- •1 Ленін в. І. Повне зібрання творів,— т. 22.— с. 50.
- •4 Грабовський п. Зібрання творів : — т. 3.— с. 56. Далі посилання на це видання подаються в тексті.
- •31 Зоря.—1892.—№ 10.—с. 193. И Там же.— 1889.— № 24.— с. 406.
- •34 Зоря.—1887.—№ 11.—с. 194—195. 36 Там же.— 1892.— № 2.— с. Зо. 38 Там же.— 1887.— № 18,— с. 307. А' Там же.— 1892.— № 4.— с. 73.
- •55 Правда.—1891.—№ 10.—с. 205. 66 Там же.— с. 206.
- •0. Пишна та в. Спасовича.
- •Білецький л Основи української літературно-наукової критики. – с. 274 – 283.
- •9. Для ілюстрації методів наукової праці вченого наводимо
4 Грабовський п. Зібрання творів : — т. 3.— с. 56. Далі посилання на це видання подаються в тексті.
• Українка Л. Твори : У 12 т.— К., 1978.— С. 154—155. Далі посилання на це видання подаються в тексті.
ри інших народів, а в науці подаючи праці, чи то оригінальні, чи перекладні про такі теми, яких у Росії не позволяє торкатися цензура» 6.
Отже, уявлення про те, що критика —• важливий фактор суспільно-літературного життя, що потреба в ній — справа не скороминуча, стало для 70—90-х рр. звичайним і загальним. Ледве чи не кожний літератор, публіцист вважав за потрібне сказати про це своє слово. Але суть полягала в тому, як розуміти значення і завдання літературної критики, її метод. Щодо цього погляди різко розходилися, і розходження відбилися в напружених ідеологічних і літературних дискусіях.
У 70—90-ті рр., з дальшим загостренням ідейної боротьби, піднесенням літератури, зростають роль передової української критики, необхідність в удосконаленні і розробці її методу. Процес той був нелегкий і непрямолінійний. У тогочасній буржуазній критиці простежуються немовби два аспекти в підході до з'ясування її функціональних ознак. В умовах Галичини ще міцні позиції посідала канонічна, схоластична естетика, оті відірвані від життя, від живого руху літератури «тисячні естетичні правила» шкільної і салонної естетики, з викриття яких Франко почав свої літературні виступи.
Значного поширення в той час набули спроби оживити (ясна річ, з певними змінами і модифікаціями) консервативні погляди Куліша. Подібну двоєдину природу буржуазних естетичних теорій на українському грунті слід мати на увазі, коли йдеться про характеристику літературно-теоретичної боротьби в останній чверті XIX ст., передусім тому, що, зрештою, обидві згадані тенденції войовничо протистояли всьому демократичному фронту літератури і критики.
Для традиційної канонічної естетики, її тривкості в тих часах показовими, наприклад, е міркування |В. Ільницького — публіциста і письменника «народовського» напряму. Звернувшись до справ критики, він твердив, що її мета — «простувати і розвивати смак естетичний публіки», письменникам же вона мусить подавати «здорові правила естетики». На думку Ільницького, критик «єсть учителем естетики в відношенні до ширшої публіки».
6 Житє і слово.— 1895.— Т. 4.— С. 488.
154
Його завдання тим важливо, що є «одним конечним чинником в організації народної словесності», а те все вимагає «образова-ного ума і серця, любов'ю переповненого до всього, що правдиве і красне». Критика, звичайно, підкреслює В. Ільницький, може багато злого і багато доброго зробити, бо ширша публіка їй «безвзглядно дає віру» 7.
Питання полягає в тому, що розуміти під «правдивим і красним», під добрим і злим. Автор «Критичних заміток» залишається на позиції формальної естетики. Мало важать докори критикові, що він хвалить «тоє, що не єсть достойним хвальби», слід з'ясувати, міркує Ільницький, на підставі чого висловлюється позитивний відгук. Критик вважає, що відзначити вади твору — значить показати, в чому автор «грішить проти правил, повагами світовими узнаних за правдиві» 8.
Звичайно, в наведених висловлюваннях є окремі слушні міркування. Проте тут неважко помітити брак чітких критеріїв, певну закостенілість поглядів, в чому відбився рівень літературної думки початку 80-х рр;, як вона була представлена в ряді статей, опублікованих у «народовських» виданнях.
А втім, лідери правого крила «народов-ського» табору питання про роль літератури і критики ставлять і в більш виразну соціально-політичну площину. В їхніх виступах не можна не помітити прагнення «приручити» критику, пристосувати її до потреб антидемократичного руху. В кінці 80-х рр., в умовах активізації революційних сил, подібні виступи набули характеру програмної політики «народовців» у галузі літератури. Журнал «Правда» формулював завдання критики — бути немовби заслоною проти «червоних» ідей у літературі, проти настроїв «популярної ули-ці»9.
Редакцію «Правди» турбувало питання, як ефективніше за допомогою «холодної критики» зупинити поширення «бунтівної» критики, яка «розплоджує нетерпимість, а ще сприяє страчуванню чуття прекрасного». Подібна політична позиція, породжена ненавистю до демократичної суспільності та її естетичних ідей, супрово-
7 Зоря.— 1883.—№ 21.—С. 334.
8 Там же.
9 Правда.- 1889.- № 5.- С. 365.
джувалась спробами в галузі теоретико-естетичного «обгрунтування».
З появою праць І. Франка та його спільників передова українська естетична думка засвідчила ряд принципово важливих тенденцій у своєму розвитку. Це насамперед всебічне й безкомпромісне викриття ідеалістичної естетики, її вимог і приписів, культивованих нею схоластики, рутенства в критично-аналітичній роботі; засудження ідейно чужих народові негативних процесів і явищ у сфері літературно-художній безпосередньо; нарешті, це планомірна, всеохоплююча розробка конструктивної суспільної й естетичної концепції розвитку красного письменства, тобто такої, яка б сприяла його постійному ідейно-художньому зростанню.
У тому, як ставила і розв'язувала передова критика ці завдання, виявились її висока наукова, методологічна і професійна зрілість, її всезростаюча революційність, громадсько-культурна роль. Уже в ранніх своїх виступах І. Франко оголосив війну ідеалістичній естетиці, мертвим правилам і канонам, що в умовах Галичини особливо шкодило розвиткові літератури. Подібного роду «руїнницьку» діяльність на полі критики й естетики Франко вважав справою великого суспільного значення. «Де ж хто коли бачив,— писав він,— реформу без переслідування, будування нового без валення старого?» (26, 53). І пізніше предметом пильної уваги Франка була критика «схоластичного і фальшивого толковання творів». Його публіцистичний твір «Наша публіка» можна розглядати як сміливий виклик буржуазній літературі, гострий памфлет, де критика критики здійснюється на широкій політичній, класовій основі.
Що таке «наша публіка»? Передусім, вона зовсім різна, пише Франко. Відомо, що консервативні політики й естетики, спекулюючи ««опінією» нашої публіки», видавали смаки міщансько-обивательських кіл, «салонові» уподобання панночок з попівського середовища ледве не за зразок естетичної норми. Але, як неодноразово підкреслювала демократична громадськість, не на цього читача спиралося і буде спиратися справді народне письменство. Та «наша публіка» — то зовсім інша «публіка», писав Франко. Нам треба, вважав він, щирого, правдивого слова
155
про важливі та живопекучі речі, про все, що складає головний зміст життя суспільства, що будить думку і вказує людині — «отак треба робити, так треба жити, туди треба йти».
