6

СРС № 2

Тема: Стан культури в Україні у 30-ті роки.

Мета 1. Окреслити зв'язок між сталінською модернізацією України і розвитком культури у 30-ті рр.; розкрити особливості розвитку культури у цей період; довести, що «розстріляне відродження» - факт нищівного удару по українській культурі.

План

1. Умови розвитку культури у 30-ті рр.

2. Розвиток освіти.

3. Особливості розвитку літератури і мистецтва.

Примітка: : Підготувати презентацію «Сталінські репресії в Україні напр. 20-х-у 30-х рр.

(серед політичних, державних діячів, акторів, митців, літераторів іт.д.)

1. Умови розвитку культури у 30-ті рр.

Газети щодня друкували короткі зведення про культурне будівництво, яке розглядалося як фронт — не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний, металургійний тощо. Улюбленим мотивом газетних публікацій став показ непідробного ентузіа­зму, з яким громадяни республіки опановували культурою.

Проте назвати революційними культурні здобутки доби ко­муністичних перетворень було б помилково. Є причини, внас­лідок яких без лапок у словосполученні «культурна революція» не обійтись. Мабуть, найістотніша серед них — сталінські ре­пресії. Однією рукою режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народом, ця діяльність була справді революційною за масштабами. Проте другою рукою то­талітарна держава знищувала таланти. Від репресій особливо страждала культурна еліта, зокрема і компартійно-радянська — керівні працівники старшої генерації, які вийшли в основному з інтелектуального середовища.

Не менш важливим є і те, що влада ще з ленінських часів до культури ставилася надто прагматично. Культура її цікавила передусім як важіль зміцнення політичної влади. Тому куль­турне життя набуло вкрай політизованих форм, а сама культура розглядалася як підґрунтя ідеології. Влада вкрай нігілістично ставилася до культурних надбань попередніх поколінь: холоднокровно руйнувалися старовинні будівлі, які нібито заважали реконструкції міст, за валюту на зарубіжних ринках продавалась націоналізована культурна спадщина, велася боротьба з митцями, які прагнули зберегти національні традиції.

Услід за Леніним сталінські апаратники повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені минулими поколіннями. Однак чимало із загаль­нолюдської культурної спадщини було затавровано як «чуже пролетарській ідеології». Діяльність діячів культури стала на­стільки зарегламентованою, що почала втрачати ознаки твор­чості, їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів також болюче позначалася на культурному процесі.

Держава прагнула обмежити внутрішній світ людини тільки цінностями, які не суперечили комуністичній доктрині. При­кладаючи зусилля для вилучення релігії з духовного життя людей, вона діяла методами виховання, пропаганди і терору.

2. Розвиток освіти.

2.1 Ліквідація неписьменності. У розвитку масової культури на­голошувалося на подоланні неписьменності дорослого населен­ня. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки.

В Україні до шкіл лікнепу в другій п'ятирічці залучили 1,5 млн. неписьменних. У школах з ліквідації малописьменності навчалися 1,7 млн. чо-ловік. Товариство «Геть неписьменність» було ліквідовано, а роботу з лікнепу покладено на наркомат освіти.

У 1936 р. було утворено школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. Партійно-радян­ське керівництво країни і республіки прийняло спеціальні по­станови, в яких зобов'язало місцеві органи влади тримати під постійним контролем справу остаточної ліквідації неписьмен­ності.

Через небажання багатьох людей похилого віку вчитися зро­бити це повністю не вдалося.

Величезні зусилля громадськості і держави не дали стопро­центного результату, але досягнуті показники були вагомі. Пе­репис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічу­валося 72 % неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років.

Стан шкільної освіти. Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв історичну постанову «Про загальне обов'язкове навчання».

Школа являла собою найвагоміший ідеологічний інститут. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'язковості нав­чання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту.

Постанова ЦК ВКП(б) була декларацією намірів. З її прий­няттям розпочалася грандіозна кампанія — «всенародний похід за всеобуч»¹. Щоб реалізувати принцип обов'язковості навчан­ня, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники.

З метою розв'язання цих та інших завдань при Раднаркомі УСРР було створено комітет сприяння всеобучу ва чолі з В. Чу­барем. Мережа таких комітетів створювалася й на місцях. До них входили, поряд з громадськістю, впливові представники місцевої компартійно-радянської номенклатури.

Одночасно зі спорудженням нових шкіл здійснювалася до­корінна перебудова існуючої шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки перехо­дили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР». Запро­ваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (се­мирічне) і середня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, в Україні було охоплено навчанням 98 % дітей віком до 10 років. 95 % учнів початкової школи продовжувало вчитися далі. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, від якого гинули насамперед діти. За цих умов годі було говорити про навчальний процес. У 1933/34 нав­чальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи більш як на 500 тис. учнівських місць. Завдяки цьому було ліквідовано третю зміну. Спів­відношення між типами шкіл радикально змінилося. Більшість початкових шкіл було перетворено у семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. В них навчалося близько третини учнів.

