Періодизація розвитку української культури
Окреслимо головні періоди у розвиткові української культури:
- дохристиянська доба України, стародавній період України (від її витоків і до прийняття християнства);
- княжа доба (882-1349 рр);
- литовсько-польська доба, українські землі у складі сусідніх держав (1349-1648 рр.);
- козацько-гетманська доба (1648-1764 рр.);
- українські землі у складі Російської, Австро-Угорської імперії (1764-1917 рр.). Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов´янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу.
- Україна в період визвольної боротьби та радянський час
(1917-1990 рр.);
- розвиток незалежної України ( з 1991- до сьогодення).
1.3. Культурно-історична своєрідність регіонів України
Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені такими факторами:
- характером історичного розвитку окремих регіонів України;
- природно-географічними умовами;
- взаємозв'язками з іншими народами.
З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони:
1. Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина).
2. Подiлля. 3. Слобожанщина і Полтавщина.
4. Полiсся.
5. Прикарпаття (Галичина).
6. Волинь.
7. Закарпаття.
8. Буковина.
9. Південь.
Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд регіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.
В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі та мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і в радянський час поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів, набули розвитку нові елементи в побуті та духовному житті селянства, яке складало більшість українців.
1.4. Поняття світової та національної культури
В культурі правомірно виділяти світову і національну культури.
В сучасній культурології розрізняються поняття «етнічна» та «національна культура», хоч нерідко вони вживаються як синоніми.
Етнічна культура — це культура людей, зв'язаних між собою спільністю походження (кровною спорідненістю) і спільно здійснюваною господарською діяльністю, тобто етносу. Вона охоплює в основному сферу побуту, звичаї, особливості одягу, народних промислів, фольклору і міняється від однієї місцевості до іншої.
Коли говорять про етнос, то не мають на увазі величезні національні держави, складну соціальну структуру, велику кількість міст і всього, що зв'язане в нашій уяві із сучасним суспільством.
Нація — політично, державно організований народ.
Відносини між етнічною й національною культурою досить складні й суперечливі. Етнічні культури входять до складу національної. Але національна культура не зводиться до механічної суми етнічних культур. Національна культура є продуктом переважно індивідуальної творчості. А етнічна культура є джерелом народної мови, сюжетів, образів для мистецтва. Національна культура містить у собі поряд із традиційно-побутовою і професійну культуру, має спеціалізовані області культури (література, філософія, наука, право й ін.), що створюються й розвиваються освіченою частиною суспільства - письменниками, художниками, філософами, ученими. Умовою існування національної культури є виникнення писемності й національної літератури.
Етнічна культура консервативна, їй далекі зміни, у той час як національний культура постійно перебуває в русі. І чим більше відкрита національна культура для зв'язку, діалогу з іншими культурами, тим вона багатше, вище розвинена.
Отже, національна культура - це продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп, верств, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Багатство національної культури є продуктом праці інтелектуальної еліти цієї нації. Національна культура поєднує людей, що живуть на більших просторах і необов'язково зв'язаних одне з одним кровними відносинами.
Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.
У народів, близьких одне до одного за своїм національним характером, і культури будуть подібні.
Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. Її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності.
Серед прихильників існування світової або загальнолюдської культури імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден, В.Вернадський, А.Швейцер, Р. Дж. Коллінгвуд. Вони вважали, що світова культура - це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що набули загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями, зокрема О.Шпенглером, А.Тойнбі. Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.