Літературна критика може бути й різкою, і нещадною, коли вона правдива, чесна, свідома свого громадського покликання. В тому самому виступі Франко дошкульно висміяв смаки й інтереси «наро-довських» естетиків і політиканів: «Годі нам вдаватися в остру критику нових літературних появ. Одно те, що познеохо-чуємо молодих письменників, а друге те, що й наша публіка кривиться, читаючи надто остру критику» (18, 89).
Критично-аналітична функція критики, таким чином, виступає як важливий чинник просвітительської діяльності, піднесення громадянської свідомості.
У середині 90-х рр. перед демократичною критикою постала необхідність застерегти письменство і митців слова від небезпеки релятивістсько-суб'єктивістських естетичних концепцій, формалізму, теорії «чистого мистецтва», що, з одного боку, були виявами буржуазних декадентських і модерністських течій, а з другого — дидактично-вульгаризаторських систем. Ізоляція літератури від впливу, за висловом Франка, як «безідейно-суб'єктивної», так і «безідейно-догматичної» естетики була актуальною проблемою часу.
Викривальна робота в галузі літературної теорії не мала, звичайно, іманентного, абстрактного характеру, вона органічно була зв'язана, єдналася з подібною діяльністю на ниві художньої практики і здійснювалася шляхом широкого аналізу становища в українській літературі, аналізу історичного, соціологічного, естетичного.
Характеризуючи негативні явища в літературі в умовах Галичини, Франко запитував: «Де криються корені такого стану?» І відповідав: у духовній немочі самої суспільності, в громадянській байдужості письменників. Література, як і кожна інша форма духовної діяльності, не існує сама по собі, незалежно «від підкладки, від грунту». Виняткову роль тут (у числі інших факторів) може відіграти критика, яка за допомогою досконалих критеріїв тверезо оцінила б становище в літературі. Тільки така критика сприятиме руху вперед.
Подібною була критика Бєлінського в Росії, Лессінга в Німеччині. На цей зразок Франко посилався тому, що вірив, як і його славні попередники, в могутній дух свого народу, невичерпні можливості рідного слова. Правдивий, нещадний аналіз становища в літературі — необхідна умова її дальшого піднесення. В одній із своїх праць 1886 р. Франко писав, що «вказання слабких сторін для всякого писате-ля не менше, коли не більше, важливо, як вказання добрих...». Такі погляд і підхід до функціональної ролі критики випливали з тих завдань, що їх ставили перед мистецтвом передова суспільність і потреби часу. Тим-то, вважав Драгоманов, на українську критику покладається важливе завдання — розглядати явища літератури на основі суворо наукових, суспільних критеріїв, «...не треба,— писав він,— зводити також літературну критику українську на самохвальство на взаємні кадила, котрі тепер у такій моді між «патріотичними» кругами в Російській Україні й Галичині. Ні одна, навіть дужча література не видержить без задухи тих кадил, а наша просто сохне в їх димі» '°. Це були справедливі слова.
Як вказувалося, нещадно-аналітичний пафос у демократичній естетиці поєднувався з розробкою конструктивних принципів розвитку літератури і літературної критики, притому на кожному новому етапі у відповідності з умовами часу в центр теоретичних інтересів раз у раз висувалися актуальні проблеми. Ця конструктивна діяльність критики така радикальна і важлива, порушувані нею проблеми такі істотні, що на всьому тому треба зупинитися докладніше. Якщо критика не хоче плентатися на узбіччі основного шляху літературного процесу, не хоче перетворитися на порожню схоластику, вона повинна бути свідома великих завдань суспільного і художнього перетворення. Між історико-літературним і критично-аналітичним методами, вважав Франко, існують суттєві відмінності. Але в одному відношенні — у тому, що стосується суспільних критеріїв у підході до розгляду художніх явищ і процесів,— літературна критика найбільш має зблизитись з історією літератури, а історія літератури — з критикою.
10 Буковина.— 1893.—№ 25.—С. 2.
156
В обох випадках критичний аналіз творів повинен бути спрямований на з'ясування їхнього зв'язку з життям суспільним, на визначення їхнього впливу на сучасні й майбутні покоління. Пізніше, розвиваючи цю думку, Франко писав: «Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього, як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, т. є. стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і корисного для нас, т. є., попросту, чи і оскільки даний автор і даний твір стоїть того, щоб ми його читали, ним займалися, над ним думали і про нього писали» (27, 311). Йшлося не лише про те, якою повинні бути критика та її критерії, а й про зміст її проблематики на кожному етапі літературного розвитку, про саму суть її конкретно-аналітичної роботи.
У розвиткові критики 70—90-х рр. виразно помітно два етапи. Перший з них обіймає 70-ті рр., коли в провідних тенденціях почався і розгорнувся процес викриття канонів ідеалістичної естетики, коли панівне становище у жорстокій боротьбі почали завойовувати нові художньо-літературні, естетичні критерії.
У кінці 60-х — на початку 70-х рр. літературна критика великою мірою представлена була діячами буржуазно-консервативного напрямку. Головним органом її був журнал «Правда» — єдине тоді українське періодичне видання. В ряді статей і рецензій, надрукованих на його сторінках, порушувалися важливі літературні питання (про літературні і мовні позиції «москвофілів», про національні, фольклорні й етнографічні джерела тощо). З часом у .«Правді» все більше переважала та лінія в літературно-теоретичних суперечках, яку представляли виступи таких критиків і публіцистів, як Ом. Огоновський, П. Куліш, В. Федорович, Є. Згарський. Войовничо-ідеалістичні позиції консервативної критики виявилися в статтях «Народна філософія, списана по народним послови-цям і проповідкам» (1867) Є. Згарського,
«Кілька мислей із філософії» (1868) за підписом Кл. Г. (очевидно, К. Ганкевича), «Кілька мислей з наук природних» (1868) І. Яхна, «Емпірична і утилітарна тенденція теперішньої науки» (1872) В. Федоровича, в яких автори прагнули обгрунтувати за допомогою «строгих» філософських дефініцій і умовиводів природність, непорушність і святість експлуататорського суспільного ладу та його ідеологічних основ — релігії, буржуазної моралі і права, піднести в принцип «консервативну спосібність духа», засади легітимізмуІ1.
Відповідно до цього проводирі «народов-ського» руху висунули й гаряче захищали думку, нібито в Галичині не було чисто економічного питання, «соціальної квес-тії». Отже, й завдання літератури, твердили вони, не мусило виходити за межі завдань національно-дидактичного й моралізаторського характеру. Підтримку своїх естетично-суспільних побудов критика цього напрямку діставала, зокрема, в деяких думках П. Куліша, досить популярних у колах естетиків «Правди».
«Народовські» естетики спільно з правою частиною громадівців ігнорували соціальний аспект у відображенні української дійсності, вважали його антиприрод-ним для української літератури і все, що не відповідало цим їхнім поглядам, оголошували виявом тенденційності, «розрушен-ням» естетики. Є. Згарський, один з головних літературних речників ранньої «Правди», доводив, що політика, мовляв, «не має бути цілею поезії», бо через неї «плавиться високий дух її». Виставляючи себе в ролі поборника істинного, безполі-тичного мистецтва, сам Є. Згарський насправді боронив одверту, неприховану тенденцію в мистецтві й критиці, виходячи з власних політичних переконань. «Не вражда,— писав він,— а самий безпристрасний божий мир — високе приділення поезії» '2. Критик виступав проти демократичної літератури, яка обстоювала інтереси трудящих і викривала експлуататорів. «Декуди перейшла поезія зовсім в службу політики, не чувати нічого, як тільки про ворогів, недолю, сльози, месть і подібні речі,— писав Згарський.— Не медом, а жовчею напуваються многії віршописи
11 Правда.— 1872.— № 4.— С. 165. " Там же.—1868.—№ 19.—С. 223.
