Розділ 12. Моделювання організації виробництва та
систем управління .................................................139
12.1. Суть та основне завдання моделювання............................. 139
12.2 Моделі та процес моделювання......................................... 140
12.3 Методи моделювання ...................................................141
Роздиі 13. Техніко^економічний аналіз організаційно' ^-
технічного рівня виробництва .............................,ді_1^3г
Розділ 14. Оцінка рівня менеджменту на підприємстві ............) ^^/
Розділ 15. Організаційні резерви підвищення
ефективності виробництва...................................... 155
15.1. Суть і види організаційних резервів.................................... 155
15.2. Найважливіші організаційні резерви..................................... 156
Розділ 16. Оцінки економічної ефективності менеджменту..........159
16.1. Поняття і види економічної ефективності ..........................159
16.2. Розрахунки річного економічного ефекту...........................163
16.3. Розрахунки узагальнених показників підвищення економічної ефективності виробництва на підприємстві........... 165
16.4. Основні чинники і напрямки підвищення ефективності.............172
Література.......................................................................................... 175
Розділ 1.
МЕНЕДЖМЕНТ — НАУКОВА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ
истемний підхід итуаційний підхід ї
Ефективність менеджменту
1.1. СУТЬ, МЕТА ТА ЗАВДАННЯ МЕНЕДЖМЕНТУ
Менеджмент — це самостійна наукова дисципліна, яку вивчають майже в усіх університетах світу, де готують кадри сучасних керівників — менеджерів.
Під менеджментом розуміють сукупність методів, форм та засобів управління діяльністю підприємства (акціонерного товариства, концерну), спрямованою на досягнення конкретної мети.
Мета менеджменту — забезпечити високопродуктивну діяльність підприємства з мінімальними витратами матеріалів, праці та фінансів.
Головне завдання менеджменту — сприяти створенню раціональних умов виробництва конкурентоспроможної продукції.
Об'єктом менеджменту можуть бути підприємство, організація, заклад. Для практичної його реалізації необхідно забезпечити здійснення цілеспрямованих управлінських дій. Саме цим і займаються менеджери. Інакше кажучи, менеджер — професійний керівник підприємства або його підрозділів, який здобув спеціальну підготовку в галузі управління і застосовує свої знання на практиці.
Отже, менеджмент являє собою поєднання науки, мистецтва управління та особистого досвіду. Вміле його використання є запорукою успішної діяльності підприємства.
1.2. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ
Теорія менеджменту як наука з'явилася на початку XX століття і пройшла ряд етапів становлення, поряд із розвитком виробництва. Успіхи цієї теорії завжди залежали від розвитку математики, інженерних наук, психології, соціології тощо. У першій половині нинішнього віку найбільш розвинутими були такі чотири школи управління: наукового управління, адміністративна, психології та людських стосунків, кількісних оцінок. Кожна з цих шкіл тією чи іншою мірою сприяла подальшому розвитку управління.
Засновниками школи наукового управління (1885—1920 рр.) були Ф. Тейлор, Ф. та Л, Плберти, Г. Гант та інші. Уже в 1911 р. Ф. Тейлор видав свою книгу «Принципи наукового управління», котра започаткувала науку управління як самостійну галузь досліджень і практичної діяльності. Для удосконалення управління використовувався метод спостереження, заміру часу, аналізу та проектування раціонального складу операцій ручної праці. При виконанні операцій застосовувалося преміювання робітників з метою їх заохочування до підвищення продуктивності праці та збільшення обсягу виробництва. Такий підхід дозволяв встановлювати норми часу і виробітку, запроваджувати ефективні форми оплачування праці, планування виробництва та забезпечення ефективної діяльності підприємства. Концепція наукового управління, висунута представниками цієї школи, стала важливим етапом у створенні наукової системи управління як самостійної галузі наукових досліджень.
Пізніше з'явилася школа адміністративного управління (1920— 1950 рр.), фундаторами якої стали А. Файоль, Л. Урвік, Д. Муні, А. Слоун та інші. Вона базувалася на розробці і використанні універсальних принципів і функцій управління підприємством, до яких було віднесено структуру виробництва, розподіл праці, централізацію, ініціативу, планування, дисципліну, систему заохочування, підпорядкованість особистих інтересів загальним. Використання цих принципів дозволило виробити раціональні способи удосконалення управління підприємством. Згодом виникла нова школа — психології та людських стосунків (1930—1950 рр.). Серед найавторитетніших її представників слід назвати Мері Паркер, Фолетт та Елтона Мейо, А. Маслоу.
Розвиток психології і соціології зумовив подальше удосконалювання методів управління шляхом створення відповідних умов для зайнятих у виробництві і повнішого використання їх фізичного та розумового потенціалу.
Впровадження математичних методів і електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів) сприяло появі у 50-х роках нашого століття школи
кількісних оцінок, в основу якої покладено дослідження виробничих операцій та розробку економіко-математичних моделей, які відображають реальні умови виробництва (діяльності установи). За допомогою таких моделей менеджери приймають раціональні управлінські рішення.
Таблиця І.
Порівняльна характеристика американської та японської моделей менеджменту
Американська модель
Японська модель
Індивідуальне прийняття управлінських рішень Особиста відповідальність Чітко формалізована структура управління Поопераційний контроль
Індивідуальний контроль роботи менеджера з боку керівництва Швидка оцінка діяльності менеджерів і просування їх на вищі посади за індивідуальними результатами роботи Відбір менеджерів за професійними навиками та ініціативністю Стиль керівництва — орієнтація на окремого працівника Орієнтування менеджерів на досягнення індивідуальних результатів
Цільові формальні стосунки менеджера з підлеглими Спеціалізована підготовка вузьких спеціалістів — менеджерів Оплата праці менеджера за її продуктивністю
Короткотермінова зайнятість робітників та менеджерів у фірмі________
Прийняття управлінських рішень на зас дах їх колективного обговорювання Колективна відповідальність Гнучка структура управління Загальний контроль
Групові форми контролю
роботи менеджера
Поступове просування менеджерів на
вищі посади, за старшинством та стажем
роботи
Відбір менеджерів за їх здатністю
здійснювати координацію та контроль
Стиль керівництва — орієнтація
на групу працівників
Орієнтування менеджерів на досягнення
гармонійних стосунків у групі та на групові
результати роботи
Особисті неформальні стосунки
менеджера з підлеглими
Професійна підготовка менеджерів
універсального типу
Оплата праці залежно від результатів
стажу, показників роботи групи
Постійна зайнятість у фірм
Вивчення досвіду згаданих шкіл сприяло розробці концепції системного підходу до управління. Його стали розглядати як процес безперервних взаємопов'язаних дій, що забезпечують виконання вс.х функцій менеджменту: планування, організації, мотивації, контролю.
Застосування системного підходу до управління дає керівникам змогу вбачати у підприємстві та його підрозділах складну систему, котра нерозривно пов'язана і взаємодіє із зовнішнім середовищем. Це призвело до інтеграції здобутків усіх шкіл управління і використання їх в умовах виробництва.
Заслуговує на увагу також ситуаційний підхід до управління. Центральним його моментом є конкретна ситуація, яка впливає на діяльність підприємства у той чи інший період. Ситуаційний підхід розширив можливості практичного використання теорії систем, виявив внутрішні і зовнішні чинники, котрі визначають діяльність підприємства. 90-ті роки нашого сторіччя характеризуються удосконаленням управління на основі розвитку матеріально-технічної бази сучасного виробництва і внаслідок цього — підвищенням продуктивності праці та якості продукції, забезпеченням її конкурентоспроможності.
Досвід усіх відомих наукових шкіл управління поєднує сучасна школа управління — менеджмент.
