Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Cem_narske_zanyattya_3.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
134.66 Кб
Скачать

3. Порівняння політичних систем України, Росії та Білорусії за принципами еволюційної типології політичних систем/режимів г.Алмонда та б.Пауела.

4. Кростемпоральне порівняння політичної системи України за принципами еволюційної типології політичних систем/режимів г.Алмонда та б.Пауела.

Крос-темпоральні порівняння надають особливого значення часу як оперативній змінній, включеній у дослідження для подолання статичного характеру порівняння. Багато дослідників вважають динамічний характер порівняння складнішим, ніж статичний, оскільки змінна часу включається в аналіз зв’язку між залежними й незалежними змінними. Коли науковець бере дві точки розвитку певного явища у часі і порівнює їх, то це не є динамічним порівнянням. Воно отримує таку властивість тоді, коли розглядається динаміка зміни певної якості об’єкта у певний період часу.

Відомою еволюційною типологією є типологія за Г.Алмондом та Б.Пауеллом, яка була представлена в їхній праці «Порівняльна політика: еволюційний підхід» (1966). Типологія політичних систем Алмонда та Пауелла наголошує на двох групах політичних систем - демократичні і авторитарні. В свою чергу демократичні поділяються на: а)політичну систему з високим рівнем внутрішньо - системної автономії; б)політичну систему з обмеженою внутрішньою автономією; в)політичну систему низьким рівнем внутрішньо системної автономії; г)передмобілізаційну демократичну політичну систему. Відповідно, авторитарні поділяються на: а)радикально-тоталітарні політичні системи; б)консервативно-тоталітарні політичні системи; в)перед мобілізаційно-авторитарні політичні системи; г)осучаснені авторитарні режими.

Період 1991-1994рр.

Цей період можна віднести до демократичної політичної системи до 4 типу перед передмобілізаційної політичної системи, оскільки даний період відповідає базовим характеристикам цього типу, а саме:демократичні інститути є слабкими, активно не підтримуються громадянами зважаючи на відсутність політичної системи, оскільки після розпаду СРСР, демократичні інститути ще не сформувались, політичні партії є слабкими, вони здійснюють боротьбу за владу; в даний період ЗМІ тільки розпочинають формуватися, в 1992-1993рр. були прийняті основні законодавчі акти, які регулювали відносини між ЗМІ та органами публічної влади;

Перші вибори Президента України відбулись 1 грудня 1991 року. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому б змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але 2-й тур не знадобився. Леонід Кравчук посів 1-ше місце у всіх регіонах, за вийнятком трьох областей Галичини, де переміг В'ячеслав Чорновіл. Цей період можна віднести передмобілізаційної політичної системи, оскільки даний період відповідає базовим характеристикам цього типу, а саме: демократичні інститути є слабкими, оскільки з дня незалежності України пройшло дуже мало часу і тоді лише починали відбуватися трансформаційні перетворення. Інститути слабо підтримуються громадянами, політичні партії та ЗМІ є нерозвиненими. Звичайно новосформована молода держава лише починала розвиватися і разом з нею усі політичні інститути також.

Період 1994-1999рр.

Даний період можна віднести до 4 типу демократичної політичної системи – передмобілізаційна демократична політична система, оскільки він відповідає базовим характеристикам цього типу, а саме: демократичні інститути є слабкими, в даний період в країни загострилась політична та економічна кризи; Політична сфера цього етапу характеризується боротьбою не між політичними силами, а між лідерами, що є специфічною рисою публічної влади в Україні. Із обранням Президентом України Л. Кучму пресу змушують прийняти правила, за яких провідні телеканали та загальнонаціональні видання перейшли у власність олігархів та політично-фінансових угрупувань. Усе частіше спостерігається прояв монополізації інформаційної сфери владою та провладними структурами.