157
й находять великий одгомін в умовах та серцях роз'яреного люду» 13.
Показовим є ставлення консервативної критики до творчості Шевченка, виявлене в ранніх студіях Ом. Огоновського. Поета-революціонера критик «Правди» представляв читачеві співцем «братолюбія», який, палко люблячи уярмлену Україну, мусив «тою своєю любов'ю обіймати також своїх ворогів, мусив їм від серця простити» 14.
Гостро викривальні політичні поезії Шевченка, особливо останніх років життя, тлумачились як відхід від «істинної поетичності», як «втрата рівноваги».
У середині 70-х рр. із рядом програмних статей («Український націоналізм», «Коли ж виясниться?», рецензія на збірку творів М. Костомарова тощо) виступив О. Кониський (1836—1900)—постать, досить помітна серед ідейних провідників «Правди» і поміркованого крила «народовців». Він далі розвивав думки про вузьконаціональну культурницьку місію українського художнього слова. З огляду на це Кониський зупиняв свій погляд передусім на творах, що порушували національні проблеми.
Авторові повісті «Хмари» І. Нечуєві-Ле-вицькому О. Кониський дорікав за те, що його герой — Радюк — «не знайшов собі діла на селі», «таке діло, за котре б не накинулась адміністрація». Розглядаючи п'єсу М. Костомарова «Сава Чалий», критик слідом за автором осуджував Гната Голого і підносив Саву Чалого як зразок «художественно-національного образу». Тенденційність О. Кониського виявилась у його нападках на передову російську літературу, в запереченні її значення для України, для української літератури.
У наступні роки діяльність Кониського в різних галузях культури, літератури, критики помітно зростає, виразнішими стають нерівнозначність її змісту, об'єктивний резонанс. У досить щедрій спадщині Кониського-письменника крім творів пересічних, моралізаторських знаходимо реалістичні оповідання, повісті з життя селянства, інтелігенції, а також чимало ліричних поезій, пройнятих щирою тональністю.
13 Там же.— С. 125.
14 Там же.— 1875.—№ 20.—С. 812.
Не менш діяльним був Кониський як автор численних статей, спогадів, рецензій, розвідок, присвячених тим чи іншим явищам і подіям минулого й поточного літературного життя. Відгукам Кониського подібного плану, не позбавленим певної тенденційності, властивий інтерес до фактів, до істотних елементів літературного процесу.
Найпомітніший здобуток Кониського в галузі літературознавства й критики пов'язаний з його понад десятилітньою працею над вивченням біографії Т. Шевченка, творчого шляху поета. Внаслідок напружених дослідницьких пошуків, збирання джерельних матеріалів, спроб їх систематизації на сторінках журналів «Зоря», «Записки Наукового товариства імені Шевченка» та інших видань (серед них і російських) упродовж 90-х рр. опубліковано низку розвідок Кониського, що практично охоплювали весь життєвий шлях поета і з яких після перегляду утворено двотомну монографію, що в 1898— 1901 рр. вийшла в світ під назвою «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Незважаючи на деякі хиби методологічного і фактологічного характеру, згадана праця як перша спроба такого роду-в шевченкознавстві (разом з перекладами автора ряду російських повістей Т. Шевченка на українську мову) заслуговує на увагу.
У колах української прогресивної громадськості відзначалися плідні сторони наукової і літературної діяльності Кониського. Водночас у досить різкій формі йшлося про його позицію в суспільно-національних питаннях, про його політичну непослідовність.
Буржуазно-консервативна критика намагалась спрямувати українську літературу на шлях національної відрубності й обмеженості, вузького побутовізму й моралізаторства. Всупереч твердженням про начебто байдужість української літератури до «соціальної квестії», до економічних питань передові українські письменники продовжували традиції Шевченка, творили в нових історичних умовах літературу великих актуальних соціальних проблем, здобували на цьому шляху все нові й нові творчі перемоги загальнонаціональної ваги.
Суспільно-літературні концепції консер-
158
вативної критики були розвінчані й відкинуті передовою українською громадськістю. Одним із тих, хто почав і розгорнув цю боротьбу, був М. П. Драгоманов (1841—1895). Визначний громадський діяч, учений, публіцист і літературний критик, фольклорист, історик літератури і соціолог, Драгоманов понад чверть століття перебував у центрі суспільно-культурного руху в Східній Україні й Галичині, своїми працями вносив багато живих ідей в українське суспільство.
Національна й суспільно-літературна програма Драгоманова вироблялася й обстоювалася в дуже своєрідних умовах. Насамперед, йому постійно доводилось вести боротьбу на два фронти: проти ідеологів великодержавного шовінізму на чолі з Катковим і Мілюковим, з одного боку, і проти різного роду реакційних сил в українському суспільстві, особливо проти носіїв консервативно-націоналістичних тенденцій,— з другого. Цю боротьбу Драгоманов вів мужньо й непримиренно, сприяючи тим самим розвиткові прогресивних суспільних і літературних ідей на Україні, розвиткові української літератури й критики. Власне, безпосередньо в широку полеміку з буржуазно-націоналістичною критикою вперше вступив саме Драгоманов, завдавши їй відчутних ударів.
Велику увагу Драгоманов звертав на ті процеси, що відбувалися в духовному житті українського суспільства. Він гаряче підтримував усе прогресивне в українській культурі, літературі і викривав, осуджував національну обмеженість, обскурантизм, клерикалізм. При цьому вчений підкреслював, що обскурантизм «може ви-роджатись і на власній народній мові, а інтелігенція може стати аристократичною і не одриваючись од народності (тут в розумінні мови й звичаїв.— М. Б.), а тільки одірвавшись від народу» 15. Ця ідея становила пафос багатьох виступів Драгоманова в 70-ті і пізніші роки, насамперед однієї з програмних і капітальних його праць — «Література російська, великоруська, українська і галицька».
Каменя на камені не залишив Драгома-
и Драгоманов М. Літературно-публіцистичні
праці : В 2 т.— К., 1970.—Т. 1.— С. 137—138.
Далі посилання на це видання подаються в тексті.
нов від суспільної і літературної програми «москвофілів», що орієнтувались на російський царизм, на реакційне слов'янофільство і запобігали перед цісарським урядом.
Пильний аналіз тогочасного стану української літератури в світлі проблем і завдань, які висувала перед нею дійсність, становить серцевину багатьох праць Драгоманова. його судження про окремі літературні явища інколи були надто суворі й різкі. Але й у такому разі вони відігравали позитивну роль, оскільки будили увагу громадськості до важливих питань українського літературного процесу свого часу.
Велике значення мали виступи Драгоманова з питань російсько-українських суспільно-літературних взаємин. В українській критиці саме з його праць розпочинається широка і систематична розмова про російську літературу, про її значення для української громадськості й літератури.
У поглядах Драгоманова на питання українсько-російських суспільно-літературних взаємин були й вразливі моменти. Він, наприклад, недооцінював революційно-демократичний напрям російської літератури, а силу і вагу її раз у раз ставив у залежність від здатності засвоювати художній досвід західноєвропейських літератур. Минуло всього кілька років і в критиці ця проблема дістала вичерпне роз'яснення: І. Франко повною мірою розкрив значення російської літератури, її світову вагу, а в ряді моментів — і перевагу над західноєвропейськими літературами.
Трактування Драгомановим питання про «домову» літературу, як і вся його теорія «поступовості» в розвитку української літератури, пов'язане з суперечностями в його літературно-критичних поглядах. Щоправда, погляд критика на майбутнє української літератури не збігався з позицією прихильників теорії літератури «для хатнього вжитку». На противагу і всупереч їм він твердив, що з плином історії українська література посяде поряд з іншими літературами гідне місце.
