демократичний мир без анексій і контрибуцій, проголошував відмову від таємної дипломатії і договорів, підписаних царським і Тимчасовим урядами.

Декрет про землю грунтувався на есерівський аграрній програмі та скасував приватну власність на землю, проголосив націоналізацію землі і її надр, заборонив найману працю та оренду землі.

З'їзд прийняв постанову про скасування смертної кари і резолюцію проти погромницького руху. З'їзд створив однопартійний більшовицький уряд — Раду Народних Комісарів (РНК). Ліві есери спершу відмовилися від участі в уряді, проте увійшли до складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК). Головою уряду став Володимир Ленін, а головою ВЦВК — Л. Каменєв. Крім того, з'їзд підтвердив намір провести вибори до Установчих зборів.

Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримано іншими соціалістичними партіями. Новий радянський уряд не визнавали держави Заходу.

Після захоплення влади в Петрограді більшовики поступово встановили радянську владу майже на всій території Російської імперії.

Захопивши владу, більшовики розпочали злам старої державної системи і створення нової — диктатури пролетаріату. Проте не було втілено в життя проголошення З'їзду Рад вищим законодавчим органом країни. Президія ВЦВК і РНК привласнили собі не лише виконавчу, а й законодавчу владу. Над місцевими радами ставили революційні комітети, які формувалися виключно з більшовиків.

Декретом РНК створювалися так звані народні суди в складі голови і народних засідателів, однак необмежені права на арешт, слідство, винесення вироку і його виконання були надані Всеросійській Надзвичайній Комісії (ВНК) на чолі з Феліксом Дзержинським. Цей орган був підпорядкований лише вищому партійному керівництву, а не державному контролю.

Незадоволення політикою більшовиків і опір її здійсненню викликав антибільшовицькі заколоти. У середині листопада була досягнута угода про формування коаліційного уряду з лівими есерами. Проте вибори до Установчих зборів показали, що більшовики є другою партією за своїм політичним впливом. Вони здобули на зборах 22,5 % місць, тоді як есери 40 % місць. Тому збори відхилили більшовицьку ідею соціалістичного вибору і встановлення диктатури пролетаріату. Тоді більшовицька більшість

Президії ВЦВК прийняла рішення про розпуск Установчих зборів, що значно загострило ситуацію в країні. Цей акт означав, що більшовицька партія не є партією революційної демократії, та започаткував перелом у настроях, насамперед робітничих мас, які підтримували більшовиків.

У квітні — травні відбулися перші після приходу до влади більшовиків вибори до рад, у яких у більшості губерній переміг блок більшовиків і есерів. Ці ради були розігнані більшовиками, які претендували на однопартійність. У 1918 р. із ВЦВК були виключені фракції меншовиків і есерів. Влітку 1918 р. більшовицький режим запровадив політику військового комунізму. Ця політика передбачала комплекс заходів: націоналізацію всіх засобів виробництва, розподіл продуктів порівно, застосування примусової праці, ліквідацію товарно-грошових відносин і цілковиту диктатуру більшовицької партії. У країні встановилася однопартійна система, нероздільна диктатура РКП(б). Партія більшовиків перестала бути суто політичною організацією, її апарат почав зрощуватися з державними структурами. Тепер тільки вона намагалася визначати політичну, економічну, ідеологічну, культурну і духовну ситуацію в країні.

Більшовизм переміг завдяки помилкам Тимчасового уряду і поміркованих соціалістів; радикалізму і екстремізму народних мас, доведених царизмом, економічною і політичною кризою до відчаю, значній політичній волі, енергії, організованості, тактичній поведінці більшовиків.

3 Основні положення радянської історичної науки щодо громадянської війни зводились до того, що республіка Рад боролася з "білими" найманцями поміщиків і капіталістів і, незважаючи на допомогу імперіалістичних держав і безпосередню воєнну інтервенцію Антанти, вийшла переможцем. Тобто громадянська війна зображувалася як війна між білими і червоними за участю іноземних інтервентів. Інші моменти цієї війни зовсім не висвітлювалися. Згідно з концепцією радянської історичної науки вона розпочалася влітку 1918 р. з початком воєнної інтервенції і закінчилася наприкінці 1920 р., коли було розгромлено Врангеля. З подібною концепцією не можна погодитися.

Однак історія громадянської війни — багатопланова. її складовими є: війна білих і червоних; війна білих і червоних проти "зелених"; боротьба більшовиків проти своїх політичних суперників — кадетів, есерів, меншовиків та ін.; боротьба проти православної церкви; імперська війна проти національних рухів.

Початком громадянської війни одні історики вважають жовтень 1917 р., інші — весну 1918 р.

