2.3. Види, типи та рівні соціально-трудових відносин

Класифікація соціально-трудових відносин за видами пов’язана, за нашим баченням, з наступним.

Поняття “соціально-трудові відносини”, як уже зазначалося, в реальній дійсності охоплює відносини між суб’єктами власності на засоби виробництва і робочу силу, а також відносини між суб’єктами однієї форми власності. Відповідно до цього постулату слід виділяти два види соціально-трудових відносин. Перший охоплює відносини між роботодавцем або уповноваженою ним особою і найманим працівником з приводу умов найму, включаючи зміст і обсяги роботи, оплату праці та соціальні гарантії, умови праці.

Другий вид соціально-трудових відносин охоплює відносини між найманими працівниками, які виконують суміжні трудові операції (функції) і пов’язані між собою існуючими формами поділу і кооперації праці, між лінійними і функціональними керівниками різних ланок та найманими працівниками (підлеглими) з приводу реалізації умов трудового договору, а також відносини між іншими суб’єктами та органами відносин у сфері праці.

Таким чином, перший вид соціально-трудових відносин пов’язаний з визначенням умов трудового договору, реалізацією інтересів роботодавців і найманих працівників. Що ж стосується другого виду соціально-трудових відносин, то вони пов’язані з використанням ресурсів праці, функціонуванням виробничого процесу, діючими формами організацій праці і виробництва.

Соціально-трудові відносини залежно від їх характеру, методів вирішення проблем, що виникають у соціально-трудовій сфері, класифікуються за типами.

Правомірним є твердження, що існуючі типи соціально-трудових відносин визначаються, перш за все, тим, у який спосіб приймаються рішення у сфері праці. Провідну роль у формуванні типів соціально-трудових відносин відіграє принцип рівності чи нерівності прав та можливостей суб’єктів цих відносин впливати на досягнення балансу їхніх інтересів. В залежності від прояву цього базового принципу на практиці відносини між трудом і капіталом можуть виступати у формі рівноправного партнерства, конфліктного суперництва, дискримінації, “владарювання — упідлеглення” тощо.

З усієї палітри співвідношення рівності чи нерівності прав і можливостей суб’єктів відносин у сфері праці впливати на їх характер та зміст можна виокремити два полярних типа соціально-трудових відносин: патерналізм і соціальне партнерство.

Патерналізм як тип соціально-трудових відносин може формуватися та функціонувати як на рівні підприємства (організації), так і держави. Сутність державного патерналізму пов’язана з монополією держави на визначення структури і змісту соціально-трудових відносин та практично суцільною їх регламентацією. Патерналізм на рівні підприємства пов’язаний з побудовою відносин між трудом і капіталом за принципом “владарювання —упідлеглення”, з одного боку, та опікуванням з боку адміністрації за вирішенням соціальних проблем, — з іншого.

Сутність соціального партнерства, яке є найбільш прийнятним типом соціально-трудових відносин, розглядається у розділі II (підрозділ 2.4).

Важливою складовою системи соціально-трудових відносин є їх рівні. Поняття "рівень соціально-трудових відносин" у вітчизняній соціально-економічній літературі не має належного теоретичного обґрунтування та однозначного трактування, В небагатьох існуючих публікаціях з соціально-трудових проблем лише підкреслюється необхідність виділення чотирьох рівнів соціально-трудових відносин — національного, територіального, галузевого і виробничого. При цьому не досліджується та не обґрунтовується "ідеологія" виділення саме цих рівнів.

Немало економістів-трудовиків, розглядаючи поняття “рівень соціально-трудових відносин”, пов’язують його сутнісні характеристики виключно з соціально-економічним простором, в якому взаємодіють суб’єкти відносин у сфері праці.

Так, В.І. Жуков і В.А. Скуратівський зазначають: “Крім суб’єкта соціально-трудових відносин виділяють також рівень соціально-трудових відносин, що визначається властивостями соціально-економічного простору, в якому функціонально взаємодіють суб’єкти …”¹

Сутність поняття "рівень соціально-трудових відносин", на наш погляд, слід пов'язувати, з одного боку, з соціально-економічним простором, в якому взаємодіють суб'єкти відносин у сфері праці, а з другого, – з персоніфікацією суб'єктів цих відносин. Для кожного рівня соціально-трудових відносин специфічні свої суб'єкти та форми взаємодії між ними. Правомірно стверджувати, що поняття “рівень соціально-трудових відносин” має інтегральний характер і його слід розглядати у двох площинах — “горизонтальній” і “вертикальній”.