До визначних, прогресивних явищ у критиці 70-х рр. належать виступи І. Я. Білика (Рудченка —1845—1905), серед них — цикл рецензій під спільною назвою «Перегляд літературних новин»
159
(«Правда», 1873—1875), передмова до перекладених ним і надрукованих у «Правді» оповідань І. Тургенєва «Біжин луг» та «Тхір і Калинович>. Багато цінного містять листи І. Білика до брата — Панаса Мирного — з приводу ранніх варіантів роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», а також листи до М. Драгомано-ва, Ом. Огоновського, М. Бучинського, до редакції «Правди» та ін.
Зі статей і листів І. Білик постає як прогресивний громадський діяч, талановитий критик і публіцист, що захищав принципи реалізму, народності літератури, традиції Т. Шевченка.
Головним для письменників І. Білик вважав увагу до суспільних проблем, до життя народу в його найглибинніших соціальних і психологічних проявах. Твори слабкі й немічні, пройняті сентиментальним сюсюканням і псевдонародністю, свідчать про відсутність у їхніх авторів високого розуміння громадського покликання літератури, для якої провідним повинен бути напрям «соціальне-демократичний» 16.
Для такого відображення найкраще придадуться, підкреслював І. Білик, великі епічні жанри, передусім соціальний реалістичний роман. Тим-то працю Панаса Мирного над широким соціальним полотном він гаряче вітав і взяв безпосередню участь у створенні славнозвісного роману. У цьому зв'язку пильний інтерес виявляв І. Білик до російської літератури.
Хоч у літературних поглядах І. Білика відбився також вплив ліберальних ідей, його по праву можна вважати одним із зачинателів і натхненників соціологічної критики на Україні, яка сприйняла кращі традиції російської критики 60-х рр.
Проти реакційних «теорій» розвитку літератури разом із передовими діячами Східної України виступали прогресивні критики Галичини. Особливу вагу мали •статті О. Терлецького і В. Навроцького.
Діяльність О. Терлецького (1850—1902) охоплює період від кінця 60-х до початку 900-х рр. Активний учасник революційно-демократичного руху, публіцист і критик,
" Лотоцький О. До світогляду старого українофільства (із листування І. Я. Рудченка з М. П. Драгомановим)//Праці Українського наукового інституту в Варшаві,— 1938.— Т. 48.— С. 23.
О. Терлецький до кінця свого життя користувався в колах прогресивної громадськості великою пошаною. Вже перші його публіцистичні праці, з якими він виступив у середині 70-х рр., здобули значну популярність. У статті «Галицько-руський народ і галицько-руські народовці», опублікованій (без закінчення) на сторінках журналу «Правда» (1874), автор порушив ряд важливих суспільних і літературних питань, зокрема виступив із глибоко аргументованою критикою «москвофілів» і «народовців». Перші й другі, писав критик, ніколи не знали і не бажали знати, чого хочуть народні маси, «а питалися тільки, чого правительство від них хоче».
Центральним у виступі О. Терлецького було питання про зв'язок літератури з дійсністю, з інтересами і потребами народу. В літературній практиці «москвофілів», писав він, все «було мертве і спорохніле», взяте «із предавнезної старосвітської минувшості», далеке від народу, як небо від землі ". У «народовській» критиці часто писалося про народну літературу. Насправді ж у критичних статтях і художніх творах «народовців», як влучно висловився О. Терлецький, чулися «усюди панський смак, панські теми або, коли хлопські теми, то на панський лад заведені...», усюди панував дух «релігійних передсудів і суєвірства».
Ідеологи «народовців» декларували першорядну вагомість у літературі національної проблеми, трактуючи її в дусі «оборони етнографічної відрубності свого народу», і одверталися «від питань реальних». «В цілім нашім теперішнім життю чи звернув хто серйозну увагу свою на соціальне положення народу?» І8 — запитував Терлецький. Він був за таку літературу, яка б писала не про князів, бояр та «всяких святих», а про життя трудового народу, яка б викривала «чужих» і своїх визискувачів. Народу все одно, писав критик, «хто визискувати буде його тяжку роботу, чи його неприхильні сусіди, чи таки ми самі». Він стояв за літературу «живого реалізму», «нових ідеалів», яка була б здатна служити майбутній «соціальній революції народу».
У наступних працях, створених у 80— 90-ті рр., О. Терлецький поглибив свої
17 Правда.— 1874.— № 17.—С. 710. 714, 715. 11 Там же.— № 18.— С. 759.
160
думки про народність літератури, про її велику роль у суспільному житті.
Значним був внесок у розвиток літератури і літературної критики 70-х рр. В. Навроцького (1847—1882)—визначного громадського діяча Галичини, талановитого економіста-статистика, фольклориста й етнографа, публіциста. Уже в перших літературно-публіцистичних виступах (рецензія на новелу В. Стабельського «Монах» та ін.) В.Навроцький рішуче висловився проти «словотворчості» «москвофілів», критикував їхні позиції в питаннях літератури і мови, радив письменникам брати за взірець Шевченка, Федько-вича, Нечуя-Левицького. їхня творчість, говорив він, зумовила великі зміни в літературі, внаслідок чого «супроти голосної української кобзи затихали катеринки з супротивної сторони» 19.
Особливий резонанс мали соціально-економічні й публіцистичні студії В. Навроцького. На підставі великої кількості фактичних даних він показав у них класові суперечності в галицькому суспільстві, викрив базікання «москвофілів» і «народовців» про соціальну гармонію інтересів у Галичині. Яка ж гармонія інтересів, запитував В. Навроцький, може існувати між «міліонами голодних невольни-ків» і «пануючою клікою» «наймерзенні-ших паразитів»? Це питання критик ставив в плані не тільки соціально-економічних проблем, а й суспільно-літературних. Якщо література справді хоче служити високим визвольним ідеалам, вона повинна не відвертатися від соціальних антагонізмів, а розкривати їх з позицій народу, міркував він.
Рішучий поворот В. Навроцького до животрепетних проблем народного життя, до розгляду галицької дійсності в соціально-економічному розрізі мав важливе значення для розвитку літератури. В. Навроцький недвозначно вказував на ту сферу, яка повинна була насамперед привертати увагу митців, стати головним об'єктом художньої творчості. Ні О. Терлець-кий, ні В. Навроцький спеціально не висвітлювали теоретичні проблеми матеріалістичної естетики, але їхні праці багато чим сприяли розвитку естетичної думки, появі в українській літературі критики
Там же.—1870.—№ 1.— С. 46.
ВОЛОДИМИР НАВРОЦЬКИЙ
нового типу, засновником і найвидатнішим представником якої був Франко.
З початком діяльності І. Франка літературно-теоретична боротьба набрала нової якості, розмаху й гостроти. Утвердилась революційно-демократична критика, заснована на засадах матеріалістичної естетики. Розвиток її відбувався в умовах піднесення визвольного руху, під впливом революційно-демократичної ідеології, теорії наукового соціалізму.
Протягом другої половини 70-х рр. І. Франко створив цілком оригінальну естетичну систему, розвиваючи й удосконалюючи її в наступні десятиліття. Маємо на увазі його статті в журналі «Друг» («Слівце критики», «Літературні письма»), збірнику «Молот» («Література, її завдання і наиважніші ціхи»), в «Дрібній бібліотеці» (вступні уваги і замітки) тощо.