У США менеджмент пройшов ряд етапів розвитку і дістав найбільшого поширення. Сучасний американський менеджмент істотно впливає на розвиток теорії і практики управління. Існує багато різних шкіл американського менеджменту, в університетах і коледжах здійснюється підготовка менеджерів. Останні роки менеджмент став всесвітньою галуззю знання, хоча має свої особливості в кожній країні (табл. 1). У зв'язку з цим практично важливим і корисним є цілеспрямоване вивчення досвіду використання менеджменту та різноманітних чинників економічного розвитку в Америці, Японії та Західній Європі, де вони спричинилися до подолання кризисів і відсталості, а також до швидкого економічного піднесення.
Використання такого досвіду дозволить подолати кризові явища в Україні і перейти до ринкової економіки та до виходу на світовий ринок.
1.3. ЕФЕКТИВНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ І ДІЯЛЬНОСТІ МЕНЕДЖЕРІВ
Оскільки менеджмент — це система управління підприємством (організацією, закладом), то процес управління є невід'ємною частиною виробничо-господарської чи іншої діяльності і кінцеві його результати оцінюються за інтегральними показниками роботи (продуктивністю, собівартістю, рентабельністю, прибутком та ін.).
Праця менеджерів, як і всіх, хто зайнятий на підприємстві (у закладі, організації), сприяє створенню готової продукції (послуг). Втім специфічна особливість управлінської праці полягає в тому, що вона втілюється у продукцію (товари, послуги) не безпосередньо, а через управлінські функції (планування, організацію, мотивацію, контроль). Тому управлінська праця реалізується у сукупному продукті всіх працюючих на підприємстві (в організації, закладі) і у загальних кінцевих
10
результатах їх діяльності. Чим вища кваліфікація менеджерів та інших працівників підприємства (закладу, організації), чим раціональніше організована їх праця, тим більше випускається продукції, тим вища її сукупна вартість, порівняно менші витрати і більший прибуток. Отже, витрати праці в управлінні — це елементи вартості продукції, що випускається, а праця управлінського персоналу оплачується із загальної вартості, у створенні якої він також бере участь. Витрати на управління мають співвідноситися із обсягом виробництва і забезпечувати скорочення сукупних видатків останнього при одночасному підвищенні продуктивності управлінської праці.
Ефективність управління може визначатися різними способами. Наприклад, спочатку визначають ефективність управління щодо кожної ланки виробництва, а згодом — підприємства в цілому. У другому варіанті визначення ефективності управління зводиться до розрахунку співвідношення між витратами на управління та кінцевим результатом, досягнутим підприємством.
У першому випадку користуються формулою
£ =Р«
де Е9— ефективність управління; Р„ — кінцевий результат (ефект) діяльності підприємства; Вд— витрати на управління. У другому — формулою
Е =Р"
ВУ
де Рд — безпосередні результати діяльності апарату управління.
Кожний спосіб має свої переваги і недоліки, свою сферу використання. В цілому ж вони не виключають, а доповнюють один одне.
Щоб знизити витрати на управління, необхідно його постійно удосконалювати. До найважливіших напрямків підвищення ефективності системи і процесів управління належать такі:
1) удосконалення організаційної структури апарату управління;
2) раціоналізація інформаційної системи і документообігу;
3) розробка оптимального механізму і наукових методів управління;
4) удосконалення планування і організації процесу вироблення і реалізації управлінських рішень;
5) механізація та автоматизація процесів управління;
6) раціоналізація управлінської праці;
7) підбір, підготовка, розстановка та підвищення кваліфікації управлінських кадрів.
11
За кожним з цих напрямків розробляють конкретні заходи щодо їх реалізації, які після економічної оцінки впроваджуються у виробництво.
Крім оперативної діяльності, менеджери мусять постійно піклуватися про удосконалення управління на підприємстві (в організації, закладі) відповідно до вказаних напрямків, аби забезпечити дальше підвищення ефективності виробництва. Тільки за такого підходу менеджмент може задовольняти сучасні вимоги.
ВИСНОВКИ
1. Менеджмент — наукова система управління, яка забезпечує умови для ефективної та прибуткової діяльності підприємства.
2. Менеджер — ква^гіфікований фахівець, котрий здобув спеціальну підготовку і займає постійну керівну посаду (президент, директор, начальник цеху, завідуючий відділом). Менеджери здійснюють свої функції, використовуючи сучасні методи управління, х некомпетентність, помилки чи несумлінна праця можуть негативно вплинути на результати роботи підприємства, а інколи навіть призвести до банкрутства.
3. Школа наукового управління започаткувала теорію управління і сприяла її послідовному розвитку, а також широкому використанню загальних принципів цієї теорії.
4. Школа адміністративного управління вперше визначила комплекс управлінських дій щодо гьіанування, організації, координації та контролю діяльності підприємства.
5. Школа психології та людських стосунків стала враховувати психологічні особливості працівників і вплив соціально-психологічних стосунків у виробничому колективі на продуктивність праці.
6. Школа кількісних оцінок обгрунтувала застосування економіко-математичних моделей для організації та оцінки управлінського процесу на підприємстві. Це дало змогу враховувати при розробці та прийнятті управлінських рішень конкретні умови виробництва.
7. Системний підхід до управління допомагає менеджерам усвідомити взаємозв язок між окремими підрозділами підприємства та між підприємством і навколишнім середовищем.
8. Ситуаційний підхід до управління передбачає аналіз конкретних ситуацій, які виникають на підприємстві, і застосування теорії систем, а також управлінських прийомів та дій, спрямованих на досягнення ефективних результатів.
12
9. Управління слід розглядати як процес безперервних взаємопов'язаних дій щодо організації, планування, мотивації та контролю управління. Він є невід'ємною частиною виробничо-господарського процесу підприємства.
10. Ефективність менеджменту відображає результативність діяльності підприємства і оцінюється системою основних техніко-економічних показників (обсяг продукції, продуктивність праці, фондовіддача, собівартість, прибуток).
11. Ефективність діяльності менеджерів залежить від їх кваліфікації, досвіду, навиків та уміння використовувати методи управління для досягнення максимальних результатів. Отже, вона також оцінюється за кінцевими техніко-економічними показниками підприємства.
ПИТАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ
1. Визначити поняття менеджменту.
2. Що є метою і завданням менеджменту?
3. Хто такий менеджер?
4. Охарактеризувати провідні наукові школи управління.
5. Розкрити процес управління за його функціями.
6. Які якості та здібності потрібні менеджеру?
7. Як розраховується ефективність менеджменту?
8. За якими показниками визначається ефективність діяльності менеджерів на підприємстві?
9. У чому полягає різниця між менеджером у США та в Японії?
Розділ 2.
ПІДПРИЄМСТВО — ОБ'ЄКТ МЕНЕДЖМЕНТУ
Створення і реєстрація }Ш&"
ванян
іриства
2.1. ПОНЯТТЯ, ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ І ГОЛОВНА МЕТА ПІДПРИЄМСТВА
Об'єктом менеджменту у виробничій та невиробничій сферах є підприємство.
Підприємство — складна та динамічна виробничо-соціально-економічна система, що включає сукупність елементів і зв'язків між ними. Воно являє собою самостійний господарський статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність, спрямовану на одержання відповідного прибутку (доходу) від реалізації виготовленої продукції
Підприємство є основною організаційною ланкою господарства України і відіграє головну роль у розвитку економічного потенціалу держави.
Головна мета підприємства — виготовлення і реалізація продукції для одержання прибутку (доходу). Для здійснення цієї мети підприємство мусить:
1) розвивати основне виробництво і підвищувати його ефективність;
2) забезпечувати зростання продуктивності праці та ресурсозбереження;
3) створювати умови високопродуктивної праці, соціального розвитку трудового колективу;
14
4) забезпечувати самоврядування трудового колективу,
5) створювати умови для зацікавленості кожного працюючого в забезпеченні ефективної діяльності.
Кожне підприємство має статут, самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням, товарний знак. Підприємству на основі статуту дозволяються будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством
України.
