2004 Року, заявник із психічним розладом скаржився на умови

його примусового лікування. Однак Суд у своєму рішенні за-

значив, що «жорстоке» або «негуманне» поводження повинно

досягти мінімального рівня жорстокості для того, щоб стаття 3

Конвенції була застосована. Оцінка цього мінімального рівня

залежить від обставин справи, природи та контексту застосу-

вання цього поводження, манери та методу виконання, три-

валості, фізичних та моральних наслідків, статі, віку та стану

здоров’я потерпілого. При цьому Суд зазначив, що тримання

під вартою якраз може включати в себе такі елементи. Однак

скарги на застосування такого поводження повинні бути під-

тверджені належними доказами, які розглядаються Судом з

точки зору стандартів доказування «поза розумними сумніва-

ми», однак Судом також можуть розглядатися серйозні, чіткі

та послідовні твердження або презумпції фактів. Таким чином,

враховуючи те, що цих елементів у справі віднайдено не було,

Суд дійшов висновку про неприйнятність заяви, як явно не-

обґрунтованої. Аналогічно Суд вирішив стосовно «скарг заяв-

ника щодо тривалості його перебування під вартою».

Перші українські справи за ст. 3 Конвенції стосувалися пе-

ребування осіб в так званому «коридорі смерті», тобто відбуття

покарання особами, які були засуджені до смертної кари, яка

пізніше була замінена на довічне позбавлення волі. У справах

Полторацький проти України, № 38812/97, ECHR 2003-V, Куз-

нєцов проти України, no. 39042/97, Назаренко проти України,

no. 39483/98, Данкевич проти України, no. 40679/98, Алієв про-

ти України, no. 41220/98, та Хохліч проти України, no. 41707/98

(всі рішення були постановлені 29 квітня 2003 р.). У всіх рі-

105

Розділ ІІІ. Теорія та історія захисту прав людини

шеннях Суд дійшов висновку про порушення статті 3 Конвен-

ції стосовно умов відбування покарання заявниками. Зокрема,

Суд обґрунтував своє рішення наступним чином:

– заявники трималися в камерах до 24 годин на добу без де-

нного природного освітлення (протягом 12-30 місяців);

– вони не мали можливості гуляти у дворі, займатися спор-

том або мати контакти з іншими особами (зокрема, пана

Кузнєцова тримали у одиночній камері після того, як він

намагався вчинити самогубство);

– пан Хохліч знаходився протягом трьох місяців в одній

камері з особою, яка хворіла на туберкульоз, і його теж

було інфіковано цією хворобою, а отже його стан здоров’я

суттєво погіршився.

Крім того, в своїх справах Полторацький та Кузнєцов скар-

жилися на їхнє побиття співробітниками в’язниці. Не вста-

новивши порушення за самими фактами побиття, в зв’язку з

недостатністю доказів, Суд тим не менш знайшов порушення

стаття 3 в тому, що скарги заявників про побиття не були на-

лежним чином розглянуті. Зокрема, Суд дійшов висновку про

те, що слідство по справі було поверхневим та формальним,

оскільки національні слідчі органи не вжили заходів щодо роз-

слідування тверджень заявників.

У іншій справі стосовно України, Друзенко та інші (див. рі-

шення стосовно прийнятності по справі Druzenko and Others v:

Ukraine, nos. 17674/02 and 39081/02, від 15 січня 2007 року)

заявники скаржилися на жорстоке та негуманне поводження з

ними під час спеціальних навчань спецпідрозділу «Беркут» та

умови відбування покарання у ВТК-58, Хмельницької області,

де здебільшого відбувають покарання засуджені до довічного

позбавлення волі. У цій справі Суд визнав заяву прийнятною

та провів виїзне слухання свідків по цій справі у м. Хмельни-

цькому. Остаточним рішенням Суду було визнане порушення

статті 3 Конвенції, як в частині позитивного обов’язку дер жави,

так і в частині недотримання її «негативних» обов’язків.

У справі Генадій Науменко проти України, № 42023/98,