У «Літературних письмах», а також статті «Слівце критики» Франко на підставі аналізу конкретних явищ літератури дійшов висновку, що головним покликанням літератури є увага до актуальних питань сучасної дійсності, до життя народу. Історичні твори К- Устияновича («Вадим»,
6 8—289
161
«Іскоростень», «Святослав Хоробрий», «Олег Святославович Овруцький»), зустрінуті з захопленням «народовською» критикою, І. Франко оцінював критично. Він вважав, що подібні твори відводять читача далеко в сферу ідеалізації старовини, демонструючи одверту опозицію щодо «оброблення тем із нашого суспільного життя», оскільки, мовляв, сучасність «не дає тематів до артистичного оброблення». У змалюванні минулого, підкреслював І. Франко, письменник збивався на манівці суб'єктивізму й зневаги до вимог реалізму.
Таку ж негативну оцінку дав Іван Франко гумористичним творам І. Верх-ратського за дріб'язковість їхніх тем, за відсутність широкого й ясного погляду автора на життя.
Цілком підтримуючи виступи М. Драго-манова та І. Білика проти нездорових, антинародних явищ в українській літературі, І. Франко далі в теоретичному плані розвиває і поглиблює думку про те, що лише тоді національна література стане справжньою, сильною і потрібною, коли служитиме «на пожиток цілих мас народу, стане їм помічницею і порадницею». Для цього вона мусить підносити важливі проблеми, правдиво зображувати життя народу з його потребами, показувати живі, здорові елементи, які можуть служити підвалинами вільного й щасливого майбутнього. Цим визначаються й ті завдання, які треба ставити перед літературною критикою як критикою соціальною, для якої «житє і його відносини» становить найвищий критерій. Притому І. Франко спирається на досвід Т. Шевченка і російської демократичної літератури, на досвід М. Гоголя і М. Салтикова-Щедріна, Д. Писарєва і М. Добролюбова, М. Помя-ловського і Ф. Решетникова.
Слід відзначити і ряд виступів М. Пав-лика (1853—1915) у журналах «Друг» і «Громадський друг», зокрема велику студію «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), статті і рецензії з приводу збірки «Байки, приказки і повістки» І. Верхратського (1876), твору Д. Вінцковського «Гостинець із Черно-вець» (1876), статтю «Один листочок життя» (1877) та ін.
У визначенні завдань літератури М. Пав-лик був цілком на боці І. Франка. Він
так само вимагав, щоб література керувалася передусім інтересами народу. У студії «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» М. Павлик закликав до глибокого вивчення народного життя, мови, усної творчості. Як І. Франко, він негативно поставився до історичних творів К. Устияновича, до думки, що «життя галицького люду» «не дає тематів» 20, критикував твори. 1. Верхратського за відсутність у них громадського змісту, «живих образів», за відірваність їх від народних джерел. М. Павлик не поділяв погляду, що література повинна якось пристосовуватись до простого люду, збиватись на шлях примітивного популяриза-торства, обмежуватись своїми «хатніми» справами або ділитись на дві літератури — для «хлопів» (з мовою «простонародною») і для інтелігенції (з «язиком вищим»). Взірцем служіння письменника визвольній боротьбі М. Павлик вважав творчість Т. Шевченка, яка, розкриваючи всебічно життя народу, підносила його до революційного усвідомлення свого становища, свого покликання.
Із сучасних творів М. Павлик дав високу оцінку повісті «Лихі люди» Панаса Мирного, і саме тому, що в ній зроблено спробу створити образи нових людей, які не схиляються перед тяжкою долею, а стають на шлях боротьби за краще майбутнє. За гуманізм, за глибоке проникнення автора в психологію героїв М. Павлик оцінює повість «Лихі люди» «обіч найліпших європейських творів новішої реальної школи».
Подібно до І. Франка М. Павлик високо цінив здобутки передової російської літератури, яка, за його висловом, дає людям «розумний погляд на світ».
Наприкінці 70-х рр. у критиці виникла гостра полеміка навколо корінних питань розвитку української літератури, її розпочала редакція «Правди», вмістивши в 1878 р. на сторінках журналу (без підпису) статтю «Сьогочасне літературне прямування» (друга частина побачила світ у зв'язку з перервою у виданні «Правди» лише в 1884 р.— в додатку до XI11 річника журналу). Автором статті був І. Не-чуй-Левицький, але редакція, «доробивши» її в бажаному для себе напрямі, на-
20 Друг.—1876.—№ 14/15.—С. 230.
162
друкувала як ідейно-естетичну програму журналу.
У статті висловлено ряд цікавих думок, головним чином зі сфери творчо-художніх спостережень автора — талановитого письменника. Але провідна ідея статті викликала справедливу негативну реакцію з боку передових діячів української культури.
Тогочасна українська література, на думку автора статті і редакції «Правди», повинна була грунтуватись на трьох принципах — «національність», «народність», «реальність». Перших два принципи практично зводилися до одного — орієнтації на скарби народної мови, фольклору, на відтворення етнічно-побутових умов життя. Щодо художнього тлумачення дійсності, то в центрі ставився національний аспект. Практично це виявлялося, зокрема, у вимозі показувати життя українське у «по-кладному» плані, а життя інших народів — у плані «одкидному». Наведена тра-ктовка надає викривленої односторонності цьому загалом правомірному структурному твердженню: «Разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути національною і своїм змістом». Відповідно до цього принцип «реальності» у тлумаченні автора статті ставив перед літературою обмежені вимоги і, власне, протистояв «ультрареальному погляду на літературу», тобто критичному реалізму, під прапором якого не тільки література російська, а й українська вже на кінець 70-х рр. здобула не одну славетну перемогу. До їх числа належало чимало творів самого Нечуя-Левицького.
На статтю «Правди» того ж 1878 р. відповів І. Франко статтею «Література, її завдання і найважніші ціхи». Тут він розвинув свої думки, які перед тим уже порушував у інших працях, в цілу струнку систему. Стаття І. Франка давала науково аргументовану концепцію літературного процесу, визначала його генеральний напрям, чітко й ясно формулювала, як писав автор, деякі думки, щоб покінчити суперечки з «естетиками-правдянами».
Стаття широко ставила питання про суспільне призначення літератури. Видатним теоретичним здобутком було визначення на підставі всебічного аналізу стану літератури її основного творчого методу як методу «наукового реалізму». Всупереч
ІВАН НЕЧУИ-ЛЕВИЦЬКИЙ
поверховому, емпіричному побутописанню і фактографізму «науковий реалізм» передбачав зображення народного життя на основі докладного, з урахуванням найновіших даних різних галузей науки, його вивчення. «Науковий реалізм» І. Франка — це, власне, критичний реалізм, що передбачав показ дійсності в розвитку й суперечностях, без штучних, наперед заданих схем, який самою логікою образів підводив читача до такого висновку, що «сам складався в голові» і перебував у згоді з рухом прогресивних сил суспільства.