Однією з причин війни була внутрішня політика більшовицького керівництва, яке розігнало демократично обрані Установчі збори (січень 1918 р.), націоналізувало землю і промисловість, ліквідувало товарно-грошові відносини, створило однопартійну політичну систему. Усе це викликало невдоволення землевласників і підприємців, демократичної інтелігенції, селян-середняків, політичних суперників більшовиків.

У 1918 р. існували такі основні центри антибільшовицького руху: "Спілка відродження Росії", кадети, меншовики і есери, "Союз захисту Батьківщини і свободи" під керівництвом есера Бориса Савенкова. Антибільшовицький рух розгортався на Дону і Кубані, півдні Росії та Північному Кавказі, де формується Добровольча армія. 1918 р. розпочалася іноземна інтервенція: німецькі війська окупували Україну, Крим і частину Північного Кавказу, Румунія захопила Бессарабію, у Мурманську висадився англійський десант, до якого приєдналися французькі й американські війська. Владивосток зайняли японські частини.

Влітку 1918 р. великого розмаху набув антибільшовицький рух на чолі з есерами. Громадянська війна в цей час велася не між червоними і білими, а між соціалістами, партією більшовиків і партією есерів. Вона поклала початок регулярній фронтовій війні в загальноросійському масштабі. У липні есери здійснили спробу повалити радянський уряд у Москві. Більшовицький уряд розгорнув активні дії для захисту своєї влади. Червону армію було реорганізовано на військово-політичних засадах, запроваджено загальну військову повинність, створено верховне керівництво — Революційну військову Раду республіки. На початку вересня Червона армія перейшла в наступ на Сході й потіснила своїх противників за Урал. Завершився перший етап війни.

Новий етап війни розпочався в листопаді 1918 р. і тривав до кінця 1919 р. — року піднесення білого руху в громадянській війні та його спроб повалення більшовицького режиму шляхом воєнних операцій.

Драматичні події 1919 р. пов'язані з червоним терором. Більшовики стверджували, що це була відповідь на білий терор, але насправді це був терор проти всіх потенційних ворогів радянської влади, а не лише проти білих. Лише восени 1918 р. більшовики розстріляли близько 15 тис. аристократів, офіцерів, буржуа, меншовиків, есерів, кадетів.

Максимального розмаху білий рух набув наприкінці 1918 — у 1919 роках. У Сибіру владу захопив адмірал Олександр Колчак, на Кубані й Північному Кавказі — Антон Денікін, у Прибалтиці — Микола Юденич готувався до наступу на Петроград.

Англійці, захопивши Баку, висадилися в Батумі й Новоросійську, французи — в Одесі і Севастополі.

Характерно, що білий рух знайшов підтримку різних верств населення. Так, червоний терор на Дону і Кубані сколихнув усе козацтво. До армії Денікіна влітку 1919 р. приєдналось 30 тис. козаків. І якщо Денікін влітку 1919 р. досить легко зайняв Царицин, Воронеж, Харків, значну частину України, то причини цього успіху полягали в більшовицькому терорі на Дону і Кубані, в Україні, повстанні козаків і селян.

Становище більшовиків влітку 1919 р. було критичним. Проте в наступні місяця вони здобули ряд значних перемог над білими. Причини цього полягали не лише у чисельній перевазі більшовиків, а й у помилках білих.

Насамперед білий рух не став національним, залишаючись замкнутим, майже виключно офіцерським. Керівництво білого руху не підходило диференційовано до соціалістичних партій — всі вони були для них ворогами Росії. На звільнених від більшовиків територіях вони не дбали про відновлення економіки, а встановлювали режим жорсткого терору, намагаючись відібрати якомога більше продовольства, тому до цього негативно ставилося населення.

Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. радянська влада була відновлена на півдні Росії, частково в Україні, на Північному Кавказі.

В окупаційних частинах союзників під впливом агітації більшовиків поширилися революційні настрої. Інтервенти були вимушені вивести свої війська, чому сприяв громадський рух в Європі та США під гаслом "Руки геть від Радянської Росії!".

На завершальному етапі (1920—1922) громадянська війна була найбільш кровопролитною. 1920 р. зріс опір селян політиці продрозкладки. На Тамбовщині, в Україні, в Сибіру і на Нижній Волзі, у багатьох губерніях Центральної Росії палала селянська війна.

Найтрагічнішою сторінкою боротьби на внутрішньому фронті у цей період стали події на Дону і Кубані, де після виступу білих військ більшовики встановили режим жорстокого контролю і виявлення всіх контрреволюційних елементів. У Криму тривала боротьба білих і червоних, Врангель сформував Російську армію і розпочав наступ на Донбас. У листопаді 1920 р. його армія зазнала поразки від частин Червоної армії. Ці події більшовики проголосили закінченням громадянської війни.

