2. Причини виникнення політики

Головною причиною винекнення політики я вважаю результат взаємозв”язку права з державою та з політикою. Право нерозривно пов”язано з державою, є важливим і необхідним знаряддям управління нею, формою реалізації державної політики. Взаємнодоповнюваність права й політики очевидна, так само як правознавчих і політичних наук.

Приблизно від шостого сторіччя до н.е. розпочинається процес деміфологізації й раціоналізації політико-правових уявлень античного суспільства. Поряд з розумінням політики як чогось надприродного, привнесло ззовні в людське суспільство, а значить, недосяжного для пізнання, передбачення й цілеспрямованого впливу людей, формулюються припущення про те, що джерела політичності закладені в самому людському єстві, що світ політики твориться людською поцейбічною діяльністю. Розширення й поглиблення раціонального пізнання світу людиною, ускладнення суспільної практики й взаємодії зумовили формування потужного напрямку осягнення політичного буття, згідно з яким воно є цариною людської свободи, довільності й навіть сваволі.

Демокріт називав державу й закони продуктами природного розвитку людського суспільства. Виникнувши із необхідністю в цьому розвитку, політика, згідно з Демокрітом, виявляється тим, що людина додає до природних процесів.

В середні віки політика також ще включалася у загальний морально-релігійний порядок, держава й церква сприймалися як єдина цілісність, як форми Божого володарювання на землі. Водночас поширюється виведена з євангельської настанови віддавати “кесарю кесареве, а Богу Богове” і сформульована Августином Блаженим ідея про розрізнення держави земної, де людина володіє певною свободою вибору, вчинку, зрештою, гріха, та Держави небесної, божественної.

Головна заслуга в поясненні виникнення політики, виходячи з поняття “класовий інтерес”, значною мірою належить французьким вченим Гізо, Мін”є та Т”єрі. Історія людства, вважали вони, є невпинною боротьбою класів між собою і саме ця боротьба є джерелом суспільного озвитку. Все розмаїття й складність суспільного життя зводяться до соціального та політичного панування одних верств, класів над іншими.

Припущення про те, що в політичному житті суспільства точиться невпинна боротьба різних соціальних груп, родів, верств, зустрічаємо вже у Платона та Арістотеля. На протиборство в державі аристократії та народу звертав увагу Нікколо Макіавеллі. Джамбаттіста Віко вбачав у боротьбі патриціїв та плебеїв рушійну силу суспільного розвитку.

З причин як об”єктивного, так і суб”єктивного штибу в свідомості певної частини суспільства сталася абсолютизація класового підходу в розумінні соціально-політичних явищ та творенні суспільної взаємодії. Набуло ознак безперечної норми будь-що домагатися здійснення чийогось часткового інтересу; поміж політичних чеснот запанувало вміння здобувати перемогу за будь-яку ціну, всіма засобами досягати мети без огляду на наявність чи відсутність достаттніх підстав (юридичних чи моральних), домінував принцип революційної законності класової доцільності.

Політичним є такий план суспільного життя, коли люди піклуються перш за все про те, як найкраще домгтися свого у суспільній взаємодії, як, здійснюючи свої інтереси, долати перешкоди, які виникають ше й через те, що інші люди теж прагнуть задовольняти свої потреби. Політика – це зусилля здобути свободу людської самореалізації, розширити її межі, послабити залежність від обставин, якими є перш за все саме існування інших людей.

Але досить легко і часто така політичність перетворюється тут на свавільність, довільність. Взагалі свобода волі є суттєвою ознакою людського. Через це у взаємодії людини з іншою людиною незмінно присутня претензія на те, що з об”єктом впливу можна зробити що завгодно, треба тільки докласти наполегливості й сили.