Свою діяльність підприємство і трудовий колектив здійснюють відповідно до статуту та законів України «Про підприємство», «Про підприємництво», «Про оренду», «Про господарські товариства», а також інших законодавчих актів і постанов уряду.
Статут підприємства затверджується власником майна, а для державних підприємств — власником майна за участю трудового колективу. У статуті вказуються: власник та найменування і вид підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція і повноваження трудового колективу та його виборних органів, порядок створення майна, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства, орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада підприємства, профспілковий комітет та ін.).
Кожне підприємство оформляє також паспорт, в якому перелічено всі об'єктивні дані та щороку — інформація про основні результати діяльності, а також важливі техніко-економічні показники.
2.2. ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ
Всі підприємства розподіляються 1) за формами власності на:
— індивідуальне, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;
— сімейне, засноване на власності та праці громадян України — членів однієї сім'ї, які мешкають разом;
— приватне, засноване на власності окремого громадянина України, з правом наймання робочої сили;
— колективне, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської або релігійної організації;
— державне комунальне, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;
15
— державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;
— спільне, засноване шляхом об'єднання майна різних власників, громадян України та інших держав;
— орендне, взяте трудовим колективом в оренду.
2) відповідно до обсягу господарського обороту підприємства і чисельності його працівників вони підрозділяються на великі, середні і малі.
До малих підприємств промисловості належать як новостворювані, так і діючі підприємства з кількістю близько 200 працюючих.
2.3. ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВА
Під виробничою структурою промислового підприємства розуміється склад підрозділів підприємства, а також порядок і форми їх взаємозв'язку. Наприклад, машинобудівне підприємство характеризується дуже розвинутою структурою, яка обіймає велику кількість спеціалізованих цехів, служб, господарств. Виробнича структура наводиться у паспорті підприємства і відображається на генеральному плані.
Основним підрозділом підприємства є цех. Цехом називають організаційно і технологічно відокремлену ланку підприємства, яка виконує певну частину виробничого процесу або виготовляє будь-який вид продукції. Виробнича структура цеху являє собою сукупність дільниць. Цехи є самостійними підрозділами і здійснюють свою діяльність в умовах госпрозрахунку. За призначенням виробничих процесів, які виконуються цехом, розрізняють основні та допоміжні цехи. Основні цехи виконують виробничі процеси для машинобудування (ливарні, ковальські, штампувальні, механообробні, складальні). До допоміжних належать інструментальні, ремонтні, модельні та інші цехи. До обслуговуючих господарств — складське, транспортне, енергетичне тощо.
Виробнича структура підприємства залежить від таких чинників: характеру продукції та методів її виготовлення, обсягу випуску продукції, рівня і форм спеціалізації та кооперування підприємства. Склад і характер виробничих процесів, склад цехів та інших підрозділів визначається особливостями конструкції виробу та методами їх виготовлення.
Обсяг випуску продукції впливає на диференціацію виробничої структури, внутрішні виробничі зв'язки між цехами. За великих обсягів
16
виробництва продукції створюються великі спеціалізовані цехи. Наприклад, на великих машинобудівних підприємствах на кожній стадії виробництва є кілька цехів: ливарних (чавунного, стального, кольорового, точного литва); механообробних, спеціалізованих за технологічною однорідністю деталей (валів, шестерен, двигунів, шасі та щ.); складальних, спеціалізованих на складанні вузлів, механізмів і кінцевого складання виробів. Чим вищий рівень спеціалізації підприємства, тим менше розвинута виробнича структура.
При значній кооперації підприємство може не мати тих чи інших цехів і служб (ливарних, ковальсько-штампувальних та ін.).
Виробнича структура підприємства та його підрозділів динамічна. її зміна визначається прискоренням науково-технічного прогресу, розвитком спеціалізації і кооперування виробництва, технічним рівнем устаткування, оновленням продукції тощо. Основні напрямки розвитку виробничої структури такі:
— зосередження виробництва однорідної продукції в єдиних виробничих підрозділах;
— поглиблення спеціалізації підрозділів на основі використання прогресивних організаційних форм виробництва, які найбільш відповідають конкретним виробничо-технічним умовам;
— ліквідація дублювання виробництва однорідної продукції в різних підрозділах об'єднання;
— кооперування суміжних підприємств за рахунок ліквідації замкнутого та багатономенклатурного виробництва;
— створення вузькоспеціалізованих малих підприємств у невеликих населених пунктах;
— створення асоціацій, концернів, консорціумів та інших об'єднань. Завдяки реалізації цих напрямків забезпечується: спрощення
виробничої структури; підвищення рівня спеціалізації і повніше використання виробничої потужності; скорочення транспортних шляхів; підвищення якості продукції; поліпшення всіх техніко-економічних показників підприємства.
2.4. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ РОЗМІЩЕННЯ ПІДРОЗДІЛІВ І ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПЛАН ПІДПРИЄМСТВА
Територіальне розміщення підрозділів підприємства має повною мірою задовольняти такі вимоги, як-от: 1) прямоточність виробництва; 2) найкоротші відстані між взаємозв'язаними цехами; 3) зручність транспортування вантажів; 4) можливість розширення виробництва; 5) санітарно-гігієнічні та екологічні норми і правила.
17
Розміщення цехів, господарств, служб та інших підрозділів у просторі називають генеральним планом. Виробниче розміщення підрозділів підприємства впливає на економіку і організацію виробництва. За критерій оптимальності розміщення береться максимум ефективності виробництва, найповніше завантаження устаткування і використання площі, мінімальна собівартість продукції, якомога менший вантажообіг.
У процесі проектування генеральних планів підприємства його територія поділяється на такі зони: сортувальна залізнична станція; основні склади; заготівельні цехи; обробні та складальні цехи; допоміжні цехи, господарства і служби; із зовнішнього периметра — управління і невиробничі служби.
Розробляючи генеральний план, слід брати до уваги розу вітрів, наскрізний кільцевий рух вагонів, можливості поздовжнього та поперечного розширення виробництва.
2.5. СТВОРЕННЯ ПІДПРИЄМСТВА І ПОРЯДОК ЙОГО РЕЄСТРАЦІЇ
Підприємство може створюватись у такий спосіб:
1) за рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу;
2) за рішенням трудового колективу;
3) за рішенням підприємства-засновника;
4) внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з антимонопольним законодавством України;
5) в результаті виділення із складу діючих підприємств, організації одного або кількох структурних підрозділів;
6) на базі структурної одиниці діючих об'єднань, згідно з рішенням їх трудових колективів за згодою власника чи уповноваженого ним органу.
У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібна ділянка землі, а також інші природні ресурси, дозвіл на їх використання видається відповідною Радою народних депутатів.
Підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації, яка здійснюється у виконавчому комітеті районної або міської Ради народних депутатів за його місцезнаходженням на основі заяви і рішення засновника та інших документів. Після реєстрації виконком у десятиденний термін повідомляє Міністерство фінансів України для включення підприємства до Державного реєстру.
За державну реєстрацію підприємства з нього збирається плата, розмір якої визначається в порядку, встановленому законом України «Про підприємництво». Вона зараховується до місцевого бюджету.
18
Підприємство має право створювати філіали, представництва та інші відокремлені підрозділи з правами відкриття поточних та розрахункових рахунків і затверджує положення про них.
2.6. МАЙНО ПІДПРИЄМСТВА
Манно підприємства складається з основних та оборотних коштів, а також інших цінностей, вартість яких відтворена в його самостійному балансі. Майно підприємства згідно із законами, статутом та угодами може належати йому на правах власності.
Державне майно, закріплене за підприємством, належить йому на
правах повного господарського використання. В таких випадках воно
володіє, користується та розпоряджається цим майном на свій розсуд,
вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать статуту підприємства.
Джерелами формування майна підприємства можуть бути:
грошові та матеріальні внески засновників;
доходи від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;
доходи від цінних паперів;
кредити банків та інших кредиторів;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
надходження від роздержавлення та приватизації власності;
безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян;
інші джерела, не заборонені законодавством України.
