§4. Правовий статус особи та його структурні елементи

Зв'язок права та особи найповніше відображається у понятті правового статусу, в якому вміщуються усі юридичні сторони буття людини: його інтереси, потреби, взаємовідносини з державою, трудова та суспільно-політична діяльність, прагнення та їх забезпечення.

Правовий статус особи – юридично закріплене становище людини в суспільстві. Під правовим статусом розуміється сукупність прав і свобод, обов’язків та відповідальності особи, що визначають її правове положення у суспільстві. В основі правового статусу покладений фактичний соціальний статус. Право лише закріплює цей статус, вводить його в законодавчі межі. Соціальний та правовий статуси співвідносяться як зміст та форма. У додержавному суспільстві певний соціальний статус був, а правовий був відсутній, оскільки там не було права.

Правовий статус, виступаючи складовою частиною системи права, є відносно самостійним регулятором суспільних відносин. За допомогою правових настанов держава впливає на соціальні процеси, внаслідок чого результат є заздалегідь прогнозованим. Вести мову про те, що держава дарує права та свободи людині, можливо не зовсім вірно. Оскільки бути чи не бути тим чи іншим з них залежить не лише від держави. В той же час держава є одним з безумовних факторів, що визначають практичну наявність та реалізацію прав і свобод людини. До того ж роль держави в системі факторів, що формують місце людини у суспільстві достатньо важлива, а в залежності від конкретно-історичних умов може бути і вирішальною.

Наслідки правового впливу держави на особу може мати вираз у розширенні, обмеженні, наданні чи ліквідації соціальних можливостей та обов’язків для конкретних осіб. На відміну від природи, де втілення потенційної можливості у дійсність відбувається стихійно, у суспільстві все відбувається внаслідок дії багатьох суб’єктивних факторів суспільного розвитку в тому числі і держави.

Виділяють наступні ознаки правового статусу особи:

1. виходить з соціального устрою, еволюціонує в залежності від факторів впливу, серед яких праця та власність як основи формування громадянського суспільства;

2. є мірою соціальної свободи суб’єктів права;

3. відображає як переваги, так і недоліки реально діючої політико-правової системи, принципів демократії, державних засад даного суспільства;

4. установлюється спеціально-уповноваженими державними органами, зміст залежить від волі законодавця;

5. виражається через правові норми та принципи, що виражаються у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, судових прецедентах, правових звичаях;

6. виступає як юридична міра соціальної свободи людини, в той же час встановлює межі дозволеності.

Правовий статус особи охоплює суб’єктивні юридичні права та обов’язки, гарантії їх реалізації.

Вирізняють загальний, або конституційний, статус особи; спеціальний, або родовий, статус певної категорії осіб; індивідуальний статус конкретної особи; статус фізичних та юридичних осіб; статус іноземців та осіб без громадянства, біженців; статус громадян, які перебувають за межами своєї держави; галузеві статуси: цивільно-правовий, адміністративно-правовий тощо; професійні та посадові статуси (статус депутата, міністра, судді, прокурора); статус осіб, які працюють в різних умовах або особливих регіонах країни. Перелік правових статусів досить широкий, однак в теоретичному розгляді найбільш суттєвими є загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси.

Загальний правовий статус – це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він встановлюється в першу чергу Конституцією та не залежить від різноманітних поточних обставин (просування по службі, сімейного стану, посади, функцій, що здійснюються), є єдиним та однаковим для усіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Такий правовий статус містить перелік прав та обов’язків, що належать та гарантуються усім та кожному Основним Законом держави. Зміни у змісті загального правового статусу залежать від волі законодавця, а не від окремої особи.

У той же час, враховуючи багатоманіття суб’єктів права, їх особливості, відмінності, специфіку, загальний правовий статус не вміщує ті права і обов’язки, що виникають, змінюються та зникають в результаті тих чи інших обставин життя особи. У випадку включення таких прав та обов’язків в поняття загального правового статусу, то він би не характеризувався стабільністю та визначеністю, однозначністю та спільністю для усіх.

Загальний правовий статус є показником характеру, соціального походження та суті, ступеня демократичності даного суспільства.

Спеціальний, або родовий, правовий статус відображає особливості прав і свобод окремих категорій громадян (наприклад, пенсіонерів, студентів, військовослужбовців, викладачів, науковців, робітників, інвалідів та ін.). Вказані групи людей мають особливий перелік прав, обов’язків, пільг, в той же час, базуючись на загальному конституційному правовому статусі громадянина.

Досить часто наявність спеціального статусу пояснюють галузевою різноманітністю. Тому виділяють галузеві, такі, що перебувають у межах однієї галузі права (державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця), та міжгалузеві, такі, що мають комплексний характер та виходять за межі однієї галузі права (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця), правові статуси.

Індивідуальний правовий статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, сфера діяльності). Він виступає як сукупність персоніфікованих прав та обов’язків особи. Усвідомлене розуміння кожним свого правового статусу, своїх прав, обов’язків, відповідальності, можливостей – ознака правової культури та юридичної обізнаності. Індивідуальний правовий статус рухливий, динамічний, оскільки змінюється внаслідок змін, що відбуваються в житті людини.

Наведені вище правові статуси тісно взаємопов’язані та взаємозалежні, накладаються один на одного, в той же час не розділяються на практиці. Кожна людина виступає одночасно у всіх вказаних якостях – громадянина своєї держави (загальний статус), представника певної соціальної групи (родовий статус) і, в той же час, є окремою, неповторною особистістю, тобто має індивідуальний правовий статус. Відмежування спеціального статусу однієї особи від статусу інших осіб лежить у площині її правосуб’єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для усіх.

Уявляється, що загальний правовий статус у всіх єдиний, спеціальних (або родових) статусів – множина, індивідуальних є стільки, скільки людей у суспільстві. Спеціальний та індивідуальний правові статуси не повинні протирічити загальному статусу, а, навпаки, відповідати йому як базису, вихідній ідеї.

Правовий статус є складною, системною категорією, що відображає увесь комплекс зв’язків людини з суспільством, державою, колективом, оточуючими людьми. Враховуючи те, що це системна категорія, до її складу входять наступні елементи:

• правові норми, що встановлюють даний правовий статус;

• правосуб’єктність;

• основні права та обов’язки;

• законні інтереси;

• громадянство;

• юридична відповідальність;

• правові принципи.

Права та обов’язки, особливо конституційні, їх гарантії є основою правового статусу. Дане положення закріплене статтею 22 Конституції України. Наскільки держава виконує свій обов’язок по визнанню та гарантуванню прав і свобод людини та громадянина, можна стверджувати про наявність формального (закріплений нормами права) чи реального (гарантований, забезпечений) правового статусу.