Велику увагу влада приділяла змісту навчальних програм і підручників, особливо з гуманітарних предметів. У 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову, в якій йшлося про те, що початкова і середня «школа повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Вчитель зобов'язувався дотримуватися апробованих програм і текстів підручника.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» критикувалась спроба підмінити викладання предмета в історико-хронологічній послідовності подій аб­страктними соціологічними схемами. Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних рес­публік. Історія України розчинилася в загальному курсі гро­мадянської історії і зникла як окремий навчальний предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрип­ник дбав про національну школу, в якій навчання здійснюва­лося мовою місцевого населення. На початку другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це від­повідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи — російські, єврей­ські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські то­що. Після скасування політики коренізації у школах націо­нальних меншин почали викладати російською або українською мовою. У 1938/39 навчальному році в неросійських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови. Передба­чалося вивчати російську мову з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалось 4-5 уроків з мови на тиждень, то російська мова ставала основною навчальною дисципліною, а навчальні прог­рами з інших предметів істотно скорочувались. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Широкою була позакласна і позашкільна робота з учнями. У багатьох містах і районах створювалися дитячі технічні стан­ції, станції юних натуралістів, спортивні школи, театри юного глядача, будинки художнього виховання тощо. Вони проводили олімпіади, конкурси, виставки. В їх роботі брали участь десятки тисяч школярів.

Розвиток вищої школи. Нормальне функціонування народ­ного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Спочатку власті спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру, «висуванцями» з робітничого середовища. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них обов'язками. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 рр., а чисельність студентів у них – відповідно з 27 тис. до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Великобританію (50 тис. ), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис).

Уперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи діяло у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер - Донецьк), по три - у - Ворошиловграді (Лугансь­ку), Запоріжжі (Олександрівську), Кривому Розі, Житомирі, Миколаєві, Херсоні.

У підготовці фахівців більше уваги приділялось якості нав­чання. Строки навчання подовжилися. Систему короткостроко­вої підготовки було скасовано. Знову почала розвиватися університетська освіта. У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропет­ровську, Одесі і Харкові. Різко зросли можливості для на­уково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу ву­зів, що позитивно позначилося на якості підготовки спеціалі­стів.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів, наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів. У роки першої п'ятирічки вузи і технікуми України підготували 110 тис, у роки другої - близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дореволю­ційній Росії.

Проте значна частина спеціалістів робітничо-селянського по­ходження поділила сумну долю фахівців з дореволюційними дипломами: вона була репресована.

Розвиток науки. Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УСРР. Президентом ВУАН в 1928 -1929 рр. працював Д. Заболотний, з 1930 р. ним став О. Богомолець.

У 1929 р. керівництво України здійснило заходи з оновлення складу ВУАН й істотно збільшило вакансії дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Щоправда, у цековському списку переважали науковці, які ма­ли справді об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН.

Зокрема, серед 33 новообраних академіків були такі визначні вчені, як О. Богомолець, М. Вавилов, О. Палладій, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький та ін. Разом з тим були обрані такі представники партійнорадянської верхівки, як В. Затонський, Г. Кржижанівський, М. Скрипник, О. Шліхтер. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(б)У, пройшли в академіки комуністи-суспільствознавці С. Семковський, В. Юринець, М. Яворський, а також Янка Купала і П. Тичина (за фахом «мова і література»).

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава ціл­ком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — не­лінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті у Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Пра­ці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського роз­вивалися важливі напрями хімії. О. Богомольцем, І. Шмальгаузеном, М. Холодним, В. Юр'євим та іншими вченими були зроблені визначні відкриття в біології.

Починаючи з середини 30-х рр., у ВУАН прискорився роз­виток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки. Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії України. У лінгвістиці і літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, М. Зеровим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні. З вульгариза­торських позицій шельмувалися навіть праці першого історика-марксиста М. Яворського.

У 1930 р. відбувся процес над неіснуючою «Спілкою визволення Украї-ни» (СВУ). Головним звинувачуваним був віце-президент ВУАН С. Єфре-мов. Пере­важна більшість звинувачуваних належали до української нау-кової і творчої інтелігенції. їх судили за участь у діяльності політич-них партій, які давно вже зійшли зі сцени, за відмінний від офіційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації — «Українського національного центру» (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском з боку ДПУ був змушений визнати свою приналежність до УНЦ. Проте через деякий час відмовився від свідчень на попередньому слідстві, після чого «спра­ва» УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р., під час від-починку у Кисловодську, після нескладної операції він за нез'ясованих обставин помер.

У 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), пре­зидентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржуазна» ВУАН. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гума­нітарного профілю — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІНу фор­мально злилися з ними, але фактично внаслідок репресій спі­вробітників у них уже майже не залишалося.