Підприємство має право:
продавати і передавати майно, обмінювати його;
здавати в оренду або в позику, а також списувати його з балансу;
випускати власні цінні папери та реалізувати їх юридичним особам і громадянам України та інших держав;
придбати цінні папери юридичних осіб України та інших держав.
Держава гарантує захист майнових прав підприємства.
2.7. УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ І САМОВРЯДУВАННЯ ТРУДОВОГО КОЛЕКТИВУ
Управління підприємством ведеться згідно із статутом на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і самоврядування трудового колективу.
19
Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати.
Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи, може делегувати ці права раді або правлінню підприємства, якщо це передбачено статутом підприємства.
Керівник підприємства наймається і призначається за контрактом або обирається за конкурсом. Рішення з соціально-економічних питань на підприємстві виробляються і приймаються його органами управління з участю трудового колективу та уповноважених органів.
Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна, а відповідні виконавчі функції здійснюються правлінням.
Правління підприємства обирається власниками майна на загальних зборах таємним голосуванням на альтернативній основі. Його повноваження визначаються у статуті. Із складу правління обирається голова та його заступники. Іноді їхні ролі виконують по черзі всі члени правління.
До трудового колективу підприємства входять усі громадяни, які своєю працею беруть участь в його діяльності на основі трудового договору, контракту, угоди та інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.
Трудовий колектив підприємства має право:
— розглядати і затверджувати колективний договір;
— розглядати і вирішувати питання самоврядування;
— визначати і затверджувати перелік та порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг;
— брати участь у матеріальному і моральному стимулюванні продуктивної праці, винахідницької та раціоналізаторської діяльності, а також клопотати про представлення працівників до державних нагород;
— приймати рішення про оренду підприємства або оренду з його викупом. Повноваження трудового колективу всіх видів підприємств, де
використовується наймана праця, реалізуються загальними зборами або конференцією та їх виборним органом.
2.8. ГОСПОДАРСЬКА, ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА
Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємства є прибуток або доход.
Порядок використання прибутку (доходу) встановлюється власником або уповноваженим органом згідно із статутом підприємства. Вплив
20
держави на вибір напрямків та обсягів використання прибутку (доходу) здійснюється через податки, податкові пільги, економічні санкції у відповідності із законодавством України.
Трудові доходи працівників підприємства визначаються трудовим договором, угодою, контрактом.
Мінімальний розмір оплати праці найманих працівників підприємства не може бути менше встановленого законодавчими актами України.
Підприємство самостійно визначає форми, системи і розміри оплати праці, а також індивідуальних доходів працівників.
Всі підприємства самостійно планують свою діяльність і перспективи розвитку, виходячи з попиту на продукцію, яка виробляється, роботи, послуг та з необхідності забезпечення виробничого і соціального розвитку підприємств, підвищення доходів.
Розробляючи плани, слід обов'язково враховувати державні контракти і замовлення, договори, укладені із споживачами (покупцями) продукції. Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, та поповнення державного резерву. При цьому держава гарантує оплату поставок продукції. Замовниками державних контрактів є уповноважені на це Кабінетом Міністрів України органи державної виконавчої влади (міністерства, комітети).
Державне замовлення є засобом стимулювання нарощування виробництва дефіцитної продукції, розвитку пріоритетних галузей, впровадження нових технологій, розв'язання соціальних проблем, державної підтримки наукових досліджень. Перелік продукції, що включається до державного замовлення, а також конкретні пільги, які надаються його виконавцям, визначаються Кабінетом Міністрів України. Державні контракти і замовлення після аналізу за участю Держ-комресурсів доводяться галузевими міністерствами і відомствами до конкретних підприємств.
Всі відносини підприємств з іншими підприємствами, організаціями та громадянами в будь-яких сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємство має право реалізувати самостійно всю продукцію, що увійшла в державне замовлення, як на території України, так і за її межами.
Підприємства самостійно здійснюють матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод або через товарні біржі і посередницькі організації України та інших держав.
Продукція підприємства реалізується за цінами, що встановлюються самостійно або на договірній основі.
21
Джерелом формування фінансових ресурсів підприємств є прибуток (доход), амортизаційні відрахування, кошти від продажу цінних паперів, пайових внесків членів трудового колективу, інших підприємств, організацій, громадян. Кожне підприємство може користуватися банківським кредитом.
Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність. Питання соціального розвитку вирішуються трудовими колективами з участю власників.
Держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства. Вона забезпечує всім підприємствам (незалежно від форм власності) рівні правові та економічні умови господарювання. Кожне підприємство здійснює оперативний та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, веде статистичну звітність. Відповідні посадові особи підприємства за перекручення державної звітності несуть установлену законодавством дисциплінарну, матеріальну або кримінальну відповідальність.
За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здшснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України. Контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція, державні органи, що наглядають за безпекою виробництва та праці, протипожежною та екологічною безпекою. Взаємовідношення підприємства з органами державного управління та місцевого самоврядування встановлюються згідно із законами України.
2.9. ВИДИ ОБ'ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ
Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. Підприємства можуть об'єднуватися у такий спосіб: виробничі об'єднання утворюються за договорами кількох підприємств для випуску певних видів продукції на основі використання їх науково-технічного потенціалу, розвинутої предметної спеціалізації та кооперування;
науково-виробничі об єднання утворюються на основі договору підприємств, науково-дослідних та конструкторсько-технологічних організацій для розробки і виробництва нових прогресивних складних виробів, технологій;
22
асоціації — договірні об'єднання, мета яких — постійна координація господарської діяльності, без права втручання у виробничу і комерційну діяльність її учасників;
корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень, що стосуються централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового та банківського капіталу;
концерни — статутні об'єднання підприємств, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі та інших учасників, в основі яких лежить повна фінансова залежність від одного або групи підприємств.
Всі такі об'єднання мусять бути зареєстровані і діяти за договором або статутом, який затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, що входять до складу перелічених об'єднань, зберігають права юридичної особи і на них поширюється Закон про підприємства України. В об'єднання, зареєстроване в Україні, можуть входити підприємства інших держав. Об'єднання є юридичною особою з самостійним і зведеним балансами, розрахунковим та іншими рахунками в установах банків, печаткою із своїм найменуванням, товарним знаком. Об'єднання не відповідає за зобов'язання підприємств, що входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язання об'єднань, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом).
Підприємства можуть виходити з об'єднання із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями. Вихід структурних підрозділів і самостійних підприємств із об'єднань може здійснюватися за згодою власника майна чи уповноваженого ним органу та за участю трудового колективу. При цьому таким підрозділам надаються права підприємства.
Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, які входять до нього. Майно, що залишається після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно із статутом об'єднання.
В умовах переходу до ринкової економіки створюються господарські товариства.
Під господарськими товариствами розуміються підприємства, організації, установи, створені з метою одержання прибутку, за угодою між юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності.
До них належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю; товариства із додатковою відповідальністю; повні товариства; командний товариства.
23
Товариства є юридичними особами і займаються будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України. Підприємства, учасники товарисгеа, залишаються юридичними особами.
Товариства створюються на підставі статутного договору і статуту, зареєстрованих державою. Керує товариством виборний орган (голова, члени органу). Контроль за їх діяльністю здійснює ревізійна комісія або наглядова рада.
ВИСНОВКИ
1. Підприємство — це об'єкт менеджменту і головна організаційна ланка господарства України. Основне завдання підприємства — випуск продукції з метою її реалізації та одержання прибутку. Кожне підприємство створюється згідно із статутом і паспортом. Статут дозволяє здійснювати будь-які види дія,гьності, якщо вони не заборонені законами. В паспорті вказуються всі об'єктивні дані підприємства та щорічна інформація про основні результати діяльності.
