3. Трансформація адмін-терит. Устрою Правобережної України після її приєднання до складу Російської імперії (к. XVIII - 1830р.)

Правобережну частину Наддніпрянщини складали землі західної частини Гетьманщини, які після 1667 р. перебували у складі Речі Посполитої. Внаслідок другого поділу Польщі ці землі захопила Російська імперія. Правобережжя імперія розглядала як виключно російський край, що лише внаслідок несприятливих історичних обставин знаходився протягом деякого часу за її межами. Уособленням цього стала викарбувана на честь приєднання цих земель медаль з висловом Катерини ІІ: «Я повернула те, що було відірване». Офіційно Правобережжя назвали «Південно-Західний кра». З 1796 р. він поділявся на Київську, Волинську і Подільську губернії, які у 1832 р. було об’єднано у Київське генерал-губернаторство.

Серед населення Правобережжя у 1795 р. українці складали 85%. Більшість українського населення становили селяни-кріпаки, які потерпали від безконтрольної експлуатації поміщиками. Стосунки між польськими землевласниками і українськими селянами на Правобережжі набували характеру відкритої ненависті.

За час перебування цих земель у складі Речі Посполитої козацька старшина під тиском поляків переселилася на Лівобережжя або, для збереження свого суспільного становища, перейшла у католицизм і сполонізувалася.

Поляки у складі населення краю складали лише 5%, але посідали провідне становище в суспільстві. Відбувалася полонізація українського населення. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права поляків і навіть значно розширив їх. А от селяни вже не могли, як колись втекти на Запоріжжя чи підняти повстання.

Другою за чисельністю національною меншиною були євреї. Селилися вони головно в містах і містечках, де складали 70–80% населення. Оскільки чисельність єврейських громад перевищувала економічну спроможність міст, більшість євреїв потерпала від злигоднів. Польські пани часто здавали свої маєтки в оренду євреям або наймали їх управителями. Внаслідок цього зростала ворожість селян-кріпаків саме до орендарів та управителів, яких вони вважали винними в усіх своїх кривдах. Поляків і російську владу це влаштовувало, і вони інколи цілеспрямовано нацьковували два пригноблені народи один на одного.

Після придушення польського повстання 1830–1831 рр. імперський уряд розгорнув русифікацію краю. Внаслідок цього польське домінування в культурній й політичній сфері поступилося місцем російському. Київ перетворився з міста, де на початку ХІХ ст. серед вищих суспільних верств переважала польська мова, на російськомовне місто. Народну культуру, звичаї та мову зберігало численне українське селянство.

Переважання польських впливів привело до того, що Правобережжя стало регіоном, у якому активно діяли представники польського національного руху.

_________________

Українські землі у складі Російської імперії в XIX ст.

Уніфікація - єдина система управління – стала першим кроком на шляху інтеграції українських земель до складу Російської імперії. Загальноімперський адміністративний устрій було поширено на всю Російську Україну. В результаті чого вони виявилися поділеними на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — в Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — в Південній (Степовій) Україні.

Вся адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалась губернаторами, яких призначав імператор. У свою чергу, губернії ділилися на повіти, на чолі яких стояли справники.

Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Російської імперії

Характерно, що частина суцільно заселених українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані, Війська Донського, Вороніжчини, Курської, Гродненської, Могилівської губерній і частина Бессарабії. Таким чином, адміністративно-територіальний поділ у Російській імперії не враховував географію національного розселення. У цьому проявлялася імперська політика царизму, спрямована на посилення поліцейського контролю над населенням і прискорення зросійнення українців.

Чисельність населення та його етнічний склад

На кінець XVIII ст. в Україні проживало понад 10 млн. осіб. На підпорядкованих Росії українських територіях було 7,8 млн. жителів, на українських територіях Австрії — 2,2 млн. За чисельністю та територією, яку займали, українці належали до найбільших народів Європи. Чисельність населення на українських землях протягом XIX ст. швидко зростала і складала в середині століття 20 млн., наприкінці століття — 36 млн.

Зростання чисельності населення України супроводжувався істотними змінами його етнічного складу. Якщо наприкінці XVIII ст. на землях України, належавши Російській імперії, 89,0% населення становили українці, то через сто років частка українців знизилася до 72,6%. Причиною цього була антиукраїнська міграційна (переселенська) політика Російської імперії, спрямована на посилення контролю над Україною. Внаслідок цієї політики відсоток росіян, євреїв та представників усіх інших національностей в Україні збільшився до 27,4%.