Наступні вибори Президента України відбулись у 1994 році (26 червня - перший тур і 10 липня - другий тур). Вони були призначені достроково. Л. Кравчук погоджувався, що позачергові вибори Президента мають відбутися, але вважав їх «недоцільними в такі стислі строки». Він вказував на дві причини: вкрай складну економічну ситуацію і, як наслідок, неконструктивність майбутніх політичних опонентів на виборах, які спрямовуватимуть всі сили тільки на те, щоб довести тезу про неспроможність діючого голови держави виконувати свої обов'язки належним чином. Тими ж аргументами оперували і деякі партії. Зокрема, дострокові вибори недоречними і безпідставними вважали лідери Демократичної партії України. Різко негативно поставилося до рішення Верховної Ради й керівництво Української республіканської партії та Конгресу українських націоналістів. Треба відзначити, що Народний рух України також виступив проти дострокових виборів, але з іншим обгрунтуванням: «Смішно вибирати Президента, коли не відомо, ким він буде: чи то головою виконавчої влади, чи то лише головою держави, який прийматиме послів і зустрічатиметься з учнями, що закінчили школу». А такі науковці, як О. Бойко, В. Кремень, Д. Табачник і В. Ткаченко, впевнені, що дострокові вибори Президента України у той період об'єктивно назріли і виявилися історично обумовленими, бо поклали початок оновленню вищих органів влади . Загалом же, політична ситуація в країні на той час була складною. Тому цей період можна віднести до передмобілізаційної політичної системи, знову ж таки через слабкість інститутів, політичну та економічну кризу. Також, аналізуючи часту реорганізацію органів та структур, що повинні були контролювали інформаційний простір вже незалежної України, можемо стверджувати, що впорядковуючи внутрішньоорганізаційні справи, ліквідуючи старі та створюючи нові органи, дані структури не могли виконувати свої функції в повній мірі. Звідси відсутність протягом тривалого часу конструктивної практики цивілізованого співробітництва представників медіа-простору та ОПВ та відсутність (до 1997 р.) законодавства щодо підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів.

Період 1999-2004рр.

Цей етап слід віднести до 4 типу демократичної політичної системи – передмобілізаційна демократична політична система, оскільки вона відповідає базовим характеристикам, а саме:демократичні інститути є слабо розвиненими, доволі часто функціонують формально; в даний період відбулося остаточне перетворення українських засобів масової комунікації на засоби масової пропаганди: мова йде про провладні й опозиційні ЗМК. Дві сторони використовували інформаційно-пропагандистські методи: влади діяла брутально й застосовувала «чорний піар», опозиція – намагалася вплинути на суспільну думку, переконати у своїй правоті. Провідними спеціалістами ЗМК зазначалось, що жорстока цензура стосувалась буквально кожного слова та кадру, чого не було навіть за радянських часів. З боку влади такі твердження заперечувались. Саме в цей час з’явилися «темники» – інструкції для ЗМІ від Адміністрації Президента України. У них вказувалось, які події і як саме висвітлювати, а які – взагалі оминати. Акценти в повідомленнях преси і телебачення стали однаковими, а в період виборів 2002 р. з’явилась величезна кількість дезінформації, країнський медіа-простір цього періоду втратив свободу та незалежність у висвітленні політичного життя суспільства.

Треті вибори Президента України відбулись у 1999 році (31 жовтня - перший тур і 14 листопада - другий тур). Президентом України вдруге було обрано Леоніда Кучму. За нього проголосувало 56% виборців. Величезна кількість кандидатів, переважна більшість з яких фактично не мали шансів на перемогу, призвела до появи поняття «технічний кандидат. 22 червня 2004 року Моніторинговий Комітет Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) закликав органи української влади провести виборчий процес з абсолютною неупередженістю та дотриманням стандартів Ради Європи, дозволити всім кандидатам змагатись на чесній і рівноправній основі. Не дивлячись на це, період все одно можна віднести до перед мобілізаційного типу демократичних політичних систем. Усе частіше спостерігається прояв монополізації інформаційної сфери владою та провладними структурами. Клановість є принциповою відмінністю українського інформаційного простору від західних демократичних суспільств, де газети і телеканали залежать перш за все від споживачів інформації, які платять за неї адекватну ціну і своєю чисельністю визначають рекламну привабливість мас-медіа. Саме в цей час з’явилися «темники» – інструкції для ЗМІ від Адміністрації Президента України.

Період 2004-2010рр. Цей етап можна віднести до другого типу демократичної політичної системи – політичної системи з обмеженою внутрішньо системною автономією, оскільки він відповідає базовим характеристикам цього типу, а саме:всі елементи політичного контролю є розвиненими (політичні партії(177), ЗМІ (друковані, теле, радіо)), є сформованими та розвиненими, проте існують умовно незалежно один від одного, оскільки більшість ЗМІ належить партійним діячам. Помаранчева революція, яка відбулася в наслідок реакції громадян на фальсифікацію президентських виборів 2004р. засвідчила, що в Україні існує політична опозиція, яка має всі шанси для впливу на політичний процес. Після обрання президентом В.Ющенка ЗМІ почали активно розвиватися, наприкінці 2005 р. питання мовної політики були забрані у Держтелерадіо і передані до Міністерства культури України. На початку 2006 р. продовжилося звуження повноважень Держкомтелерадіо: функція реєстрації друкованих ЗМІ була передана до Міністерства юстиції України. З 1 січня 2006 р. змінився порядок призначення керівника Держкомтелерадіо – відтепер голову призначає Кабінет Міністрів України, а не Верховна Рада України за поданням КМУ, замість назви «Державний комітет телебачення і радіомовлення України» – «Державний комітет телебачення та радіомовлення». Політичні партії схиляються до коаліційної діяльності, а групи тиск є структурованими, проте завжди схиляються до певної політичної сили, зазвичай до правлячої

