Типи, види та форми культури

Види мистецтва, які відтво­рюють дійсність у зримих художніх образах, називають образотворчим мистецтвом.

До нього належать – живопис, скульптура, графіка. Існують також види мистецтва, які створюють художні вартості, що не мають аналогів у реальному житті, наприклад, музика чи архітектура.

Кожний з видів мистецтва відображає світ по-своєму, користується різними виражальними та зображальними засобами, має різні можливості у передачі інформації, різне поєднання емоційно-чуттєвого та раціонально-понятійного. Тому для кожного виду мистецтва витворилися свої специфічні жанри. Малярство є монументальне та станкове. Монументальне малярство завжди позв’язане з архітек­турою. Це настінні малюнки, фрески, мозаїки, вітражі. Станковий живопис існує у різних жанрах, основний з них сюжетний, портрет, пейзаж, натюрморт. Скульптура є кругла та рельєфна, а остання у свою чергу ділиться на рельєф, барельєф та горельєф. Графіка - це мистецтво художнього оформлення книжкової, газетної та журнальної продукції, а також мистецькі твори на металі та дереві - гравюра, на камені - літографія. Архітектура є фортифікаційна - оборонні споруди, цивільна – житлові споруди, сакральна або культова - споруди для відправлення релігійних потреб.

Характер мистецтва також залежить від історичних умов, соціально-економічного стану та розвитку суспільства. Митець у своїх творах втілює пануючі для свого часу світоглядні ідеї у доступній для тогочасної людини художній формі, користуючись існуючими на сьогодні мистецькими можливостями. Можливості архітекторів обмежені існуючими будівельними матеріалами та будівельною технікою. Класична музика не могла з’явитися у часи середньовіччя, бо ще не існувало відповідних музичних інструментів. Благотворний вплив на розвиток графіки мало винайдення друкарства. Художники доби просвітництва чи реалізму не могли задовольнитися середньовічними іконами. Для втілення своїх мистецьких задумів вони шукають нових художніх образів та засобів. Таким чином у певну історичну епоху мистецтво набуває своїх особливостей та характерних рис. Характерна для певної історичної епохи система художніх образів, засобів та способів, що виявляється у своєрідній єдності ідейного змісту та образної форми називається художнім стилем. У цьому курсі ми розглянемо такі художні стилі: античний, візантійський, романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм.

Структура культури не вичерпується тільки її формами. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних її типів. Неспроможною виявилася марксистська типологія культури, у якій тип культури ставився у залежність від типу суспільно-економічної формації.

14

Але цей принцип може бути застосований лише до культури європейських народів. Під час аналізу культури азіатських, африканських чи інших народів виявляється обмеженість цього методу. За допомогою формаційної типології культури не вдається задовільно пояснити

Специфіку культурних епох, що виникають за час існування тієї чи іншої формації, показати відмінність у культурі різних народів, що належать до однієї формації, пояснити спорідненість у розвитку куль­тури різних формацій. У межах однієї формації можуть існувати різні за характером культури. Породженням рабовласницької формації були єгипетська, шумеро-вавилонська, індійська, китайська, перська, грецька, римська та інші культури. Нині культурологи вдаються до інших принципів типології культури. Найпоширенішим є виділення регіональних та історичних типів культури, з особливості котрих випливають своєрідності тих історичних та географічних умов, в яких вони виникли та існували. Таким чином виокремлюють культуру Сходу та Заходу, стародавньої Греції, інків, Відродження тощо. За цим принципом також виділяють усі національні культури, в тому числі й українську. Залежно від співвідношення традиційного та новаторського в культурі вона може бути закритого та відкритого типів. Суспільство, життєвий устрій якого ґрунтується на давно вироблених засадах культури, що передаються від одного покоління до іншого, прийнято називати тра­диційним, або закритим. Звичаї, традиції, взаємини між людьми у такому суспільстві надзвичайно тривкі і закостенілі. Сама людина також підкоряється загальному порядку та зорієнтована на його збереження. Вищим законом такого суспільства є непорушність звичного способу життя, який становить найбільшу цінність.

До закритого і стійкого типу належать індійська, китайська, російська і вся му­сульманська культури. Чому завмерла іранська культура XIV ст.? Чому крахом завер­шилось

економічне піднесення в Ірані у 70-80-х роках, коли за темпами економічного розвитку Іран почав наздоганяти Японію? Причини треба шукати поза економічним базисом.

Мусульманські робітники та інженери були цілком здатними засвоїти вимоги сучасного виробництва. Але з сучасною технікою у життя мусульман увірвалася західна культура, яка виявилася несумісною з ісламським фундаменталізмом. Шок настав після демонстрації американського еротичного фільму. Внаслідок цього консервативний ісламський світогляд відкинув західну культуру і разом з нею західну модель економіки.

Прикладом відкритого і стійкого типу культури є Японія. В основі японської куль­тури лежать надійні національні традиції, але вона також відкрита для запозичення досягнень інших культур і робить це не соромлячись. Саме у ролі культурно-на­ціонального чинника треба шукати причини так званого японського економічного дива.

Керуючись гаслом: «Японський дух плюс західна техніка», японцям вдалося засвоїти технічні досягнення Заходу без шкоди для власної національної культури. Західну культуру вони вдало трансформували через призму традиційних національних вартостей. Нові знання насамперед сприймалися інтелектуальною верхівкою японського суспільства, яка певним чином їх обробляла та коректувала. Після цього вони вже подавалися у звичній культурній упаковці. Це не тільки полегшувало їх сприйняття рештою народу, але й виключало можливість різкої, «ломки» звичних стереотипів поведінки та мислення.

Українська культура належить до відкритого, але не стійкого типу. Українському народові чужа зверхність до культур інших народів, він легко запозичував їхні кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилося на традиціях національної культури, не дало змоги їх зміцнити та розвинути. Тому традиційне та новаторське у нас не завжди органічно доповнюють одне одного, можуть взаємно протидіяти. Прикладом можуть послужити модерні західні впливи з одного боку, а з іншого – тиск російської культури.

Але на відміну від японського суспільства інтелектуальна верхівка українського народу у цих складних умовах, на жаль, не могла задовільно виконувати свою конструктивну місію. Залишаючись у своїй основній масі російськомовною, вона опинилася разом з тим поза межами національної культури рідного народу і не могла плідно працювати на благо його культури. Виникла парадоксальна ситуація, коли народ та його провідники говорять різними мовами та орієнтуються на різні національні вартості. Тому в умовах державотворення великого значення набуває питання про національні кадри.

15