РОЗДІЛ І

СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ ЯК СИСТЕМА

1. Теоретико-методологічні основи сутності соціально-трудових відносин

1. Праця як основна сфера життєдіяльності та форма взаємовідносин людей у сфері виробництва

Практика господарювання переконливо свідчить, що немає жодної економічної проблеми, яка б так чи інакше не була пов’язана з працею, інтересами людей, їх взаємовідносинами. А відтак, без глибоких знань у сфері праці і соціально-трудових відносин не можна успішно вирішувати існуючі проблеми у будь-якій галузі, на будь-якому рівні ієрархічної структури суспільства.

Дослідження важливих за значенням, масштабами прояву, складністю формування та регулювання, наслідками функціонування соціально-трудових відносин має розпочинатися з аналізу категорій "праця", "процес праці", з розгляду ролі людини як носія робочої сили, її місця в економіці.

В процесі розвитку людської цивілізації погляди на працю претерпіли суттєву еволюцію. У древніх релігійних постулатах іудеїв праця розглядалася як покарання господнє за гріхи людські. Цієї ж ідеї дотримувались і богослови раннього християнства. Однак згодом християнське вчення формує іншу посилку: людина створена Богом, щоб владарювати на землі, а для цього необхідно трудитися. Добре відомі слова Святого Павла: “Хто не працює, да не їсть”.

Один з класиків політичної економії Уільям Петті сформував хрестоматійне положення: “Земля — мати багатства, а труд його батько”. Французький економіст Жан Батист Сей визначив працю, землю і капітал як основні чинники виробництва.

Еволюція уявлень про працю продовжується і в наші дні. Акцентуємо увагу на тому, що упродовж більше як століття після промислової революції поняття “праця” ототожнювалося з найманою працею. В останні десятиліття в економічній теорії з’явилося поняття “портфель діяльності”.¹

В цей портфель включаються не лише наймана праця, а й інші форми людської діяльності — діяльність в межах домашнього господарства і незалежних працівників самих різних категорій (самозайняті, індивідуальні підприємці, зайняті на сімейних фірмах), діяльність, що пов’язана з отриманням освіти і підвищенням освітнього рівня, праця на громадських засадах. Втім класичні атрибути праці і процесу праці залишаються незмінними і потребують всебічного аналізу, без чого неможливе розуміння глибинних основ соціально-економічного розвитку суспільства.

Праця як доцільна діяльність людей, яка спрямована на задоволення їх життєвих потреб, є неодмінною умовою існування і розвитку суспільства. Процес праці, незалежно від того, за яких конкретних історичних умов він протікає, має включати в себе ряд обов’язкових елементів.

Зазначимо, що за марксиської теорії будь-який процес праці має передбачати наявність трьох елементів або складових: предметів праці, засобів праці і самої праці. В економічній теорії радянської доби цей постулат розглядався як аксіома. Втім неупереджений аналіз свідчить, що зазначених елементів недостатньо для протікання трудового процесу, що складовими останнього мають бути не три, а як мінімум п’ять елементів, а саме:

1. предмет праці — річ, що дана природою, або предмет, який вже претерпів впливу праці, або об’єкт надання послуг, на які спрямована трудова діяльність працівника з метою надання їм нових властивостей, корисних людині;

2. засіб праці — те, за допомогою чого працівник впливає на предмет праці;

3. технологія діяльності, змістом якої є чітке, послідовне виконання операцій (дій); сукупність методів впливу на предмет праці для зміни або придання йому нових властивостей, форми, місцезнаходження у просторі, взаємного розташування складових блага, що виробляється;

4. організація праці — система виробничих взаємозв’язків працівників із засобами виробництва та між собою, що утворює певний порядок побудови і здійснення трудового процесу;

5. сама праця — процес усвідомленого впливу працівника на предмет праці з використанням необхідних засобів, технології, організації задля придання йому властивостей, що здатні задовольнити певні потреби людини.

Працю можна трактувати і як процес, що відбувається між людиною і природою, в якому людина своєю власною діяльністю опосереднює, регулює і контролює обмін речовин між собою та природою. Найбільш активна функція у процесі виробництва належить людині як носієві робочої сили. За образним висловом К.Маркса, матеріальні фактори виробництва лише тоді споживаються доцільно, коли вони "охоплені полум'ям праці". Слід зазначити також, що лише діяльність людини робить предмети природи предметами і засобами праці. Праця характеризується усвідомленістю дій людини, спрямованістю на досягнення певного результату. Життя переконує, що немає такої області людської діяльності, в якій можна було б досягти суттєвих результатів без праці. Здійснюючи вплив на оточуюче природне середовище, змінюючи і пристосовуючи його до своїх потреб, економічно активна людина не лише забезпечує своє існування, але й створює умови для розвитку і прогресу суспільства.