2. Всі види підприємств підрозділяються за формами власності (індивідуальні, сімейні, колективні, державні комун&іьні, державні, спільні, орендні), а також за обсягом господарського обороту та чисельністю працюючих (великі, середні, малі).
3. Підприємство характеризується виробничою структурою, яка залежить від характеру продукції, методів її виготовлення, обсягу випуску, рівня і форм спеціалізації та кооперування. Основними підрозділами підприємства є цехи (основні, допоміжні, обслуговуючі). Виробнича структура підприємства та його підрозділів має удосконалюватися з прискоренням науково-технічного прогресу, оновленням продукції та підвищенням рівня спеціалізації.
4. Територіальне розміщення підрозділів підприємства у просторі називають генеральним планом, який забезпечує прямоточність виробництва, компактне розташування цехів, зручність транспортування вантажів, додержання екологічних та санітарно-гігієнічних норм,
5. Підприємство створюється власниками майна, трудовим колективом, засновниками внаслідок розподілу, на базі структурного підрозділу. Воно набуває прав юридичної особи після реєстрації в регіональному відділенні майна та районній Раді народних депутатів.
6. Майно підприємства складається з основних фондів та обігових коштів, а також інших цінностей та цінних паперів.
24
Джерела формування майна підприємства різноманітні (внески засновників, доходи, кредити, капітальні вкладення, благодійні внески спонсорів та громадян).
7. Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту власником або уповноваженим ним органом (дирекцією, правлінням). Керівник наймається за контрактом або обирається на загальних зборах (конференції) власниками майна. Відносини з органами державного управління і місцевої адміністрації установлюються згідно із законами України.
8. Трудовий колектив — це всі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства. Він має певні права вибору форм господарювання, самоврядування, затвердження колективного договору, соціального захисту працюючих тощо.
9. Підприємство самостійно здійснює господарську, економічну, комерційну та зовнішню діяльність згідно із діючими законами України (про підприємство, підприємництво, оренду та ін.). Всі відносини підприємства з іншими юридичними та фізичними особами регулюються на основі договорів, контрактів та угод.
10. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати всі або деякі види своєї діяльності з іншими підприємствами, організаціями, банками, закладами своєї та інших держав, утворюючи різні договірні об'єднання (виробничі, науково-виробничі, асоціації, корпорації, концерни, консорціуми, фінансово-промислові групи). Об'єднання реєструється в державних органах і набуває статусу юридичної особи, але підприємства зберігають права
юридичної особи.
11. Підприємства, організації та громадяни на добровільних засадах можуть об'єднувати своє майно для підприємницької діяльності і створювати господарські товариства: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, із додатковою відповідальністю, повні, командитні. Вони реєструються державними органами, набувають прав юридичної особи, мають договір та статут, хня діяльність регулюється у відповідності з законами.
ПИТАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ
1. Що таке підприємство та в чому його призначення?
2. Яке головне завдання та основна мета підприємства?
3. Згідно з якими документами та законами України здійснюють свою діяльність підприємства?
25
4. Навести класифікацію видів підприємств та охарактеризувати їх.
5. Що таке виробнича структура підприємства та які чинники її визначають?
6. Під впливом яких чинників змінюється виробнича структура?
7. Охарактеризувати основні напрямки удосконалення виробничої структури підприємства.
8. Яким вимогам має відповідати територіальне розміщення підрозділів підприємства?
9. Що таке генеральний план підприємства та які вимоги треба задовольняти при його розробці?
10. За яких умов створюються підприємства та в яких органах вони реєструються?
11. Що розуміють під майном підприємства та які джерела його поповнення?
12. Хто здійснює управління підприємством та на яких засадах?
13. Що являє собою трудовий колектив підприємства та які він має права?
14. Охарактеризувати види діяльності підприємства, принципи його організації та розвитку.
15. Який порядок формування виробничої програми випуску продукції та матеріально-технічного забезпечення?
16. Хто встановлює ціни на продукцію підприємства?
17. За рахунок яких джерел формуються фінансові ресурси підприємства?
18. Як регулюються взаємовідносини підприємства з державними та регіональними органами, іншими підприємствами, громадянами?
19. Яку відповідальність несуть підприємства за порушення договірних зобов'язань, податкової дисципліни, звітності, якості продукції та інших правил господарської діяльності?
20. Охарактеризувати види об'єднань, порядок їх створення та переваги.
21. Що таке господарські товариства, порядок їх створення?
22. Перелічити види господарських товариств та охарактеризувати їх.
Розділ 3.
ІНФОРМАЦІЯ І КОМУНІКАЦІЇ В МЕНЕДЖМЕНТІ
3.1. ІНФОРМАЦІЯ, ЇЇ ВЛАСТИВОСТІ ТА РОЛЬ У МЕНЕДЖМЕНТІ
Більшість процесів менеджменту має інформаційний характер або щільно пов'язана з підготовкою, передачею та обробкою виробничо-технічної інформації. Управління підприємством — складний інформаційний процес, що потребує необхідної кількості інформації певного змісту, якості та спрямованості. Управлінська інформація завжди буває цільового призначення і містить у собі управлінські команди або відомості про стан управлінської системи та навколишнього середовища.
Для здійснення всіх стадій і етапів процесу управління необхідна переробка інформації. Без'цього неможливо визначити цілі підприємства, оцінити конкретну ситуацію, сформулювати проблему, прийняти управлінське рішення і проконтролювати його виконання. Організаційно-практична діяльність менеджера та апарату управління значною мірою має інформаційний характер, оскільки включає отримання інформації, необхідної для прийняття рішень, і передачу інформації про прийняті
рішення.
Однак процес управління не обмежується тільки перетворенням інформації — його зміст набагато складніший. Вплив на людину не вичерпується актом передачі їй інформації. Це багатоплановий соці-
27
ально-психологічний процес взаємодії людей, котрий включає чинники, що виходять за межі поняття «інформація»: інтереси, обов'язок, дисципліна, воля, авторитет, мораль ющо.
Роль інформації на різних етапах процесу управління неоднакова. На дея-ких з них найбільш значущими є її обсяг та види, можливосіі отримання нової або додаткової інформації, на інших — її рух, на третіх — зручність обробки. Наприклад, при визначенні мети управління необхідно перш за все мати відомості про обсяг інформації, її новизну, цінність, повноту. Чим більше буде використано даних про сучасні наукові досягнення, тим об'єктивніше можна сформулювати ціль управління.
При оцінці виробничої ситуації найбільшої ваги набувають уже види інформації, котрі визначають можливості комплексного і системного підходу до такої оцінки, а згодом і до розробки управлінського рішення.
На етапі аналізу діяльності підприємства істотну роль відіграє можливість обробки зворотної інформації, отриманої після реалізації рішення.
У організаційно-практичній діяльності по реалізації рішення найбільш значущими стають швидкість передачі інформації, своєчасність і повнота її надходження тощо.
Проте одержану інформацію треба ще раціоналізувати, аби зменшити її обсяг і в такий спосіб забезпечити можливість користуватися нею без збільшення управлінського апарату.
3.2. ЗМІСТ І КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ
Інформація необхідна для:
— комплексного і системного підходу до управління;
— формування й удосконалення інформаційної системи;
— аналізу інформаційного забезпечення процесу управління. Інформація класифікується таким чином:
1) за підсистемами керованої системи (економічна, організаційна, технічна, соціальна);
2) за формою відображення і передачі (візуальна, аудіоінформаційна, аудіовізуальна);
3) за формою подання (числова, літерна, кодована);
4) за джерелами (внутрішня, зовнішня);
5) за видами переробки (первинна, створена);
6) за роллю в процесі управління (звітна, планова, статистична,
28
контрольна),
7) за часом використання (постійна, змінна, оперативна, прогнозна, нормативна, регламентуюча);
8) за характером роботи з нею (статистична, бухгалтерська);
9) за можливостями використання (корисна, надмірна, хибна).