Було б помилковим ставити Нечуя-Левицького в один ряд з ідеологами наро-довства, не добачаючи різниці в їхніх поглядах на актуальні проблеми розвитку української літератури (як і в громадсько-політичних питаннях) на грані 70—80-х рр. XIX ст. Соціальні причини, які зумовили в даному разі позиції Нечуя-Левицького і керівників «Правди», особливо відносно російсько-українських літературних взаємин, були різні. Очевидно, полемічне загострений тон статті Нечуя-Левицького пояснювався значною мірою умовами, що
163
створилися для української культури внаслідок ганебного царського указу 1876 р. Тут слід звернути увагу на те, що ще в 1870 р. на сторінках львівського часопису «Основа» було опубліковано велику статтю Нечуя-Левицького «Органи російських партій», у якій поза рядом суперечливих тверджень виявлені широке розуміння російської літератури і шанобливе ставлення до її прогресивних здобутків. У цій праці, просторій за своїм діапазоном, Нечуй-Левицький викриває царизм, його шовіністичну політику. Він пише про «тяжкий уряд», «тяжку цензуру», панів і чиновників, що гноблять народи Росії, душать вільнолюбну думку. У такому становищі, підкреслює автор, перебуває і російський народ. При цьому зазначається, що передові російські журнали «оступаються або готові оступитись за вільне розвиття кожної національності між границями імперії, за національності побиті, за народ на Україні, в Білорусії, Литві, за латишів, за фіннів, а з цього можна вже вважати, що їх принцип — рівноправне розвиття кожної національності, так, щоб кожна не давила, не вигублювала другої» 51.
З щирою повагою говорить І. Нечуй-Левицький про О. Герцена, М. Добролюбо-ва, І. Тургенєва, які, відображаючи най-гуманніші погляди часу, «домагаються вільного розвиття, вільної мислі кожного народу, кожної національності»22. З симпатією пише він про творчість Беранже, про матеріалістичну філософію Фейєрбаха. Пропонуючи читачеві свою досить розлогу і вдумливу характеристику «Органів російських партій», І. Нечуй-Левицький, як правило, солідаризується з позицією тих видань, що відображали погляди передової громадськості з питань літератури та естетики. Він, наприклад, схвально відгукується про роман І. Тургенєва «Батьки і діти», про новаторський підхід письменника до висвітлення актуальної проблеми і водночас, як і російська прогресивна періодика, критично ставиться до деяких ідейних тенденцій твору І. Гончарова «Обрив», що особливо виявилося у змалюванні образу Марка Волохова, хоч інший твір цього автора — роман «Обломов» —
21 Нечуй-Левицький І. Зібрання творів : У 10 т.-^ К., 1968.— Т. 10.— С. 85. и Там же.— С. 94.
дістав заслужену високу оцінку з боку українського письменника.
Впадає в око повна суголосність гостро негативної думки І. Нечуя-Левицького і погляду передової російської суспільності про наклепницький зміст антинігілістично-го роману В. Крестовського «Панургово стадо», як, до речі, і щодо оцінки реакційного часопису «Домашняя беседа» чи діяльності «консервативно-національної» частини слов'янофілів на чолі з Катковим та його «Московскими ведомостями». У численних творах російських письменників, передусім таких, як О. Остров-ський, М. Некрасов, М. Успенський, Г. Успенський, М. Салтиков-Щедрін, В. Слєпцов, Ф. Решетников, О. Левітов, відзначає І. Нечуй-Левицький, стверджується «прихильність до робітника, до наймита, до бідного обідраного бурлацтва, а не до пишного панства»23. У статті в «Основі» автор наголошує на тому, що українська література «буде рости, і має право рости все вгору та вшир», прямуючи на національному грунті шляхом народності, використання традицій Т. Шевченка і разом з тим не ігноруючи цінного досвіду літератури російської.
Чи не вперше в українській пресі в категоричній формі І. Нечуй-Левицький висловив твердження про те, що однобічне уявлення про російську мову як засіб гноблення є «великою помилкою», бо ж тією мовою проголошуються й ширяться і гуманні думки, просвітительські ідеї. До речі, ще раніше з повагою писав він про О. Пипіна, І. Прижова, які своїми працями підтримували українську літературу, мову. Зовсім іншими мотивами керувалися ідеологи «народовства». Вони просто використали в своїх політичних цілях ситуацію, що склалася, для чергових нападок на російський народ і його культуру, на революційний рух і передові суспільні сили. «Підправивши» в бажаному для себе дусі статтю «Сьогочасне літературне прямування», редакція журналу «Правда» виставила її як щит насамперед проти своїх ідейних супротивників у Галичині, на чолі яких стояв І. Франко. Письмен-ник-революціонер розгадав цей намір ватажків «народовства» і дав їм нищівну відповідь.
Подібно до М. Драгоманова І. Франко ~ же.—С. 80.
164
підкреслював, що не можна ототожнювати передову Росію, російський народ з Росією царя, царських чиновників. З особливим притиском на перший план він висував саме революційно-визвольний характер літератури передової Росії, чим вона підноситься значно вище, ніж література Заходу, ніж творчість багатьох «західних артистів».
Історичною заслугою І. Франка було те, що він уже в цей період, виходячи з потреб життя, цінного досвіду рідної й інших літератур, особливо російської, грунтуючись на здобутках російської матеріалістичної естетики й естетики Т. Шевченка, розвиваючи їх в нових умовах, виробив в українській критиці найпередовішу літературно-естетичну теорію, принципи дальшого розвитку української літератури, українського реалізму, відстояв їх у полеміці з різними антинародними течіями. З іменами І. Франка і його спільників пов'язане внесення в українську критику революційно-демократичних і соціалістичних ідей, що спричинилось до корінних змін у характері літературно-теоретичної боротьби на Україні. Видатним кроком у розвитку теоретичної думки на Україні було розуміння і теоретичне визначення завдань літератури й мистецтва як діяльної зброї у суспільній боротьбі. Заперечуючи ідеалістичні принципи критиків-правдян, Франко писав: «Література, стояча понад партіями,— се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи» (26, 13). Принципи, розроблені І. Франком, як і традиції демократичної критики 70-х рр. у цілому, продовжували жити й діяти в наступний період, зазнаючи, проте, дальшої творчої розробки стосовно нових умов суспільного і літературного життя.
80—90-ті рр. становили новий етап у розвиткові української літературно-теоретичної думки. Першорядне значення мали ті процеси, що відбувалися в суспільно-політичному житті українського суспільства, в літературі, яка досягла на цей час значних успіхів, збагатилася видатними творами різних жанрів, підносила нові важливі проблеми, відображала нові явища. Потреба в літературній критиці, вимоги до неї різко зросли. Сприятливішими стали й можливості її розвитку: у 80— 90-ті рр., як відомо, виходив ряд періо-
дичних видань, на сторінках яких систематично друкувалися літературно-критичні, бібліографічні матеріали, крім того, з'являлися окремі праці зарубіжних учених-естетиків (І. Тена, Г. Брандеса та ін.).
Якщо в 70-ті рр. у сферу критики потрапляло порівняно небагато явищ літератури, то тепер вона аналізує величезну масу творів різноманітного змісту й спрямування не тільки української літератури, а й російської, західно- й південнослов'янських, західноєвропейських літератур.
У центрі уваги критики 80—90-х рр. були корінні питання, які висвітлювалися й у попередньому десятилітті, але розгляд їх тепер став незмірно ширшим і глибшим, а висновки робилися на значно багатшому літературному матеріалі. Разом із тим у критиці 80—90-х рр. розв'язувалися нові проблеми, які раніше або зовсім не порушувалися, або розглядалися принагідне, частково.
Незрівнянно зросла критика й кількісно. Якщо раніше в ній брало участь невелике коло авторів, то тепер працював значний загін діячів, серед них — професіонали-критики, публіцисти, письменники, діячі театру тощо.
Впадають в око осяжність інтересів тогочасної критики, різноманітність її жанрів. Все частіше з'являються праці з філософсько-естетичним ухилом, в яких висвітлюються певні теоретичні питання з різних ідейно-політичних позицій. Це, з одного боку, такі праці І. Франка, як «Із секретів поетичної творчості», «Наша белетристика», а з другого — праця М. По-долинського «Про реалізм у штуці» тощо.