При цьому перша площина — це індивідуальні, колективні (групові) та “змішані” відносини між їх сторонами та суб’єктами. Індивідуальні відносини у сфері праці — це відносини на рівні: “працівник — роботодавець”, “працівник — працівник”, “працівник — керівник структурного підрозділу” тощо.

Колективні (групові) відносини мають місце тоді, коли їх суб’єктами виступають певні інституціональні структури роботодавців і найманих працівників, їх групи або окремі колективи, органи державної влади та місцевого самоврядування.

“Змішаними” відносинами у сфері праці є взаємозв’язки, що мають місце, наприклад, між окремим працівником і органом державної влади та місцевого самоврядування, між роботодавцем і певними державними інституціями, між працівником і об’єднанням роботодавців.

Зазначені вище відносини можуть мати місце на рівні підприємства, галузі, території, регіону, економіки в цілому. Мова йде вже про “вертикальну” площину відносин у соціально-трудовій сфері.

Як випливає з вищенаведеного, у цій площині відносини можуть носити одночасно чи поперемінно індивідуальний, колективний (груповий) або змішаний характер. Так, на рівні підприємства суб’єктом відносин у сфері праці (від сторони найманих працівників — А.К.) може бути окремий працівник, група працівників або трудовий колектив підприємства (організації). Інтереси останнього репрезентує організація найманих працівників. Як правило, органом, що представляє інтереси трудового колективу, виступає місцева організація профспілки в особі виборного органу (профспілкового комітету). Законодавством багатьох країн, і зокрема України, передбачені і інші суб’єкти, що можуть представляти інтереси трудового колективу на рівні підприємства (організації). Ними можуть бути і уповноважені на представництво трудовим колективом органи, а в разі відсутності таких органів — представники найманих працівників, обрані й уповноважені трудовим колективом. Це можуть бути ради трудових колективів, окремі особи, інколи страйкові комітети тощо.

На регіональному (територіальному) рівні мають місце як індивідуальні, так і здебільшого колективні (групові) та змішані відносини між суб’єктами, що функціонують на цьому рівні.

Роботодавці на регіональному (територіальному) рівні можуть вступати у стосунки з представниками найманих працівників як прямо, так і здебільшого опосередковано. Опосередковане представництво та відстоювання інтересів на цьому рівні здійснюється через делегування роботодавцями своїх повноважень територіальним та іншим об'єднання роботодавців.

Наймані працівники на регіональному (територіальному) рівні також реалізують своє право як суб'єкта відносин у сфері праці через представницькі організації та їхні органи. Так, в Україні на обласному рівні, а також в Автономній Республіці Крим, місті Києві інтереси найманих працівників представляють окремі організації галузевих профспілок (обласні комітети, ради), профспілкові об'єднання (обласні федерації, Ради). На районному та міському рівнях таке представництво реалізується вибірково у найбільших організаціях профспілок та в галузях, де є відповідний представницький орган роботодавців. В Україні це галузі агропромислового комплексу, освіти, охорони здоров'я, культури, споживчої кооперації, державних установ.

Свої особливості має система формування соціально-трудових відносин на галузевому рівні.

Роботодавці на цьому рівні реалізують свої права та відстоюють інтереси через представницькі органи. В Україні органами соціально-трудових відносин, що репрезентують роботодавців на галузевому рівні є:

а) галузеві міністерства і відомства (комітети, департаменти тощо);

б) об'єднання роботодавців різних форм власності і господарювання, що утворюються за галузевою ознакою.

Наймані працівники на галузевому рівні реалізують своє право учасника соціально-трудових відносин через власні організації і об'єднання — галузеві профспілки.

На національному рівні як роботодавці, так і наймані працівники вступають у відносини, як правило, опосередковано, через представницькі органи.

Сторону роботодавців репрезентує як уряд, що є вищим органом виконавчої влади держави і має повноваження на управління державною власністю, так і національні об'єднання роботодавців різних форм власності та господарювання,

Представництво найманих працівників на національному рівні реалізують профспілкові об'єднання, що діють автономно, однак координують свою діяльність, проводять консультації з найважливіших соціально-трудових питань, об'єднують свої зусилля під час ведення переговорів з урядом і національними об'єднаннями роботодавців та укладення генеральної угоди.