В інформаційному забезпеченні процесу управління присутні всі перелічені види інформації. Втім її треба ще раціоналізувати і відібрати необхідну для успішної організаційно-практичної діяльності менеджерів. При цьому бажано якомога ширше застосовувати персональні комп гетери та інші технічні засоби відбору, опрацювання, передачі і використання інформації.
3.3. ІНФОРМАЦІЙНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНА СИСТЕМА
Інформаційні характеристики процесу управління відображають роль інформації на різних його стадіях і етапах, форми і характер її використання, вплив на параметри процесу. До таких характеристик належать: кількість та якість інформації; термін її застосування; точність і правдивість; компактність; частість використання тих чи інших її видів.
Забезпечення інформацією процесів управління здійснюється через інформаційну систему. Система складається з таких елементів: а) ланки накопичення інформації; б) канали циркуляції і шляхи руху потоків інформації; в) носії інформації; г) технічні засоби фіксації, передачі, пошуку, обробки інформації.
Отже, інформаційна система — це сукупність ланок накопичення, носіїв, технічних засобів обробки та каналів циркулювання інформації, необхідної для здійснення процесу управління. Вона є складовою частиною системи управління і визначається такими параметрами: обсягами інформації в ланці її накопичення або в інформаційних масивах; обсягом інформації, що передається, і величиною її потоків; пропускною здатністю каналів циркулювання; ступенем чіткості і безвідказності в роботі.
Інформаційні системи бувають різних варіантів: централізовані і децентралізовані; комплексні і локальні; виробничої і науково-технічної інформації; прості й складні; ручної обробки інформації, механізовані і автоматизовані.
Удосконалення інформаційних систем є важливим напрямком підвищення ефективності процесів управління.
29
3.4. КОМУНІКАЦІЇ, ЇХ ВИДИ
Процес управління значною мірою складається з переробки інформації і вироблення команд управління. Зростання обсягів виробництва, розгалуження виробничих і господарських зв'язків на підприємстві та за його межами надзвичайно збільшують обсяг і види інформації, яку має опрацювати менеджер, перш ніж прийняти управлінське рішення і видати команду щодо його реалізації. Гому управління вимагає ефективного обміну інформацією між працівниками і менеджерами для досягнення мети підприємства. Такий обмін інформацією між людьми здобув назву комунікації. Якісний обмін інформацією — невід'ємна частина всіх основних видів управлінської діяльності. Зважаючи на це, здійснення комунікації називають зв'язуючим процесом. У ході обміну сторони відіграють активну роль: одна — пропонує інформацію, інша — її сприймає. Комунікації мають велике значення для забезпечення успіху підприємства. Ефективно працюючі менеджери — це ті, що раціонально використовують комунікацію, тобто обмінюються інформацією і враховують її, перш ніж прийняти управлінське рішення. До ефективних видів комунікації слід віднести такі:
1) комунікація між підприємством і навколишнім середовищем. Здійснюється у різний спосіб. Наприклад, зв'язок підприємства зі споживачами та потенціальними клієнтами реалізується через рекламу та інші засоби просування продукції на ринок. У сфері відносин між підприємством і суспільством неабияке значення має створення певного іміджу підприємства на місцевому, національному та міжнародному рівнях;
2) міжрівнева комунікація на підприємстві — це комунікація між різними рівнями управління і підрозділами підприємства. При цьому інформація переміщається з одного рівня на інший в межах вертикальних комунікацій, тобто передається з вищих рівнів на нижчі чи навпаки — з нижчих на вищі. Такі комунікації справляють помітний вплив на підвищення продуктивності праці та конкурент оспроможності продукції. До цього виду комунікацій належить:
— комунікація по висхідній — передача інформації про стан справ знизу вверх. Завдяки цьому менеджер дізнається про поточні або виникаючі проблеми і пропонує можливі варіанти виправлення становища;
— горизонтальна комунікація між різними підрозділами (відділами) підприємства — передбачає обмін інформацією між ними, потрібний для розв'язання загальних завдань і координації дій;
ЗО
3) комунікація менеджер — підлеглий належні о д« г,„л-реніших на підприємстві і переважаючих у комунікаційній діяльності менеджера-керівника. Вона охоплює різні види обміну інформацією між керівником та підлеглими. Наприклад, з'ясування завдань, визначення пріоритетів і очікуваних результатів; обговорення проблем підвищення ефективності праці; використання різних форм заохочування працівників; підвищення кваліфікації і розвиток здібностей; повідомлення про ті чи інші зміни на підприємстві;
4) комунікація між керівником-менеджером та його робочою групою дас керівникові змогу підвищувати ефективність дій групи, спрямованих на досягнення головної мети і розв'язання основних завдань підприємства (його підрозділів);
5) неформальні комунікації — це обмін інформацією між менеджером і неформальними організаціями та групами підприємства, метою якого є запобігання небажаним чуткам про зміни в структурі підприємства, скорочення штатів тощо.
3.5. КОМУНІКАЦІЙНИЙ ПРОЦЕС
Комунікаційний процес — це ефективний обмін інформацією між працівниками, який має забезпечити її повне усвідомлення. У комунікаційному процесі можна виділити такі основні елементи: ^
а) відправник — особа, що генерує ідеї або збирає та передає інформацію;
б) повідомлення — закодована інформація;
в) канал — засіб передачі інформації;
г) одержувач — особа, якій призначена інформація, котру вона згодом використовуватиме у своїй діяльності.
Основними етапами комунікаційного процесу є такі:
— розробка ідеї;
— кодування і вибір каналу;
— передача інформації та її розшифрування.
;' Перший етап обміну інформацією починається з формулювання ідеї або відбору інформації з урахуванням конкретної ситуації і мети. Потім ідея трансформується в слова або в іншу форму, придатну для обміну інформацією. Ефективний обмін інформацією передбачає врахування низки чинників, які мають до неї безпосереднє відношення. Наприклад, керівник цеху отримав завдання збільшити обсяг продукції на 10 /о, не змінюючи чисельності працюючих.
Перш ніж довести цю інформацію до майстрів, бригадирів і робітників,
31
менеджер повинен проаналізувати виробничий процес та детально обміркувати організаційію-технічні заходи, спрямовані на:
1) раціональне використання робочого часу;
2) удосконалення технологи з метою зниження трудомісткості виробів,
3) оптимальну організацію робочих місць і обслуговування працівники) матеріалами, інструментом, документацією тощо;
4) розробку і доведення до ві.іх підрозділів і кожного робітника конкретних завдань;
5) забезпечення точного обліку виготовленої продукції;
6) стимулювання працівників.
Тільки після накреслення цих заходів менеджер може довести інформацію до своїх підлеглих і пояснити їм:
а) які і чому саме будуть потрібні зміни (підготовча робота);
б) у який спосіб забезпечити незмінну якість продукції при збільшенні її випуску.
Лише такий зважений підхід здатний створити умови для підвищення ефективності виробництва і управління.
Другим етапом комунікаційного процесу є кодування і вибір каналу для передачі інформації. Вибір засобів повідомлення не обов'язково обмежувати одним каналом, часто є сенс поєднувати застосування двох чи більше засобів комунікації. Наприклад, одночасне використання засобів обміну усною та письмовою інформацією ефективніше, ніж самий тільки письмовий обмін.
,;'> Третій етап передачі інформації передбачає доведення ідеї у вигляді необхідної інформації і за певним каналом до її споживача. •-/ Кінцевим етапом комунікаційного процесу є розшифруванпя інформації (розкодування). Воно полягає у трансформації вольового рішення на повідомлення, яке має отримати одержувач. Необхідною умовою ефективного обміну інформацією є його двобічний характер (зворотний зв'язок).
Зворотний зв'язок — це реакція одержувача, яка показує, чи зрозумів він отриману інформацію. Така реакція допомагає запобігти мо?кливим перекрученням змісту інформації. Незадовільний зворотний зв'язок перешкоджає ефективному інформаційному обміну.