Значної популярності набув жанр оглядів — праці І. Франка («Наше літературне житє в 1892 році», 1893), В. Щурата («Наш літературний рух в 1894 р.», 1895), М. Драгоманова («Листи на Наддніпрянську Україну», 1893), Б. Грінченка («Листи з України Наддніпрянської, 1892— 1893) та інші, у яких розглядалися поточні літературні явища і на цій основі порушувалися важливі питання розвитку літератури.
Помітна увага критики до питань театру і драматургії. Про умови і напрям розвитку театру на східних і західних українських землях, про окремі вистави розгортаються дискусії, спалахують суперечки.
165
На полі критики точаться гострі ідейні дискусії, в яких вирішальну роль відіграє критика революційно-демократичного і загальнодемократичного спрямування. На чолі цього фронту літературно-теоретичної і критичної думки, як і в попередні роки, стоїть І. Франко, що виступає в цей час не тільки як письменник, а й як теоретик літератури, літературний критик, історик літератури, блискучий знавець і інтерпретатор літературного минулого й сучасного, аналітик і синтетик, популяризатор і дослідник цілого ряду літератур світу, особливо російської.
Своєю науково-дослідницькою діяльністю І. Франко посів почесне місце серед найвизначніших літературних теоретиків і естетиків світу. Разом з ним продовжували свою критично-публіцистичну працю М. Павлик («Народ»), О. Терлецький («Житє і слово»). Як і раніше, велике значення мали виступи М. Драгоманова.
У 90-ті рр. XIX ст. з'являються публіцистичні й літературно-критичні праці П. Грабовського, перші публіцистичні виступи Лесі Українки.
Протилежний напрям становила критика буржуазна, представлена найвиразніше виступами В. Барвінського, М. Подолин-ського, Ом. Огоновського, Г. Цеглинсько-го, О. Барвінського.
Картина розвитку літературної думки буде неповною, якщо не врахувати діяльність ще однієї великої групи критиків, їхні позиції в суспільно-літературній боротьбі. Мова йде про тих діячів, які в процесі літературно-теоретичних дискусій у ряді своїх кращих виступів, по суті, підтримували, хоч і не цілком послідовно, критику демократичну. В суспільно-політичних питаннях (а такий аспект, надто для умов розвитку української літератури того часу, не можна ігнорувати) деякі з них посідали загалом ліберально-демократичні позиції, не раз вагаючись між лібералізмом і демократизмом. У кожного з цих критиків виявлялось це по-різному, залежно від світогляду, таланту, нарешті, від змісту виступів. Передусім, слід відзначити важливу й корисну працю ряду діячів, які у 80—90-ті рр. своїми статтями, рецензіями брали активну участь у літературному процесі, сприяли пожвавленню й піднесенню літературного життя, виступали проти консерватизму, сервілізму.
Серед них — М. Комаров (1844— 1913)—невтомний трудівник на ниві української культури, бібліограф, етнограф і фольклорист, видавець, публіцист і критик, автор статей, рецензій і публікацій історико-літературного характеру про П. Гулака-Артемовського, В. Забілу, С. Руданського, П. Ніщинського тощо, виступів на теми поточного культурного і літературного життя, один із основних авторів відділу «Оповістки і критичні замітки» в журналі «Зоря».
У цей період виступав А. Кримський (1871—1942) —видатний учений-орієнта-ліст і поліглот, письменник, критик, який в суспільних питаннях один час схилявся до вузькокультурницьких концепцій, а згодом, особливо з середини 90-х рр., під впливом І. Франка розгорнув літературно-критичну діяльність у радикально-демократичному напрямі. Маємо на увазі його статті й рецензії про творчість І. Франка, О. Кобилянської, про стан і розвиток мови. Слід відзначити і Б. Грін-ченка (1863—1910)—автора численних статей і розвідок з питань суспільно-культурного, національно-освітнього життя, мови, творчості окремих письменників. З початку 90-х рр. Б. Грінченко піддавав різкій критиці програму «народовців», реакційні погляди їхніх ідеологів у період «нової ери». Щоправда, при цьому сам він часом виявляв національну обмеженість.
Близьких до І. Франка позицій трималися О. Маковей (1867—1925) —талановитий письменник і критик, публіцист, журналіст, автор літературних оглядів, статей і рецензій про творчість І. Франка, О. Кобилянської, П. Грабовського, Т. Бор-дуляка, Лесі Українки, А. Чайковського, С. Ковалева та інших письменників, Л. Турбацький — автор статей і розвідок про І. Франка, О. Кобилянську, про російську і зарубіжну літератури.
Чимало цінного в своїй спадщині лишив В. Щурат (1871—1948)—критик і літературознавець, автор статей і рецензій з питань поточного українського літературного життя, про західноєвропейські літератури.
Плідною й корисною в 90-х рр. була критична й публіцистична діяльність М. Вороного (1871 — 1942). У статтях і дописах про політичне життя в Росії, на-
166
друкованих у журналі «Житє і слово», в численних виступах про театр і драматургію М. Вороний з демократичних позицій підніс ряд важливих питань.
Не втратили своєї наукової цінності ранні праці О. Колесси (1867—1945), зокрема його статті й розвідки про життя і творчість Ю. Федьковича, про поезії Уля-ни Кравченко.
У цьому ж ряду стоять В. Коцовський (1860—1921)—історик літератури і критик, серед праць якого, часом суперечливих і нерівноцінних, виділяються статті про театр і драматургію, І. Белей (1856— 1921), В. Лукич (Левицький) (1856— 1938)—редактори і видавці періодичних видань, діячі, що в «народовському» русі посідали помірковані, ліберально-демократичні позиції, а в низці своїх публіцистичних і критичних виступів засвідчили, що «серед партії народовської», як писав І. Франко, було «багато людей високоосвічених, чесних і гідних усякої пошани» 24.
Помітною постаттю в українській критиці є В. Горленко (1858—1907), статті і рецензії якого, серед них про творчість Панаса Мирного (роман «Повія»), І. Франка (повість «Захар Беркут»), Я. Щоголева (про збірку «Ворскло»), цінні спостереженнями, особливо щодо мови й стилю.
Слід згадати про роль М. Ф. Сумцова в розвиткові літературної науки на Україні й у Росії — вченого-філолога, критика, фольклориста й етнографа. Впродовж майже півстоліття М. Сумцов працював одночасно в літературознавстві і на ниві літературної критики. Таке поєднання для вченого складало властивість його творчої діяльності, особливо у 80—90-х рр. У цей період з'являються його студії з історії давньої української і російської літератур, публікації, присвячені І. Котляревському, Г. Квітці-Основ'яненку, Т. Шевченкові, та статті й рецензії з питань поточного літературного життя, в тому числі про творчість своїх сучасників — І. Франка, І. Манжури, Я. Щоголева та ін.
Одне з центральних місць у нових дискусіях на філософсько-естетичні й літературно-критичні теми посіла простора студія «Про реалізм у штуці» представника
консервативного крила «народовців» Михайла Подолинського (1844—1894), надрукована в 1883 р. у журналі «Зоря» (№ 1—8). Це показовий і примітний документ для характеристики літературно-теоретичної боротьби тих часів.
В українській критиці 80-х рр. праця М. Подолинського була найпримітніша щодо оборони ідеалістичної естетики, реакційних буржуазних теорій у мистецтві. На перший погляд може здатися, ніби автор стоїть за реалізм, виступає проти його вульгаризації, захищає специфіку мистецтва, свободу творчості. Але це враження швидко розвіюється, бо ж насправді М. Подолинський був проти правдивого зображення життя, обстоював «реалізм ідеальний», прикрашений, очищений від «предметів гидких, мерзких і страшних»25.