Четверті вибори відбулися в 2004 році (перший тур 31 жовтня 2004 і другий 26 грудня 2004 року), які закінчилися перемогою Віктора Ющенка. Цьому періоду характерне покращення, підвищення електоральної участі, підвищення рівня політичної культури громадян. Помаранчева революція, яка відбулася в наслідок реакції громадян на фальсифікацію президентських виборів 2004р. засвідчила, що в Україні існує політична опозиція, яка має всі шанси для впливу на політичний процес. Цей етап можна віднести до політичної системи з внутрішньо системною автономією, оскільки всі елементи політичного контролю (політичні партії, ЗМІ), є сформованими та розвиненими, проте існують умовно незалежно один від одного, оскільки більшість ЗМІ належить партійним діячам.

Період з 2010 року можна віднести також до другого типу демократичної політичної системи – політичної системи з обмеженою внутрішньо системною автономією/

Пол. сисмтема з низьким рівним внутрішньо системною автономією - домінуванням однієї політичної сили чи партії.

6. Кростемпоральне порівняння політичної системи Росії за принципами еволюційної типології політичних систем/режимів Г.Алмонда та Б.Пауела

1991 – 2000 рік

Визначення Російської Федерації як демократичної держави розкривається, насамперед, в положенні про те, що єдиним джерелом ¬ ком влади в Росії є народ, крім того, в по ¬ датку про те, що цю владу сам народ і здійснюва ¬ ляєт як безпосередньо, так і через органи державної ¬ жавної влади та органи місцевого самоврядування.

Підсумки президентських виборів в Росії дають багату поживу для роздумів. Специфіка президентських виборів 1991 року полягає в тому, що це були не вибори президента країни, президентом СРСР був Михайло Горбачов. Це були вибори президента РСФСР - голови однієї з республік у складі СРСР. Борису Єльцину протистояла цілісна система, але підсумок загальновідомий - перемога в першому турі. За першого президента Росії проголосувало більше 45 мільйонів громадян. Причому можна не сумніватися в тому, що "вкидання" бюлетенів за Єльцина не могло бути через контроль за процесом волевиявлення громадян з боку КПРС. Не менш важливим завданням, поставленим російськими реформаторами на початку 90-х рр.., Було докорінне перетворення політичних інститутів, їх радикальна демократизація. Для того щоб об'єктивно оцінити зміни, що відбулися в цій галузі в сучасній Росії, слід спочатку виділити ключові риси старого політичного порядку. По-перше, демократичний рух в Росії, на відміну від країн Центральної та Східної Європи, не представляло собою новий рівень розвитку колишнього дисидентського руху, дуже слабкого в СРСР і практично знищеного в брежнєвську епоху. Російські демократи були найбільш далекоглядної частиною КПРС, які спочатку прагнули лише до лібералізації системи. Безумовно, ними рухали і кар'єрні міркування, коли вони перейшли на антикомуністичні позиції. Тій частині російської опозиції, яка мала інтелігентські коріння, була властива ідеалізація ринку і демократії (вельми далека від реальності) як такого собі вищого блага. Уже в 1992-1993 рр.., Після "шокової терапії" і розстрілу парламенту, у лавах російського демократичного руху вибухнув справжній ідейний криза. Єльцин відмовився включити у свою команду дуже багатьох демократів, його турботою стало зміцнення особистої влади і підтримка харизми лідера, а не створення демократичних інститутів. Замість переговорів за "круглим столом" та угоди в Росії переміг неформальний пакт між двома політичними сторонами, що знайшло своє вираження у збереженні великої кількості керівних позицій в центрі і на місцях за представниками колишньої номенклатури. Все це відбувалося за кулісами і вело не до зміцнення демократичних процедур, але до ще більшого поглиблення прірви між суспільством і владою. Єльцин і його оточення відмовилися проводити так звані конституирующие вибори (founding election) після придушення путчистів в 1991 р., коли демократичні ідеї користувалися ще абсолютною підтримкою в суспільстві. Демократизація в кінці 80-х - початку 90-х рр.. послабила партійну номенклатурну систему. Однак, незважаючи на те, що до управління прийшла велика кількість нових людей, старі кадри в основному зберегли свої привілейовані позиції і змогли адаптуватися до радикальних змін. Особливо це стосується регіональних управлінців. Особливістю наступних думських виборів в 1995 р. стало формування так званої партії влади, яку очолив тодішній прем'єр-міністр В. Черномирдін; вона отримала назву Наш дім Росія (НДР).