Необхідно врахувати аспекти громадянської війни як війни окупаційної, імперської стосовно окраїн Росії і нових незалежних держав. Більшовики здійснили наступ на Україну в 1918 р., на Литву, Латвію, Україну і Естонію — в 1919 р., на Польщу, Азербайджан і Вірменію — в 1920 р., на Грузію - в 1921 р., в Середню Азію - в 1920-1922 рр. Звичайно, це була війна "червоного імперіалізму", намагання повернення втрачених територій і формування нової імперії під червоним прапором.

Середній рівень навчальних знань

- Які прогресивні зміни відбулись в Росії після Лютневої революції 1917р.?

- Які перетворення здійснили більшовики після приходу до влади?

- Назвіть головні причини громадянської війни в Росії.

Достатній рівень навчальних знань

- В чому полягали передумови революційної кризи на початку 1917р.?

- Чим можна пояснити швидкий захват влади більшовиками в жовтні 1917 р.?

- Схарактеризуйте основні напрями політики «воєнного комунізму». Які задачі переслідували більшовики, впроваджуючи дану політику?

Високий рівень навчальних знань

- Чому, на Вашу думку, Тимчасовий уряд втратив контроль за ситуацією в країні і не зміг повести її по реформаторському шляху?

- Чи можна було, на Вашу думку, уникнути більшовицького перевороту?

Домашнє завдання:

- повторити матеріал лекції;

- опрацювати рекомендовану літературу по темі.

Тема: “Роки НЕПу. Утворення СРСР.»

План

1. Ситуація в Росії на початку 20-х років. Перехід до нової економічної політики.

2. Причини, основні етапи та наслідки утворення СРСР.

3. Політична боротьба в партії більшовиків в 20-і роки. Встановлення диктатури Сталіна.

4. Причини згортання політики НЕПу.

1 На початку 20-х років країна знаходилась в дуже складній ситуації. Із-за тривалих воєнних дій, революцій, боротьби за владу і, зокрема, політики «воєнного комунізму», економіка знаходилась в стані розрухи:

- третина підприємств була знищена, або не працювала;

- вироблялось приблизна 5% сталі, 3% чавуну, 30% вугілля від довоєнного виробництва;

- рівень інфляції становив 13000%, в обігу були купюри по кілька мільйонів «радзнаків», а заробітна плата виплачувалась двічі на день, оскільки ціни на товари і продукти змінювались ще швидше;

- посівні площі скоротились на 25% ( із 110 до 75 млн. десятин);

- протягом 1920 – 1922 років деякі регіони країни охопив масштабний голод. Особливо постраждали Поволжя, райони Уралу, Західного Сибіру, південь України. Загалом голодом були охвачені райони з населенням близько 30 млн. чоловік, а померли від голоду – приблизно 3 млн. чоловік.

Незадоволені політикою більшовиків, селяни продовжували боротьбу проти продрозкладки, робітники страйкували , протестуючи проти інфляції, безробіття, зрівняльного методу оплату праці та інших економічних проблем.

Усвідомлюючи, що країною неможливо надалі управляти методами «воєнного комунізму», Ленін першим серед керівництва РКП(б) виступив ініціатором зміни економічного курсу партії більшовиків.

В результаті, під час X з'їзду партії за ініціативою саме Леніна була прийнята резолюція « Про заміну продрозкладки продподатком», на основі якої був прийнятий відповідний закон, що і дало початок новій економічній політиці. Як було заявлено керівництвом партії, головна мета НЕПу – підготувати економічну базу для побудови соціалістичного суспільства.

Сутність нової економічної політики в сфері сільського господарства:

- заміна продрозкладки продподатком ( його вигода полягала в тому, що його розмір був майже в 2 рози меншим, ніж розмір продрозкладки, напередодні посівної кампанії селянин чітко знав розмір свого податку і тому міг збільшити посівну площу, також після сплати продподатку селянин міг вільно розпоряджатися результатами своєї праці.)

- дозволялось створення кооперативів та інших форм кооперації;

- дозволялась оренда землі з використанням найманої праці;

Як результат, до середини 20-х років рівень сільськогосподарського виробництва вийшов на довоєнний рівень.

