3.3. Виборче законодавство

Законодавство про вибори. Законодавче закріплення системи рішень, котрі забезпечують умови реального здійснення прав людини, що визначають її правове становище в суспільстві, трактуються як гарантії прав особи. Аналізуючи дотримання прав людини в тому чи іншому суспільстві, зауважимо, що немає і не може бути держав, котрі б ідеально гарантували та забезпечували права громадян.

Норми конституції котрі нормативних актів, які регулюють виборчий процес, формують виборче законодавство. Виборче законодавство деталізує основні положення стосовно виборчої системи про порядок висунення кандидатів у депутати, вимоги до них, процедуру голосування, можливості користування послугами ЗМІ, порядок і джерела фінансування, Законодавство передбачає заборону використання нечесних і незаконних методів на виборах: підкупу, примусу, підтасування голосів та ін.

У ньому детально виписано процедуру голосування. Воно містить певні обмеження, а також вимоги до кандидатів у депутати.

Наявність розвинутого виборчого законодавства є однією з головних ознак демократичності держави. Це забезпечує практичну можливість кожного громадянина реалізувати виборчі права. У кожній країні виборче законодавство має особливості.

Твердження про те, що виборча система повиненна бути закріпленна у конституції, неоднозначне. Конституція сьогодні часто містить лише найважливіші принципи демократичного виборчого процесу. У США, наприклад, усі питання пов’язані з виборами регулюють законодавства штатів.

Конституційні положення про виборіи на загальнонаціональному рівні, які існують у країнах Заходу, можна розподілити на дві базові категорії:

1. Вибори, де всеохоплююче (за принципом “все одразу”) голосування відбувається без попереднього припинення діяльності існуючого складу парламенту і визначає рівень підтримки населенням існуючого уряду. Приклади конституційних систем, котрі передбачають єдині загальнонаціональні вибори, становлять Велика Британія та Нідерланди.

2. Вибори з кількома національними голосуваннями, скажімо, окремі вибори президента та нижньої палати парламенту Франції та в США, окремі вибори верхньої палати в Австралії й Італії або референдумів у Швейцарії. Загальні вибори посадових осіб нижнього рівня у країнах з федеративним устроєм є додатковим обмеженням прагнення центральної влади до ексклюзивного права виступати від імені усіх виборців. Отже, критерії обрання якогось з існуючих варіантів виборів мають не технічний, а політичний характер.

Загалом виборче законодавство країн Заходу достатньо справедливе і забезпечує політичну конкурентністьУ цих країнах не залишається майже жодних можливостей для зловживань та приводів для суперечок стосовно виборчого процесу.

З розширенням зв’язків між державами та народами все сильніше на гарантії прав і свобод людини впливають міжнародні чинники. Права та свободи громадян у ХХ ст. вийшли за межі внутрішньої компетенції держав, стали предметом міжнародної турботи. Так загальна декларація прав людини у ст. 21 передбачає: кожна особа має право брати участь в управлінні власною країною, безпосередньо чи з допомогою посередництва вільно обраних представників, право рівного доступу до державної служби у власній країні; підставою влади уряду має бути воля народу, і ця воля має виявлятися в періодичних та дійсних виборах, котрі проводяться за умов загального та рівного виборчого права через таємне голосування або ж з допомогою інших рівнозначних форм, що повинні забезпечувати свободу голосування.

Надзвичайно важливе значення має пояснення, яке надав Комітет ООН з прав людини у “Загальному коментарі до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права”. Тут констатується: 25 “Право брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути обраним, та право бути допущеним до державної служби на умовах рівності” фіксує фундаментальні права людини для демократичного уряду; право кожного громадянина брати участь у веденні державних справ, голосувати та бути обраним споріднено, але не тотожнем праву народів на самовизначення (Див. Додатки). Положення цієї статті спрямовані на захист прав індивідів брати участь у процесах, котрі називають державними справами. Також не повинно допускатися жодної різниця між громадянами у реалізації ними цих прав на підставі їхньої раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних та інших переконань, національного чи соціального статусу, власності, походження і под.

Загальна Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1952) містить положення; високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення своєї думки під час вибору законодавчої влади. Конвенція про політичні права жінок від 1952 р., містить положення стосовно права жінок голосувати на рівних умовах з чоловіками, без будь-якої дискримінації. Міжнародна конвенція щодо ліквідації всіх форм расової дискримінації від 1965 р., у ст 5 зазначає: держави-учасниці зобов’язуються заборонити та ліквідувати расову дискримінацію у всіх її формах і забезпечити рівність кожної людини перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, національного і етнічного походження, у тому числі стосовно дотриманя політичних прав, зокрема права брати участь у виборах – голосувати і висувати свою кандидатуру на основі загального й рівного виборчого права.