В процесі праці не лише виробляються товари, створюються культурні цінності, надаються послуги тощо, але й з'являються нові потреби з вимогами їх подальшого задоволення, розвиваються самі працівники, які поповнюють і збагачують знання, набувають навичок, розкривають свої здібності.

Процес праці являє собою складне соціально-економічне явище. З одного боку, це процес доцільного діяння людини на предмети праці з метою перетворення їх у споживні вартості. Діючи на предмети праці, перетворюючи і видозмінюючи їх для досягнення кінцевої мети виробництва, людина витрачає фізичну і нервову енергію. Ця обставина характеризує фізіологічну сторону процесу праці. Водночас праця в цьому аспекті виступає матеріальним процесом, виражаючи ставлення людей до природи. З іншого боку, в процесі праці люди не лише діють з допомогою засобів праці на предмети праці, а й вступають у певні суспільні відносини, взаємодіють. З цього боку процес праці постає перед нами як суспільне явище.

Таким чином праця як природна умова життя людей за своїм змістом є матеріальним процесом ставлення людей до природи, а за характером - суспільним процесом, який виражає взаємовідносини людей в процесі їх сумісного діяння на природу. Праця усякий раз набуває певної форми організації і відбиває соціально-економічні особливості найбільш суттєвих ознак суспільних відносин.

Праця водночас являє собою процес споживання робочої сили як сукупності фізичних і розумових здібностей. Носієм робочої сили є людина, трудящий. Людина виступає як особистий фактор виробництва. Саме цей фактор приводить у рух засоби виробництва, створює і вдосконалює техніку, організує виробництво та визначає його ціль. Поза живої праці, без поєднання з нею матеріальні фактори виробництва є лише купою речей.

Історичний досвід незаперечно доводить, що роль особистого фактора виробництва постійно зростає. Всупереч деяким твердженням, що за умов високомеханізованого і автоматизованого виробництва роль людини зводиться нанівець, практика переконливо свідчить, що науково-технічна революція, озброюючи людину могутніми засобами виробництва, не лише не знижує, а навпаки, підвищує роль людини, пред'являє значно більші вимоги до кваліфікації, її відповідальності за функціонування цих засобів.

Таким чином із методологічних основ економічної теорії випливає, що праця – це основна сфера життєдіяльності людини, умова життя суспільства і форма взаємовідносин людей у процесі виробництва. Продуктивна праця у сфері матеріального і нематеріального виробництва - основа економічного зростання, добробуту населення, вільного розвитку кожної людини. Ось чому виключно важливо створити необхідні умови для такої праці - технічні, економічні, організаційні, соціальні та забезпечити нормальні збалансовані взаємовідносини між учасниками виробничого процесу - власниками засобів виробництва (роботодавцями) і власниками робочої сили (найманими працівниками), їх суб’єктами та органами.

2. Соціально – трудові відносини: еволюція

поняття, сучасне розуміння

Розглядаючи еволюцію поняття соціально-трудові відносини та обґрунтовуючи його сучасний зміст, акцентуємо увагу на наступному.

Термін "трудові відносини" у вітчизняній літературі став широко вживаним з початку 80-х років, а термін "соціально-трудові відносини" – з середини 90-х років минулого століття.

Формуванню сучасного погляду на сутність та всю систему соціально-трудових відносин перешкоджують стереотипи про базис і надбудову, структуру виробничих відносин, форми їх виразу, які укорінилися у економічній теорії за радянських часів та мають місце і нині.

Офіційна економічна теорія до останнього часу трактувала виробничі відносини передусім як відносини щодо присвоєння людьми матеріально-уречевлених факторів і результатів виробництва. У цьому плані вони характеризуються як відносини власності, майнові відносини, які взаємодіють з виробничими силами, прискорюючи або уповільнюючи їх розвиток. Це соціально-економічна сторона цих відносин. В той же час виробничі відносини відображають особливості певного етапу розвитку факторів виробництва, їх комбінації, форм поєднання. Конкретно мова йде про форми поділу праці, її спеціалізацію і кооперування, структуру і концентрацію виробництва тощо. Це організаційно-економічна сторона виробничих відносин або організаційно-економічні відносини, які притаманні усім способам виробництва.

Що стосується трудових відносин, то в економічній теорії до останнього часу вони глибоко не досліджувалися і розглядалися лише як одна з форм виразу виробничих відносин. Переважали політекономічні штампи радянської доби про безпосередньо суспільний характер праці, відносини взаємодопомоги і співробітництва тощо. Так, радянське трудове право визначало трудові відносини як "... форму виразу соціалістичних виробничих відносин – відносин товариського співробітництва і соціальної взаємодопомоги"¹.

