4. Розкрити причини виникнення українського козацтва та Запорізької Січі. Показати місце козацтва в долі українського народу.

Однією з основних проблем української історії доби феодалізму є проблема козацтва. Історія козаччини глибоко приваблює кожну культурну людину не лише тим, що вона винятково цікава, а й своїм традиційним демократизмом, любов'ю козацтва до волі, до рідної землі, відданістю вірі, присязі, клятві, готовністю жертвувати власним життям для захисту простих людей.

Хто ж насправді козаки? Це чудові хлібороби, відважні лицарі степу, хоробрі захисники рідної землі. Це вони на зламі XVI і XVII ст. виступили на міжнародну арену, а в 20-х роках XVII ст. вперше підняли свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного та релігійного гніту Польщі, пробудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави. Винятково важлива роль козацтва у формуванні української нації, нової української державності.

Саме слово козак тюркського походження і вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 p., куди перейшло із тюркських мов у значенні схильний до завоювання. У XIV ст. фігурує в дописі до збірника житій святих "Синаксар" (1308 р.) у значенні страж, "конвоїр". Первісно слово козак вживалося на означення вільних людей, які освоювали незаселені українські степи за дніпровськими порогами.

Початковий етап виникнення козацтва мало досліджений. Та незаперечним є те, що його бурхливий розвиток відбувався тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства (1449 р.) нищили міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перший великий напад на Україну кримські татари здійснили в 1482 р., захопивши і зруйнувавши Київ. У наступні роки їхні напади стали постійними. Перешкодити цьому могли тільки власні збройні сили, зокрема українські степові поселенці, котрі в постійній боротьбі з нападниками виробили особливий тип воїна — відважного й спритного, котрий добре володів різними видами зброї і способами партизанської війни. Усе це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством.

У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. На жаль, цей класовий підхід до розгляду питання формування козацтва і досі переважає в наукових працях та популярних публікаціях. Ряд українських істориків, зокрема Л. Залізняк та інші, заперечують ці "твердження" і доводять, що козаки виступили на кін історії задовго до закріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Анрі Вольтер в "Історії Карла XII" писав: "Україна, край козаків — одна з найродючіших країн світу. Україна завжди прагнула свободи". Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Мабуть не випадково церковні ієрархи в своєму Маніфесті 1621 р. назвали Запорізьке військо наступниками давньокнязівського лицарства.

Козацтво породило не так кріпосне право, як палке бажання відродити свою державу на колишніх києворуських просторах. Саме на цім прагненні формувалася ідеологія збройного опору, єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження тощо. Тому в козацьких рядах поруч були і селяни, і ремісники, і шляхтичі, і священики, й аристократи, й іноземці. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і з Білорусі, Московського царства, Молдови.

Козаки освоювали незаселені українські степи в пониззі Дніпра, на які не поширювалася влада ні польських, ні татаро-турецьких загарбників. Вільні поселенці — козаки, для котрих свобода цінувалася над усе, створювали на нових місцях й нову суспільну організацію — козацьку громаду, в якій кожен одержував рівні з усіма права користуватися господарськими угіддями та брати участь у самоврядуванні, у тому числі й у виборах козацьких ватажків. Водночас кожен був зобов'язаний зі зброєю в руках охороняти поселення, ходити у воєнні походи.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпитися. Перше укріплення близько 1552 р. (за іншими даними 1554—1555, 1556 pp.) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький (Байда). Так для захисту від татаро-турецької агресії було створено військово-політичну організацію Запорізька Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Це утворення мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати зв'язки із сусідніми державами. По суті, це був зовсім новий етап у розвитку козацтва, і впродовж тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.

Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на суші й на морі, запоріжці здобували добру славу в Європі, їх запрошували на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії. Із Січчю підтримували зв'язки Росія, Крим, Туреччина, Венеція, Трансільванія, Молдова, Швеція. Так за порогами Дніпра відбувався процес відродження української державності.

В історії українського народу Запорізька Січ відігравала значну роль. Вона зосереджувала свободолюбиві елементи козацтва, була осередком боротьби із зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності. З початком існування Запорізької Січі дух козацтва став ширитися по всій Україні.