3. Зростання ролі політики в сучасному світі.

3.1.Співвідношення громадської думки і політичної свідомості.

Дамо спочатку визначення цим двом поняттям: громадська думка і політична свідомість.

Громадська думка – один із проявів масової суспільно- політичної свідомості, що відображає ставлення народу чи певної його частини до влади; сукупна, надособистісна позиція певної структурно означеної спільності людей щодо конкретних подій, проблем, рішень державних чи суспільних інститутів.

Політична свідомість – опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток задоволення інтересів і потреб політичних суб”єктів; сукупність поглядів, оцінок, настав, які відображаючи політико-владні відносини, набувають певної самостійності.

Спробуємо виразити співвідношення у вигляді схем.

Схема № 1

Масова свідомість

Суспільно-політична свідомість

^{виражаються}

Громадська думка Політична свідомість

Схема № 2

Загально-національна свідомість

С відомість певних груп (класів)

Особиста свідомість індивіда

У цих двох схемах виражені зв”язки громадської думки і політичної свідомості. Ми можемо сказати, що особиста свідомість індивіда, щодо політичних аспектів життя може впливати на громадську думку у тому випадку, коли його власне уявлення одного і того ж політичного явища співпаде з уявлення іншого індивіда.

Політична свідомість особи може формуватися під впливом громадської думки. Наприклад, сьогодні середньостатистичний американець запевнить Вас у тому, що він зовсім не хотів початку військових дій у Іраці, але зараз коли режим Садама повален він почуває себе безпечніше. Треба відзначити, що сам Садам не погрожував персонально якійсь особі. Погрози якщо і були то вони спрямовувалися на держави, а не на певних осіб. Але держава, це не просто аппарат, це люди.

Таким чином ми бачемо взаємозв”язок між політичною свідомістю і громадською думкою.

Треба зазначити, що і громадська думка і політична свідомість є категоріями масової свідомості. Існування громадської думки (як думки певної групи населення), політичної свідомості (як окремого індивіда, так і певної групи) а також масової свідомості (як свідомості нації, народу) окремо одне від одного не уявляється.

Політична свідомість є багатоструктурне й багаторівневе поняття. Соціологічний аналіз передбачає диференціацію політичної свідомості залежно від її суб”єкта: політична свідомість суспільства, нації, соціальної групи (громадська думка), особистості.

Стан масової політичної свідомості фіксується такою категорією, як громадська думка. Громадська думка, по-перше, це політичний інститут, який бере участь у здійсненні влади; по-друге, це сукупна думка різних соціальних груп з приводу тих чи інших явищ та подій дійсності.

3.2. Посередництво у примиренні – “популярний” вияв політики

У 1961 р Інститут міжнародного права, Гаага, визначив примирення таким чином:

Спосіб врегулювання міжнародних спорів будь-якого характеру, у який Комісія, створена Сторонами для розгляду спору, чи то на постійній підставі, чи то на підставі ad hoc, розпочинає неупереджений розгляд спору і намагається визначити умови врегулювання,які за припущеннями визнаватимуться ними, або умови надання Сторонам, з метою його врегулювання, такої допомоги, яку вони можуть зажадати.

Це визначення загалом є слушним, але йому бракує визнання, що можливим є також і призначення мирового посередника, дарма що у дійсному житті це не є нормою.

У процедурах примирення між державами треті держави самостійно братина себе ініціативу не можуть. Мирові посередники можуть призначатися на підставі їхньої офіціальної функції, приміром, глави держав або Генеральний секретар ООН, або як окремі особи у приватній якості. Загальна практика створення комісій полягає у тому, що сторони спору призначають одного або двох власних громадян і погоджуються на певну кількість неупереджених і незалежних громадян інших держав, які утворюють нейтральну більшість.

Примирення іноді зимальовують ще як сполучення розслідування та посередництва. Мировий посредник, призначений за угодою між сторонами, розслідує факти спору і пропонує умови врегулювання. Проте примирення є більш формальним та менш гнучким, ніж посередництво. Якщо пропозиції посередника не приймаються, він може продовжувати формулювати нові пропозиції, натомість мировий посередник за звичаєм робить лише один звіт. (Слід, однак, зазаначити, що перш ніж представити свій звіт мировий посередник з метою пошуку питань, за якими угода є можливою, як правило, провадить закулісні переговори з кожною стороною.) Сторони не зобов”язані приймати умови врегулювання, запропоновані мировим посередником (вони є лише рекомендаціями), однак, за цим лише винятком, примирення часто нагадує арбітраж, особливо якщо до спору заучені різні аспекти права (і він не може врегульовуватися e aequo et bono (через рішення, за яким принципу справедливості надається перевага над усіма іншими нормами права)). Щоб справити на мирового посередника добре враження, держави вимушені викладати свою справу стриманішую мовою – так само, як перед арбітром.