Заходи нової економічної політики в сфері промисловості:

- дозволялась передача середніх та дрібних підприємств в оренду, інколи колишнім власникам;

- проводилась децентралізація системи управління, при якій крупні промислові підприємства залишались під державним контролем, але при цьому виводились з-під контролю Вищої Ради народного господарства, переводились на госпрозрахунок та об'єднувались в трести;

- для контролю за організацією роботи промисловості та планування основних показників її розвитку, створювався Держплан;

- скасовувалась загальна трудова повинність;

- зрівняльний принцип оплати праці змінювався на оплату по результатам та згідно кваліфікації;

- в економіку країни вкладуються кошти іноземних кампаній, в основному, у вигляді передачі підприємств в оренду, видачі концесій, створенні спільних підприємств.

Заходи нової економічної політики в торгово-фінансовій сфері:

- відновлені товарно-грошові відносини;

- дозволялась приватна торгівля, зокрема, селяни могли реалізовувати залишки своєї продукції;

- протягом 1922-1924 років була проведена грошова реформа, результатом якої було впровадження в обіг нової грошової одиниці – червонця, якій являвся вільно конвертуємою валютою і був однією з найстабільніших валют в світі;

- створювалась система Ощадбанку, ринок цінних паперів, впроваджувались облігації державного займу.

2. Передумови створення єдиної держави:

- традиційні економічні зв'язки, регіональна спеціалізація в рамках Російської імперії;

- протягом громадянської війни на території окремих національних регіонів колишньої імперії була встановлена Радянська влада і, як результат, впроваджена єдина економічна та політична модель суспільного устрою.

Проекти утворення майбутньої держави:

- проект Й. Сталіна ( наркома із справ національностей) полягав в тому, що республіки повинні увійти до складу єдиної держави на правах автономії;

- проект грузинської делегації передбачав конфедеративне об'єднання;

- ленінський проект грунтувався на засадах федеративного утворення.

Етапи створення СРСР:

- в період громадянської війни, влітку 1919 року був прийнятий Декрет ВЦВК « Про об'єднання Радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби із світовим імперіалізмом», який по свій суті являвся воєнно-політичним союзом;

- протягом 1920-1921 років між радянським республіками: Росією, Україною, Білорусією, Грузією, Вірменією та Азербайджаном були підписані двосторонні угоди; крім того, були проведені з'їзди Рад відповідних республік, які одностайно підтримали ленінський проект створення СРСР;

- 29 грудня 1922 року почала роботу конференція делегацій національних республік, яка прийняла Декларацію та Договір про утворення СРСР. 30 грудня пройшов I Всеросійський з'їзд Рад, на якому було підписано текст Договору, хоча його ратифікація була відкладена до другого з'їзду. Були обрані нові керівники держави:

- ЦВК СРСР очолив М. Калінін; РНК – В.Ленін.

1. Протягом 20-х років серед партійного і державного керівництва розгорнулась боротьба за владу, особливо вона загострилась після хвороби, а згодом і смерті Леніна.

В 1923 році була сформована так звана «ліва опозиція» на чолі з Троїцьким. Проти програми цієї групи виступили спочатку Зинов'єв, Каменєв, їх підтримав Сталін. На XII з'їзді РКП (б) в 1923 році була розпочата критика опозиції і, зокрема, Троїцького.

В 1925 році Троїцький був зміщений з посади наркома з військових справ. Починається формування так званої «нової опозиції», на чолі уже з Зинов'євим та Каменєвим, які спиралися на Ленінградську парторганізацією і виступали проти тези, що можливо побудувати соціалізм в одній країні та продовжували підтримувати ідею світової революції. Але в 1926 році обидва лідера були відсторонені від управління державою та керівництвом Комінтерну.

В 1927 році на XV з'їзді ВКП (б) боротьба за владу практично завершується висилкою Троїцького з країни. Аналогічним чином Сталін розправляється з іншими політичними супротивниками, зокрема в листопаді 1928 року відбувся Пленум ЦК ВКП (б) на якому зняті з усіх посад Бухарін, Риков і Томський ( вони виступили за збереження політики НЕПу).

Причини згортання нової економічної політики:

- в умовах курсу на індустріалізацію країни, потрібний був механізм безперебійного постачання зерна та іншої сільськогосподарської продукції, що було одним з основних джерел фінансування розвитку промисловості; цьому заважала політика НЕПУ з її механізмом продподатку ( протягом 1925-1926 та 1927-1928 років виникали так звані «кризи хлібозаготівель», коли спроби зменшити закупочні ціни на зерно призводили до невиконанню плану хлібозаготівель);

- в цілому співіснували несумісні речі: ринкова по своїй суті економічна політика і диктатура однієї партії;

- за нетривалий період НЕПу не було сформовано середній клас – основну соціальну базу;

- низький рівень культури населення не дозволив побачити перспектив розвитку цієї політики.