Критичний реалізм з його увагою до гострих соціальних проблем, до життя народних мас М. Подолинський називав «крайнім реалізмом», «псевдореалізмом», «літературною модою, проявом грубого матеріалізму». Таке мистецтво він оголошував «естетичною єрессю», накидаючи йому зневагу до «публічної моральності». Як не оперує М. Подолинський підставами «наукових естетичних взглядів», суть його позиції ясна — він рішуче проти служіння мистецтва великим прогресивним ідеалам.
У статті М. Подолинського про І. Франка нема й згадки, а по суті, саме з ним ведеться тут полеміка як з художником і теоретиком, особливо з положенням статті «Література, її завдання і найважніші ціхи», про роль літератури в змаганнях людськості до поступу, в прокладанні шляхів до кращого майбутнього. Такий підхід до літератури, що його боронить, за висловом М. Подолинського, «гарячіша і крайня часть поклонників свого, щоб так сказати, політичного реалізму», ніяк не витримує «строгішої критики», суперечить «головному условію краси», отже, тому, що «в штуці єдино пожадане і цінне» 2б. У дусі войовничої тенденційності автор далі роздратовано заявляє: «Вічно одна і та сама пісня: багатий кривдить бідного, багатий — ледащо, а бідняка — ходячий ангел»27. У практично-аналітич-
» Народ.- 1891.-№ 22.—С. 293.
25 Зоря.—1883.—№ 7.—С. ПО.
26 Там же.— № 4.— С. 57.
27 Там же.— № 6.— С. 90.
167
ному плані естетичні позиції М. Подолин-ського дещо раніше продемонстровано в ряді виступів одного з лідерів «народовців»— В. Барвінського (1850—1883), зокрема в його статті про роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», надрукованій у 1882 р. у газеті «Діло». В. Барвінського аж ніяк не задовольняє формально-естетичний підхід до літератури. Коли правда, що читач не звик і не вміє «добиратись до самого дна, до поважної сторони словесних творів», то в тім вина критики. Коли «читаючу публіку» захоплюють «перше всього яскравість, дивоглядність, цікавість події і самого росказу, запутаність інтриги», то в тім знову-таки вина критики — це свідчить про її поверховість. На тій підставі автор робить висновок, що критика має поставити перед собою мету «навчити поважно дивитись на задачу словесних творів», заохочувати «до поважного, мислячого читання» 28.
Загалом, проти такої думки заперечувати не доводиться, проте істотним є інше, а саме — як роз'яснює автор конкретно зміст того «поважного, мислячого читання». Немовби пояснюючи власну позицію, В. Барвінський далі дає розгорнутий, досить красномовний аналіз роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Неприйнятними для критика є ідейна настанова, соціально-викривальний пафос роману. Не дивно, що ані з суспільного, ані з художнього погляду образ Чіпки він не сприймає, вважаючи його винятковим, нереальним, віддаючи свої симпатії Грицькові. «Те саме,— писав Барвінський,— що збивало Чіпку з доброї дороги і пхало у якусь розпуку, горе, а там і в п'яне бурлацтво,— те саме наводило Грицька до праці і до тихого, хоч небагатого щастя»я.
Якщо Грицька, за висловом автора статті, можна справедливо вважати «типом нашого звичайного чоловіка», то Чіпка — це творча невдача авторів. Чіпка як образ, на думку В. Барвінського, став жертвою «доктринерського прив'язання до принципу борьби правди і справедливості», а протест Чіпки — вияв «дикої страсті і беззаконності».
У даному разі завдання критика, на думку В. Барвінського, полягало в тому, щоб
28 Діло.— 1882.—№ 11. 28 Там же.— № 12.
розтлумачити «читаючій публіці», що головний герой роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» супроти наміру авторів нібито не був «якимсь незвичайним поборником тої правди», але «сам на ділі явля-єсь найбільшим кривдителем». Тенденція роману, закладена в його назві, видається Барвінському штучною, однобічною. Критик не може погодитися з тим, що трагедія Чіпки, умови його злиденного життя мотивуються в романі соціальними причинами, кривдою і сваволею панів, станових приставів, волосних старшин та земських діячів. Звідси висновок: «Висказана тенденція ломиться в самім найголовнішім її представителю; поставлена теорія не оправдується на ділі» 30. Таке трактування має далекоглядні наміри — захистити підвалини експлуататорського устрою, а трагедію Чіпки зобразити як наслідок «злої волі» героя, його вдачі й ледве не вроджених нахилів.
В органічному зв'язку з концепціями В. Барвінського, М- Подолинського в літературно-естетичних дискусіях перебувають погляди, розвинуті у працях Ом. Ого-новського (1833—1894), передусім у його «Історії літератури руської», що протягом тривалого часу друкувалася в «Зорі», а в 1887—1894 рр. вийшла з друку окремим виданням.
«Історія літератури руської» Ом. Ого-новського — помітне явище в українському літературознавстві й критиці.
Розпочинаючи втілення свого давнього задуму, Огоновський звернувся до письменників визначних і менш відомих, старшого й молодшого поколінь, що працювали на Західній і в Східній Україні, з проханням надіслати якнайповніші відомості про себе й своїх знайомих — діячів культури, літератури. У відповідь учений одержав численні цінні матеріали — біографії, спогади, бібліографічні дані, інші відомості. Переважна більшість їх тією чи іншою мірою була використана в «Історії літератури руської». Але інтерпретація цього матеріалу, творчості окремих письменників, як і певних літературних епох, позбавлена була наукового обгрунтування й об'єктивності, що відзначали свого часу Франко, Драгоманов, Павлик. Хоча в процесі конкретного аналізу Ого-
30 Там же.— № 23/24.
168
новський раз у раз прагнув спертися на обстоювані ним нормативи формальної естетики, проте в основу його «Історії літератури руської» покладено єдиний світоглядно-ідеологічний принцип, не раз витриманий у дусі націоналістичної упередженості.
В «Історії літератури руської» Ом. Ого-новський виступає не лише як історик літератури, а й як літературний критик, навіть політик. Він аналізує не тільки су-спільно-літературні явища минулих часів, а й явища сучасного йому літературного процесу, веде мову про творчість письменників — своїх сучасників.
У розв'язанні питань історико-літера-турного й літературно-критичного характеру Ом. Огоновський виходив з критеріїв виключно національно-суспільних, мотивуючи це тим, що соціально-економічний аспект для визначення ідеологічних і літературних процесів на українському грунті, на його думку, непридатний і неісто-ричний. Подібні твердження, як ми знаємо, висувалися в українській критиці не вперше, з ними можна зустрітися ще в виступах П. Куліша 60-х рр. і статтях ранньої «Правди». В Ом. Огоновського вони дістали дальший розвиток, широке обгрунтування. В українській літературі Ом. Огоновський бачив два напрями, що часом схрещувалися в своєму розвитку, але ще частіше протистояли один одному. Насамперед, це «національно-реальний напрямок», «національно-соціальне прямування», найяскравішими представниками якого він вважав О. Кониського, Олену Пчілку, почасти І. Нечуя-Левицького. Другий напрям — соціально-реальний, радикально-реальний, до якого дослідник зараховував Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, Н. Кобринську та ін.
Першорядної ваги надавав Ом. Огоновський творчості тих письменників, які прагнули «суспільно-національний напрям сучасної літератури видвинути на перший план української письменності»31. Позитивно оцінюючи, наприклад, внесок Марка Вовчка до скарбниці української літератури, Ом. Огоновський, проте, вважав, що в її творчості надто різко підкреслено «контраст між витребеньками панськими й лихоліттями мужиків» 32. Внаслідок цьо-