В західній економічній теорії термін "виробничі відносини" у розумінні, викладеному вище, не застосовується. Широко вживаними є такі терміни, як індустріальні, промислові, професійні, трудові відносини, під якими західні вчені і фахівці розуміють весь комплекс взаємовідносин на зовнішньому і внутрішньому ринках праці між роботодавцями і найманими працівниками. Цей комплекс охоплює як соціально-економічну сторону виробничих відносин, так і ту їх сторону, яку у нас прийнято називати трудовими відносинами.

За визначенням П. Кассельмана, промислові відносини — це “відносини між роботодавцями і працівниками в промисловості. В широкому розумінні цей термін включає також відносини між різними профспілками, між державою і профспілками, так же як і відносини між роботодавцями і урядом”.²

Аналіз розвитку західної теорії трудових відносин свідчить про те, що на різних етапах і різними авторами робилися спроби розмежувати трудові та індустріальні відносини або тлумачити їх з марксистських позицій, але більшість західних фахівців зійшлися на тому, що під трудовими відносинами слід розуміти інститути і процедури, призначенням яких є визначення умов купівлі-продажу послуг праці або послуг робочої сили. Вони слугують для представлення і виразу інтересів найманих працівників і роботодавців. Звернімося до виступу Генерального директора Міжнародного бюро праці на 71-й сесії Міжнародної конференції праці у червні 1985 року, на якій Франсис Бланшар, характеризуючи трудові відносини ринкового типу, зазначав: "Для нас трудові відносини стосуються інститутів і процедур визначення умов зайнятості і приведення їх у відповідність з змінюваними обставинами, а також інститути і процедури представлення інтересів зацікавлених сторін. Тому трудові відносини є ключовими процесами, посередньо яких вирішуються проблеми, пов'язані з напруженням у відносинах між різними інтересами"¹.

З початком перебудовчих процесів в Україні значно активізувалися дослідження трудових відносин, їх структури, системи, механізмів функціонування. Теорія трудових відносин поступово втрачала політичне забарвлення. В соціально-економічній літературі цього періоду, що видана в Україні та інших країнах-членах СНД, можна натрапити на понад два десятки визначень поняття "трудові відносини". У більшості з них термін "трудові відносини" визначається як взаємодія найманого працівника і роботодавця з приводу умов купівлі-продажу та використання робочої сили.

Так, автори одного з фундаментальних видань з проблематики економіки праці і соціально-трудових відносин характеризують останні як об’єктивно існуючі взаємозалежність і взаємодія суб’єктів цих відносин в процесі праці, що спрямовані на регулювання якості трудового життя. І далі ці ж автори зазначають, що соціально-трудові відносини як система мають дві форми існування: перша — це фактичні соціально-трудові відносини, що функціонують на об’єктивному і суб’єктивному рівнях і друга — соціально-трудові правовідносини, які відображають проекцію фактичних соціально-трудових відносин на інституціональний, законодавчий та нормотворчий рівень.²

Маємо констатувати, що в економічній літературі мають місце як відмінності у визначеннях соціально-трудових відносин, що мають реакційний характер, так і різні підходи щодо методологічних засад суті цих відносин, їх структури та механізму функціонування.

Так, у ряді публікацій останніх років соціально-трудові відносини ототожнюються з соціальним партнерством. У дійсності, соціальне партнерство, як це у розгорнутому вигляді обґрунтовується у розділі II (підрозділ 2.4) , є лише одним із типів відносин між трудом і капіталом.

Існує точка зору, що система трудових відносин являє собою сукупність взаємодій, які включають в себе фактичні трудові відносини, що функціонують на об’єктивному (економічному) і суб’єктивному (міжособистісному) рівнях: соціально-трудові відносини; трудові (соціально-трудові) правовідносини і відносини, що спрямовані на регулювання трудових відносин.¹ З наведеного вище визначення випливає, що поняття “трудові відносини” є більш широким, ніж поняття “соціально-трудові відносини”, з чим не можна погодитись.

Викликає сумнів правомірність визначення соціально-трудових відносин як сукупності об’єктивно існуючих якісних і кількісних понять і категорій, що характеризують взаємозв’язок і взаємодію суб’єктів у суспільстві, які регулюють основні параметри, рівень і якість життя населення.² За такого підходу соціально-трудові відносини розглядаються як статична система, сутність якої зводиться до кількісних та якісних понять і категорій. За своєю природою відносини у сфері праці — це динамічна, постійно функціонуюча система, а отже останню не можемо зводити лише до сукупності понять і категорій.