Серед міжнародних документів особлива роль про визначення демократичних стандартів проведення виборів належить документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру (див. Додатки). Вони зафіксували колективне зобов’язання європейських держав щодо гарантування принципу визнання влади уряду волею народу через реалізацію таких положень: вільні вибори проводять з розумною періодичністю, як це визначено законом; усі мандати, принаймні, в одній палаті національного законодавчого органу, повинні бути об’єктом вільного змагання кандидатів у під час усенародних виборів; дорослим громадянам гарантують загальне та рівне виборче право; необхідно забезпечити проведення голосування таємно або і з застосуванням рівноцінної процедури вільного голосування, а також чесний підрахунок голосів і повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів; потрібно враховувати право громадян домагатися політичних або державних посад особисто або як представників політичних партій чи організацій без дискримінації; необхідно гарантувати право окремих осіб чи груп осіб створювати в умовах повної свободи власні політичні партії або інші політичні організації та надавати таким політичним партіям і організаціям потрібні юридичні гарантії, котрі дають їм змогу змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади; повинно бути забезпечене проведення політичних кампаній в атмосфері свободи та чесності, які гарантує закон і державна політика, де жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утримували би партії та кандидатів від вільного висловлення своїх поглядів і оцінок, а також не заважали би виборцям ознайомлюватися з ними й обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювань бути покараними; мають забезпечувати невстановлення всіляких юридичних чи адміністративних бар’єрів для вільного доступу до ЗМІ на недискримінаційній основі для всіх політичних угруповань та окремих осіб, котрі хочуть взяти участь у виборчому процесі; потрібно забезпечити право кандидатів, які отримали необхідну кількість голосів, визначену законом, належно обімати посаду та мати змогу залишатися на ній до закінчення терміну своїх повноважень або до їхнього припинення по-іншому, що регулюється законом відповідно до демократичних парламентських та конституційних процедур (див. Додатки).

Ці універсальні міжнародні стандарти мають загальний характер, вони разом із національними виборчими стандартами слугують вагомою гарантією виборчих прав громадянина у кожній країні, яка визнає себе членом світового співтовариства. Дотримання вимог, сформульованих в зазначених міжнародно-правових документах, є обов’язковим для того, щоби вибори були визнані легітимними.

До міжнародних документів, який регулює виборчий процесс, належить Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях СНД.

Міжнародні стандарти щодо організації та проведення виборів відображені в Конституції України 1996 р., з прийняттям якої були закладені передумови для подальшого розвитку інституту виборів до сучасних вимог.

Система виборчого законодавства України. Попри всі недосконалості, притаманні етапу трансформаційних перетворень, в Україні впродовж 16 років незалежності створено найголовніше – цілісну систему виборчого законодавства України. Це сукупність законів, котрі визначають в Україні порядок, принципи та періодичність проведення виборів.

До входять п’ять груп законодавчих актів, за допомогою яких держава регулює виборчий процес: Конституція України; спеціальні Закони України (“Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента України”, “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, “Про Центральну виборчу комісію”); міжнародні правові акти, що регулюють проведення виборів, ратифіковані Україною; нормативно-правові акти конституційного законодавства України; галузеві нормативні акти, котрими регулюються певні процедури виборчого процесу й інститути виборчого права, зокрема норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального, фінансового законодавства та ін.

Розглядаючи окремі акти цієї системи, варто зазначити, що найвищу сходинку в ній займає Конституція України. Вона закріплює засади конституційного ладу та принципи виборчого права України, визначає основи статусу окремих суб’єктів виборчого процесу, встановлює основи регламентації його найважливіших стадій (ст. 5, 69−71, 76−77). Поряд з означеною системою законодавчих актів існують також відповідні рішення Конституційного Суду України що також впливають на нормативне регулювання виборів народних депутатів України. Новелою організації та проведення виборів народних депутатів України 2002 р. став Указ Президента України “Про забезпечення реалізації прав громадян, принципів демократичного суспільства, відкритості і прозорості у процесі підготовки та проведення виборів 2002 року”.

Норми, котрі регулюють окремі питання організації та проведення виборів народних депутатів України, містяться в законах: “Про громадянство України”; “Про статус народного депутата України”; “Про Конституційний Суд України”; “Про об’єднання громадян”; “Про політичні партії в Україні”; “Про інформацію”; “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”; “Про телебачення і радіомовлення”; “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”; “Про правовий режим надзвичайного стану”; “Про правовий режим воєнного стану”; “Про боротьбу з корупцією” і под.

Кримінальний кодекс України визначає кримінальну відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчого права чи роботі виборчої комісії (ст. 157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, фальсифікацію виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159). Відповідні норми містить і Кодекс України про адміністративні правопорушення пов’язані з організацією та проведенням виборів (ст. 186-2, 184-1). Цивільний процесуальний кодекс України визначає процедуру оскарження в суді неправомірних рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, які обмежують виборчі права громадян. Відповідно до ст. 238–243, 243-11, 243-20 суд розглядає скарги на неправильності в списках виборців, рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій.

У процесі правового забезпечення виборів народних депутатів України значну роль відіграють також підзаконні акти з питань організації та проведення виборів. Скажімо, на виконання норм Закону України “Про вибори народних депутатів України” Кабінет Міністрів України повинен прийняти відповідні постанови, котрими визначити: розмір і порядок оплати праці члена виборчої комісії, який виконує свої повноваження на платній основі; порядок закупівлі товарів, оплати робіт і послуг підготовки та проведення виборів тощо.

Обов’язкові для виконання всіма виборчими комісіями роз’яснення Центральної виборчої комісії (ЦВК). Зокрема, ЦВК визначає порядок надання ефірного часу для проведення передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів Державного бюджету України, які виділяють на підготовку та проведення виборів народних депутатів України, порядок проведення жеребкування щодо введення до складу окружних виборчих комісій представників політичних партій та ін.