Росіяни розселялися по всіх регіонах України, але, головним чином, у містах. Для євреїв царський уряд впровадив так звану «смугу осідлості», заборонивши їм переселятися на схід за територію колишньої Речі Посполитої (відповідно, Лівобережжя потрапило у зону смуги, а Слобожанщина була поза нею). Більшість єврейського населення скупчувалася у містах і містечках Правобережжя. До середини XIX ст. воно становило вже понад 10% населення краю і кількістю переважало поляків і росіян, поступаючись лише українцям. Багато євреїв було і в новоприєднаних землях на Півдні України.

У XIX ст. стрімко зростало населення Південної, або Степової України (офіційна назва «Новоросія»). За рівнем приросту населення три південноукраїнські губернії - Таврійська, Херсонська і Катеринославська - мали найвищі показники у Російській імперії. На кінець XVIII ст. більшість у Південній Україні становили українці — 71,5%. Надалі це співвідношення якщо і змінювалося, то лише на користь українців, бо вирішальну роль у заселенні південноукраїнського району відігравало селянство України. За чисельністю йому помітно поступалися новосели з російських губерній та Бессарабії. Певну участь у колонізації краю брали іноземні переселенці - німці, болгари, євреї тощо.

Вкажемо, що зростання чисельності населення Півдня супроводжувалося скороченням його мусульманської частини. На момент включення території колишнього Кримського ханства до складу Російської імперії там проживало 250 тис. татар. В останні десятиліття XVIII ст. і все XIX ст. відбувалася еміграція татар, в результаті якої мусульманське населення Півдня значно зменшилося.

Національне та соціальне становище українців

Причиною різкого погіршення соціального становища місцевого населення стала ліквідація в останній третині XVIII ст. залишків української автономії в Російській імперії. Після багатьох десятиліть волі українське селянство Лівобережжя знову закріпачувалось. Найбільшого поширення кріпосне право набуло на Правобережжі. Вже під владою російського царя у кріпосній залежності від поміщиків знаходилось 74% селян на Волині, 90-91% — на Поділлі та Київщині. Щодо Півдня України, то там після приєднання до Росії деякий час не було кріпацтва. Але поступово воно поширюється на південні степи. В Степовій Україні кріпаками були, переважно, селяни з північних губерній, яких переселяли в цей регіон їх власники.

Феодально залежне селянство становило більшість населення західноукраїнських земель. Розміри панщини, яку виконували кріпаки, постійно зростали. Міста, за незначним винятком (Львів, деякі інші), не мали самоврядування. Нерідко населення невеликих міст відбувало панщину та інші повинності нарівні з селянами.

Особливості соціальної структури Наддніпрянської України наприкінці XVIII ст.

Лівобережжя

vКозакам, які після ліквідації Гетьманщини не пішли на службу до карабінерських полків, було надано статус казенних хліборобів. Були особисто вільними, вели власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі

vКозацька старшина, що перейшла на службу в карабінерські полки, отримала російські армейські чини. Це стало кроком до її зрівняння у правах з російським дворянством

vЗвичайні селяни (посполиті) втратили право переходу і стали кріпаками. їхня кількість становила 40—45 % від загальної кількості населення

vМіщани дедалі більше зазнавали утисків збоку імперської адміністрації.

Слобожанщина

vКозакам, які відмовилися записуватися до гусарських полків, було надано статус військових обивателів. Мали той самий статус, що й бувші козаки Гетьманщини

vКозацька старшина отримала військові ранги російської армії і згодом була зрівняна в правах з російським дворянством

vЗвичайні селяни (посполиті) були прикріплені до землі й унаслідок численних дарунків і роздач земель імперським урядом перетворилися на кріпаків

vДля міщан, як і на Лівобережжі, формально до 1831 р. зберігалося право міського самоврядування, але фактично воно ігнорувалося.

Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ Наддніпрянської України

Правобережжя

vСеляни становили переважну більшість українського населення і були кріпаками

vКозацтво як соціальний стан було ліквідовано ще польською владою

vКозацька старшина під тиском поляків переселилася на Лівобережжя або прийняла католицтво і сполонізувалася

vМіщани-українці часто складали меншість населення міст. 70—80 % населення багатьох міст і містечок становили євреї і поляки

Південь

vКріпосні селяни складали 6,5% від усіх жителів. Більшість населення становили державні селяни, іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, сплачували податки державі

vВеликі землевласники мали тут найбільші з усіх українських регіонів володіння

vШвидко зростала кількість міщан. Відбувалося це разом із заснуванням міст. Національний склад міського населення був строкатим, українці в ньому складали меншість.