У вітчизняній літературі поширеним є й визначення трудових відносин як взаємовідносин між власником засобів виробництва і власником робочої сили, де кожний з них складається з декількох суб'єктів і які спрямовані на оптимізацію інтересів зазначених власників. Такий підхід до визначення сутності трудових відносин не можна визнати досконалим з огляду на наступне. В зазначених формулюваннях відносини розглядаються виключно між суб'єктами різних форм власності, а саме власниками засобів виробництва і робочої сили або ж роботодавцями і найманими працівниками. В той же час не приймаються до уваги існуючі відносини між суб'єктами однієї і тієї ж форми власності, крім того не враховуються функціональні аспекти трудових відносин.

Поняття "трудові відносини" має охоплювати і в реальній дійсності охоплює як відносини між суб'єктами власності на засоби виробництва і робочу силу, так і відносини між суб'єктами однієї форми власності. Якщо перша змістова складова цих відносин пов'язана з визначенням умов трудового договору, реалізацією інтересів роботодавців і найманих працівників, то друга — з використанням ресурсів праці, функціонуванням виробничого процесу, діючими формами організації праці і виробництва тощо.

Підкреслимо, що у більшості визначень відносин, що стосуються соціально-трудової сфери, наголос робиться на термін "трудові". В той же час з огляду на сучасну економічну теорію та потреби практики мова має йти не про трудові, а соціально-трудові відносини. Не випадково останнім часом як у публікаціях, так і в офіційних документах все частіше використовується саме термін "соціально-трудові відносини". Зазначена трансформація термінів цілком виправдана з огляду на наступне.

Практика незаперечно свідчить, що трудові відносини вкрай рідко існують у чистому вигляді без соціальної складової. Водночас соціальні відносини у більшості випадків виникають саме як наслідок трудової діяльності, супроводжуючих її наслідків.

Далі, становлення ринкової економіки розширює предмет регулювання відносин у соціально-трудовій сфері. Його складовою відповідно до норм чинного законодавства та потреб практики стає регулювання внутрішніх і зовнішніх ринків праці, системи соціального страхування, відносин, що пов'язані з вирішенням колективних трудових конфліктів тощо. Далі, практика укладення угод на національному, галузевому, регіональному рівнях та колективних договорів на підприємствах (організаціях) за сучасних умов все більше розширює предмет консультацій, переговорів між соціальними партнерами. Останні охоплюють норми щодо упорядкування, оптимізації як трудових, так і соціальних, а нерідко і суто економічних відносин.

З огляду на зазначене вище, а також враховуючи неможливість виокремлення виключно трудових і соціальних відносин, їх інтеграцію, "соціалізацію" відносин між трудом і капіталом, існує нагальна необхідність використання саме поняття "соціально-трудові відносини". Узявши до уваги наведене вище, можна сформулювати деталізоване (розгорнуте) визначення поняття "соціально-трудові відносини".

Соціально-трудові відносини – це комплекс взаємовідносин між їх сторонами – найманими працівниками і роботодавцями, суб'єктами і органами сторін за участі держави (органів законодавчої і виконавчої влади) і місцевого самоврядування, що пов'язані з наймом, використанням, відтворенням робочої сили і спрямовані на забезпечення високого рівня та якості життя особистості, колективів і суспільства в цілому. Ці відносини охоплюють широке коло питань – від соціально-економічних аспектів майнових відносин, до системи організаційно-економічних і правових інститутів, що пов'язані з колективними і індивідуальними переговорами, укладенням договорів та угод, визначенням умов і розмірів оплати праці, вирішенням трудових конфліктів, участю найманих працівників в управлінні виробництвом тощо.

Основною умовою виникнення і функціонування соціально-трудових відносин в ринковій економіці є юридична незалежність сторін цих відносин. Мова йде як про власника засобів виробництва (роботодавця), так і власника робочої сили (найманого працівника), які володіють правом і можливостями розпоряджатися і використовувати власність на свій розсуд. В процесі виникнення і функціонування соціально-трудових відносин наймані працівники передають право використання своєї робочої сили власнику засобів виробництва при збереженні своєї особистої незалежності.

Соціально-трудові відносини за умов ринкової економіки водночас базуються на свободі праці, що означає право кожного члена суспільства вирішувати трудитися йому, чи не трудитися, а якщо трудитися, то на якого роботодавця і на яких умовах.

Важлива риса соціально-трудових відносин за умов ринкової економіки — підведення під них конкурентних засад. Конкурують між собою як наймані працівники, що надають послуги робочої сили на умовах, визначених трудовим договором, так і покупці послуг робочої сили — роботодавці.