До найпоширеніших перешкод в обміні інформацією па підприємстві належать такі: недостатня фільтрація керівником інформації, що надходить від підлеглих; перевантаження інформаційної мережі; нераціональна структура підприємства.
Для підвищення якості управління необхідно постійно удосконалювати міжособистісш комунікації, підвищувати рівень спілкування та управління підприємством.
32
3.6. СУЧАСНА ІНФОРМАЦІЙНА ТЕХНІКА
Обмін інформацією можна удосконалювати за допомогою системи зворотного зв'язку, регулювання інформаційних потоків, використання управлінських дій, публікації інформаційних матеріалів, призначених для розповсюдження на підприємстві, впровадження сучасної інформаційної технології.
Істотно змінюються комунікації та інформаційна технологія па підприємстві внаслідок застосування персональних комп'ютерів. їх використання справляє значний вплив па обмін інформацією. Дедалі більшу роль у спілкуванні в умовах підприємства відіграє електронна пошта, котра дозволяє направляти письмові повідомлення працівникам підприємства, клієнтам, постачальникам, споживачам та ш.
Сучасні можливості зв'язку дають змогу менеджеру направляти водночас кілька повідомлень різним виконавцям і одержувати від них відповіді. Завдяки відеотелефону менеджер може обговорюпати різні питання з працівниками, бачачи своїх співрозмовників, що значно поліпшує умови спілкування.
ВИСНОВКИ
1. Більшість процесів менеджменті; має інформаційний хараіапер і пов язана з підготовкою, передачею та обробкою різної за характером інформації з метою вироблення та реалізації управлінських рішень.
2. Управлінська інформація різноманітна і. класифікується за рядом критеріїв.
і. Інформаційний процес характеризується кількістю і якістю, точністю і правдивістю, компактністю і частістю інформації.
4. Інформаційний процес здійснюється через інформаційні) системі), яка містить у собі такі елементи: ланки накопичення, канали циркуляції і руху потоків, носії та технічні засоби фіксації, передачі, пошуку і обробки інформації.
5. Інформаційна система є складовою частиною процесу управління підприємством. Тому її удосконалення — важливий напрямок підвищення ефективності управління.
6. Управління потребує ефективного обміні) інформацією між менеджером та його підлеглими. Такий обмін, або комунікація, являє юбою процес, котрий об'єднує працівників підприємства за спільністю мети.
2 |8
1 33
7. Використовуються різні види комунікації (між підприємствами, між керівниками, по вихідній, вертикальна, горизонтальна, менеджера з підлеглими, неформальна),
8. Важливе місце в менеджменті посідає комунікаційний процес. Основними його етапами є такі: розробка ідеї, кодування інформації і вибір каналу: ії передача і розшифрування: використання інформації в процесі управління: зворотний зв'язок.
ПИТАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ
1 Визначити поняття інформації.
2. Що розуміє і ься під управлінською інформацією?
3. Які роль та значення інформації в менеджменті?
4. Як класифікується інформація?
5 Охарактеризувати різні види інформації та їх значення для управління
6. Що таке інформаційний процес?
7. Навести інформаційні характеристики.
8. Сформулювати поняття інформаційної системи підприємства, розкрити її роль в управлінні.
9. Що таке комунікація і яку нона відіграє роль у менеджменті■*
10. Охарактеризувати види комунікації:
між підприємствами та регіональними органами, міжрівневу, по висхідній; вертикальну; горизонтальну.
11. Розробити схему комунікації між менеджером підприємства га його підлеглими.
12. Що таке неформальна комунікація і як вона впливає на результати роботи підприємства?
13. Розкрити поняття комунікаційного процесу та охарактеризувати його етапи.
14. Що таке зворотний зв'язок і як він позначається па реалізації управлінських рішень?
15. Що таке інформаційні технологія та техніка і яке вони мають значення для менеджменту?
Розділ 4.
ПРИНЦИПИ МЕНЕДЖМЕНТУ
Принцип
Принципи менеджменту:
об'єктивність і науковість рішень
ефективність та оіггимальність
системність і наслідування рішень
гнучкість і широта маневру
єдиноначальність
колегіальність
відповідальність
матеріальне і моральне стимулювання праці
контроль і перевірка виконання доручень
правильний підбір та раціональне розставлення кадрів
обрв'язковість зворотного зв язку
У методології менеджменту вирішального значення набуває важлива категорія науки управління — принципи.
Під принципами менеджменту розуміють об'єктивно обгрунтовані правила, основні положення і форми, якими слід керуватися для досягнення максимальної ефективності діяльності підприємства. Принципи менеджменту виражають і відтворюють об'єктивність економічних законів, характерні риси передової практики управління виробництвом.
Принципи менеджменту визначають вимоги до системи, структури, організації і процесу управління.
Принципи дозволяють вибрати для досягнення головної мети найефективніші методи управління для певних умов діяльності підприємства. Суттєва різниця між принципами і методами менеджменту полягає в тому, що принципи управління постійні і мають обов'язковий характер, в той час як методи можуть змінюватися за певних умов.
До основних принципів менеджменту належать: об'єктивність і науковість рішень, які приймаються; ефективність і оптимальність; системність і наслідування господарських рішень; гнучкість і широта господарського маневру; єдиноначальність і колегіальність; відповідальність; матеріальне і моральне стимулювання праці; контроль і
35
перевірка виконання доручень: правильний підбір і раціональне розставлення кадрів; обов'язковість зворотного зв'язку.
На сучасному етапі принципи менеджменту в Україні мають відповідати таким вимогам:
по-перше, зважати на цілі управління виробництвом в умовах переходу до ринкової економіки,
по-друге, відображати основні властивості, зв'язки і ставлення до управління;
по-третє, мати правове оформлення і бути закріпленими Конституцією України в законах — про підприємство, підприємництво, господарські товариства, оренду, працю тощо.
Принцип об'єктивності і науковості рішень, які приймаються, полягає в тому, що управління має базуватися на вимогах об'єктивних законів розвитку суспільства, найповнішого використання досягнень науки, а також певної сукупності виробничих умов на кожному конкретному підприємстві. Недооцінка об'єктивних закономірностей в управлінні спричиняє волюнтаризм та суб'єктивізм.
Науковий підхід до проблем управління означає всебічний аналіз конкретних умов і врахування основних тенденцій економічного та соціально-політичного розвитку, перспектив на майбутнє. Управління мусить бути цілеспрямованим і перспективним.
Принцип ефективності і оптимальності передбачає найефективніше розв'язання виробничих завдань, які б забезпечували економне використання всіх видів ресурсів (сировини, матеріальних, паливно-енергетичних, трудових коштів), оскільки суспільство зацікавлено у скороченні витрат виробництва та у збільшенні накопичення і національного доходу. Цей принцип здійснюється на основі технічно обгрунтованого нормування всіх виробничих ресурсів, їх обліку і стимулювання їх економії.
Принцип системності і наслідування господарських рішень означає розгляд кожного явища в розвитку виробництва, пов'язаного з іншими явищами, як послідовність кількісних і якісних змін, що здійснюються в часі і просторі. Наслідування господарських рішень необхідне при розробці і реалізації заходів щодо удосконалення управління і організації виробництва з метою забезпечення ефективності. Тому управління треба розглядати як систему, і всі його проблеми розв'язувати за допомогою системного підходу.
Принцип гнучкості і широти господарського маневру розглядає управління як метод, що забезпечує гнучкість системи і раціональне поєднання інтересів кожного підприємства з його зацікавленістю у розвитку держави і регіону.
36
Принцип єдиноначальності і колегіальності базується на поєднанні персональної відповідальності керівника (менеджера) за роботу з врахуванням інтересів колективу. Він дає можливість, приймаючи рішення, зважати на думку широкого кола заінтересованих працівників.
