Етапи розвитку благодійності

Багато дослідників виділяють кілька етапів розвитку благодійності в Росії.

I етап - iх-хvi ст. У цей період благодійність починалася з діяльності

окремих осіб і церкви і не включалася в обов'язки держави.

Добрими справами, милосердним ставленням до нужденних прославився великий князь

Володимир, якого в народі називали "Красне сонечко". Будучи від природи людиною

широкої душі, він закликав і інших піклуватися про ближнього, бути милосердним і

терплячим, робити добрі справи. Володимир поклав початок і здійснив ряд

заходів по залученню росіян до освіти і культури. Він заснував училища для

навчання дітей знатних, середнього стану і убогих, вбачаючи в освіті дітей одне з

головних умов розвитку держави і духовного становлення суспільства.

Князь Ярослав Володимирович, який прийняв престол в 1016 р., заснував сирітське училище, в

якому навчав на своєму утриманні 300 юнаків.

У важкий період міжусобиць і воєн, коли з'явилася величезна кількість людей,

які потребують матеріальної та моральної допомоги, саме церква взяла на себе цю

благородну місію. Вона надихала російський народ на боротьбу за національне

відродження і мала винятково важливе значення для збереження в народі притаманною йому

духовності, віри в добро, не давала йому озлобитися і втратити моральні орієнтири і

цінності. Церква створила систему монастирів, де знаходили притулок жебраки і стражденні,

знедолені, зломлені фізично і морально, виконуючи три найважливіших функції:

навчання, лікування, піклування (Прізреть - звернути погляд з увагою, за участю).

Сформована ще в додержавні період традиція дбати про дитину всієї родової

громадою перетворилася в турботу про покинутих дітей при скудельніцах. Скудельніцах - це

загальна могила, в якій ховали людей, померлих під час епідемій, замерзлих взимку і т.

п. При скудельніцах споруджувалися сторожки, куди привозилися покинуті діти. Займалися

їх піклування і вихованням скудельнікі - старці й баби, які спеціально

підбиралися і виконували роль сторожа і вихователя. Містилися сироти в скудельніцах за

рахунок подаяння населення навколишніх сіл. Саме тоді склалися такі

прислів'я, як "З миру - по нитці, а бідному сироті - сорочка", "Живий - не без місця, а

мертвий - не без могили ".

При всій своїй примітивності будинки для убогих дітей були вираженням народної

турботи про сиріт, проявом людського обов'язку перед дітьми. Скудельнікі стежили за їх

фізичним розвитком, за допомогою казок передавали їм моральні правила людського

гуртожитку, а колективні відносини згладжували гостроту дитячих переживань.

До початку XVI в., Поряд з особистою участю будь-якої людини в благодійній

діяльності, в справі надання допомоги нужденним намітилася нова тенденція, пов'язана з

благодійною діяльністю держави. Зокрема, на Стоглавого Соборі у 1551 р.

Іван Васильович Грозний висловив ідею про те, що в кожному місті необхідно виявляти

всіх, хто потребує допомоги - убогих і жебраків, будувати спеціальні богадільні і

лікарні, де їм був би забезпечений притулок і догляд.

II етап - з початку XVII в. До реформи 1861 р. У цей період відбувається зародження

державних форм піклування, відкриваються перші соціальні установи. Історію

піклування дитинства на Русі пов'язують з ім'ям царя Федора Олексійовича, а точніше - з його

указом (1682 р.), в якому йшлося про необхідність навчання дітей грамоті і ремеслам.

Але більш за все історії відомо ім'я великого реформатора - Петра I, який свого

правління створив державну систему піклування нужденних, виділив категорії

нужденних, ввів превентивні заходи боротьби з соціальними пороками, врегулював

приватну благодійність, закріпив законодавчо свої нововведення.

Вперше за Петра I дитинство і сирітство стають об'єктом піклування держави. В