Якою має бути школа виховання почуттів?

Усе, про що тут ітиме мова, — це спільна робота педагога і батьків. І ми говоритимемо про виховання не тільки тих дітей, які в сім’ї позбавлені сердечного, турботливого, душевного ставлення батьків, а про морально-емоційне виховання всіх дітей. Учити дитину бачити, розуміти, відчувати серцем людей — це, мабуть, квітка в садку, яка найтонше пахне, ім’я цій квітці — виховання почуттів. Наша любов до дітей має бути такою, щоб у дитини пробуджувалася чутливість серця до навколишнього світу, до всього, що створює людина, що служить людині, і, звичайно, насамперед до самої людини. Я твердо переконаний, що виховання людського благородства в дитячому серці починається з олюднення його ставлення до людей, одухотворення цього ставлення чистими, піднесеними почуттями поваги до людини і передусім поваги до матері. й батька. Діти тільки що переступили поріг школи, стали учнями. У перші роки шкільного життя надзвичайне значення має зв’язок школи з батьками — підкреслюю — з обома батьками, і з матір’ю, і з батьком. Індивідуальні бесіди вчителя, директора школи із матерями й батьками, роздуми, поради — це наша лабораторія виховання. Ми спільно міркуємо, що повинна робити дитина, у чому має полягати її активна діяльність, щоб вона відчувала серцем, що живе серед людей. Разом з батьками ми добиваємося того, щоб шкільні роки, особливо роки навчання в початкових класах, були школою сердечності. Найцінніші уроки в цій школі — створення краси, турбота про красиве для людини. Усе, що дає дитині естетичну насолоду, радість, задоволення, має чудодійну виховну силу. Діти створюють красу для сім’ї, для матері й батька, для інших людей. Восени в нас проводиться Свято Троянди. Це і сімейне, і шкільне свято. Передусім сімейне. На цьому святі немає нещирих, підроблених дитячих почуттів, штучного, невластивого природі дитини. Наші дитячі свята проводяться головним чином у сім’ї, але готує дітей до них школа. Осіннє Свято Троянди — це день, коли кожна дитина саджає на присадибній ділянці батьків кілька кущів троянди. Ми даємо дитині саджанці — візьми, посади, доглядай їх, створюй красу, принеси радість матері, батькові, бабусі, дідусеві. Дитина саджає троянди, їй часто доводиться нагадувати: розпуши землю, полий, оберігай рослину від морозу. Дитина не звикла до турбот і повсякденної праці. До того щоб праця стала для неї радістю, ще далеко, ой, як далеко. Результат, про який ми говоримо дитині (пахуча квітка), в її уявленні — неймовірно далеке майбутнє. Дитина ще не вміє терпляче чекати й прагнути мети — цього її треба вчити, і вчити працею. Але ось з’являється перший бутон, другий, третій. Бутони розкриваються, блищать на сонці червоні, рожеві, сині, голубі пелюстки. Вогники радості в дитячих очах у цю пору ні з чим не можна порівняти. Це не та радість, яку переживає дитина, що одержала щось у подарунок від батьків. Це не радість дозвілля, відпочинку, не радість передчуття задоволення від майбутньої поїздки на екскурсію. Це радість творення добра для найдорожчих людей — матері, батька, дідуся, бабусі. І це добро зворушує, хвилює, радує дитяче серце, тому, що добро це — краса. Для мене немає більшого щастя, ніж бачити сяючі дитячі очі в ту мить, коли дитина зриває квітку троянди і несе її матері. Очі дитини одухотворені в цю мить чистим сяйвом людяності. Вони осяяні глибокою внутрішньою радістю. Це один з найпотрібніших, найзначиміших уроків виховання почуттів. Дитина, що пережила першу радість творення краси для людей, здобуває нове бачення краси. У квітучих гілках яблуні, у достигаючих гронах винограду, в задумливих квітах хризантеми вона бачить втілення праці, турбот, хвилювань. У неї не здійметься рука зламати гілку, зірвати квітку просто так, по-пустому. Звичайно, мій юний друже, я не ідеалізую красу в якомусь її абстрактному вираженні, красу «саму по собі». Краса стає могутньою виховною силою лише тоді, коли вона одухотворена високими ідеалами, людяністю — любов’ю до людей праці і непримиренністю, нетерпимістю до несправедливості, до гноблення людини людиною. Минає перший рік шкільного життя, діти переходять до II класу, і ось ми з ними закладаємо Сад Вдячності. Це — сад для людей, для старих, які пропрацювали на землі сорок, п’ятдесят, шістдесят, сімдесят років, а є люди, які пропрацювали і вісімдесят, дев’яносто років. Для Саду Вдячності ми беремо, як правило, ділянку покинутого, неродючого ґрунту, перетворюємо його в ґрунт високої родючості, саджаємо виноград, яблуні, груші, сливи. Нелегка ця праця — трапляється, треба перенести десятки тонн родючого мулу, щоб у землі пробудилося джерело життя. Але ця праця одухотворена високою метою: ми приносимо радість людям. Радості цієї праці ні з чим не можна порівняти, зіставити. У Саду Вдячності достигають перші плоди, діти запрошують у сад шановних односельчан—дідів своїх і прадідів. У повазі до старості найяскравіше виявляється повага до людини. Неповага, а тим більше байдужість до старості жорстоко мстить суспільству — безсердечністю, злом, душевною порожнечею, злочинністю. Дорогий мій юний друже, спрямуйте свого вихованця по тій стежці морального розвитку, де праця одухотворена благородством, і ви побачите, що та мить, коли він зірве плоди з Саду Вдячності й піднесе людині, яка півстоліття пропрацювала на землі,— ця мить залишить незгладимий слід у його душі — він ніби підіймається на першу вершину в своєму моральному розвитку. Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дитина здобуває дорогоцінне багатство душі, вона відчуває серцем, коли й де товаришеві, другові, любимій людині, яка живе поряд, треба допомогти. Дитина, що переживає потребу робити добро, стає дуже проникливою, сприйнятливою, чутливою до навколишнього світу, до людей, до вчинків, подій, взаємин між людьми.