Принцип відповідальності означає, що кожен працівник мусить знати свої обов'язки і права, а також ту ділянку, за яку він особисто несе відповідальність. Для здійснення цього принципу необхідна чітка організаційна структура, положення про підрозділи, посадові інструкції, положення про стимулювання працівників щодо сумлінного виконання обов'язків.
Принцип матеріального і морального стимулювання праці полягає в організації ефективних систем оплати на основі конкретних результатів і якості праці. Такі системи мають передбачати преміювання за підвищення ефективності і бездоганну роботу.
Принцип контролю і перевірки виконання забезпечує у процесі управління діловитість, оперативність, дисциплінованість та відповідальність працівників усіх рівнів.
Принцип правильного підбору і раціонального розставлення кадрів означає найефективнішу роботу кожного працівника на своїй ділянці. Від ділових якостей, знань і здібностей працівників залежить успіх управління підприємством.
Принцип обов'язкового зворотного зв'язку означає одержання повної інформації про результати впливу керуючої системи на керовану. *
Використання усіх вище згаданих принципів дозволяє створювати раціональну систему менеджменту, яка забезпечує ефективну діяльність підприємства.
висновки
1. Важливе місце в менеджменті посідає така категорія як принципи, що відображають об'єктивність економічних законів і закономірностей управління, а також характерні риси практики виробництва.
2. Принципи менеджменту визначають вимоги до системи управління і дозволяють використовувати ефективні методи.
3. До основних принципів належать: об'єктивність та науковість, ефективність та оптимальність, системність,
37
гнучкість, єдиноначальність, колегіальність, стиму гювання, контроль підбір і розставлення кадрів, обоє'язковкть зворотного зв'язку
4 Реа нзація принципів менеджменту у практиці підприємств дає змогу впроваджувати раціональну систечу управління та досягати високої результативності
ПИТАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ
1 Сформулюйте поняття принципів менеджменту
2 У чому полягає різниця між принципами та методами менеджменту-1
3 Що таке принцип об'єктивності та науковості управлінських рішень ■>
4 Що передбачає принцип ефективності та оптимальностР
5 Що означає принцип системності та наслідування господарських рішень ■*
6 У чому суть принципу гнучкості і широти господарського маневруй
7 Охарактеризуйте принцип єдиноначальності та колепальності
8 Розкрийте суть принципу відповідальності
9 Як діє принцип матеріального і морального стимулювання працр
10 Що забезпечує принцип контролю і перевірки виконання доручень'1
11 Як здійснюється принцип правильного підбору і раціонального розставлення кадрів ■>
12 Для чого потрібен зворотний зв'язок-*
Розділ 5.
ФУНКЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ
шічне
■ам*
альтернативи
Структурний підрозділ Ланка управління
Централізований і децентралі-зовании розподіл повноважень
Адекватність Адаптивність Рвучкість
Спеціалізація Пропорційність Внутрішні і зовнішні чинники Схема структури:
лінійна
функціональна
вмішана
матрична
програмно-цільова
оди проектування і вання
<а розрахунків рів структури
управління
5.1. ФУНКЦІЯ МЕНЕДЖМЕНТУ — ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
5.1.1. Суть, основні завдання та напрямки планування Планування як функція менеджменту забезпечує регулювання виробництва на підприємстві (в акціонерному товаристві, концерні, корпорації) відповідно до потреб суспільства на основі глибокого пізнання об'єктивних економічних законів
Основним завданням планування є підвищення ефективності
39
виробництва та досягнення оптимальних результатів при найменших витратах.
Головна мета планування — забезпечення безперервного пропорційного розвитку виробництва для досягнення вагомих кінцевих результатів і якомога кращого задоволення потреб працюючих на підприємстві.
Для об'єднання творчих зусиль колективу, спрямованих на виконання основних завдань і головної мети діяльності підприємства, необхідно постійно виявляти і використовувати внутрішньовиробничі резерви. Тільки за такої умови можна розвивати виробництво, підвищувати продуктивність праці, поліпшувати якість і знижувати собівартість продукції на основі впровадження прогресивної технології і устаткування, раціональної організації виробництва і праці. Досягти цього неможливо без планів підприємства: стратегічного, бізнес-плану, планів технічного та соціально-економічного розвитку тощо. При розробці їх слід застосовувати системний підхід.
5.1.2. Методи, види, етапи розробки планів підприємства
Найбільшого розвитку і поширення на підприємствах набули такі методи планування: техніко-економічного обгрунтування (нормативні), балансові, прогнозування, моделювання, економіко-математичні, програмно-цільові. Вибір тих чи інших методів зумовлений рівнем управління.
Техніко-економічне обгрунтування здійснюється при розробці норм і нормативів, а також техніко-економічних розрахунків річних і перспективних планів (стратегічних, бізнес-планів, планів соціально-економічного розвитку).
Балансовий метод застосовується для визначення пропорцій, збалансованості завдань, які видають підрозділам, а також показників і розділів плану.
Прогнозування дозволяє науково обгрунтувати прогнозування економічного, технічного і соціального розвитку підприємства.
Моделювання призначається для встановлення зв'язків між окремими елементами системи (підприємства) з урахуванням об'єктивних процесів і явищ.
Економіко-матенатичні методи використовуються для оптимізації показників і норм при техніко-економічних розрахунках, аналізі і оцінці різних варіантів діяльності підприємства.
Програмно-цільові методи вживаються для розробки цільових програм вирішення важливих завдань виробничо-господарської діяльності підприємства.
40
Планування на підприємстві охоплює всі аспекти виробничо-господарської діяльності. Залежно від обсягу робіт розрізняють заводське, внутрішньозаводське та внутрішньоцехове планування. Заводське, в свою чергу, розподіляється на техніко-економічне та оперативно-виробниче (оперативно-календарне) планування.
Розробка плану включає такі основні етапи: підготовку; розрахунки і обгрунтування варіантів плану; обговорення і прийняття оптимального варіанту; доведення плану до виконавців.
5.1.3. Нормативна база планування
Основою планування є нормативна база, яка визначає розмір матеріальних та трудових витрат і фінансових ресурсів з урахуванням їх раціонального використання. Для цього на всі витрати, що виникають у процесі виробництва, встановлюються норми і нормативи.
Норма — це абсолютний максимально допустимий розмір витрат кожного виду ресурсів (сировини, матеріалів, енергії, інструмента, часу та ін.), встановлений для певних організаційно-технічних умов виробництва. На практиці використовуються такі норми: витрат, часу, обслуговування, трудомісткості та ін.
Нормативи — це відносні показники, котрі характеризують ступінь використання кожного виду ресурсів щодо прийнятої одиниці часу, площі, обсягу, витрат на 1 гр. залежно від умов виробництва.
За допомогою норм і нормативів розробляють виробничі програми дільниць, цехів і підприємства; встановлюють необхідні пропорції у виробництві; визначають витрати на виготовлення продукції, робочого часу, матеріалів, енергії, інструмента.
Усі норми і нормативи тісно пов'язані між собою і взаємообумовлені. Вони встановлюються на підставі економічних та інженерних розрахунків і мають бути науково обгрунтованими і прогресивними, сприяти піднесенню технічного та організаційного рівня виробництва. Саме цим визначається їх вплив на кінцевий результат діяльності підприємства — його рентабельність та прибутковість.
Норми і нормативи підрозділяються таким чином.
за об'єктом нормування — норми живої праці, предметів праці, засобів праці і фінансових ресурсів;
за часом дії — перспективні та потокові,
за областю поширення — міжгалузеві, галузеві, підприємства;
за ступенем деталізації — індивідуальні, групові, узагальнені;
за методами розробки — розрахунково-аналітичні, експериментальні, дослідно-статистичні;
за цільовим призначенням — витратні (технічні), використання
41
(техніко-економічні), руху виробництва (календарно-планові).
Усі нормативні матеріали необхідно систематично переглядати, поряд із зміною організаційно-технічних умов виробництва.