Підсумки президентських виборів 1996 року відображені в нетлінному - "бабло перемогло зло". Президентські вибори 1996 року вже були двотурових, і довіри до підсумків цих виборів у більшості громадян Росії немає. Багато хто до сих пір переконані в тому, що перемогу здобув Зюганов, але він через власне слабовілля не зміг скористатися своєю перемогою. Плюс 13 з половиною мільйонів голосів за Єльцина в другому турі - це не стільки "мобілізаційний ресурс", скільки формалізований "адміністративний ресурс" в масштабах Росії на літо 1996 року.

Період 2000-2008

Президентські вибори 2000 року - це час переходу Росії в формат "успадкованого президентства". "Антитерористична акція" в Чечні, плюс підтримка "адміністративного ресурсу" всієї системи влади створеної Борисом Єльциним дозволили Путіну отримати перемогу в першому турі виборів. Але рівень довіри до Путіна у форматі людського виміру не перевищив рівень довіри до Борисом Єльциним зразка 1991 року: менше 40 мільйонів голосів проти 45-ти. Володіючи настільки значної й стабільною підтримкою, президент РФ міг сприяти поверненню Росії на шлях демократичних реформ, але не захотів робити це. У роки правління Путіна Росія з ексклюзивної демократії, якою вона, на думку А. Мельвіля, залишалася при Єльцині (не допускала вільного участі громадян у політичному процесі, але й не присікає відкритої конкуренції політичних еліт), дуже скоро еволюціонувала до однопартійного авторитаризму. Л. Шевцова вважає, що путінська Росія спочатку представляла собою кілька модернізовану модифікацію сформованого вже за Єльцина нестійкого політичного режиму, який одночасно спирався на досить суперечливі підстави: персоналістської керівництво і демократичну легітимацію. Це відкривало можливості для самих різних варіантів його подальшої еволюції: як до різних форм авторитаризму, так і до демократії. В ході свого першого президентства Володимира Путіна вдалося досить швидко побудувати власний політичний режим. Тим самим він підтвердив діалектику відтворення пострадянської влади: для того, щоб контролювати ситуацію і отримати власну легітимність, Президентські вибори 2004 року - це якийсь разом трансформації політичної системи країни при Путіні, плюс сигнал схвалення товариством початку боротьби з олігархами, в рамках "справи Ходорковського". Разом - майже 50 мільйонів голосів за Путіна - це новий "історичний рекорд" довіри громадян Росії до політичного лідера країни. Президентські вибори 2004 р. легітимізували новий політичний режим влади в Росії, який можна умовно визначити як авторитарний. найважливішими особливостями інститутів політичної системи путінської Росії є повернення до жорсткої централізації управління, посилення дисбалансу у відносинах між законодавчою і виконавчою владою на користь останньої, суттєве ослаблення інститутів парламентаризму і федералізму. Як партій влади в Росії виступали НДР, ОВР. В даний час такою організацією є Єдина Росія. Єдина Росія (ЕР) в результаті виборів 2007 р. не тільки збереженні- нила за собою, а й зміцнила свій статус партії влади. Таким чином, Єдина Росія на очах перетворюється в корпоративну структуру, що об'єднує в собі інтереси бізнесу, влади та регіональних груп інтересів. (Авторитарної) однопартійної системи.

7. Кростемпоральне порівняння політичної системи Білорусії за принципами еволюційної типології політичних систем/режимів Г.Алмонда та Б.Пауела

Особливості політичної системи України.

Політичну систему України можна охарактеризувати:

відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в не стабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т.ч. й в середині державного механізму;

система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

централізована, з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування сучасного суспільства;

перехідна від закритої до відкритої;

система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації;

перехідна від не правового до правового типу;

легітимна для більшості населення;

миролюбна, неагресивна;

позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

система, яка поки що не здатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення, але яка зберігає елементи „соціальної держави";

світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

етатизована (одержавлена);

система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

система з політичним домінуванням певних соціальних верств „реформованої традиційної номенклатури", нової „номенклатури" та ін.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]